chitalnya
прописатися       запам'ятати  
Поезія Проза Різне Аудіо
Автори Форум Рецензії Блоги i фотоальбоми Про проект

Користь сумнівів

[Василь Триндюк]  Версія для друку


От кажуть, що сумніви – це погано. Взагалі – то, я згоден, але лишень тоді, коли цих самих сумнівів аж забагато. А, от, коли у здорову, так би мовити, міру, то, якраз і зовсім навпаки. От пишуть же для водіїв-гонщиків на задньому борті кузова: Не певен – не обганяй! І що? Хтось й послухався. Може й... не обігнав завдяки цьому. Утримався від перегонів. І, як наслідок, дуба ріжучим предметом не знівечив. Отакі, от, вони різнобокі, ті сумніви. Та, ось, згадав я тут одну бувальщину, де якраз саме про них.
Давненько те сталося. Ще як був студентом безвусим. Працювали ми тоді на літніх канікулах у будівельному загоні. І закинули нас аж в село Великі Галагани на допомогу у зведенні свинокомплексу при тамтешньому колгоспі. А у назві він села свого геть не пострамив, тобто мав напрочуд ідеологічно-благонадійне ім`я „Червоні Галагани”... Отака вона, ідеологія по нетрях стається. І так вже Галагани, але ще й Великі і на додачу, нате вам ще й Червоні...
Отож, жили ми у вагончиках, по четверо в кімнатці. Днем будували, а ввечері й уночі відпочивали. Ходили купатися на місцеву переплюнь-річечку, відвідували сільський клуб, заводили палкі романи з місцевими дуньцінеями ... І, звичайно ж, вечорами вкушали, так би мовити, букет місцевих вин. Парубки того села чогось з нами дружили. Ще й досі здається мені, що то, мабуть, були найдобрішої душі люди. Хто тепер взнає? Але чомусь, звечора до ранку в таборі постійно чергував наряд міліції.
А, годував нас колгосп солідно, переважно бараниною у борщі та з пюре. Наші казали начальству, що ми тут, мов картопляні барани або, як збараніла картопля... Коротше, вцілому і відпочили, і дещо заробили...
А, сталася та водевіль вже під час масового кавуна. Привезли нам на табір їх аж тракторний причеп. Вже їли ті кавуни, їли... І так, й просто випивку заїдали... А, потім нагло пригоцала повальна швидка настя. Декого навіть до райлікарні забрали. Але більшість відбулася легким танцем з цією підступною на вихід та бурчливою по животах дамочкою.
І от, на самому початку того балу на честь моторнячої настьохи, першого ж ранку, сусід по вагончиковій кімнаті, Серьонька Кука, на прізвисько Кукедро, повернувшись з нужника, повідомив, що якось дивно себе почуває. Й загадково так посміхнувся.
–Що ж сталося, Кукедро, у тебе розігрався приступ похмільного холерочумного триперу? – спитав інший сусідонька по кімнатоньці Андрійко Півняк, на прізвисько Піво.
–А, похмілля, то, таки, є. А, отого страхіття, геть немає. От тільки чогось болить там, де жим-жим зо страху буває подекуди охоплює.
–А ти, часом не підлою ворожою кулею глибоко у туди важкопоранений? – не відставав Дрюня.
–Та ні, просто, чогось болить, - каже Кукедро.
А Піво йому на те:
Не просто це все, хлопчику, ой як не просто... Не ображайся, Серьонька, але вчора пізно вночі, як ти вже спав, ревтрійка нашої кімнати приговорила тебе до расходу на трьох. Вирок було виконано тут же на місці. Да, хлопці?
І підморгнув нам та так, щоб Кукедро було не видно. Ми з реготом, але дружньо це підтвердили.
–Брешете, гади?!
–І чого б, ото, нам брехати? – подовжує Півняк. Ти, голубочку свіжоприблакитнений, будь ласка, у жимтрест свій запит на хтивість відправ. Доречи, щодо розмаїття барвистих метеликів: Ногомамиста Штаножуйчиця у Вас не болить, пацієнт?
–Не вірю! Келдиші на стіл, фашисти! Зараз я експертизу робити буду! – закричав, мов вжалений Серьога.
–Тобі що нічних дослідів мало, вельмишановний член-кореспондент? Ти краще вговори нас тепер замовчати перед рештою публіки цю еротичну водевіль, педро - гомес ти наш? То, що скажеш, шибенику? –розводить педалі ще далі Піво.
-Яка ж, ви, все-таки сволота. Аж напрочуд, як повільно повбивав би, - грозиться свіжорозводимий.
-Но–но, тільки без погроз троїстий гомомузико. А для початку, так би мовити, задля розгончика нашого вагончика, швидесенько давай-но мінімально пропитковий могорич, а потім буде видно, - дожимає Дрюня...
–Що буде видно? – по-справжньому цікавиться Кукедро.
-Ага. То, що все товариство швидесенько помітить, як розкішно буяє твоя квітонька під загадковою для чистих ботаніків народною назвою „Жопжина замурзана”. Звичайно ж, якщо не задовольниш нас достойним такого приводу частуванням!
–В мене грошей немає, тільки на дорогу додому залишилося!
То була свята правда, до того часу домашнята, тобто, домашні грошенята, вже пропилися та проїлися. А розрахуватися нам обіцяли тільки по закінченні робіт.
–Почекаємо, хлопці до зарплатні?
-Та почекаємо, а поки хай розкішно поживе на нашому дружньому довір`ї.
–Дивись, Кукедро, якщо випадково підзабудеш про цю подію й вшиєшся додому з грошиками, то восени на навчання вже можеш приїздити у рожевих колготках та з трьохкілограмовою банкою вазеліну у кожній чашечці ліфчику. Пойняв?
–Та, пойняв я, пойняв.
–Отож! Тепер працюй, Гомозяко , по-стахановськи, щоб на могорич зарплатні вистачило! – підбив підсумок Піво.
Мабуть, Серьонька, таки, перехвилювався, бо в цей же день підломив, бідолаха, ногу. Плигав з причепа трактора через борт з кавуном у руках і нем`яко приземлився. Коротше, забрала його швидка допомога і до початку занять ми Кукедро не бачили. А, як точніше, то аж до закінчення надання щорічної допомоги браттям-селянам у збиранні врожаю винограду, на яке Серьонька не попав з-за тієї ж ноги...
А, потім, якось, за іншими подіями ця пригода забулася. Та так добре, що ніхто з нас про неї до кінця навчання й не згадав. Хоч, може, сам Кукедро й згадував, але тихесенько так, мов у глибокій комі глухоніма мишка, мовчав...
Пройшли роки. Я вже встиг попрацювати у школі, відслужити в армії й приборкати та об`їздити сталевого коня... І він мєня...
Аж, якось, будучи у місті, - за сайлентблоками до „Москвича” їздив -, то й випадково зустрів старого знайомця Серьоньку Кукедро. Той спокійнісінько йшов вулицею мені назустріч і глибоко зосереджено та підкреслено старанно колупав у носі. Я, спочатку, навіть й не насмілився відірвати його від такого достойного та важливого заняття. Але, ностальгія за минулою юністю невблаганно випхнула моє до нього першородне „здрастє”.
- Здорово й тобі, Василю, - відповів Кукедро.
Ми поручкалися.
-Бачу, що взнав, Серьонька.
-Авжеж, ти майже не змінився, от тільки морда пики поширшала.
- Ти теж, як і в інстику, але ще малахольніший, - не залишився у боргу і я. То, як воно життя?
-Нормально.
-А, де ж ти зараз?
-У медалях поки я на шиях батьківських.
-І чого б ото? Може у інваліди умзарозумової праці подався?
-Майже. Конче відпочити треба.
-Позвали Канари та на батьківські нари?
-Та що ти все про мене допитуєшся. Он сам як?
-Та в мене все аж зовсім звичайно. Шановний трактор, сімейний фактор та теща ще, мов атомний реактор. Також, рибалка, п`янка та своїх дітей колисанка. Як так й далі піде, то років через тридцять невблаганно причовгають найкращі старечі друзі: кефір, зефір та теплий сортир.
А, от, ти, нюхом чую, десь у щось, таки, аж по самі галагани вляпався, Кукедрику. Коротше, колися бігом, Космодем`яне Зойський , а то сам за тебе відповіді повсюди надам і спробуй-но збережи тоді у подальшій решті життя благородну блідість достойної людини на малахольній фізії.
-Ото вже вчепився, мов сухий реп`ях та за чубатий пах. Ну, та гаразд вже. Отож, тепер й слухай, колего...
І почав тут Кукедро сповідь свого життя молодого, що привело його, мов блудного сина до хати батьківської. Отож, й каже мені він:
Я, взагалі, навіть, подякувати тобі мушу. І Піву та іншим хлопцям.
-Та за що ж це, дядечку?
-Не дивуйся, за оту вашу витівку в будзагоні.
-І за яку ж, ото, саме?
-Ти, ото, не посміхайся так, що аж всією мордою.
-Ню-ню? Так й за що та подяка? Нічого не розумію.
-А, за оте, ваше шоу з расходом мене на трьох.
-Да, що Ви говорите?
-Хоч я, звичайно, й зрозумів, що то був дурний пацанячий шантаж, але, як це не дивно, саме ця водевіль в певних обставинах стала мені у великій пригоді.
-Що фінансову підтримку із-за кордону по лінії гомінтерну отримав для підтримки робочого органу партії?
-Усе б тобі тільки їржати та їржати, коняро тибидичеський. Я ж про серйозні речі розповісти намірився.
-Ну, добре, не заважатиму. Тільки саму правду-матку повною сковородою шквар.
-Отож, наче домовилися. Тепер, слухай-но, - продовжив Серьонька...
Після інституту влаштувався я на роботу до школи–інтернату. Вважав, що повезло, бо взяли одразу й предметником, і вихователем. Хтось у них там несподівано звільнився, а свої виявилися до цієї праці, мов паці, коротше, геть незугарними . Отож, а тут саме і я нагодився.
- І весь у білосніжних шатах та блискітках?
-Майже.
-О, та, Ви, Кукедро, напрочуд бувалий кар`єрний самовкид.
-Ти знову заважаєш?
-Помиляєшся. То я так направляю розмову в потрібне русло.
-Направляюча сила, значить?
-Еге ж.
-То й направляй на здоров`я, але не мене, а свого шановного трактора.
-Що я й роблю більшість часу.
-Так, ти збираєшся дослуховувати, чи як?
-Чияк!
Аж тут придивляюся я, а оченятка у Серьоньки вже азартно розгорілися і на скронях та на носярі крапельки супроводжуючої рідини, як під час приступу млявоплинної шизоспроможністі, щедро проступили... Ще й рученятка пальцями ледь-ледь дрижать. Ой-ой, - думаю, не передати б куті меду. Може й до горла кинутися, хоч сам і малахоль малахоллю. То й кажу:
Та продовжуй вже, Кукедро, не томи дитятю.
-Отож, не перебивай, а слухай.
Спочатку все йшло відмінно. Робота одразу сподобалася, ще й, як на півтори ставки, непогана зарплата. Але ти ж здогадуєшся яка там публіка серед діточок?
-Що ж ти маєш на увазі п`ючи водку в протигазі?
-Знову заважаєш?
-Та розслабся, це ж просто прибаутка.
-А...
-Ага.
-Отож, продовжую далі. Дітки там, у преважній більшості, то яблучка від перепий-яблуні, які вже спробували, що воно таке, оте хмільке. Мало того, ще й, так би мовити, й принад відповідного образу життя скуштували. І, що ще гірше, я зовсім не можу з упевненістю стверджувати, що вони їм не сподобалося. Коротше, колишні безпритульні ще й із недообірваними зв`язками з організованими злодюгами.
Ти, значить стараєшся перевиховати малого шибайголову, стараєшся. Він, звичайно, хоч й потроху, але все ж змінюється в кращий бік. Все наче йде добре. Але, коли на горизонті з`являється який-небудь фіксатий колян чи толян у спортивні шати упакований, всі мої педагогічні труди стають їхній взаємній приязні п`ятим колесом до воза і швидесенько на невизначений час зникають разом із коляном та пацаном.
Я намагався з цим якось боротися. Проштудіював Макаренка від моря до моря і зрозумів, що без надійної ізоляції від впливу колег по минулому, що підвизалися за межами інтернату, аж ніяк не обійтися. Доповідав це керівництву, але у відповідь отримав, що на цілодобовий міліцейський пост на території закладу державою коштів не передбачено. Коротше, послала мене директриса по-культурному у же по драже. Але ж, проблема все одно залишилася.
Не зміг я з цим змиритися і, тому, коли поява фіксатої особи за незміцнілими дитячими душами відбулася наступного разу, відкликав його убік й попрохав залишити в спокої моїх вихованців. За що отримав погрозу залишитися без власних яєць, коли не перестану пхати носа не у свої справи. На це я відповів, що справи ці якраз стосуються мне ще й прямо і, якщо він негайно та назавжди не залишить територію інтернату, то за ним приїдуть на чудовій самохідній кареті, яка завдяки чудернацькому замислу власників чомусь оздоблена на вікнах надійними ґратами.
-Так ти, баклан, єщьо і шутнік. Ну тєпєрь точно бєрєги своі яйца особєнно когда нєсьош іх домой в тьомноє врємя суток, - відповіла фіксата особа й вшилася, але вже цього разу сам один.
Це була моя перша й остання маленька перемога. Я був щасливий й увечері після роботи разом із колегою–фізруком в підсобці спортзалу добре дали банку. Після чого, місцями ковзаючись, щоб зберегти рівновагу на легкій ожеледі, вже по темноті рушив додому. А в під`їзді на мене чекали. Останнє, що пам`ятаю після того, як впав від удару іззаду по макітрі, це чиїсь високі зимові кросівки світлого кольору із заправленими у них синіми спортивними штанами з лампасами...
Міліція ж нікого так і не знайшла. Хоч в нашому районі усього один бандюк полюбляв носити їхню уніформу в такий спосіб. Що там у них було, то я не знаю, бо заліг майже на два місяці до лікарні, але то були такі часи, що навіть сам слідчий мені порадив не лізти в ці справи, а краще, взагалі, щоб здоров`я зненацька не випарувалося, кудись на якийсь час зникнути.
-Навіть, отак? - кажу.
-А, ти, що думав? – він мені на те. Свідків у тебе немає, отож, цей бандюга вивернеться і...
-А, нахрен тоді, вибачте, нам Ваша міліція?
-Думаєш мені тут легко, коли зарплата, мов у молодшого продавця курячого яйця?
-Ото, ви усі, й мздите собі тут, потихеньку, але повально. І вже так намзділи, що від бандюганів людям аж дихати нічим.
-Так і сказав? – перепитав я.
-Атож.
-А не бре`?
-Ну може трішечки й не так, але суть не вивернулася.
- Ну і що слідчий тобі на те?
-Сказав, щоб я заткнувся, бо він на мене легко управу знайде.
-От, вже падлюка, - не втримався я.
А Кукедро продовжив:
А, я йому відповів, що краще б ту його легкість та на укоськання злочинців, і спокійно пішов собі у міцний та цілющий сон.
Більше він до мене в лікарню не приходив. А, як виписали, то й не викликав. Видко, лягла десь моя справа на архівну полицю десь, аж глибин дна побіля...
-Ну, а що ж далі? – повернув я на землю змовклого Серьоньку й він продовжив.
Голова потім часто боліла та так, що аж зводила з ума розуму. Ще трохи й роботу прийшлося б покинути. Лікарі з таблетками майже не допомагали. Лише мій гаман від повноти лікували успішно. І, вже були зцілили його ледь не повністю, але якось зустрів я на вулиці рукописну об`яву про группу здоров`я за східними методиками ...
Гуру, тобто по-східному навчитель, там у нас був не абихто, а у недалекому минулому цілий лектор товариства „Знання”. Ну, звичайно, його лекторство на той час вже глибоко спочило в минулому разом із самим „Знанням” та Союзом РСР укупє. Коротше, тепер це був чолов`яга, що аж за цілком присвятив себе здоровому образу життя.
Східні методики у його викладі несли в собі не лише тамтешню фізкультуру та копняк-до, але ще й їхню філософію, але щедро припудрену місцевим пилком. Наприклад, українськими народними казками. Ну, воно й не дивно, якщо взяти до уваги те, що у миру той гуру мав прізвище Котигорошко. А звали його Іван Трохимович. Ще й богатирську статуру мав гуру до зросту середньостатистичного. Тобто, герой казковий, як вилитий. Та мені тоді вся ця ідейна трахомудія була до одного місця: треба було, щоб не стати зовсім дременутим , якнайшвидше повертати дременуле моє здоров`ячко.
Отож, почав відвідувати групу. Спочатку дуже важко було витримати фізичні вправи, особливо кілометрові дефіле гусячим маршем , - опісля ноги гуділи, мов дроти високовольтної лінії -, але, взагалі, мені заняття сподобалися і я, якось умудрився ці фізичні тортури витримати. А потім, як кажуть, втягнувся і вже стало легше. Доречі, легше стало й голові. Дав мені наш Вань Трох ще кілька додаткових вправ, щоб виконував насамоті вранці й перед сном. І процес пішов. За півроку я забув, що у мене колись була вавка на голові.
-А в голові? – уточнив тут і я.
-Підожди, про цю ваву ще трохи далі, - відповів Серьонька й продовжив.
Отож, здоров`я покращилося й на роботу своє минуле відношення забив, що теж додало здоров`ячку плюсів. Навіть став я незрідка проводити спецоперацію під кодовою назвою «Пора по бабам». Коротше, життя почало налагоджуватися…
А, приблизно, десь через вісім місяців від початку моїх занять, підзиває мене якось до себе наш гуру й каже, щоб я залишився після тренування, бо, є у нього до мене важлива розмова.
Ну, як усі розійшлися й ми залишилися самі, Вань Трох повідомив, що він вже на мою персону досить роздивився і дуже задоволений результатами, тому пропонує мені закінчувати ігри у бирюльки з салабонами, що лишень приносять йому гроші і більше ні на що не здатні, та зайнятися нарешті справжнім ділом. Коротше, запропонував мені перейти до групи втаємничених практиків. Безкоштовно. Спочатку послухом .
Ну, звичайно, аж, геть заінтригований, я погодився. І почалося нове життя…
А, стало воно цілковитим тренуванням, яке переривалося тільки на роботу в інтернаті та й то, не завжди.
-Що тілом тут, а душею - за сошею ? – поцікавився я.
-Хоч і жарт, але суть ти не прогавив. Десь, майже побіля того, - відповів Кукедрик.
-Та я, ото, такий, з гавами цицею не ділився, - додав на те я.
-То, слухайте далі, та отими вухами, що поза щоками заховав, дорогий пане Гавооб`їдайченко, - спробував відбрити мене Серьонька. Але геть марна то є справа Триндюка перепекти.
-Дуже приємно. Триндюк. Можна просто: вельмишановний Василь Терентійович, - не поліз до кишені я.
-Гарно з`їхав. Легко й безпечно, мов у дитинстві з татових колін та й на рядюшку. Я тобою пишаюся, вдавано порадів за мене Кукедрик.
-Дякую, але дивись не впишайся від щастя, - довелося мені застрегти його.
-То, ти, збираєшся дослуховувати? – трохи ображено спитав Серьонька.
-Угу, - відповів я.
-Пугу – кізяк з плугу! Прилип до ножа й права качає, - знову він кидається у бій.
-Гарна примовка, а то я, щиро зізнаюся, вважав, що з твого картуза тільки гнилим помідором пил здіймати, - не залишився в боргу й пан Триндюк.
-Що ж дякую на добрім слові. Ну, то, поїхали далі, - перекрив хвилю нашого куртуазу картузами Кукедро й таки продовжив:
Отож, думаю, що й ти мене зрозумієш, бо підробиць тих практик тобі так і не доведеться взнати. Бо я тобі їх не скажу. Менше знаєш – краще спиш.
-Отож, ще сало поперек горла у задньому проході стане. Краще вже про них просто промовчи. Не треба мені того добра. Я ж звичайний надзвичайний, - заспокоїв його ввічливість я.
-А, я й радий, що ти не допитуєшся. То продовжу, - та й продовжив.
Ще через вісім місяців нарешті настав обряд мого посвячення з послухів у справді втаємничені. І, я його чекав аж з нетерпінням. Отож, опісля був радий, що все у ньому витримав. За що й ім`я отримав нове.
-І яке ж? – поцікавився тут я.
-Побратим Крутивус, - поважно відповів Серьонька.
-Солідно. Бо на Вернигору чи Вернидуба ти ж зовсім не тягнеш. Конституція, пробач, у Вас малахольна, сер.
-І усе ти, ото, знаєш.
-Так, що ж ти там отим вусом крутити мав?
-Коротше, скажемо так, що я повинен був відповідати за подолання водних перешкод.
-І підробиць, знову, мов пряжки мого ременя за власним пузом, та й не видать мені?
-Ти правий, і власне полушаріє вкусіть не доведеться. Отака вона, сувора правда життя.
-Казна-що! Ну й чого тебе звідти поперли?
-А, я сам пішов, бо як тоді вважав виявився не достойним такої честі.
-А, вже здогадуюсь... То ти, засумнівався чи справді тоді було?
-Іменно. Й поділився цими думками з Вань Трохом, тобто старшим побратимом Котигорошком.
-А він тобі відповів, що попереджати треба?
-Приблизно так.
-Так ти ще дешево відбувся. Я тепер пригадую, то оті четверо, що ракетний комплекс „Булава” захопили?
-Як би тобі сказати..., - задригав щелепами Серьонька.
-А, тепер все згадав... Читав колись у паперовому брехунці, що якісь терористи одночасно звалили величезну скелю з одного боку військової бази, з іншого – підпалили ліс, а самі просочилися з боку води та так, що їх ніхто й не помітив. Швиденько захопили установку, почали наведення на ціль, мабуть хотіли торохнути по найближчий урядовій дачі. Але тут їх й накрили з повітря патрулюючі цей район бойові літаки. Видно не знали бідолахи графіку цих польотів урядових дач побіля. Да, й зовсім на шматки. Особи загиблих тоді так й не встановили. Що мовчиш?
-Так ти й сам все зрозумів. Що мені ще тут додати?
-Весело виходить. Ну, з „Булавою” ясно: який же Котигорошко та й без булави ріднесенької? А, от стосовно Змія, непойняточка виходить. Да, найтемніше на свині сало, що гнізда хвоста понижче...
-Коротше, дякую я. І тобі, і Піву, й іншим хлопцям. З дурного жарту, а така благодать вийшла.
-Дуже приємні бувають слова, але у гранчак їх, все одно, не наллєш.
-Вибач, Ваську, але, зрозумій мене, не п`ю я зовсім, а просто грошей на стакан ти ж не візьмеш.
-Отак от, толку з тебе, мов із льготника, тільки на словах. Та, знаєш, я все одно, радий, що не тебе там на військовій базі на пух-перо обернуло. Ну, то бувай здоровий.
-І ти.
-Може ще якось здибаємося?
-Ага.
-Згоден. Земля ж-бо кругла й має форму чемайдана…
Та й розбіглися ми. Кожен у свій бік...
З тієї пори, а минуло вже років зоп`ять, я його більше й не бачив. Хтозна, що там зараз із тим Куковусом? Чи як у всіх людей, чи як?
Коротше, і тут не без сумніву. Ото таке воно життя...
("Історії Малої Історії,2007.)



Форма твору: Гумор
Рейтинг роботи: 5
Кількість рецензій: 1
Кількість переглядів: 255
Опубліковано: 23.09.2009 09:22





© Copyright: Василь Триндюк



 
Рецензії


Василь Калита   [kalyta]   Додано 24.09.2009 в 09:57   Рецензія: позитивна

Знову порадували веселим оповіданнячком!





 
Василь Триндюк   Додано 24.09.2009 в 20:09

Дякую, пане Василю.



 

 

Оставлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи