chitalnya
прописатися       запам'ятати  
Поезія Проза Різне Аудіо
Автори Форум Рецензії Блоги i фотоальбоми Про проект

Річка з історії

[Володимир ЯЩУК]  Версія для друку


Селянин їхав кіньми неквапливо, тому запитальний погляд подорожнього не
просковзнув повз увагу.
–Далеко за Кременець зібралися? – по-українськи запитав акуратно
вдягнутий панич років тридцяти. На плечі в нього висіла якась плоска
скринька, під пахвою тримав чи то загорнуті папери, чи величеньке
дзеркало.
Зустріти показну особу, яка б говорила не по-польськи і не по-російськи,
було в дивину. Припинивши коней і зацікавлено окинувши поглядом
незнайомця, візник уточнив:
–А вам, якщо зволите, куди дорога стелиться?
–Узагалі-то я звик на поштових... Та вранці поки дістався з Почаєва,
припізнився до відправки. Ото й думаю: де пішки, а де, може, підвезуть.
Усе ж таки Кременець – місто повітове. Мені б до Верби, на поштову
станцію.
–Е, я тільки на півдороги, але хочете – підвезу. А там поряд шлях із
Радивилова, хтось трапиться.
Примостившись на возі, Тарас Шевченко роздивлявся вкриті осінньою
позолотою чудові краєвиди, згадував теплі зустрічі в Почаєві з дотепним
настоятелем лаври Григорієм, обмірковував, наскільки вдалося за кілька
днів передати на чотирьох малюнках вигляд тієї незрівнянної святині.
Цікавий край – Волинь. Це ж звідти, з Почаївської гори, від Успенської
церкви, він уперше зміг зазирнути аж через австрійський кордон і хоч
віддалеки побачити й замалювати далекий монастир на пагорбі, здається,
Підкамінський.
–А ви чому з Почаєва завернули аж на Кременець? До Верби краще було б
навпрошки, – порушив мовчання селянин.
–Хотів ще раз поглянути на замок Бони, на храми, на будівництво палат
для ліцею. Та й шлях тут гомінкий. Я і в Почаїв через Кременець їхав
недавно.
–Значить, мандруєте?
–Можна й так сказати. Хоча я по службі: маю завдання замалювати давні
пам’ятки, церкви.
–Для виставок? Значить, у пакунку не дзеркало?
–Не дзеркало, малюнки тут. А оце, у скриньці, фарби, пензлі, –
усміхнувся Тарас, і його бакенбарди, що переходили в обрамляючу борідку,
надали обличчю якогось безпосереднього, довірливого вигляду. – Але
картини не для виставок. Друкую на продаж. Цей край уже півстоліття як
від Польщі перебраний Росією, а хто в ній знає Волинь? Та й уся Україна
наша мало вивчена.
Селянин згідливо кивнув. І знову запала мовчанка. Якби ж то все так
просто було! Не було б, Тарасе, в тебе добрих помічників Будкова,
Стороженка, Михайла Грабовського, князя Цертелєва – чи зміг би втілювати
в життя свої задуми про «Мальовничу Україну»?
...Заговорили про тутешній побут, про податки, настрої людей.
–Такі, як я, із вільних людей, ще скрегочемо зубами, але терпимо, –
зважував слова візник. – А кріпакам голод і холод, їй-богу, вижити не
дають. Ось кажете: в Росії ми; так, у Росії, а польські поміщики як
панували тут понад двісті літ, так і панують. Народ бунтується, не хоче
коритися ляхам. Може, чули: до кордону, в Радивилів, на всяк випадок
стягнуто додаткове військо?
Підвода підстрибнула на вибоїні і з’їхала зі шляху до переліска.
–Я вас посеред дороги не лишу. Отам моє село Пусті Івани, чи
Пустоіванне. Заїду на хвильку додому, а відтак підвезу до шляху на
Вербу.
За переліском відкрилися поля, річка з іще не пожухлою під кінець жовтня
буйною травою. Вона оздоблювала високі береги, встеляла широкі заплави.
–Пляшівка, або Пляшева на неї кажуть, – пояснив селянин.
–То це та сама річка, відома загибеллю козацького війська в 1651 році? –
зацікавився Тарас. Згадалася розповідь Миколи Костомарова, котрий
мандрував десь тут два роки перед цим.
–Річка та сама, тільки до Берестечка звідси верст із десять буде, не
менше.
–Ну, ви їдьте, а я ось пройдуся, роздивлюся, помилуюся, згадаю наших
лицарів-козаків.
–Чекайте ген там, за селом, я швидко...
Як це він село назвав? Пусті Івани? Справді, пусто й голо живеться
тутешнім Іванам. Та й де їм по-людському живеться по всій згорьованій
Україні? От би братів Микиту і Йосипа викупити з кріпацтва, та катма
грошей. Сестра Марія, із трьох літ сліпа, десь знемагає, хворобами
обсаджена, може, поки він ото їздить, її Бог до себе забрав...
А природа на Волині гарна всюди. Річка мов розчиняється в навколишніх
луках, не підступитися. А ставки – наче все небо в них замилувалося.
Край села, більше схожого на хутір, побачив криничовину. Джерело било
пружно й життєрадісно, виказуючи свою незнищенну силу. «Наче народ наш»
, – змайнула думка. І ще спало на гадку: воно – ніби уособлення
героїв-козаків, чий волелюбний дух пробивається крізь товщу літ і донині
напуває спраглі душі, не даючи їм затягтися намулом волячої покори.
Відклавши картини й скриньку, присів, зачерпнув повні пригорщі дзвінкої
води і пив її так, буцім з нею передавалася йому сила козацької
вольниці.
Над’їхав селянин.
–Добра в нас вода. Кажуть, отут її пив сам Іван Богун, коли з полком
ішов від Вишнівця на бій до Берестечка.
–Попив і я – і мовби зачарувала вона мене потребою поглянути на
берестецькі поля, – зізнався Тарас, – Як туди дістатися?
–Якщо так, готовий вас підвезти до містечка Козина. Це недалечко. Там і
замок Тарнавських попутно побачите. Хоча, далебі, дивитися особливо нема
й чого: Богунові козаки добрий «бенкет» там улаштували, коли з-під
Берестечка відходили. Одні згарища залишилися, замок до пуття і не
відбудували. А від Козина, не сумніваюся, авжеж далі чимось під’їдете.
Видно, сама доля підказувала: треба їхати, все довкола так живо говорило
про козацьку минувшину; треба не проминути нагоди й побачити те трагічне
поле, спробувати осмислити ту славу й неславу, помолитися за полеглих;
тужливо уклякнувши над їх кістками, промовити: «Мир вашим душам, наші
святі праведники».
...Згодом Шевченко, пишучи повість «Варнак» і згадуючи, мабуть, із
поїздки 1846-го і Пустоіванне, вкладе у світосприйняття свого героя
таке: «...Милуюсь на прозорий невеликий ставок, увінчаний зеленим
очеретом і греблею, обсадженою в два ряди старими вербами, що пустили
свої віти в прозору воду. А нижче старий, як і її господар, млин при
одному колесі, з лотками, що солодко шепочуться. На поверхні ставу
плавають гуси й качки... На березі, коло греблі, маленький човник,
перекинутий догори дном, а під навісом старого млина розвішана
рибальська сіть. А кругом хутора – дубовий ліс непрохідний, тільки в
одному місці ніби просіка, як наче навмисне для повноти пейзажу. І в цю
просіку далеко на горизонті синіють, як величезні бастіони, відрости
Карпатських гір...
Час від часу навідував мене Прохір Кичатий... він мало було не потрапив
у руки поліції в Кременці...
...Я думав, як би тільки зібратися з силами і пуститися просто в Почаїв
помолитися святій заступниці почаївській...»



Форма твору: Історія
Рейтинг роботи: 0
Кількість рецензій: 0
Кількість переглядів: 296
Опубліковано: 06.06.2009 15:12





© Copyright: Володимир ЯЩУК



 

 

Оставлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи