chitalnya
прописатися       запам'ятати  
Поезія Проза Різне Аудіо
Автори Форум Рецензії Блоги i фотоальбоми Про проект

Психіатр-розстрига

[Василь Триндюк]  Версія для друку


Був у мене товариш один. Цілком випадково на возліяніях пивних роззнайомились. Геною його звали. Пертурбац на прізвище. Психіатр-розстрига, як він сам про себе казав, за національністю і космополітр за фахом. І геть ситий свіжини вражень звідти, ну, з-за паркану триметрового залізобетонного.
Такий грізний паруб`яга. Аж два тижня мені торочив, що нашого наливайка за недолив пива до кухля скальпелем тонесенько настругає, а на третій просто забув про це. Хоч той і зовсім не виправився.
Тоді я й зрозумів різницю між дуриком та психіатром. Лікар тільки нахваляється, а хворий таки стругає. Про що й повідомив Гену. А він мені відповів, що, така, блін, карма, стіни у дурдомі такі тонюсінькі й так легко пропускають навіть найбільші і найволохатіші молекули... Отакі, там діла, хлопці...
Дуже постраждав Пертурбацик від головного лікаря психлікарні своєї. Той мав у керівній лінії таку собі невеличеньку родзиночку. Точніше, непримириме протиріччя у прагненнях. Між авторитетом та любов`ю. Між пошаною до авторитету одного з основоположників сучасної психіатрії І.П. Павлова і особистою любов`ю головлікаря до братів наших менших. А, як точніше, то до собацюр. І, от, з одного боку таке всепоглинаюче світле почуття, а з іншого постійна й безсрочна участь знаменитого мучителя собачого племені у барельєфі на стіні холу підзвітної головному лікарні.
Як же страждав головлікар з цим холом, аж у горлі він ставав йому колом... А ще ж й не один раз на дню доводилося проходити ним... Як він боровся із нестримним бажанням негайної помсти собачому душогубу у круглих фарах... Та почуття відповідальності керівника завжди брало гору. Натрезв`як. Але, коли відбувався прийом на грудь, хоч би й стопарика ректифікату .... Ну, звичайно, тільки із цілком поважних причин – гулянка там, якась комісія чи КРУ там хрю на ним накритій галявинці. Або, як відвідував особисто шановний пан Запій. Але, фінал завжди був один: напування вдосталь флакончиком чорнил шановного світлої пам`яті Івана Петровича Павлова через жбурляння з усього головлікарського маху та й об його зображення на барельєфі в холі. І незмінними, як священний ритуал словами головного жбурлятора:
І про цей рефлекс також напишіть, колего!
А, більшість колективу, головлікаря поважала й любила. Взагалі-то, був він мужик хороший і, як керівник, то добрий й справедливий. Нікому не заважав жити. А щодо ж цього причуда, то вважали, що у кожного в голові свої смугасті таргани бігають. Отож, і старалися, як могли начальника прикрити.
Спочатку, щоб хоч тих чорнил у цей момент біля нього не було. Але головлікар мав звичку писати тільки наливною ручкою Паркер із золотим пером, яку йому подарувала улюблена сестра, що проживала десь у буржуйській Німеччині, від клятого капіталізму сито загниваючи. І щоб раптово не залишитися без одного із головних знарядь своєї праці, головний постійно тримав біля себе пузир із чорнилом. Коротше, залишити його без снаряду у скляній оболонці колективу так і не вдалося. Одначе, вихід було знайдено. Вирішили, що одразу після траху пасивного до непорушності Павлова особливо наближені до високої довіри колективу особи: санітарка бабця Сімка у спорядженому стані, складана драбина та чудо-розчин для зчищення чорнил із гіпсу, приготований на базі звичайного хлорного вапна і будуть повертати світлому образу великого вченого пристойний вид на барельєфі.
Отож, і сміття з хати не виносилось ніколи, і керівна родзинка ця нічийого борщу не поганила. Працювала собі лікарня та й працювала. Персонал майже не змінювався, хіба на пенсію хто гайне чи на лафеті у Велику Безмежність від`їде. Ну, нових на заміну наберуть звичайно.
Дурики, доречи, також показували за постійністю складу майже повну сталість. На пенсію за межі лікарні звичайно не йшли, а всі, як один чекали лафету до неї, до Безмежності отієї. І заміна їхня аж бігом знаходиться. Бо, скільки вже не йдуть роки, а все ж куються дураки. Звичайно, буває, хто й вилікується, але то не справжні лояльні хворі, а так, сміттьо людське, симулянти, блін, паршиві, - казав мені той же Пертурбац-розстрига Геннадій.
А незлюбив його головний ще за часів інтернатури . Виявилося, що мордою пики Гена схожий на І.П. Павлова у другій молодості. А головлікар таки досконало вивчив біографію свого головворога та ще й з фотографіями та ілюстраціями на додачу. Отож, визвав він якось Пертурбацика до свого кабінету та й мовить, так злегка наче посміхаючись:
Я так бажаю, щоб ми з Вами, колего, гарантовано спрацювалися.
-І я, теж.
-Що ж, це дуже добре. Отож, задля позитивних результатів нашого процесу від Вас потрібна одна невеличка дрібничка. І, я чомусь думаю, що Ви мені у ній не відмовите.
-Для Вас, шановний Рудольфе Адольфовичу, все, що завгодно.
-От і добре, колего, от і добре.
-А, що ж це за дрібничка? Бачте, я вже й поспішаю її виконати.
-Цей Ваш крок не може не схарактеризувати Вас, як тільки із хорошого боку. За що й поважаю та ціню Вас, колего. Тому й не буду відтягувати далі мить її повідомлення.
-Будь ласка.
-Вам треба терміново зробити собі пластичну операцію по зміні цієї паскудної зовнішності, а щоб вийшло більш переконливо на додачу до цього поміняйте й стать.
Гена із зненацька зсудомленою мордякою та іншими частинами предмету операцій уривчасто прохрипів, що якось подумає. На що і головний сказав, якось так спокійнісінько:
Ну, це вже як знаєте, шановний. Неволити Вас, звичайно, не буду, а, от на хрест кам`яний на Вашій кар`єрі не поскуплюся. Строку Вам, колего, рівно тиждень. Календарний, а не космічний. Все, вільні.
На ватяних ногах колесом насилу виїхав Гена у коридор. Ледве докотився до свого відділення та апартаментів Сестри Старшої Самої Страшної. Прозивалася вона так. І зовсім, не за паспортом. Прихильна була до нього Старша. Така собі, бездітна жіночка пудів на вісім живої ваги приблизно. І зовсім холоста. Жила однією роботою та старенькими батьками. Протилежну стать не поважала. Бо вважала за нижчий сорт людської істоти і проміжну ланку еволюції між мавпою та жінкою. Але таємну надію рід продовжити усе-таки плекала. Страшно було на старості літ без водиці залишатися самій-самісінькій. У батьків вона ж одна, а інших родичів – катма. А, от, самостійно запліднитися якось не виходило без мужика. Вони ж не хотіли чомусь з нею у цій благородній справі взяти участь, а тікали світ заочі ще на попередніх переговорах. І причому не тільки з персоналу лікарні самці ссавців. Отож, Генка, як тільки там з`явився, одразу почав розглядатися нею, як можливий майбутній донор-ветер. Бо був малахольний й малогабаритний одразу ще й полегшеної маси. Отже, домовитися й народжувати легше буде. Та всеодно боялася Старша перелякати своє щастя раптовим викладом предмету: а як це рило та й не підніме вітрило? Тому потихеньку дозволяла йому обпивати сідала хворих, розбавляючи потім спирт для протирки перед уколами, що був їй підзвітний, чистою водицею. З якої, як усім відомо, й почалося життя на всій Землі. Коротше, дуже поступово, обережно й обдумано готувала жінка свій тріумф задоволення материнського інстинкту.
І впав там у апартаментах Гена на її співчутливі груди. І заночував там же, з теплої пазухи не вилізаючи. А, пробудився якраз через тиждень та й одразу ж став до праці. Навіть прогулів йому не поставили, бо робочого місця не покидав. Відгулів, правда, теж не дали.
Одкровення напало на нього там у Старшої. Добряче дало кахлевою долівкою по мармизі, щоб не розслаблявся, був мужчиною й щільно тримав себе в руках та й прорекло громовим голосом:
Ховайся від головного аж доки пика ще раз не посиніє.
Потім гучно відригнуло, приклалося вдосталь до ректифікату у пляшечці та, витерши лик білою полою свого халата, напіддало Гені, що саме підвівся до навколішки, носаком під кіпчик і розтало в повітрі до коридору через двері ледь причинені...
Три роки якось ховався від головлікаря Пертурбацик. Щастило, одним словом. І Старшій теж таки вже встигло підфартити, декрет нарешті на горизонті замаячив. А на четвертий, попався Гена, як кажуть, ні за цапову душу. Будучі на чергуванні, робив нічний обхід навколо шийки пляшки та випадково оглянув на предмет пожежогасіння і напівтемну частину коридору, що холу побіля. А там, зовсім поруч, в зоні прямої від Пертурбацика видимості, головний саме намірявся здійснити акт священної боротьби. А тут цілий Гена, мов тінь татка гамлетового. Ще й головворог викапаний, що ще й, гад такий, за собачий рахунок омолодився. Ну, й посиніла пика Генина ще раз, вже від чорнил правда. І на лобі, поверх добрячого синця на місці розбиття флакончику, загніздилася білісінька етикеточка із помітним надписом „Райдуга”. А окуляри, сердешні, якось умудрилися залишитися цілими. Хоч світло біле від того залиття пропускати й перестали.
Та воно йому, оте світло біле, раптом чомусь стало геть по барабану. Ну, на якийсь там час. Доки у відключці перебував. Видко, дещо перебрав чорнильця з доставкою крізь тару скляну. Та час минув той і відчув Пертурбацик бідолашний, суєту якусь побіля себе та шемрання чиєсь на морді власній. А потім морді й шиї додалося ще й тертя чимось зволожене і запах, знайомий дуже запах найпопулярнішого місця для відвідин у всій лікарні. Загально всі туди крокують й полегшені вертаються назад. Там миють цим. Ой, лишечко, вапно це ж хлорне. Вже до роботи бабця Сімка приступила. Зі шкірой зніме з морди тую кляксу. Тікати треба, доки пика ще своя, хоч і пече вже, мабуть стерла епідерміс . Яка ж старанна санітарка серед тут.
Зірвав подалі ті облиті окуляри і скинув з себе Сімку на відро. І надпис був на ньому „10 хлору, відсотками” червоному по, білім. І впала бабця, і відро під нею зникло, мов і не було його в світі. Нічого Гена не сказав, не хтів трудити шкіру морди, що скуштувала чудо-розчину від Сімки.
І знову на ватяних колесом ногах було пройдено шлях до Старшої-спасительниці. І заночував він там же. І, пробудився традиційно, через тиждень. І, протабелювали, як завжди. А звичне одкровення? Теж було. Як же нам тут та й без нього? Приклало знов мармизою до кахлевої долівки. Обізвало „мокрою печаткою” і прорекло громовим голосом:
Усьо, пиши заяву на вихід, розстриго синьопика!
Потім приклалося вдосталь до пляшки із спиртом, перднуло, відригнуло, ще раз вже просто інтелігентно пукнуло і розтало у повітрі через причинені двері до коридору значно швидше за власні приправи до місцевої атмосфери страви.
Пертурбацик так і зробив, як йому те одкровення звеліло. З ранку, як тільки прокинувся, написав заяву на звільнення за власним бажанням і відіслав її рекомендованим листом. Встидався перед головлікарем кольору пики, отакий сором`язливець. Головний заяву з ходу теж чорнилами підмахнув, навіть два тижні відпрацьовувати не примушував. Отак і став Гена психіатром-розстригою. Розстрига назавжди, як він про себе сказав.
(Історії Малої Історії, 2007)



Форма твору: Гумор
Рейтинг роботи: 5
Кількість рецензій: 1
Кількість переглядів: 301
Опубліковано: 26.09.2009 11:27





© Copyright: Василь Триндюк



 
Рецензії


Василь Калита   [kalyta]   Додано 05.10.2009 в 23:22   Рецензія: позитивна

Хотів би у вас, пане Юрію, поцікавитись, оці ваші "Історії малої Історії" вже вийшли як книжка, чи так і залишаються в Інтернеті? Ваш стиль мені дуже подобається, та й герой - не промах, що не слово, то прибаутка. Ще й історій дотепних безліч знає. Оповідання настрій піднімають миттєво!:)





 
Василь Триндюк   Додано 13.10.2009 в 16:43

Дякую Вам, пане Василю, за Вашу увагу до моєї творчості й за добрі слова щодо неї. Красно Вам дякую.
Щодо ж, виданої книжки, то її немає.
З повагою, Юрій.



 

 

Оставлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи