chitalnya
прописатися       запам'ятати  
Поезія Проза Різне Аудіо
Автори Форум Рецензії Блоги i фотоальбоми Про проект

Я десь там у світлі рампи

[alex katsai]  Версія для друку


Мене поволі огортає страшний смуток. Він захоплює мене ось уже восьмий місяць. Часто здається, що йому не буде кінця. Ніколи...
Я лежу і дивлюся втупивши погляд у стелю, потім переводжу очі на відчинене вікно і нарешті картину з великим чорним пухнастим чудернацьким котом на ній, чиї темно - гудзикові очі так пронизливо дивляться на мене. Темнувато - жовтувата люмінісцентна лампа ледь чутно пронизує своїм світлом мене всього.
Я прожив життів зо двадцять у вчорашному сні, а сьогодні вночі не знаю чи проживу хоча б одне єдине.
Вчора увісні до мене прилетіли голуби і забрали із собою. Я чекав на них цілу вічність. Вони понесли мене на край світу, де звісивши ноги у чорну безодню часу сиділа дівчина і чекала свою зірку.
Далекі холодні зірки не хотіли давати сонцю дорогу і між ними точилася одвічна боротьба за світанок. Ті зірки ніколи не долітали до мого дому. Певно, їх хтось ловив і складав у якомусь закутку.
Тій бо дівчині ніхто не сказав, що вона все марно чекає, бо її зірка ніколи і не народиться. Але, мабуть, всі були певні, що вона все сидітиме і сидітиме, чекатиме і чекатиме.
Моя смішна трохи божевільна сусідка сказала, що я помру завтра. Завтра я прокинусь і буду шокований дізнатися, що таки насправді помер. Але то було тільки увісні...
Я блукаю в шухлядах своєі пам"яті і шукаю шматочок щастя, котрий я загубив десь по дорозі життя. Так хочеться знову упіймати його, але все марно. Не думайте, що я песиміст, але у сьогоднішньому житті так важко знову знайти його. Хоче декому це зробити дуже легко. Та не мені...
Я читав написане та й думав, що на цьому пожовклому клапті паперу буде частина чийогось життя. Я читав вдесяте, бо цілу ніч не міг заснути через те.
Мене звати Назар. І я шукаю правди у житті.
Мабуть, це божевілля, але в цьому сенс мого життя.

Товста тріщина у стіні з кожним днем ставала ще і ще більшою. Прокидаючись кожного дня мені доводилося спостерігати як за чорним чудернацьким котом на картині, так і за тріщиною. Вона постійнно еволюціонувала і саме через неї колись впаде цей будинок. Саме через якусь спочатку малесеньку тріщину.
Свіже повітря заповнювало мою кімнату, сонце залізало своїми променями до мене. Я твердо знаю - воно захотіло мене вбити. Але я не дамся йому, бо втечу у темряву, закрию вікна чорними товстелезними занавісками.
Я скажу, що буде у кінці. Я з"їду з глузду.
Я вже давно читаю думки людей по обличчям. Йдучи по вулиці мені бракує повітря від тих думок. А думки, як відомо, бувають різними у різних або й зовсім однакових людей. Але що я товкмачу, насправді однакових людей немає, не буває і бути не може.
Вчора мені здалося, що через кілька тижнів я зможу повернутися до того життя, котрим жив. Чомусь у мене виникла надія, що після всіх гірких днів, ночей та місяців я зможу заснути не думаючи ні про що. Я так давно цього хочу. Але у всіх своїх починаннях щоразу натикаюсь на чимраз то товщу стіну неспроможності.
Я думаю кожен у своєму житті відчував оту стіну неспроможності довести свою справу до логічного кінця. І тому нам буває так гірко та нудно.
Кілька тижнів тому мій товариш Тимко попросив у мене поради.
- Знаєш, Назаре я ні кому не довіряю як тобі. - він же бо знав, що чиїсь секрети я бережу як цілком свої.
- Спасибі, звичайно, та в чому річ? - запитав я його ледве усіхнувшись очима.
- Я отримав якогось дурнуватого листа. - знервовано прошепотів Тимко.

Якби я тоді хоча б міг уявити як зміниться те моє життя після його прохання, мабуть, я б ніколи не погодився допомогти йому. Але я не знав...
- Ось поглянь! - засопів він.
- Читаю :
- "Любий Тимко! Ти завжди чекав мене і я нарешті повернулась. Я не віддам усього відразу. Але кожнього дня віддаватиму потроху. Певно, тобі видасться це дивним та я знаю, що станеться з тобою в нйближчому майбутньому. Твоя совість." - я два раза прочитав листа і віддавши його Тимкові, пішов варити каву не кажучи йому ані слова. Я був шокований, але не подумайте, що змістом. Ні... Просто цей лист я сам написав кілька років тому. Але я його не відправив, а спалив у каміні.
- Чого ти мовчиш? - зніяковіло подивившись на мене запитав він. - Та й зблід відразу...

Я варив ту гидку каву і думав як міг цей клятий невідправлений і знищений лист опинитися у Тимка. Я потроху відчував як у мене починають палахкотіти вуха і кипіти мізки від невідомого відчуття.
Тимко підсів до мене і почав дивно сміятися, що можна було сприйняти за нервовий зрив.

- Чого ти мовчиш! - вже кричав Тимко захлинаючись від гніву.
- Правду кажучи, я не знаю, що тобі навіть сказати. - почав я. - Це дуже дивний лист. Коли ти його отримав?
- Днів зо два тому мені хтось його підкинув. Спочатку я подумав, що то чийсь невдалий жарт, але мені він не давав спокою. Я про це не казав. Лиш тобі... - важко ковтнувши повітря видавив мій товариш.
Мені забракло слів. Таке ставалось дуже і дуже рідко, але саме в цей час коли Тимкові потрібно було б шось сказати, саме тепер у мене не знаходиться слів. Настала зніяковіла тиша.
- Ну добре, піду додому. Буду всю ніч рахувати кошлатих баранів. - обернувшись до мене і міцно стиснувши мені руку промямлив він. На якусь мить здалося, що те його рукостискання було якимось особливим. Дуже міцним і наче прощальним. Мені стало до гіркоти моторошно.
Провівши Тимка я закрив двері і довго подумки дивився йому услід. Хвилин з десять я був як заторможений. Тому аж сахнувся коли заверещав телефон. Взявши слухавку я не відразу впізнав Ганнусю, колишню однокласницю і подругу мого дитинства та буремного юнацтва. Ганнуся вийшла заміж до Австрії і мешкала у Інсбруці. Її чоловік Отто, телевізійний журналіст, кохав Ганнусю без тями. Вона насправді була щаслива і горда за своє подружнє життя.
- Халло, Назаре! Як справи? - заторохтіла вона.
- Та так, живемо. Життя іде і все без коректур.
- А !!! Ліна Костенко! Когось із наших бачив? - сьорбнувши кави запитала Ганнуся. - Я от нещодавно в неті на Ксюху Теплову натрапила!!! Уяви, у неї вже троє дітей! І всі хлопці! І імена всі на одну букву! Уяви, троє!!! - не могла стримати подиву.
- Нє, ніккккого не баччччив! Та я останнім часом мало де й буваю. Так, робота - дім - нет - робота. - мляво відповів я. Насправді, мені не дуже хотілося б з кимось розмовляти. Навіть, з Ганнусею. Я втомився і дуже хотів нарешті міцно - преміцно завалитися спати. - Як сама? Як Отто?
- Та Отто як завжди. Не відлазить від машини. Все в ній копирсається. Здається, скоро власну модель збере! Хаха! До речі, я не говорила?! Ми приїдемо до тебе в гості! Але не скажемо коли!
- Ох, налякала! Так говориш немов колись мене про це попереджала! Звичайно, приїжджайте!

Поговоривши та попрощавшись з Ганнусею і передавши привіт Отто, я нарешті вимкнув телефон з розетки, відчувши з того величезне полегшення. Я таки справді стомився. Мимохідь проаналізувавши прожитий день увімкнув телик. Йшла якась безкінечна бразильська мильна опера вщерть заповнена все ж тими Дієго, Кончітами та Донами Педро. Все було як завжди. Але ні. Я упіймав себе на думці, що десь у якомусь вимірі своєї пам"яті все ще думаю про той лист. Як же то таке могло статися?! Не розумію. Невідправлений і знищений лист у Тимка. Мара якась. Точно мара..
Вже одним оком спостерігаючи за шаленим життям серіальних мачо я поринав у солодкий сон. Як сомнамбула я вимкнув телевізора і пішов до спальні. Мені навіть не довелося рахувати бавовняних овець, бо заснув я відразу.
Прокинувся я від страшенного гуркоту. Хвилин через чотири до мене дійшло, що то був постріл. І пролунав він десь дуже близько. Годинник щойно відбив третю ночі. Після громового гуркоту настала зрадлива тиша. Таке відчуття, що це все мені знову наснилося. Ще з пів години прислуховуючись до темноти я знову заснув.
Вставши вранці я насамперед заварив собі чаю із чорною смородиною, підігрів вчорашню кашу і шубовснув у ванну.
Сьогодні неділя. А це значить пряма дорога на базар за свіжими овочами. Взявшу колись сплетену власноруч сітку я почвалав до ліфту. Вже виходячи з будинку не можливо було не звернути увагу на потроху зростаюче скупчення людей біля будинку, що стояв навпроти. Там певно щось сталось. Підійшовши ближче я побачив молодого чоловіка, що лежав обличчям до асфальту. Повністю закривавлений він не давав ніяких виявів життя. Поспівчувавши бідному хлопцю я пішов далі. Маршрутки ще не було. Ставши в чергу я почав шукати в мобільнику якусь гарну радіохвилю. Та в цю ж хвилину у мене затряслися руки і я відчув як кров зійшла з мого обличчя. Я зненацька згадав того молодого чоловіка у всіх подробицях. І в мене ледь не вискочило з грудей серце. Так, то був Тимко...
Викидаючи усі подробиці наступних місяців зі всіма жахами я впевнився у своєм довготривалому обмірковуванні змінити життя. Твердо вирішивши нарешті покласти кінець всьому звичному я придбав велику містку сумку, набрав необхідних речей, зачинив двері і поїхав на запланований місяць у відпустку. А може й надовше. Сидячи на вокзалі я слухав якісь дурнуваті солодкувато-приторні пісні якихось невідомих мені і впершепочутих співочих малолєток з комп"ютерними голосочками, що так чисто і зовсім не вдихаючи повітря, виводили все нові і нові бузглузді творива. Повз мене проходили люди і наші життєві дороги з ними в цей час перетиналися. Я промайнув у їхньому житті, а вони в моєму. І в кожного з нас своя унікальна дорога. Подумки я намагався уявити себе частиною їхнього життя. Я дивився на деяких і намагався вгадати собі чим та людина живе, чим дихає. У багатьох я читав на обличчях змарновану молодість, у інших щиросердну взаємну любов, а ще у інших розпач.

Нарешті, по скрипучому гучномовцю малорозбірливо диктор оголосив посадку на мій потяг. Вийшовши на перон я побачив юрбу дітей, що зажерливо нюхали із целофанових кульків клей. Нікому не було до того ніякого діла і діти продовжували так і сидіти матюкаючись добірними словами та поволі полишаючи реальність. Подібні картини я часто бачив, але сьогодні це все було якось ше страшніше.
Провідниця впустила нас у вагон із закритими сонними очима ледь поглянувши спочатку на мене , потім на квиток і знову на мене. Мені здалося, що я їй не сподобався. Та мені не було до цього ніякого діла. Чогось після неї дуже захотілося спати. Засинаючи, я подумав як то гарно хоч на деякий час втекти від усього у сон. І поглиблюючись у нього я наче підіймався над власним життя, тих людей, яких бачив, дітей із заклеєними мізками. Я підіймався над цим усим наче над сценою, де відбувається вселенська вистава і бачив себе уже десь там подалі біля тієї сцени, десь там у світлі рампи.



Форма твору: Психоделічна література
Рейтинг роботи: 5
Кількість рецензій: 1
Кількість переглядів: 450
Опубліковано: 12.03.2010 22:00



 
Рецензії


Olenka БУРЯК   [prugoda]   Додано 12.03.2010 в 22:24   Рецензія: позитивна

мені сподобалось.





 

 

Оставлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи