chitalnya
прописатися       запам'ятати  
Поезія Проза Різне Аудіо
Автори Форум Рецензії Блоги i фотоальбоми Про проект

Ленін і буржуазія

[Василь Калита]  Версія для друку


Ще кілька днів тому Вася помітив її на факультеті, зовсім несхожу на інших. Хтозна, може нічого особливого в ній не було, а лишень пізня весна зіграла з архаровцем злий жарт, що достатньо було посеред коридору зустрітись двом поглядам, як він перестав звертати увагу на інших дівчат.
Густі кучері темно-каштанового волосся, блискучий грайливий і водночас задумливий по-дитячому наївний погляд з-під сонцезахисних окуляр, ледь загнутий вгору крихітний носик, дрібні риси обличчя, лебедина шия, струнка фігура в легкому короткому платтячку, що чудово пасувало до довгих без лишньої вульгарності ніг. Декілька раз Вася по-розвідницьки непомітно спостерігав за дівчиною, проводжав замиленим поглядом покриті легкою засмагою ніжки і все більше відчував, як полонить його чарівна незнайомка. В її поведінці хлопець не помічав нічого такого, що зазвичай дратувало його в представницях протилежної статі. Не бачив він її ні в чоловічому товаристві, ні у компанії галасливих подруг-пліткарок, дівчина трималась осторонь, найчастіше заглибившись у книжку чи конспект. Ввічливо усім відповідала, не підвищувала голос, не лаялась і не реготала. Хоч була по-чортячому спокусливою, та ні з ким не кокетувала. Тож Вася вирішив, треба діяти.
Хотів він десь зачепити красуню посеред коридору, але випадок звів їх скоріше. Несподівано вони зустрілись знову. Вася й припустити не міг, що його симпатія живе зовсім поряд, теж на Кульпарківській і добирається на заняття тим же тролейбусом. Цього разу кучері не спадали по плечах, а були акуратно зібрані на голові у правильної форми доріжки, з витонченим смаком підібрані туфлі і сумочка до кольору плаття і все ті ж темні окуляри, з якими і в університеті дівчина не розставалась. “Привіт, нам з тобою по дорозі,” – пробравшись на передню площадку тролейбуса, звернувся Вася до незнайомки. Та спочатку нічого не збагнула, була злегка приголомшеною, але поступово Вася їй усе пояснив, що вчаться вони на одному факультеті, і він давно звернув увагу на неземної краси дівчину. Олена, а саме так звали його обраницю, проявила до нового знайомства великий інтерес. Увага з боку старшокурсника їй неабияк імпонувала.
Васю вразила надзвичайна відкритість дівчини. Вони були знайомі якихось п’ять хвилин, а Олена, пройнявшись до нього довірою, розповідала такі подробиці свого життя, немовби знайомство їхнє тривало вічність.
Походила Олена з дуже інтелігентної родини викладача університету, що було зразу видно по її манерах. Батько дружив чи не з усіма викладачами їхнього факультету, і Олена призналась, що одного разу навіть фарбувала машину професору Балконському. Дівчину з дитинства садили за книжки, тому щире спілкування було необхідне як повітря. Про якісь ранні походи на сторону і мови бути не могло. Після пар Олена спішилась на Кульпарківську, де на неї чекали домашні завдання, у вільні від яких хвилини вона читала казки, переглядала романтичні фільми, слухала класику і мріяла про неосяжні горизонти. Подорожувала з батьками, що кожен крок її, свою єдину доньку опікали і берегли.
Перед Васею за ці кілька хвилин, поки вони добирались на пари, пронеслось немовби все життя його обраниці, і він, здавалося, ще дужче запав на неї. Біля деканату молоді люди розпрощалися. Олена бігла доздавати єдиний неавтоматичний залік, а Вася, сп’янілий від зустрічі, чимчикував на пару до того ж таки Балконського.
Слова викладача про жахіття майбутнього іспиту Васю зовсім не хвилювали, на парі він був присутній тільки фізично. З білою заздрістю дивився він на Балконського, якому такі красиві дівчата машину фарбують. Ні на парі, ні після неї він навіть нікого не задів, ні з кого не прикольнувся, хоч Юзик до нестями зачитувався комп’ютерними премудростями, а Гуру і Дивізія на повному серйозі обговорювали лихо від “москалів” і “святість” націоналістів. Перестав пити. Його п’янило тепер невідоме до сих пір почуття, після якого через кілька днів наступило похмілля.
Менш-більш реально глянувши на ситуацію, Вася зрозумів, що ні номера телефону і взагалі ніяких контактів він з Оленою не має. Говорили про все на світі, а найголовніше забув. Цілий план “бліц крігу” склав собі архаровець, щоб чимшвидше вирахувати кохану, вивчав розклад її іспитів, але звів їх знову випадок.
У пригніченому настрої повертався Вася з консультації Байкарчука. Останній іспит у грози факультету обіцяв бути, м’яко кажучи, непростим. Раптом на зупинці немов промінь світла з’явилась вона. Виглядала Олена кожного разу по-різному, але однаково залишалась прекрасною. Цього разу її струнку фігуру облягала довга чорна, віддалено нагадуюча вечірню, сукня. Забувши про Байкарчука і можливі проблеми на іспиті, Вася впевнено підійшов до неї:
- Як справи в бойовій і політичній підготовці?
- В бойовій-політичній не знаю, а от з навчанням все гаразд. Сьогодні останній екзамен здала. Складний був, жах! Професор валив немилосердно. Скільки додаткових питань було, годі собі уявити. Думала, “чотири” поставить, а то й три, але все обійшлось.
- Я в тобі не сумнівався. Ти просто народжена все життя отримувати відмінні оцінки.
- Дякую, - Олена злегка зашарілась і спритно стрибнула у щойно прибулий тролейбус.
Вася піднявся слідом, відгородивши Олену собою від бабульок-торговок, що з повними сумками розпихали усіх довкола і лаяли на чім світ стоїть, за обох заплатив і продовжив:
- У мене зовсім інша річ. Восени, може, взагалі тебе покину.
- Це чому? – не збагнула Олена.
- Розумієш, погони, “хебешки”, марш-кидки… Як співає мій улюблений ансамбль “Голубые береты”: “…карабин, тельняшка, стропы…” Одним словом, попереду чекає мене іспит у самого Байкарчука, після якого всяке може бути. Це не просто іспит з предмету, теорії чи практики, а іспит на мужність і витривалість.
- Усе в тебе вийде.
- Дякую! Та з такою підтримкою мені тепер ні Байкарчук, ні будь-який інший противник не страшний. Хоч зараз готовий стрибнути з парашутом або лягти під американський танк.
- Бачу, ти в армію сильно хочеш, - з легкою, зовсім необразливою іронією, сказала Олена.
- Хочу… А ти мені листи писатимеш?
- Мені б себе скоріше знайти, - щиро засміялась дівчина, - за сесію геть розгубилася. А потім вже й на листи час знайдеться.
- Людина здатна на неможливе, коли знає, що десь на Землі її чекають, - і Вася ледь чутно, лише Олені на вушко, наспівав душевну пісню “Голубих беретів” про нелегку чоловічу долю за лінією вогню і про тих, хто десь там, під мирним блакитним небом, виглядає з далеких доріг, обвіяного чужим вітром і порохом воїна.
- Армія армією, - сказала Олена, як тільки архаровець закінчив співати, - а чим ти в дальнішому займатимешся?
- Можливо, й служитиму, - відповів Вася, який за три роки навчання так і не визначився з майбутньою професією. – Знаєш, які перспективи в Збройних Силах відкриваються для людей з вищою освітою. Як ти вже здогадалася, найбільше мене захоплює десант. Я не відлежуюся до обіду як деякі мої ровесники, що швендяють по ночах, а зранку стараюся підтримувати форму. Ти, до речі, крім фізкультури ще якимось спортом займаєшся?
- Колись на танці ходила, а тепер через навчання геть часу бракує.
- Виходь зранку на майданчик, разом позаймаємось.
- Зранку наука краще в голову йде, так що, вибачай.
- Добре, коли так. Скажи, от ти вчишся цілими днями, напевне, до аспірантури в майбутньому готуєшся?
- Та ні, до наукової роботи душа не лежить. Я мрію стати бізнес-леді!
Цих оленених слів Вася не сприйняв серйозно. Дитина ще казки читає. Видно, бізнес-леді для неї щось типу принцеси. Вона ж, напевне, не знає, на що б себе прирекла, вибравши такий шлях. І не для її характеру це все, витримка, раціональний розрахунок, обман і тонка психологічна гра каструючої жінки проти чоловіків-невдах. Олена – не така! Вона створена для чогось більш артистичного, більш високого, ніж похабна торгівля, возвеличена Заходом.
- Своє майбутнє я уявляю так, - продовжувала Олена ділитися мріями, - пізно ввечері повертаюся з купою паперів і з ними засинаю.
- Взагалі то, для цієї ролі чоловік призначений, - не витерпів Вася.
- Це все згодом, - не відриваючись від власних солодких мрій, сказала Олена.
“І це плюс, - хотів сказати Вася, але лишень пропустив по звивинах, - я до цього часу вже точно офіцерські зірочки дістану.”
- Скажи, а ти машинами цікавишся? – Олена, здавалось, все більше і більше віддалялась в якийсь свій вигаданий, створений власною уявою, світ.
- Звісно. Я віддаю перевагу вітчизняним маркам, ВАЗ, “Таврія”.
- А я мрію про червоне “Феррарі”. Розкрутивши власну справу, я його собі куплю.
«Сильно у «Феррарі» львівськими вуличками поїздиш,» - подумав Вася, але не став своїм сарказмом розбивати дитячих мрій Олени. Тролейбус під’їхав до потрібної зупинки. Провів Вася Олену до самого під’їзду. Хотів і далі, але вона його зупинила, мовляв, мамі ще за скоро з тобою знайомитися. Обмінялися телефонами, і окрилений Вася, наспівуючи собі під ніс одну з мрійливих пісень ДДТ, повернувся додому.
З мамою Олени він познайомився через пару днів, зустрівши їх випадково у центрі. Розмова з Оленою тривала недовго, а мати лишень стояла осторонь і поглядом з ніг до голови міряла майбутнього зятя. Олена готувалася до подорожі по замках України, тому на деякий час зустрічі припинилися. Але Вася від цих кількох хвилин, коли Олена пообіцяла, що після повернення обов’язково прийде на побачення, отримав такий заряд енергії, що наступного дня здав Байкарчука на одному подиху. Почались літні канікули.
Раз-у-раз дзвонив Вася до Олени, поки нарешті не натрапив на неї. Дівчина вернулася з поїздки. З радісним криком: «Ура, Вася! Пам’ятаю такого!» вона погодилась зустрітися. Надворі стояв спекотний літній день. Вася впізнав фірменну зачіску Олени з викладених у доріжки пасм, а до її карих очей чудово підходив червоний костюм. Напевне, хотіла здаватися бізнес-леді, але це у неї виходило зле, блиск в очах безжально знищував маску діловитості. Гуляли довго. Олена без перестану розповідала про свою подорож, а Вася лиш мовчки нею милувався. Коли Олена звертала увагу на його надмірну мовчазність, Вася швидко виходив зі становища, починав їй щось наспівувати чи робити компліменти.
Гуляли поблизу невеличкого озера, призначеного прикрашати район новобудов. Все було як на лоні природи: очерет довкола, квакання жаб, рибалки з вудками, які могли зловити там хіба бляшанку чи пластиковий бутль, і надпис «Купатися заборонено», який вперто ігнорували кілька підлітків. Відмінність була лише в тому, що дзеркало озера відображало не ліс, як звик Вася бачити в селі, а кам’яні джунглі багатоповерхівок. Посеред озера плавала пара лебедів.
- Які величні ці птахи, - задумано сказала Олена.
- Так, - погодився Вася, - дивляться набагато краще за оцю видимість з вудками.
- Он там, - Олена вказала рукою на протилежний берег озера, - їхня хатка, в якій вони узимку паруються.
- А без хатки, що, соромляться? – навіть у присутності коханої дівчини Вася видавав свої перли.
- Та ж зима, холодно, - промовила Олена в шоці з нерозторопності хлопця.
- А-а-а.
- Одного разу, - почала Олена ще більш романтичну історію, - гуляли ми з подругою берегом. На мені був білий-білий костюм…
- Прекрасно! Я вже собі уявив… Адже у будь-якому вигляді ти неперевершена.
- Не перебивай, слухай далі. От ідемо, ідемо. Я, як завжди, мрію, під ноги не дивлюся, а непотребу, сам бачиш, і у воді, і на березі, хоч греблю гати. Дріт якийсь, непевне, під ноги попав, і я лиш руками змахнула. Білий костюмчик став зовсім не білим.
Васі кортіло засміятися, але він лиш співчутливо похитав головою. Обійшовши ставок довкола, Вася з Оленою присіли на лавці й стали переглядати фотографії. Архаровець, не зважаючи на недосконалість зйомки, відверто захоплювався акторською зовнішністю дівчини. Потім ще довго говорили на різноманітні теми. Васі, звісно, було що розповісти про студентські будні, про приколи і про друзів-архаровців.
Зовсім не засмутився він, коли Олена виявила бажання повертатися додому. Провів, як завжди до під’їзду, після чого побіг за пивом, бо випитий з Оленою сік не втамовував спраги.
Вдома Олену вже піджидали. Батько мовчки сидів у м’якому кріслі і скрушно похитував головою, а мама, взявшись в боки, напустилася прямо з порога:
- Ти, моя люба, бачу, зовсім із цим босяком голову втратила. Університет не встигла закінчити, і за кавалерку взялась!
- Та ми просто спілкувалися, - хотіла Олена виправдатись, але мама перервала її слова на півдорозі:
- Знаєм таке спілкування. Ой, доходишся, здається мені. А перспективи які пропадають! Врахуй, зв’язавшись з сім’єю, про кар’єру нормальну забудеш раз і назавжди. Ще й обранця знайшла, прямо таки чудового. Та по його фізіономії видно, що здатен твій Вася хіба в селі буряки вирощувати або по плацу в чоботах ганяти. Її, бачте, захопило, що він берет голубий одягне. А скажи мені, дорога, берет цей достатньо грошей принесе, щоб сім’я собі ні в чому не відмовляла?
- А якщо ми разом бізнесом займемося? – боязливо втрутилась у мамин монолог Олена.
- З цим займешся. В перші ж дні проп’є він і бізнес, і заощадження. Я життя прожила, тому в людях добре розуміюся. Моє тобі останнє слово, або женеш Васю під три чорти, або я і пальцем не поворухну, щоб посприяти тобі в кар’єрному питанні. І на квартиру не розраховуй, на племінників перепишу, а ти скнітимеш по офіцерських гуртожитках.
- Зрозумій, я тобі зла не хочу, - продовжила мама, змінивши грізний тон на жалісливо-співчутливий, - він тобі не пара. Ти – дівчинка інтелігентна, домашня, а це вар’ят якийсь. За ним не те, що армія, тюрма плаче. Заміж хочеш, знайдемо тобі підходящу кандидатуру, хлопця доброго, сумирного, щоб і тебе шанував, і у бізнесі толк знав. А цей волоцюга ще й нас на старість з торбами пустить. Не треба… Ось Андрій, твій колишній однокласник, чим поганий? Хлопчина з культурної, навіть дворянської, сім’ї, до тебе небайдужий, на економічному вчиться, хороший спеціаліст вийде. А у сусіда Марата батьки давним-давно свій бізнес мають, а ще родичів у Франції та Ізраїлі. Так що думай!
Перед Оленою постав нелегкий вибір. Батьки з самого дитинства переконували її, як чудово мати свою справу, ні від кого не залежати, а навпаки мати владу над багатьма іншими. Але з другого боку Вася, з яким їй було завжди цікаво. Олена звикла до правильної поведінки, постійного навчання, батьківської опіки, тому хотілося, так би мовити, «екстріму». І знову страх, чи зможе вона, звикла до комфорту і розкоші, кинутись з головою у пристрасть, в одну мить різко змінити все те, що роками її оточувало. Життя з Маратом чи Андрієм було б спокійним, зручним і навіть вигідним, зате нудним з іншого боку. Вася – людина імпульсивна, непередбачувана, але чи не обернеться ця непередбачуваність проти неї. Страшно! Хлопців, яких нав’язує мама можна повністю підкорити і контролювати, а рівноправні стосунки з Васею скоро вийдуть з-під контролю, і, хтозна, можливо, вона, що завжди прагнула до незалежності, опиниться під гнітом.
- Не виходить, - відповіла Олена, коли Вася знову запросив її на побачення, - у бабушки день народження. Мушу бути. І, взагалі, в університеті зустрінемось, коли почнеться навчання.
- Я не можу так довго чекати, - настоював архаровець.
- Ну, ти й наполегливий! А, може, у мене інша людина з’явилась, - і Олена кинула трубку.
Вася засмутився. Він у мріях бачив себе мало не чоловіком Олени, від якої завжди відчував лишень прихильність, а тут така раптова зміна настрою. Ледве дотягнув він до першого вересня. Переступивши поріг університету, архаровець думав не про посиденьки з друзями чи приколи над Юзиком, а про зустріч з Оленою. Дівчина, дійсно, з першого дня була в універі. Зовсім не побачив Вася тієї радості, з якою зазвичай зустрічала його кохана. А ще він відчував, що якби не виховання і природна інтелігентність дівчини, вона б його точно послала.
Вася витягнув Олену в парк, але це не була щира розмова як раніше. Дівчину немовби підмінили. Вона лишень вперто твердила, що хоче бути бізнес-леді, і на особисті стосунки часу не залишається. Коли Вася спитав про таємничого незнайомця, з яким вона зустрічається, то отримав у відповідь цілий життєпис Андрія та Марата. І зовсім Олена, за її словами, з ними не зустрічається, а просто дружить. Вася відчував, як втрачає самовладання. Дружбу хлопця і дівчини він вважав таким же збоченням як кохання між представниками однієї статі. Юзик, відомо, дружив з усіма дівчатами на курсі, але нормальним його навряд чи назвеш. Свої погляди Вася висловлював Олені, від чого вона ще більше дулася. Зустрічі такі закінчувалися нічим. Як правило, Олена бігла по справах, навіть не попрощавшись по-людськи. А скільки разів Вася від неї про день народження «бабушки» чув! У нього мимоволі виникало питання, чи то у Олени бабушок через край, чи одна баб ушка у зв’язку з поважними літами і віковими змінами у мозку святкує свій день народження кілька разів у рік.
Надія блиснула, коли напередодні дня студента Вася запросив Олену на каву. Не зважаючи на ранній сніг, симпатія прийшла у доброму гуморі. Вася, якого останнім часом усі слова Олени невимовно дратували, знову відчув прихильність. Олена привітно усміхалася, не докоряла йому надмірною наполегливістю, немовби для спокутування під довгу зимову шубу одягнула надзвичайно коротку спідничку і блузку з декольте. У кафе, куди вони прийшли, Вася впізнав ту Олену, якою ще цієї весни так захопився. Скинувши за допомогою хлопця шубу, вона сіла за столик, відкинувши назад свої темні кучері і поклавши руки на коліна. У виборі меню дівчина покладалась на смак кавалера. Вася з присущою йому широтою душі набрав для коханої різних ласощів і був готовий до задушевної розмови. Олена як і вперше простодушно розповідала про досягнення у навчанні, на батьків жалілася, що надто диктують їй свою волю і за троюрідного брата хочуть віддати заміж, демонструвала свою незалежність і врешті-решт плавно перейшла до власних мрій:
- Подруги кажуть, що мені треба було жити в дев’ятнадцятому столітті, де проводились бали, кавалери запрошували дам на танець…
- А мої архаровці кажуть, що я – людина радянської епохи, - вирішив підтримати культурну розмову Вася.
- Правда, схожий, - відповіла Олена. – Ти мені нагадуєш Леніна, швидка розмова, різкі рухи, а з такою кепкою хоч зараз на броньовичок лізь.
Олена ще розповідала про своє захоплення класичною епохою, про мрію мати будинок у стилі Барокко. «Феррарі» не забула. І знову зачепила власний бізнес. Коли Вася проводжав її з кафе додому і старався надати їхнім стосункам якихось конкретних обрисів, Олена заявила:
- Кохання в мене поки що залишається в романтичних фільмах про XIX століття, французькому шансоні та казках. До справжніх почуттів я ще не готова. Спочатку бізнес треба розкрутити, а сім’я – другорядне. З дітьми стільки клопотів.
- Невже дітей не хочеш?! – з обуренням вигукнув Вася. – Кого після себе залишиш на цій землі?
- Тепер такий час пішов, - сперечалася Олена, - що дітей можна і в пробірках вирощувати. Навіщо чоловіка?
Тут скипів Вася. Розвернувшись і дико вилаявшись, він швидкою ходою попрямував геть. Він не став нічого доводити ні собі, ні Олені. Гадав, зустрів людину, що не втратила при сущих слов’янським жінкам ніжності та романтизму, а вона туди ж, де всі – на Захід. Вася не відчував ні смутку, ні болю від втрати, а лишень роздратування і в першу чергу на себе, що не зміг розгледіти справжнього обличчя своєї мрії.
Олена вкотре відчула, що все вирішили за неї. Вирішили батьки, коли втовкмачили у її голову поняття про «бізнес-ледство», і вирішив Вася, коли відмовився слухати оцю всю маячню. «Яка ж із тебе бізнес-леді, - запитувало сумління, - коли власне рішення прийняти не в змозі?» Стосунки, які щоразу дужче її манили, були остаточно розбитими. Повернувшись додому, Олена мовчки скинула шубу і туфлі, зайшла в кімнату й відчула на собі допитливий погляд мами.
- Диви, як вирядилась, - звела угору брови остання, - готово і подано, називається. Бачу, вибір свій ти зробила.
- Так, зробила, - і Олена похилила голову додолу.
- Чудово, збирай речі і хоч зараз в офіцерський гуртожиток, - мама ще раз осудливо оглянула визиваючий вигляд доньки. – А можеш і голяка йти, бачу, готова ти на багато.
- Ти мене неправильно зрозуміла. З Васею у нас все закінчено.
Тепер мама оглянула Олену з неприхованим здивуванням. Їй цікаво було, що відбулось між донькою і цим «пройдисвітом», але допитуватись не стала. Результату досягнуто.
- Ось бачиш, розумничка моя, я казала тобі. Ми тобі ще не такого Васю знайдемо, - і мама погладила Олену по голівці. – Роздягайся і їсти.
- Треба ж, скандал нам влаштувала, норов пробувала показати, вирядилась до нього спеціально немов для ночі кохання, але нас таки послухала, - говорила собі під ніс задоволена мама, готуючи вечерю.
А Олена, закрившись в кімнаті, плакала. Плакала над усім, над безвольним характером, над мріями, над любов’ю до комфорту, над балами, над кар’єрою, над червоним «Феррарі» і будинком у стилі Бароко.
Зате у Васі розрив пройшов швидко і безболісно. До архаровців нарешті повернувся ватажок, отаман, без якого братство останнім часом занепадало. Вони всі разом як колись, але з удвічі дужчим розмахом, веселилися. За чаркою Вася ділився з друзями сумним любовним досвідом, а для приколів з’явилися нові теми: дев’ятнадцяте століття, бізнес і «Феррарі».



Форма твору: Розповідь
Рейтинг роботи: 5
Кількість рецензій: 1
Кількість переглядів: 292
Опубліковано: 02.11.2009 12:52





© Copyright: Василь Калита



 
Рецензії


Василь Триндюк   [Tryndjuk]   Додано 13.11.2009 в 16:47   Рецензія: позитивна

Він був титулярненький радник, вона викладацькая дочь... Часи йдуть, а все воно те саме...
Гарна історія про юне кохання. Про батьків-дітей та дружбу.
З повагою, Юрій.





 
Василь Калита   Додано 13.11.2009 в 22:25

Тема, як то кажуть, вічна. Дякую за хороші слова!!!



 

 

Оставлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи