chitalnya
прописатися       запам'ятати  
Поезія Проза Різне Аудіо
Автори Форум Рецензії Блоги i фотоальбоми Про проект

Пустота

[Марина Клімчук]  Версія для друку


Біль? Ні.

Гіркота? Ні

Ненависть? Ні.

Сум? Ні.

Туга? Ні.

Зневіра? Ні?

То, може, радість? Точно ні.

Спокій – знаю напевне. І знову промах.

ПУ-СТО-ТА…

Пустота, порожнеча, ненаповненість, колодязь без води, шкатулка без прикрас, ліс без дерев, небо без синяви…

І ще багато-багато чого.

Це лише форма, очерки, образ, трафарет. А що всередині? Ні-чо-го.

Чи то наслідки скаженого темпу оточуючого сьогодення, ненажерливої урбанізації, хижої пащі нової моральності…

Стереотипи, пафос, педантизм, практичність, лицемірство, принциповість, брехня, свобода слова, сміливість, бізнес, марафон, залежність, підлеглість, зверхність, зневіра, наївність, улесливість, байдужість…

Цим пахне пустота. Холодом, сірістю, бетоном, ріжучим контрастом, брудним снігом, зморщеним листком, поржавілим сонцем.

Але це не є порожнеча. Лише сходинки. Вони впевнено ведуть до колодязя без води, до дзеркала без відображення, до вітру без швидкості.

Сходинки вимурувані зі сплетіння стежинок, на яких блуд та омана спрямували необачних мандрівників. Або ж, як відомо, екстрималів усюди вистачає.

Бовтаєшся ти, плентаєшся, коли біжиш чи сміливо йдеш своєю стежинкою і навіть не думаєш звернути чи, ба, повернутись. Адже скільки тут приємностей вготовано! І цукерочка, щоб настрій підняти, і всілякі миготливі гірляндочки для потіхи, феєрверки, щоб веселіше крокувалось! Ти – зірка! Ти – переможець! Ти – щасливий володар філософського каменю!

Але ж, порожнеча – вона не дрімає – хоч і зачаїлась, притамувавши подих, та запах свій не приховає.

Не зрозуміло що це з наростаючою силою подразнює твій нюх, очі,вуха… Нічого не чути, але ти чуєш, нічого не видно – але ти бачиш. Та не зупинишся. Чому? Банально. Фізика – інерція.

Є кілька способів зупинитись.

Перший – маючи тонкий нюх і будучи відважним, нажати стоп-кран, але вагон ще довго котиться по хижих рейках.

Що ж до другого – примусова і остання зупинка перед станцією. Тобі допоможуть Грати. Їх не побачиш очима, але ту вагу, коли на тебе наче весь Всесвіт тисне, не можливо не відчути.
Неможливо не відчути, як гострі шпичаки, що не поступаються зубам акули, пронизують твоє тіло… Пошматований надувний матрац, пробита шина, розтрощена склянка…

Густа, червона, тепла, тягуча кров… Вона витікає до останньої краплинки, до найменшої молекули. І її не видно, хоч запах і тут не приховаєш. Як «приємне» та неминуче доповнення – солоний присмак, чи то крові, чи то сліз – однаково.

Діряве все – Тіло, Свідомість, Душа, Думки, Почуття…

Перший спосіб набагато кращий?
Ні. Грат з мільярдами акулячих зубів не уникнути. А чого тільки варте нестерпне передчуття цього! Звісно, не з такою скаженою швидкістю стикаєшся з Гратами( стоп-кран уже почав своє діло). Маєш кілька митей про запас, щоб переховати, хоч якось вберегти найцінніше, найвразливіше, життєво необхідне; засунути, закопати, зарити це якомога глибше. Все-одно не достатньо глибоко. Рвані рани будуть. Можливо, виліковні.

Ти не кричиш – голос ковтається і стократним ехом відлунює всередині.

Не відчуваєш болю, але боляче. Анестезія.

Це можна порівняти з укусом щура. Коли ти спиш, він продірявлює тебе, робить невеличкі криваві ранки… Прокидаєшся – і не можеш зрозуміти як це сталось, або взагалі не прокидаєшся. Інколи щур може бути заразним…

Тебе не видає крик – його не почує ще хтось, не біль - його не відчує інший.

Твій індикатор – очі – у них потух гніт, перегоріла лампочка, загасло багаття, вимкнули світло.

Очі.

Такі глибокі, наче дивляться в себе.

Такі пусті, наче належать сліпому.

Такі байдужі, наче їх ніколи і нічим не здивуєш.

І такі чужі, наче ці оці бачиш вперше.

Пустоту можна порівняти з кислотою, яка все більше і більше роз’їдає тебе зсередини. Їй завжди тісно, завжди мало місця, вона завжди голодна… Їсть, пожирає, гризе і цілеспрямовано йде до своєї мети – нарешті проковтнути тебе повністю, перетравити, стерти, попустити крізь жорна, а потім – наче муку – крізь сито…

Біль? Погано.

Гіркота? Погано.

Ненависть? Погано.

Сум? Не ліпше.

Туга? Аналогічно.

Зневіра? – Недопустимо.

Але це вже Щось!

Спокій і пустота не тотожні.

Не можна бажати порожнечі, навіть будучи наповненим болем, гіркотою, сумом… Це елементарне Щось. І дуже сильне.

Пустота – це Нічого. Вакуум. Там є неможливим дихання, життя. А значить це неминуча смерть.



Форма твору: Есе
Рейтинг роботи: 3
Кількість рецензій: 2
Кількість переглядів: 470
Опубліковано: 08.02.2010 16:48





© Copyright: Марина Клімчук



 
Рецензії


Філіжанка Кави   [amoremorere]   Додано 16.04.2013 в 22:26   Рецензія: нейтральна

Ідея чудова!
Проте про такі есе в народі кажуть "із пустого порожнє". Як жувальна гумка. Багато слів, які не несуть живої енергії. Видаліть зайве. Творчих успіхів!





 
Анна Гончар   Додано 13.09.2013 в 01:36

Цієї дівчини вже не має в живих!
І я не думаю, що варто щось змінювати, людина писала те, що відчувала, не для когось, не для чієїсь критики чи прихильності, вона написала те що хотіла у той момент, що лякало, радувало чи ще що. Все що написано має право на існування, ми не у школі на уроці української мови, де вчитель перевіряє твір на наявність помилок, тут вільні думки і написання.



 
Аваюкі Кан   [Awauki-kan]   Додано 15.06.2010 в 15:56   Рецензія: нейтральна

Неймовірні описи!
Приємо було читати)





 

 

Оставлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи