chitalnya
прописатися       запам'ятати  
Поезія Проза Різне Аудіо
Автори Форум Рецензії Блоги i фотоальбоми Про проект

...і тільки пам’ять серце гріє...

[Катруся Степанка]  Версія для друку


– Марйо-о-о! дивися! де твоя дитина!

– Ой, дядьку, милий, не кажіть!

– Як зачепилась за гілляку,

хоч би не впала з переляку.

– Я не боюся, дядьку, йдіть

куди ішли, в свою дорогу!

– Піду... віддаси душу Богу,

що буду я тоді робить?

Марй-о-о, дивись куди залізла,

внизу штахети, гострі пАлі.

Вишу.

В самої морда кисла.

Ой-йой! Що буде тепер далі?

Хотілось вивіркою бути,

залізти вверх по деревині,

а що зависну я на дрині,

як буду зверху вниз летіти,

хіба то було в голові.

Хоч не роздерлась до кровІ.



– Ой, Боже, люди, яке щастя

що видалося крепке плаття,

уберегло дитя мені.

Зшитеє гарно до пуття.

Воно спасло дочці життя!



Мовчу, лиш блимаю очима.

Вишу отут уже давненько,

навіть і дихала тихенько,

щоб не побачила то мама,

зі мною завше якась драма.

Побігла ж бо сама, без просу,

новеньким платтям похвалитись.

Не довго стало і носитись,

порвалось вщент і ззаді й збоку,

от буду мати я мороку…

Ось зараз знімуть і усе.

Дадуть добренько на горіхи…

Нема у кого знайти втіхи.

Ще хоч би хто – вони удвох.

Ой, сохрани ти мене Бог!



Зняли, полегшено зітхнули.

А я тікати що є духу,

не в вивірку, а вже у муху

перетворилася ураз,

хоч і стояти був наказ.



– Побігла, значить ціла.

Ти, Марйо, не переживай,

дитині міг би бути край.

На ці штахети якби впала,

було б усе, точно б пропала.



А я біжу, що маю сили, –

Боже, хочби не зловили.

І не втямки було тоді.

Щаслива мати там стояла.

Живою дитина зостала.



***



Приємно так на серці стало, –

Які щасливі були дні.

Усього було тоді мало,

були ми завше не одні.

Дітки бо дуже люблять кучі,

знаходяться завжди ведучі,

придумується щось новеньке

і граємось, ой, не тихенько.



Сиджу отут одна – забута,

бо для дітей ніби отрута.

Кому потрібнеє старе!

Ще бавляться коли мале.



Прикута вже до цього крісла.

Так. Так. Чогось я знову скисла.

Яке це крісло ненависне...

як і життя – добре і грішне.



Стіни чотири, лиш віконце,

інколи попадає сонце,

та і різниці тут нема

як в тілі і душі зима.

Хіба то ми чекаєм старість,

коли життя проходить в радість.

Вона ж бо звалиться зненацька.

Ось, на тобі – така є цяцька

і куди цяцьку цю подіти,

тепер мусиш її любити.



Просити хочеться у Бога,

була б коротшою дорога.

Болячки тіла. Душі біль.

Один тепер у житті стиль.

І тільки пам’ять серце гріє…

Хоч трішки.

Наскільки уміє.





2010р



Рубрика твору: Лірика цивільна
Рейтинг роботи: 5
Кількість рецензій: 1
Кількість переглядів: 206
Опубліковано: 25.04.2010 20:00





© Copyright: Катруся Степанка



 
Рецензії


Юлія Худояр   [linda]   Додано 28.04.2010 в 00:41   Рецензія: позитивна

у вас талант, мені подобається)





 
Катруся Степанка   Додано 15.06.2010 в 21:01

Дякую Юлія.
З повагою



 

 

Оставлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи