http://www.chitalnya.ru/

Живий

А я хитрий. От узяв і ногу зломив. А що? Поболіло трошки, а потім лежиш собі вдома, а всі тільки навколо тебе й ходять. Тільки тебе однонького й глядять. Годують справно ще й чим замовиш. Отож, так гарно й аж нічого робити не треба. Ну, от, хіба що власні вуха та очі в оренду телевізору здать. А що? Ну, не будеш же один на все село однісінький та й по звивинам заєць автобусний. Отож, хай, хоч і всього одна вона з вуха до вуха теліпається, -як в подекуди посеред нас деяких,- але, щоб була закомпостована правильно. Як у людей.
А зломив я її, нозю мою рідну, зовсім просто. Злізав драбиною із горища з бароканом повним яшної соломи корівонькам. Хитро послизнувся на слизькому щаблі й опісля недовгого польоту при заході на посадку підломив праве шасі. А солому яшну в барокані з рук так і не випустив. Що ж мені потім по грязюці збирати її до барокану знову?
Лежу, ото, я на боці, а шасі моє тим часом болить. Видко, що несолодко йому там прийшлося, бо аж вивернулося з осі на бік лівий. Спробував встати, але не вдалося. Виявилося, що у цій справі на Праву Іванівну аж зовсім покластися не можна. Отож, цілком на Лівій Іванівні доплигав з бароканом до коровника й вивантажив солому в ясла. Хай коровачки обідають вчасно. Все можна під те, що на все кладуть, підкласти. Але, не обід за розкладом.
Ну, нагодував я годувальниць і в хату на одному шасі покантувався. Немає нікого вдома. Жінка, в конторі бустгалтерує, діти, - в школі штани полірують. Отож, сам буду на одному шасі з колії виїжджати. Поголився, перевдягнувся, тільки чобіт з ноги не знімав, а лише болото з нього змив. Ну й в нашу амбулаторію дзвоню:
Ало, Семенівна?
-Я. Це хто?
-Триндюк Іван.
-Чого тобі?
-Ногу зломив. Баяновича луноходом пришліть, бо сам до вас не дошкандибехаю.
-Чекай, - і від`єдналася.
Запівгодини й Баянович з фельдшером припхалися. Я їх у дворі чекав. Сидів під горіхом з ногою на літньому столі, мов той підоріх цілковитий.
Фельдшер, -Поема Окрема, як не по паспорту, - глянув на підломлене шасі й сказав:
-Льотчик. Звідки летів?
-З небес горіщніх.
-Помітно, що поема окрема. Ну, тоді летимо до лунохода.
Позачиняв я все та й поїхали ми. Вони спереду на сидіннях. А я позад них на тапчані з коліщатами по луноходу туди-сюди та вверх-вниз підгоцую. Й нічого, луноход старорафівського заводу за три кілометри дороги заглох всього двічі. Та я хитрий, не штовхав його ні разу. Що значить вчасно ногу зломити. Поема Окрема сам когось на попідштов знаходив. Добрі в нас люди, довго вговорювати не треба. Матючків чарівних зодекілька й пішло-поперло. Та й лунохода за його довгий вік у нас все село вздовж і впоперек перештовхати встигло. Вже так звикли, що силу слова фельдшеру й з кишені тягти не треба.
Отож і приїхали до амбулаторії. А там, спочатку розпороли мені якоюсь залізякою чобота. Потім, глянув на ногу крізь очочки вже сам наш лікар Павло Іванович так сурйозно й каже:
З ренгенту видко, що суглоб я й сам вправлю, а з іншим у район поїдеш.
Так і зробив. Обколов ногу ліками й вправив. Ох і марудна ж ця справа, я аж весь употіти встиг. Потім фельдшер з Семенівною наклали гіпс. Я й кажу фельдшеру:
А ти скульпитор. Он цілий чобіт з гіпса на воді виліпив. Сам на себе схожий. Білий весь та з онучами на голе тіло, тільки.
-А тобі, що, поема окрема, на спирту замішувати треба? –Дулю, конкретно. Й пошепки: його тут ще до тебе було з ким витратити на весь тиждень поточний.
-Як бідачці треба пить, то завжди кобила сцить, - посміхаючись кажу примовку нашу.
-Отож, своє пілюлями згодом возьмеш.
Аж тут вже сільський брехлограф достукав звістку про мене й до моєї Світлани. Прибігла вона прямо з контори. Кажу:
Скот погодував, але не напував.
-Льотчику мій. Летів звідки?
-З небес горіщних.
-Болить тобі?
-Трохи.
-Ну, чекай, піду до Павла Івановича.
Й побігла аж прожогом. А я лежу собі з ногою на підставці та й про оті пілюлі фельдшерські міркую. Дали б вже їх скоріше чи що? Якщо спирту простого на анустезію аж зовсім зась?
Тут і моя повернулась:
Я вже про все домовилася. Зараз їдеш в район. Там трахматологом Іванівни, мого главбуха, рідний брат. Звати його Василь Іванович, як Чапаєва, не забудь. Ну, та я з тобою поїду. Всьо, чекай. Зараз вдома зберу тебе й на трасі до луноходу підсяду.
-Ага, - кажу, - не барись.
Та й побігла. Далі все сталося, як вона й казала. Приїхали ми в район. Прийняли мене там в лікарню. Поклали в чотиримістну палату на койку. Мужики там всі. Ну, хто зломив з рук чи ніг своє що.
На ренгент увечері звозили. А на другий день главбухський брат, Чапаєв не за паспортом, і прооперував нозю мою. Сказав, що пізнає відмінний почерк шановного колеги, Павла Івановича, і ногу різати не став. Лише, довправив трохи ще та й закатали її в гіпс знову. Але вже не лишень до коліна, а аж по самі оті, що є від народження в Івана та немає в Ганни. Також, вже опісля операції промовив Василь Іванович, що на сельо одразу й не милься, бо пару тижнів будемо тут на тебе подивитися. А там, якщо все буде добре, то й поїдеш додому гіпс долежувати.
Отож, і не милюсь я собі під тим наглядом чапаєвським. Вже й тиждень другий добігає. Звик, аж морда обличча вся заросла. Моя кожен день їздить, попоїсти домашнього возить. Гайзети різні читаю журнальські попід. А, як вже зовсім гидко стає, то з мужиками, хто не після наркозу саме відходить, язики об усе чешемо.
А сестри тут та фельдшери грошву за кожен пук не тягнуть. Роботу свою роблять справно. Як треба вутка, то вона прилітає вчасно. Й геть безмздяно, тобто, задаром. Та й сам Чапаєв бустгалтерський ще гроші взяв тільки за операцію. За все інше натуроплатою, що в сапетах, бутлях та клунках ще в перший день прийняли. З лунохода зі мною на довіс разом. Отож, чого б і не полежать, якщо воно для мого здоров`я треба, а не для гаманців чиїхсь?
А ще виявилося тут, що на здоров`ї я, таки, підупав. І сурйозно. Ще й в такому місці, що нікому й не скажеш. Гвинтим повний, цілком-бо, не відгвинтячився, ледь-бо. Коротше, в лікарні почав я прокидатися ранком лишень на одну голову. Отаке горечко. А я ж ще геть молодий. Ще в мене довго-довго повинно бути все спереду. А тут... Лишень перепис один в плюсах і залишився... А я ж, взагалі-то, праву ногу зломив...
А що буде, як моїй сказати? Всеодно ж, колись виявиться. А, як кине мене? І правда, навіщо я їй з можливостями волячими? -Ні, не кине. Буде аж до овдовіння самого мої волячі ніжності терпіти. Вони ж, баби себто, в нашому селі довше за мужиків живуть. Мучатися буде, бідачка, а справу наліво не заведе. Село ж, маленьке. Звичаї суворі. Як спіймають, то обидвоє аж задосить вигребуть. Спочатку, русі коси допойоси поголять до й опісля пояска марусиного. Потім, змажуть тавотом щедро й обсиплять з голови до п`ят пір`ячком зі подушок стародавніх. І в похід під конвоєм від першої до останньої хати ніжно проведуть...
Кіномеханік наш, що вже давно у відставці, так той тричі в пір`ї відхизувався. Казав, що тільки в цей час справжнім птахом себе й почував. Але, нелітаючим. Щось, страуса типа. Емо. Довготелесого такого з очима биляцькими і яйцями навипуск. І все йому, тричіптахові, як з гуся вода. Хоч і лупешили його за ці справи мужики наші разу кожного. Відлежиться і знову за старе. За молодиць, тобто.
Але, щоб покалічити, то голова радгоспу не давав тоді. Казав, що кіномеханік у нас один, а, от, чабанів, як баранів. Кому потім кіно в клубі крутить? Баранам?
А супружниць своїх, що на передок кіномеханіком заслабли, чоловікам потім прощати приходилось. А, як же дітей без матері і хазяйство своє та й без баби залишиш?
Ні, моя на цей сором нізащо не піде. Соромчастість не дозволить... А, от, до кабана, наприклад, тихцем і може. Чи до козла. Вона ж молода в мене ще...й гаряча з ногами навсю чубатими. Сам по ногах замолоду й обирав... Заколю кабаняку! Заб`ю козляку!
Отож, і не скажеш нікому. Мужикам в палаті таке знати нідочого, а лікарів я встидаюся. Так досьогодні й мучався, як мучачо. То, в мене од ремигання іспанського в школі залишилося. Як, хтось з мужиків тут казав „остаточні прояви”. Коротше, так укривало, що за ногу й не згадував майже.
А, от, сьогодні вранці прокидаюся... Й несподівано обома головами одразу. Як раніше. Навіть більше. Прокинувся я близько шостої, а поряд нема... Вже сьома, знову поряд нема, а не сплять обидві. Сьома тридцять, - обидві не сплять...
Аж тут і мою до мене пустили. Підійшла вона до койки, а я їй і рукою показую, щоб до моєї морди обличча своїм вухом наблизилася. А, як вдалося їй це, то й кажу пошепки:
Дивись-но.
І край ковдри лікарняної так, щоб тільки ми з нею бачили, задер.
-Живий, - шепочу.
-Да, -говорить Світлана посміхаючись. А я вже пополамала голову чого ти тут завжди кислий. І Чапаєв казав, що все йде добре й що біль тебе майже не мучає... А воно, от що... Пора-пора вже тобі, льотчику мій, на свій аеродром звідси. Зараз обход пройдеш. Я вже Василя Івановича бачила, знаю, і –додому.
Так і сталося. За півгодини вже й додому їдемо. Гіпс цей долежувати. Виявляється попід лікарнею мене братушка Ваць у москвичі дожидався. Моя організувала. Ото й сиджу я на сидінні задньому сам, але із загіпсованою Правою Іванівною в бік відстовбурченою. Їдемо.
Спочатку, Ваць про щось мене розпитувати спробував, але я швидко вдав цілком порядну статую. З... живую. А іззовні, ну, як заснув наче. А сам, радію собі потихеньку. Ура мене зсередини по каркасу бехкає.
Живий!
(Історії Малої Історії-2. Продовження бенкету, 2008).


Автор: Василь Триндюк
Форма твору: Гумор
Опубліковано: 14.12.2009 10:40