chitalnya
прописатися       запам'ятати  
Поезія Проза Різне Аудіо
Автори Форум Рецензії Блоги i фотоальбоми Про проект

Карликове кохання

[Ірина Вітер]  Версія для друку


Там, де небо покидає землю, чи земля цурається неба, куди не проїде жоден поїзд і не потрапить корабель, зупинився мій погляд. Так, справді, палаючий обрій - все, що треба людині у складній ситуації. Проблема в тому, що я з тих людей, які надають перевагу моральним якостям, де немає користі з діамантів, а при потребі допоможе білий аркуш паперу, ручка блідо-рожевого кольору, як світанок, трішки наснаги. А ще проблема у тому, що в мене це все є й ніщо не веселить мене так, як частунки природи, тісний та душевний комфорт, приємна втома, яка просочується крізь дощ, надаючи думці легкість і волю...Чому я така безтурботна? І смуток мене не здолає. Безліч вчинків характеризують мене як неоднорідну особистість і місцем дуже болючим для мене є ніщо інше, як кохання. Поети, митці, прозаїки та й дуже багато людей описують його напрочуд колоритно, мовляв кохання - це...і так далі, пішло-поїхало. Жодна цитата про нього не залишається у мене в голові, тому що я досі у своїх круглих двадцять не знаю що воно за почуття. Приблизно, здогадуюсь. Читала багато, дивилася, але не відчувала тих "спазмів у горлі", миттєвого нападу неочікуваного. Залишалося спостерігати, зітхати, палити мости (як там кажуть закохані), хоч у моєму випадку незбудовані. Кумедно, правда? Подруга часто розповідає про свій трепет, а мені як бути? Почуваю себе не до кінця збудованою, неначебто чогось не вистачає, якоїсь струни чи що... Хтозна. Звичайно, яка кульмінація може бути в моїй історії? А вона є...Й далеко не банальна. У справедливих пошуках я не знайшла того, що шукала, натомість мені трапилось щось значно заповітніше, хоч розбите й гаряче на дотик. На жаль, воно швидко холоне. Не забігаючи вперед, розкажу все, як було. Я не Венера - богиня кохання, не гуляла садами, шукаючи "принца", не співала біля вікна, як Татьяна, занурюючи погляд у легковажні краєвиди, я куштувала звичайність, побитого в деяких місцях суспільства, намагалася відповісти на риторичні запитання, знаходячи відповіді у закутках темряви й на світлинах коричневих тонів. Нікому не говорила, що не знаю що таке любов, якщо іноді доходила розмова до теми про неї, коротко відповідала: «Не хочу про це говорити», у відсутності друзів, віч-на-віч стикалася зі своєю проблемою. Плакати, звісно ж, не було над чим, сльози занадто скупі, аби з'явитись й показати чистоту. Настільки була зацікавлена, жах. Звідусіль приходили ілюзії про наступну, ще невідкорковану весну, яка неодмінно принесе з собою щось, будучи чесною, навіть не "щось", а когось - частину нового світу, або ж котрусь близьку серцю ідилію. Мене навіть стали цікавити люди, які не знають що таке дружба...Таких, напевне, також багато.
Одного разу, коли я сиділа на лекції з філософії, перед нами поставили завдання описати, що на нашу думку, таке любов... У дівчат зразу ж засвітилися очі, вони знали що писатимуть і кожен вважав свою розповідь найдосконалішою. А я, звісно, навіть гадки не мала. На той час не було бажання описувати щось. Якщо не те напишу, думатимуть, що я божевільна?.. Чудово знала, є й невіруючі у даному випадку, але ж я вірю... Що ж. На таке питання було дано три дні. Подруга, закинувши інші предмети, сиділа й фантазувала, захопило її. Не давала мені прочитати навіть, мовляв, щоб не вкрала у неї якоїсь захоплюючої фрази. У мене таких фраз вистачало, та я не знала чи використаю їх правильно. Отже, коли зникли всі надії, а це сталося на третій день. Хоча ні, кажу неправду, ще зоставалася ніч. Тоді моя подруга нарешті надумала поспати. Сидячи на підвіконнику й дивлячись на зорі (дуже полюбляю), мене вперше огорнув жахливий смуток, варто б мене комусь добудувати. Очевидно, завтра чекатиме двійка. В останній момент, коли вже надумала іти спати, начебто побачила якусь постать. Це був хлопець шістнадцяти років, думаю не більше. Їх було двоє: він та його тінь, що стояли внизу біля будинку. Здавалось хлопець дуже засмутився, здогадуватися б, через що? Коли хмари заступили ріг місяця, вона, тобто тінь, зникла. Місто огорнула темрява, мене огорнула темрява, його не стало. Хоч у питанні про любов я і карлик, не можу нормально виразитися, але такі думки не потребують чітких тонів, правда?.. Мене осяйнули думки і я почала писати. Нічого особливого, тільки те, що прийшло у голову:

«Я - спалений, розвіяний ангел, що негайно потребує порятунку. Мене небагато, мої слова - карлики, але вони сягають небес і незвіданих просторів. У мене в руках - холод, а в душі - тепло. Я ходжу по вулицях, та мене не до кінця впізнають люди. Засмучує те, що вони дихають моїм повітрям, позбавляючи себе права кохати. Я гублюся серед сірого туману, у мене немає прихистку, справжньої долі. Я ж, по-своєму, жебрак. Той, що приносить людям любов.
Я - вітер, який ховається під небесами, знаючи, що його відчувають усі, але не бачуть, простір, що розглядає світ через ахроматичні лінзи. Тому що мої кути зрізані й кровоточать. Тому що між краями очей - нерозглядна відстань. Тому що...
...я - кривавий обрій, мінливий світанок. Я відпускаю миттєвість щастя, міняючи її на смуток. Мене ненавидять, бо я потвора й моє рукоділля - ненависть. Мене обожнюють, адже ніхто інший не несе щастя так монотонно і водночас незабутньо. Але збагнути мої кроки й піти за мною не наважується ніхто. Я іду, тримаючи людей за руки й відчуваючи їхнє серце, а потім, втомившись, зникаю, як зникає тінь, коли хмари заступають місяць.
Я – любов».
Ось те, що я написала за п'ятнадцять хвилин. У подруги розповідь була дуже велика, з нетерпінням чекала, коли вона зачитає її перед аудиторією. Коли я принесла аркуш паперу, на якому блідо-рожевими кольором був написаний твір, викладачка оцінила й назвала його коштовністю, ще сказала такі слова: "Ти щаслива людина, бо вмієш кохати...Я так ніколи й не дізналася що воно таке,оте кохання...", а я, як завжди, змовчала. Бідолашна... Вона навіть не здогадується, що таке ж може трапитися зі мною. Я задумалась, адже у викладачки двоє дітей і чоловік... Справді, любов - спалений, розвіяний ангел, що негайно потребує порятунку. Але якого порятунку?..



Форма твору: Мемуари
Рейтинг роботи: 8
Кількість рецензій: 3
Кількість переглядів: 312
Опубліковано: 27.10.2008 18:48





© Copyright: Ірина Вітер



 
Рецензії


Олександр Крайній   [aalexiil]   Додано 14.11.2010 в 15:09   Рецензія: позитивна

круто, тільки літери дійсно малі)))))))))





 
Anick Kiskas   [kiskas]   Додано 24.03.2009 в 04:35   Рецензія: позитивна

по-своєму, круто!))





 
Захар ван дер Бюйтен   [Zahar]   Додано 26.11.2008 в 14:22   Рецензія: нейтральна

надто маленькими літерами написано - не читаю, бо боюсь зір зіпсувати, вибачте





 

 

Оставлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи