chitalnya
прописатися       запам'ятати  
Поезія Проза Різне Аудіо
Автори Форум Рецензії Блоги i фотоальбоми Про проект

Білий танець

[Василь Триндюк]  Версія для друку


Ото люди такі бувають. Жартуни... Чи западлісти? Хто як називає. А, що? У них це, як така собі, хвороба. От тягне його чи її, й тягне, де б кому щось устругнути... Як, ото, спрага на похмілля чи недержання увісні й наяву... І зовсім нічого не можуть з собою вдіяти. Й, навіть власну рідню для улюбленої справи не жаліють. Та, оце, згадав, тут, я один випадок й саме про такого кадра...
Жив, ото, собі цілком нормальний чолов`яга. Все життя пропрацював механіком у радгоспному гаражу. Майже не пив але, коли вже вип`є... І, пішли з лісу по жарти... Коротше, тепер все буде по-порядку.
Поїхали, ото, ми якось на весілля в село за 50 кілометрів трасою. Їхали автобусом, бо мій „Москвич” саме забастував. Гуляли ж там, не неділю, а усього три дні, але так душевно... І випили, і закусили, і потанцювали, і поспівали на славу... Й пожартували так, що навіть аж по морді було...
А, вже на третій день, побилися таки ще й шафер з мамою нареченої. Він був з райцентру і слабке міське здоров`я не дозволяло йому таке довге свято самогону. Тому вони разом із, заїжджим аж з самої Москви блідолицим родичем жениха, на третій день пили лишень пиво. І, отож, одразу, як тільки-но сіли після підтанцьовки за столи, шафер зі стаканом пива в руці почав горлати на весь шалаш : Тост! Тост! Всі принишкли і він так душевно й проникливо заговорив:
Коли я п`ю шампанське, то відчуваю ласкавий подих юної весни й чую важкий політ медоносних бджіл у квітучому саду, а коли я п`ю пиво, я... просто пердю! Як сумно... Сумно? –Та, горько! Горько! Горько!
Тут, молодята встали й з перервами нижніх частин облич на регіт, таки поцілувалися. А мама нареченої, сільська вчителька, тонкощів гумору геть не зрозуміла. Заплуталася в словах, не склавши докупи суті, і дуже від цього самозавелася. Тому й торохнула спересердя шафера по губах цілим трикілограмовим солоним лящем, що саме несла їм з москвичем до пива. Ох і ляснуло скажу я вам!... Так от чого ця риба зветься лящ! Коротше, мама виграла бій з першого удару. Переможений шафер упав з лави засоленими губами до верху й тут же зомлів. Та, за нього враз забули. Бо, увагу вже прикувала до себе інша пригода...
Ну, ви ж знаєте, що за нашими звичаями на весіллі обов`язково повинен бути танець нареченої з найстарішим чоловіком її роду. Ото, вона його, якби запрошує й вони танцюють. Коротше, білий танець такий. Дама запрошує кавалера. І на цьому весіллі теж випало нареченій, Свєтці Духопелиці, танцювати з своїм найстарішим пращуром. Тобто, прадідом, Мокієм, як на ім`я та Паделом на попідганяйло. А, от за нього місцеві історики-однабабописці розповідали отаке.
Ще одразу по війні, з`явився в селі власний радіомонтер, Жорик Саркісян. Це отой, що вертаючись з фронту, попросив напитися в баби Параски Дзюбихи. І, вже п`ючи тую воду, побачив її дочку Людку й ледь не захлинувся від нахлинулих на нього світлих почуттів. Але, швидко справився з собою і, як солдат-переможець, навально атакував дівчину. Й на все життя осів на ній у нашому селі. І, ще й навіть, попідганяйло за особливі заслуги по радіофікації села отримав: Армянскоє Радіо. Звучить, таки, гордо.
Так, отой Жора вперше й назвав Мокія, цим самим Паделом. А сталося це тоді, коли застав Армянське Радіо ще молодого п`яного Мокія сиплячим з мрійливою посмішкою із відра негашене вапно у його, Жорин, нужник... Саркісяни потім, щоб відновити, такби мовити, біосферу садиби, були змушені вивезти з двору на штик землі й засипати на те місце два ЗІСи піску. А, винуватцю екологічної катастрофи в масштабах одного окремо взятого сімейства, після словесної артпідготовки, Жорик, розкрутивши над головою за провід радіоточку, яку саме лагодив, мов каменем з пращі, з виляском зацідив по відмороженій мармизі. А, опісля чого сказав лежачому навзнак жартуну:
Ето нє я тьєбья вдаріл, ето тьєбьє армьянскій радіо за піанство сдєлал внушеніє. І, падєлом тьєбє, кавєрзному падєлу...
Відтоді й вчепилося до діда Мокія призвісько Падел.
То зараз він вже старий, як мамонтячий кізяк та безпечний, мов подрана клізьма. А раніше... Ще й досі ходять оповіді про окремі Мокієві жартики. Ось, вам, наприклад, така водевіль.
Одного разу Падел напився. І, якраз, саме тоді, коли приїхала перевіряти радгосп комісія з області. Їздять, ото, перевіряючі, а, де треба, й ходять. І навіщо вони зайшли до погребу у винцеху, де радгоспні коньяки в бочках витримуються? Тільки-но за стіл посідали, сердешні... Директор з ними, парторг, ще, там, різна челядь... Раптом протяжно зарипіли вхідні двері.
-Ми ще когось чекаємо, товариші господарі? – запитав голова комісії.
Директор відповів, що наче, ні. Й додав:
Починаймо, шановні товариші.
От вони вже й по склянкам розлили... Але тут, залунав тупіт, багатьох ніг, що спускалися униз по сходах. І, ще, якесь, гучне сопіння... Збори з наповненою тарою в руках та навколо нашорошили вуха... І, тут, похитуючись, перед ними з`являється Мокій з канатом в руці, що тягнеться кудись далеко назад угору по сходах. Й так співочо говорить тій громаді:
-Здрасьтє, шановні пропердяючі.... Здрасьтє й вам, наші слуги народні. А чи можу, я, робочекрестянін, з вами теж коньячку трошки уцмулити? Не обгидуєтеся?
–Мокію, ти знову, нажерся? Ану, бігом додому, проспись, а завтра на 6.15. до мене в кабінет, - директор йому на те.
–А, значитьця, таки, брезгуєте, а, я, між іншим, сама соль на паляниці цієї землі, - ображено промовив Падел.
І повернувши голову кудись назад, продовжив:
Казав я тобі, що кнур бугаю в степу не жона. Хтозна, може помилився? Потім чкурнув сходами нагору і, хльоскаючи канатом, зігнав униз до зібрання гордість радгоспу, племенного чотирирічного бугая, Піночета.
–То, тепер, може з гостем із дружньої країни, справжнім германським цементалом , за одним столом випити таки не погидуєте? – уточнив рабочекрестьянін. Гуляй, Піночетику, а, Мокій, піде додому спати. Завтра, ж – бо, рано до кабінету йти! - Сказав, як зав`язав. Та й пішов собі спокійно нагору.
А бугай? Звичайно ж послухався Падела. Він вже колись ганяв директора на грушу. Коли той обклав матюками його доглядальницю скотницю Марію Пиріїху. Наша радгспна пожежна команда насилу тоді Піночета з брандспойта від груші відлила. Дві машини води пішло і шланг порвали. З тієї пори бугай, як бачить директора, хоч би й здалеку, то аж увесь скаженіє... Отож Піночетик, одразу й кинувся до Івана Івановича. А, перевіряючі цього не знали й тому за мить без допомоги драбин повозносились верхи на величезні бочки. Там же опинилися й наші на чолі з директором.
–Товарищі, пропоную всім не боятися, це по мене. Спокійно злізайте та виходьте з погребу за допомогою, - мужньо звернувся до бочкосидів Вань Вань.
–А, Ви, ж як, Іване Івановичу? – спитав його стурбований за безпеку директорового життя голова комісії. Й додав:
Хто ж мені акта потім підписувати буде?
-Не переживайте, все під контролем. Потім підпишу, як звільнять. Із цього погребу... Мені, вибачте, не звикати. Тут, все ж таки, зручніше ніж на груші, - заспокоїв предмет палкої тваринної ненависті.
І, точно, хоч й поволеньки та з превеликим острахом, неактуальні бугаю особи вийшли з облоги. А, директор, спілкувався з лютуючим у погребі Піночетом аж до пізнього вечора. Доки з району привезли нашому ветеринару, якесь снодійне для бугаїв. І не хотів, Піночет без директорової крові спати влягатися, а прийшлося. Хімія – річ сурйозна, навіть для бугаїв.
За цю водевіль отримали Мокій з кумом, що чергував тоді на в`їзді у винцех, по 15 діб, а Піночета, ще кілька днів не могли вивести з погребу. Так йому там сподобалося. А, може, чекав у засаді, що Іван Іванович необачно повернеться... Та, потім з міста від дочки приїхала Пиріїха, яка й спокійно відвела рогатого на ферму.
Отож, Мокій Падел, на той час ще досить кріпкий, хоч на вигляд й старанно засушений дідуган, заради весілля одягнений у вишиванку та фронтові галіфе й хромові чоботи, під розчуленими поглядами всієї гуляючої громади пішов у весільний танець з правнучкою. І, підскакуючи на вибоїнах музики, на черговому віражі чомусь сильно відхилився назад і, раптом розкидавши руки, незграбно, як підвода з дровами впав на долівку. І нічичирк... Лежить тихо, мов городнє опудало, коли його дочухав до упаду, нестримним до утіх лобом, молодий бичок.
А, вже геть сурйозно захмелена від початку сімейного щастя та цілковито захоплена процесом, наречена, ще якийсь час нічого не помічає й старанно продовжує танець. Тут до неї щось доходить, бо починає звати, перекрикуючи музику:
Діду, вставайте! Це що, знову Ваші сп`яні штучки?
Той – нічого, як і не чув... Свєтка до нього й ну руками плечі торсати... Не допомагає. І, народ їх тут одразу ж обступив.
–Ану, дай я! –то вже об`явився на місці перший помічник Славік Гастроном. Це отой, що, коли в школі вчився хотів астрономом бути, а потім якось сказав, що на шляху до сяйному зірок дійшов лишень до вантажника гастроному. Отак й вчепилося: Гастроном.
Отож, підлетів Славко до них і каже:
Пустіть мене, товариші селяни, я знаю що робити, я ж на флоті служив! То він аброкотіном від неї воздушно–крапельно крізь ніздрі захлинувся, я знаю! Весь аброкотін, бо, сама на тому краю столу попила, як, отой, чудо-блюдо-риба-кит. І фонтанчику не було, і не луснула. Де воно, ото, досі в ній бродить, по яким там попілярвам ? А, жених, он, бідачка, увесь тверезий, мов у прокурора, сидить, бо сама все навколо вижерла... А, старигана, Мокія, он, одним тільки духм`яном занапастила...
Та, нічого, будемо діда по-морському рятувати. Тут треба робити тільки неправий масаж серця . А, як не допоможе, то штучне дихання через кінець Олександрова . Я ж цю науку добре знаю, на морі всяк траплялося. Ще не таких тюльок повертали до життя. Правильного. Ото, як промасажуєш, вони вже майже й хороші. А, тоді, тільки-но, встигнеш сказати:
А, тепер, кінець Олександрова! – то одразу ж підскакують аж до вимпелів на щоглі зі словами:
Досить вже мені здоров`я, товаришу старший дємбєль!
Отакі у нас на флоті лікарські засоби, бойові й дійові. Коротше, а тепер переходимо до неправого масажу. Тому „неправого”, бо масажувати буду зліва, де серце. Ото, штовхайте, тепер, діду Мокій, свій дизель зсередини обома лопатками, а знадвору до Вас, я підштовхну. Будемо ним з Вами в баскетбол грати, екіпаж на екіпаж. Тільки не тушуйте, бо я недавно пальця підломив, виганяючи козерогів з носу. Такі вузлуваті, аж риплять від злості, як торкнеш. Отож, можу й не взяти м`яча... Ну, панєслась!
Видко, що добре старався Гастроном, дід вже майже й ожив, хоч ще нікому у цьому й не признався.
Та не дали Славку дійти до кінця Олександрова... На самому цікавому місці швидка приїхала. Й, засвідчили ті лікарі, що дід Мокій, таки, справді врізав дуба. Як виявилося, серце саме, без нічиєї допомоги, просто від старості відмовило.
Через спеку ховали Падела вже наступного дня. Весілля, так би мовити, плавно переросло в похорон. Що ж, майже, як співаться в пісні: „...Вся наша жизнь – одно із двух...” .
Я, от, і міркую... А, може це був останній діда Мокія жарт? Не тверезим же він гуляв на правнуччиному весіллі... Як думаєте?
(Історії Малої Історії,2007)



Форма твору: Гумор
Рейтинг роботи: 5
Кількість рецензій: 1
Кількість переглядів: 381
Опубліковано: 24.04.2009 14:48





© Copyright: Василь Триндюк



 
Рецензії


Василь Калита   [kalyta]   Додано 04.06.2009 в 12:46   Рецензія: позитивна

І сміх, і гріх... За найдотепніший жарт в житті діда Мокія - позитивна рецензія!





 

 

Оставлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи