chitalnya
прописатися       запам'ятати  
Поезія Проза Різне Аудіо
Автори Форум Рецензії Блоги i фотоальбоми Про проект

ВАСИЛИНКА

[галина примаченко]  Версія для друку


Ні Василинка не вмерла. Вона була жива, але відчувала себе немов у тумані, в якомусь страшному сні. Сновигала по хаті з кутка в куток, руки ні до чого не клалися, хотілося кричати, плакати на весь світ, але вона мовчала. Вона мовчала навіть тоді, коли її про щось питали. Не чула і не бачила нічого, тільки його - Грицька.
- Все буде добре Василинко – говорив він - упрошу батька і ми одружимось, ти тільки вір і кохай мене дужче.
І Василинка кохала. Ой як вона його кохала. А Гриць немов оберігав її від чогось навіть цілувати боявся міцно. Легенько, як дитину пригорне до себе, до самого серця і так лагідно, лагідно поцілує спочатку в щоки, потім в очі, потім ще ніжніше в губи. Василинка й зараз відчувала його подих і биття серця. Вона тоді так і заснула на його дужих руках. Відчуваючи крізь сон, як він ніжно голубить її. Прокинулася від пильного його погляду. Зашарілася, підхопилася як обпечена, немов хотіла утекти від нього. Та він якось боляче шарпонув її до себе. Підняв голову і гаряче поцілував. Він цілував її безліч разів, Василинці аж дух перехопило. Потім рвучко відкинув її від себе, відвернувся і пішов. Спочатку повільною ходою, а потім швидше, швидше немов боявся, що Василинка його наздожене.
А вона нічого не зрозуміла. Туманилося в голові, горіли від міцних поцілунків губи. В грудях пекло від обіймів. Василинка немов в вісні ступала крок за кроком по високій траві. Раптом що це ?Щось холодне полоснуло по ногах. Це ж вона дійшла до річки.
Що може бути? Чому розхвилювався Грицько ? – подумала Василинка, - чула від дівчат, що близькість приводить до гріха. Та вона ніколи не боялася свого Грицька. Їй навіть хотілося цієї близькості, а може й гріха.
Вона загадково посміхнулася немов прокинулась від сну. Перейшла річку і спокійною ходою пішла до свого двору.
Цілий тиждень Грицько не приходив і нікого не присилав. Так хотілося побігти до нього, але дівоча гордість не дозволяла цього зробити. Завтра прийде неділя, і вона обов’язково про щось дізнається.
З ранку в неділю на їх постоялому дворі було дуже гамірно.
- Василинка біжи сюди - гукала Ярина.
- Швидше повертайся – гримав Петро.
І вона встигала скрізь. Та ось у двір заїхав великий віз – це були її далекий родич Панас, та його дружина двоюрідна Грицькова сестра Настя. Василинка аж здригнулася побачивши її, серце закалатало, ноги підкосилися, та вона знайшла сили посміхнутися до родича і для годиться спитати, куди вони їдуть.
- Добрий вам день, куди вирушаєте?
- На весілля до Грицька – відповіла ядовито Настя, - чого зблідла, невже ти думала, що він жениться на тобі і ти нетіпахо станеш господинею? Не вийшло марні твої чари. Поїхали Панасе, чого вишкірився?
Яке весілля, які чари, яка господиня? – думала Василинка нічого не розуміючи. Як грім з ясного неба, дійшов зміст усіх цих слів. Вона похитнулась, але не впала.
- Серце, чому ти не рвешся на дрібні клапті? Голос чому ти мовчиш? Боже праведний, та що ж це таке?
Забігла в світлицю упала перед іконами. Сльози мов град покотились по щоках, по вишитій сорочці, на долівку. Краплина за краплиною, не мов вирвався на волю стрімкий потік. – Серце, як ти можеш, чому я не вмираю, чому живу. Це ж він прощався зі мною, його жагучий погляд, його поцілунки і обійми. Ти знав Грицько, ти вже тоді знав. Так будь ти проклятий разом зі своїм батечком і багатством. Горіло б воно синім вогнем – шепотіли губи, а сльози котилися і котилися. Василинка стала навколішки, потім впала на долівку, почала цілувати її мокру від сліз.
І Бог почув її молитви і прокльони.
- Горять Матвіївскі маєтки –говорили люди – і треба ж таке в день Грицькового весілля.
- Так йому й треба, нажився чужим потом. Хотів сина одружити на багачці, все йому мало.
Але Василинка не чула тих слів, вона стала сліпа і німа від горя. Довго молилася перед образами просила смерті для себе. Згодом вийшла, сіла на ганку, немов закам’яніла. Тупо дивилася в далечінь, тільки сльози поде куди збігали по щоках. Чомусь згадала, як бив свого наймита Грицьків батько, як він кричав і тупотів ногами. Василинка тоді сиділа тут на ганку і аж заховалась за стіну та старий так сердито подивився в її бік немов пропік поглядом. Та ж що ж це? Він уже дійсно на ганку, щось гнівно кричить до Василинки. Хапає її за волосся:
- Задушу своїми руками змія підколодна, спочатку чари на мого сина напускала, а потім червоного півня мені під стріху! Василинка відчула його руки у себе на шиї. Ну ось і все. Червоні та чорні круги пішли перед очима. Вона відчула, що падає в безодню. Поштовх і вона зупинилась. Холодна вода полилась за комір, за груди. Відкрила очі, лежить на ліжку, а на неї кропить водою сестра Текля. Поруч стояли брат Петро і якийсь чужий чоловік. Василинка хотіла підвестися, та сестра задержала її.
- Лежи, лежи дитино, бач який гаспид, мало не задушив. Це ти та й годі підпалила його маєток. Добре, що люди були в нас підтвердили твою невинність. А як цей чоловік кинувся тебе захищати. А він же міцний диявол. Слава Богу, що Петро наспів удвох якось упорались з ним. Звів би дитину в могилу – раз по раз повторювала Текля.
На диво Василинка все зрозуміла. Грицька женили, на весіллі хтось пустив півня на їхнє обійстя і його батько вирішив, що це вона, хотів її задушити, та якійсь чоловік врятував. Нащо він це зробив, адже вона так благала у Бога смерті і смерть була поруч.
- Чому він оборонив мене? – закричала, підхопилася сіла в ліжку і заплакала навзрид.
- Вибач дівчино, я хотів, як краще. Не можна дивитися, як перед твоїми очима душать безвинну людину.
Василинка перестала плакати, біля її ліжка стояв високий дужий
чоловік і просив пробачення. Раптом він поклав свою міцну руку на тендітне Василинине плече і сказав:
- Пробач мені, якщо зможеш.
Вийшов з хати так, як його і не було. На його місці в дверях виросла братова Ярина.
- Ну дівахо, зганьбила ти нас. Слава, що ти чарівниця і підпільниця прокотиться тепер всюди. Погана буде слава .
Після смерті батьків Василинин брат Петро оженився на наймичці Ярині. Спочатку Ярина була мовчазною і покірною поки дев’ятилітня Василинка бавила її дітей. Згодом діти підросли, але дівчина була не замінима в господарстві. Ярина була рада, що Василинка зустрічається з Грицьком і всіляко цьому підігравала. Та коли він оженився на іншій, її сподівання що до багатого родича не збулися. А в селі пішли не добрі пересуди про Василинку. Ярина злякалася, і зненавиділа дівчину. Вона відкрито підбурювала Петра, щоб скоріше позбутися Василинки і Петро підкорився її волі.
- Слухай Петре, що будемо робити з твоєю сестрою? Вона, як причина ходить нікого не помічаючи. Тут один чоловік уже декілька разів заводив мову. Пам’ятаєш той музикант з Краєвщини, що захистив її. Жінка його померла від пологів, зоставивши п’ятеро дітей, чотири донечки і синок.
- Що ти Ярино, хочеш віддати Василинку за вдівця? - спитав росерженно Петро.
- А ти як думаєш? – перейшла у наступ Ярина. – Хочеш, щоб поговір і на нашу доньку перейшов. Цьому не бувати Петре! Вона повинна покинути не тільки наш дім, але й село. Чим скоріше тим краще. Ти, як старший брат повинен вирішити це негайно! То я піду, покличу Василинку, а ти побалакаєш з Лавріном, він уже давно тебе чекає.
Як кажуть час заліковує рани. Згодом Василинка за домашніми клопотами почала забувати про те, що сталося. Тільки туга за Грицем не покидала її. Вона йшла за нею лягаючи на тендітні плечі важким тягарем. Дівчина уявляла високу струнку постать Грицька, його жагучі сині очі, посмішку, відчувала його подих, тепло, губи її шепотіли:
Грицю коханий, як мені тебе не вистачає.
Вона, як і раніше робила все швидко, але без тієї юної радості, частенько відповідаючи не в лад.
Василинка не знала, що її засватали без її згоди, сиділа собі в траві плела вінок, коли Ярина підійшла до неї впритул, легенько торкнулася її плеча і лагідно мовила:
- Ходімо зі мною, тебе брат кличе.
Василинка втомлено підвелася з трави і покірно пішла за Яриною. В світлиці сидів брат і ще троє чужих чоловіків. Ні одного з них вона вже десь бачила, навіть голос знайомий. Але хіба мало проїздить через їхній двір людей. Василинка всім поклонилася, підійшла до брата, стала перед ним мовчазно опустивши голову.
- Поїдеш в Краївщину, віддаю тебе заміж за Лавріна – сказав, як відрубав Петро.
- Братику рідний не губи мене – зайшлася плачем, як мала дитина.
- Не плач дівчино, не треба, я ніколи тебе не скривджу. Та й дівчатка полюблять тебе. Ти ж така хороша - сказав Лаврін, підійшов до Василинки, легенько пригорнув до себе і диво вона перестала плакати, притулилася до його плеча, як до рідного.
- Слава Богу порозумілися - сказав брат. Значить не будемо відкладати в довгий ящик. Сьогодні й поїдете.
Василинка вже цього не чула, якась порожнеча оволоділа нею. Куди йшла, куди їхала, як у вві сні. Відчула, як дитячі рученята смикають її з усіх боків.
- Мамо, мамо, - заплакало саме маленьке.
Василинка взяла на руки тендітне тільце.
- Як тебе звати? - ЇЇ звати Федорка, а мене Ганнуся – відповіла п’ятирічна дівчинка.
- Валя, - сказала синьоока білявка років чотирьох. А її Даринка – показала на дівчинку років тринадцяти, яка стояла осторонь з підозрою оглядаючи Василинку.
- Ну, що познайомилися? Пора нагодувати нашу маму - сказав Лаврін і сів до столу. Посадивши дужою рукою на одне коліно Ганнусю, а на друге маленьку Федорку. Білявка заплескала у долоні, а Даринка кинулася до печі, до шафи. Через хвилину на столі парував гарячий борщ і каша. Василинка відчула голод і почала з апетитом їсти.
- Ну я піду упораюсь, а ви заведіть маму спати – сказав Лаврін і вийшов з хати.
Дівчатка з усіх боків обійняли Василинку і повели в світлицю. Даринка швиденько розстелила ліжко, Варя, Федора і Ганнуся вмостилися в нього разом.
- Мамо, мамо, лягай зі мною.
- Ні зі мною - щебетали діти.
Василинка дивилася на них її серце розривалося від жалю.
«Бідні ви мої, горемичні» - подумала і обійняла всіх.
- Що ж мені робити з вами? Лягаймо всі, ліжко велике.
Так сімнадцятилітня Василинка стала матір’ю п’ятьох дітей. Самого старшого сина Василя вона бачила рідко, він ріс у Лаврінових батьків.
Василинка незчулася, як заснула їй снився дивний сон; вона біжить з Грицьком по зеленому лузі взявшись за руки, як діти. Раптом він підхопив Василинку і поніс високо, високо під самі хмари. Потім легенько поклав Василинку на мягку хмаринку міцно поцілував і зник. Важка чорна хмара насунулась на Василинку огортаючи її з усіх боків, так, що вона не в змозі вирватися з її обіймів. Василинка підняла руки, що сили покликала Гриця. Та темінь ще більше обгортала її. Ось вона поповзла під сорочку, під руки, під тугі дівочі груди. Різкий біль пройняв все тіло Василинка відчула, що задихається від цього болю. Ні вона не спала. Відчувала гарячий подих і поцілунки Лавріна.
- Геть звідси осоружний, я ненавиджу тебе - заплакала дівчина.
- Тихо дітей побудиш, - прикриваючи долонею уста – мовив Лаврін.
Та було пізно на порозі в одній сорочці стояла Даринка.
Вона вийшла з світлиці, кинула оком на полик, немов не помічаючи нікого, мовчки вийшла на двір. Лаврін не знав, що робити, вибіг в слід за Даринкою. Вона сиділа на порозі дивлячись у темінь.
- Доню, чому ти не спиш?
- Не спиться.
- А ти хочеш побачити Василька?
- Хочу.
- Тоді давай я завезу тебе до бабці Тані і діда Михайла. Згода?
- Згода. Хоч зараз –відповіла задумливо Даринка. Їй не сподобалася присутність цієї чужої дівчини. Вона дуже добре пам’ятала свою рідну ніжну матусю. Маленьке серденько її розривалося коли менші діти називали цю незнайомку матір’ю. «Скоріше з цього дому, до дідуся, до бабусі. Розповісти про все, пожалітися»
Лаврін і сам відчував себе ніяково перед донькою: « Краще завести її до батьків, поки все втрясеться» - думав він запрягаючи коней.
Даринка сиділа осторонь закутавшись в материн кожушок. Лаврін уважно подивився на доньку. « Боже ж мій, як вона похожа на свою матір – Галинку. Ті ж чорні оченята, кирпатий носик і великі пухкі губи. Такою він побачив її вперше.
Коли народилася молодша сестра Наталка, тринадцятилітнього Лавріна відвезли в місто Коростень до діда Вольдемара вчитися музиці. Високий стрункий з світло голубими очима Лаврін виглядав не по своїх літах. Старші дівчата подивлялися на гарного юнака, та сором’язливий Лаврін не звертав ні на кого уваги. Дужий, відвертий, праце умілий. Лаврін швидко перезнайомився і потоваришував з усіма однолітками. Він непомітно став хороводити ними. Частенько приходила до них сусідська дівчинка Галинка. Вона сиділа, як мишенятко і слухала музику Лавріна. Лише зрідка захопливо вигукувала:
- Молодець, браво!
Лаврін помічав її тульки тоді, коли в нього щось не виходило. Він міг накричати, навіть виштовхнути дівчинку за двері і вона спокійно йшла до дому. Так проходили дні, роки.
Цього року весна пришла раніше, як завжди. Вона сміливо йшла через ліси, поля, луги несучи на руках величезне сяйво – сонце. Воно випромінювало на всі боки, гарячі стріли, розтоплюючи метрові сніги та лід. Її з радістю зустрічали дерева, швидко одіваючи зелені сукні. Земля матінка простелила своїй донечці зелені килими, виткані живими різнокольоровими квітами. Різноголосо заспівали птахи. З гори збігали яскраві струмочки, обганяючи один одного, дзвінко сміючись на весь луг. Лаврін стояв і дивився на цю красу. Сьогодні йому виповнилось вісімнадцять років, груди його розпирала якась невідома радість. В вухах дзвеніла до болю знайома мелодія. Він ввійшов в дім, сів біля рояля, заграв. Ніжні звуки покотилися по всьому домі. Пташкою вилетіли в вікно і змішалися з весняним співом. Лаврін окинув поглядом свою кімнату, якась туга оволоділа ним. В кімнаті чогось не вистачало. Очі його зупинилися на канапці в куточку. Серце тенькнуло, немає кому слухати. До його свідомості дійшло, що вона вже давно не приходить до них. Останній раз він дуже нечемно повівся з дівчинкою. Серце защеміло ще сильніше. Лаврінові перехотілося грати, він підвівся і став посеред кімнати. Раптом відкрилися двері і ... Галинка несміло ввійшла в кімнату Лаврін аж кинувся до неї і занімів на місці. Перед ним стояла струнка, як берізка дівчина. Чорні, як смола кучеряві коси спадали на плечі, великі очі світилися цікавістю. Тугі дівочі груди аж розпирали сорочку з якої вона вже давно виросла. Лаврінове серце тенькнуло, він дивився на дівчину, мов побачив її вперше. Йому до нестями захотілося рукою доторкнутися до цих бугорочків. Галинка немов відчула цей жагучий погляд, знітилась і обома руками закрила на перехрестя груди.
- Добрий день, дозволь пройти – сказала вона і лукаво посміхнулася.
«Яка в неї гарна посмішка, які осяяні очі, який кумедний кирпатий носик» - промайнула думка в Лавріна.
- Заходь, заходь – запросив він.
- Лавр, іди встречай родителей – погукав з низу дідусь.
Лаврін прожогом вибіг з кімнати. В приймальні стояли батько, мати і маленька сестричка Наталка. Мати і син кинулися один одному назустріч. Лаврінові прийшлось зігнутися, щоб поцілувати неньку.
«Яка вона маленька» - промайнуло в нього.
До нього підійшов батько, вони обнялися і тричі розцілувалися. Обоє високі, стрункі, старий і молодий. Батько міцно обійняв Лавріна, а Лаврін його.
- Ну сину, ти вже виріс і силу маєш неабияку. Для вісімнадцятирічного це забагато. Ти ж родився сьогодні. Ми приїхали тебе привітати, гостинців навезли всім.
- Неси Гавриле, все до хати – крикнув Михайло до конюха.
В кімнаті зчинилася метушня. Мати роздавала всім гостинці:
- Це тобі сину, носи на згадку – дала в руки вишиту сорочку і нові шаровари.
- Спасибі мамо, тату – зрадів Лаврін. Підхопив за стан неньку, підняв на рівні зі своєю головою, поцілував, крутнувся на місці і легенько опустив на землю.
- Лавріне, скажений! – лише зойкнула мати. Та Лаврін вже підіймався в іншу кімнату. Йому захотілось похвалитися своїм дарунком перед Галинкою. Та ба Галинки в кімнаті не було.
«Вона, що заховалася, коли вона вийшла, нема мов не було? – подумав Лаврін шукаючи її по всіх кімнатах.
За обідом Лаврін був неуважний. Не хотілося ні їсти ні пити.
- Іді Лавр, прогуляйся, ти сегодня виходной – сказав дід Вольдемар.
Чмокнувши в щічку матір, Лаврін прожогом вискочив на вулицю.
- Лаврін, іди до нас – почув голос Галинки.
Неподалік стояв гурт молоді, а поміж ними вона – Галинка.
- Підемо з нами в ліс по конвалії – щебетала вона, не зводячи з Лавріна очей. Поверх сорочки, Галинка накинула вишиту кофтину і червону спідницю, з різнокольоровими крайками. Голову пов’язала червоною стрічкою.
«Гарненька, як маківка» - подумав Лаврін.
Підійшли до лісу, домовилися, хто перший знайде конвалії, гукає на решту.
- От побачите, я перша знайду – сказала Галинка і побігла до лісу.
Лаврін йшов по лісі опустивши голову. Перед його очима стояла струнка постать Галинки її посмішка, лукаві очі, а особливо її груденята. Лаврін, аж відчув під руками їх дівочу упругість. Раптом він вийшов на галявину всю покриту конваліями. Посередині якої стояла Галинка схилившись над чим то не видимим. Лаврін підбіг до неї, вона стояла над живою криничкою. Лавріну дуже захотілося пити, він став на коліна і набрав у долоні води. Напився раз, удруге.
- І я хочу води, тільки я боюся згинатися так, як ти – промовила грайливо Галинка, дивлячись на Лавріна.
- Присунься ближче, я напою тебе зі своїх рук – сказав Лаврін затамувавши подих. Він набрав у долоні води підніс до Галинчиних вуст.
- Ой! Яка холодна, і смачна – засміялась Галинка і груденята її захиталися. Лаврін розкрив долоні вода побігла Галинці за пазуху. – Ой, що ти? – засміялась дівчина і подивилась з низу вверх на нього. Очі її випромінювали сонце і тепло. Червоні соковиті губи були вологі, краплина води затрималась на нижній губі, манячи до себе Лавріна. Нічого не розуміючи він узяв цю краплину в долоні, щоб випити її до дна. Галинка підняла вверх руки міцно обійняла Лавріна за шию. Їхні губи зійшлися в ніжному поцілунку. Губи в Галинки були мягкі і чомусь пахли лісовими суницями. В Лавріна запаморочилось в голові. Йому захотілося хоч трішки доторкнутися до тугих дівочих персів. Він несміливо простягнув руку і провів по них. Галинка аж вигнулась від цього дотику. Вона ще ніжніше притулилася до Лавріна. І вони впали в конвалії. Він цілував, м’яв дівочі груди, шию, руки. Галинка не противилась, лише щільніше тулилася до нього, мов шукаючи порятунку від себе самої. Їхні тіла злились в якомусь чудному танку, качалися по траві в міцних обіймах.
- Агов Лавріне, Галинка, де ви? – гукали друзі.
Першою спохватилася Галинка.
- Ой Лавріне, що ми наробили?
- Нічого, я тебе кохаю. Будеш мені за дружину.
- Справді?
- Справді люба, справді – обійняв і поцілував її.
- А де ж ми будемо жити, за що?
- Поїдемо до мене в Краївщині живе моя бабуся, таткова мати. Там і будемо жити, я буду теслювати.
- А музика?
- Що музика? Навчився грати на всіх інструментах та й годі.
- А не обдуриш? – пильно подивилась в вічі.
- Ніколи. Нікому я тебе не віддам – казав Лаврін за кожним словом цілуючи дівчину.
Підвелися мов п’яні, пішли до міста. Назустріч їм вийшла Лаврінова мати. Ще на відстані вона все зрозуміла. Підійшовши ближче подивилася суворо на Галинку, та Лаврін ступив крок до матері і сказав:
- Ознайомся мамо, це моя дівчина. Я повинен одружитися на ній.
- Як повинен? Ця повія закрутила тобі голову і ти ...
- Не кажіть так мамо, якщо ви не дозволите я заберу Галинку і ми живемо, як Бог дасть.
З дому вийшов батько.
- Михайле, - кинулася до нього мати. Ця дівка обкрутила нашого сина. Мало того він хоче женитися на ній. Де ти взялася на його голову?
- Цить жінка, дівчина не винна, що наш син не навчився правильно поводитись з дівчатами. Виріс до неба, а дурний, як не треба. Пішли сину, побалакаємо по чоловічому. А ти заспокой дівчину, вона тремтить, як осиновий лист – до цього часу в Лавріновій голові чути накази батька. – Ти повинен відповідати за свої вчинки. Дівчина, жінка – це святиня. І не дай Бог ти сягнеш на цю святиню. Я прокляну тебе навіть з того світу.
- Я кохаю її. І нікому не дозволю скривдити Галинку.
- Скільки ж їй років?
- П’ятнадцять.
- Твоїй матері теж було п’ятнадцять, але ж а мені було двадцять п’ять. А ви ще обоє діти. На вигляд тобі даси більше. Іди з моїх очей. А я подумаю. Що робити.
- Я вже подумав тату ми будемо жити в Краївщині. Я всеодно не буду музикантом. Грати вмію, в житті пригодиться. –Ох! Ти ж сучий сину, не думав що ти такий кмітливий. Добре чому бути, тому не минути. Завтра підемо засватаємо твою дівку. Ну запам’ятай мої заповіти.
Лаврін зайшов у свою кімнату, там сиділи дідусь, матуся, і Галинка. Вона заховалася на своєму місці, лише великі чорні очі поблискували з кутка. Хлопець сів за рояль заграв сонату Бетховена. Всі завмерли, Галинка заплескала в долоні.
- Молодець Лавріне, браво – вигукнула вона.
Через місяць було весілля. Великого гостинця прийшлось занести попу, щоб повінчав неповнолітніх. Це була найкраща пара в селі. Високий, статний золотоволосий Лаврін і струнка чорнява Галинка. Гарне життя вони прожили разом. Коли народився Василько вони були на сьомому небі від щастя. Особливо Лаврінова бабуся Федора. Вона сама його купала, повивала. Через рік народилася дівчинка дві краплі похожа на Галинку.
- Це дар Божий – сказав тоді Лаврін. І назвали дівчинку Даринка. Він душі не чаяв в своїй доні, сам купав,
повивав Даринку».
Лаврін прокинувся від спогадів і подивився на доньку, вона сиділа надувши губенята. «Мов їжачок» - подумав він. Дорога була через ліс. Вона звивалася мов змія поміж деревами. Високі чорні сосни стояли обабіч шляху, зверху зростаючись кронами. Даринці стало страшно вона підсунулася ближче до татка. Він обійняв її рукою, притис щільніше до плеча.
- Не бійся доню, я з тобою.
Даринка ще щільніше притулилась до батька тихесенько прошепотіла:
- Нащо тобі ця дівка татусю? Вона зовсім не схожа на нашу маму.
- Ти ще досить маленька доню. Я знаю ви порозумієтесь
згодом. Вона хороша – тяжко зітхнув Лаврін і знову заглибився в спомин.
«Після пологів Галинка частенько жалілася, що болить в попереку і низ живота. Вона лікувалася, бігала по знахарках. Нарешті народилася Ганнуся.
- Знову на мене похожа, невже ти мене любиш більше, чим я тебе? – надувала свої губенята Галинка. Блискаючи лукаво оченятами.
- Чому ти так кажеш? – обіймав і цілував її Лаврін.
- Люди кажуть, хто кого більше любить, на того й дитина
похожа.
- То це чиста правда. Ти що цьому не віриш?
- Вірю. Вірю. Але це не правда, бо я сильніше кохаю тебе – Галинка обіймала Лавріна цілувала очі, лице.
- Ми обоє кохаємо одне одного – казав Лаврін і вони сміючись падали в ліжко.
Минав за часом час.
- Боже ж мій, знову дівчинка. Як вона схожа на тебе любий. Твої ясно-голубі очі, ще й космата. Ти ж моя золотоволоса красуня – пригортала Галинка дівчинку.
- Варвара краса – сказала бабця Федора и назвали дівчинку Варею.
Галинка по особливому любила дитину. Не дозволяла нікому навіть доторкнутися до неї. Вона могла довго сидіти над дивлячись в ясні, як літнє небо оченята. Цілувала пестила золотоволосу голівку. - Ну що, тепер ти віриш, що я кохаю тебе більше? – спитала Галинка уважно дивлячись на чоловіка.
- Смішна ти, їй-богу. Що вірити, хіба я не бачу. Ой кохана, якби ти знала, як я хочу сина, братика для Василька – зітхав Лаврін.
- Тобі? Мені ще більше хочеться, особливо, щоб він був такий красень. як ти – сміялася самими очима Галинка. Вона любила і уміла сміятися. Вона сміялась не вимушено і захоплено.
- Та вона мертвого з гробу підніме своїм сміхом – дорікала з любов’ю баба Федора».
Ось ліс перейшов в березняк, високі берези сягали до самого неба. Білі стовбури блищали від вранішньої роси. Вони немов посміхалися до Даринки. Вона простягнула руку і кінчиками пальців доторкнулася до маленьких гілочок. Очі дівчинки засвітилися вона тихо сміялася. Лаврін подивився на доньку: « яка вона ще дитина» - подумав він.
Під’їхали до села. Праворуч стояла церква, обнесена високим муром. Церковні куполи виблискували на сонці не мов золоті. Вікна її дивились таємниче і насторожено проникаючи в найпотаємніші куточки душі. Лаврін і Даринка тричі перехрестилися.
«Який же я негідник. Без вінця зґвалтував дівчину. Прости мене Господи, я сам не розумію, що сталося. Більше року я оберігав вірність Галинці, а це мов біс попутав. Я лише хотів перенести Василинку на друге ліжко, та вона міцно обвила мою шию. Я відчув її гарячий подих і тугі дівочі груди. Нічого не розуміючи виніс Василинку з світлиці поклав на полику. – Грицю, коханий – прошепотіла вона. Кров ударила мені в голову... а може це зайва горілка, випита з кумом Петром. І єхидне хихикання Петрової Насті : « Не зволікай, бо втече». В цю ж неділю підемо і повінчаємось. Треба щоб Василинка стала моєю законною дружиною перед Богом і людьми. Благослови нас Боже» – думав Лаврін.
«Матусю, рідна, я тебе дуже люблю і татка люблю. Що ж мені робити? Як бути? Допоможи Боже» – думала Даринка дивлячись на церкву.
Мовчки в’їхали в село. Ось і дві берези біля рідної хати. Одну посадив Михайло, як народився Лаврін, а другу, як донечка Наталка. Хоч різниця була між ними тринадцять років, але вони були однаково високі і товстелезні.
Даринка зіскочила з підводи і перша побігла до хати. Лаврін ще випрягав коні, як на ганок вийшла мати. Підійшла до Лавріна сухо привіталась.
- Здоров сину, скажи мені, що це ти за дівку привіз до своєї хати?
- Не треба мамо, ця дівка моя дружина.
- Уже, без вінця? Вона, що повія якась?
- Мовчіть не повія, дуже хороша чиста дівчина Я сам негідник. Але я виправлю свою помилку, в цю неділю ми повінчаємося. Ти й сама її полюбиш, вона, як ласочка. Гарненька, добра, працьовита. Вже й діти менші її полюбили. Тільки Даринка ніяк змиритися не може. Тому я привіз її до вас. Може ви якось з нею поговорите по жіночому. Розтлумачте їй що до чого. Батьку нічого не кажіть, я сам з ним побалакаю – випалив Лаврін.
- Ну, що ж, хай Господь благословить тебе. Ти вже сам маєш доньку на виданні. Тільки гляди, щоб все було по людськи – сказала мати і поцілувала сина в чоло.
- По людськи, по людськи – посміхнувся Лаврін – міцно обійняв матір, аж підняв її від землі.
- Скажений ти ніколи розуму не наберешся – сказала сміючись мати.
- Скажений –повторив батько – вийшовши зі стайні. – Що це ти сину нас на весілля не звеш? – підійшов до Лавріна, обійняв його за плечі, тричі поцілувалися.
- Звідки ви знаєте? – здивувався Лаврін.
- Знаю все сину, знаю і не засуджую тебе. Я вірю тобі. Ти не можеш зробити неправильно. Твоє рішення – це закон. Бо ти ж мій син. Підемо до хати. Чому ми стоїмо на дворі?
- Тату, рідний, я знав, що ти мене розумієш – з ніжністю сказав Лаврін.
- Зрозуміти, то я зрозумів. Та повінчатися і вечірку треба зробити. Хоч для рідних, та людей – сказав уже суворіше батько.
- Я це вже вирішив тепер треба поговорити з вами. В неділю приїздіть на вінчання – сказав Лаврін і немов тяжкий тягар скинув з плечей. – А де ж Василько – спитав коли зайшли в світлицю.
- Поїхали з зятем у поле.
- В поле. Ну тоді я поїду.
- Куди? Хоч поїж – закричала мати.
- До дому, до Василинки. Я повинен сказати все їй - рвучко поцілував матір, обійняв батька і підійшов до дверей.
- Стій. Зупинися – слізно попросила мати.
- Мовчи, не чіпай його – суворо гримнув на неї батько.
Але Лаврін не чув їхніх слів. Запряг коні і галопом виїхав з села. Назад не їхав, а летів. Коні аж змилилися від швидкого бігу.
«Скоріше до Василинки. Як вона? Чи зрозуміє? Чи простить?
Василинка чула, як збиралися в дорогу Лаврін з Даринкою. Вона лежала з закритими очима немов спала. Відчувала своє тіло спустошеним і непотрібним. Душа її мов розділилася навпіл. « така жіноча доля – казала одна половинка. – А чому хто ти? Наймичка? Повія? Де весілля? Тікай звідси – кричала друга».
Василинка підвелася, прибралася, наділа другу сорочку, вийшла і сіла на ганку.
«Грицю, коханий, де ти? Як мені без тебе тяжко» - заплакали обидві половинки душі.
Лаврін зіскочив на подвір’я. Він ще здалеку побачив Василинку, яка сиділа на ганку плечі її здригалися від плачу. Лаврін зіскочив з підводи сів біля Василинки легенько обійняв її.
- Василинко, не плач. Я вже все владнав з батьками. В цю неділю ми повінчаємося і ...
Василинка повільно повернулася до Лавріна, знизу вверх подивилася пронизливим поглядом повним докори і сумління. Лаврін аж занімів на пів слові. Скільки образи і ненависті було в цьому погляді. Не сказавши ні слова, підвелася і пішла в хату. Не зрозуміла злість оволоділа Лавріном. « Я ж покинув рідню, летів, як очманілий, щоб сказати, обрадувати її. А вона. Що їй потрібно? Хто вона така? Дружина? Значить повинна слухати» - Лаврін пішов у повітку взяв сокиру і почав колоти дрова. « Ні не дружина – відповів розум. Ти сам у цьому винен. Тепер жди і мовчи». Набрав дров. Заніс у хату, став розпалювати в печі і готувати їсти.
Василинка зайшла в хату: «Заберу свої речі і наймуся десь наймичкою. Не хочу бачити цього улесливого Лавріна». – ввійшла в світлицю діти вже прокинулись.
- Мамо, мамо – защебетала Федорка.
- Матусю, - кинулася на шию Варя. Ганнуся підійшла і мовчки обійняла за коліна.
Теплі дитячі тільця, не мов розтопили лід у закривавленому Василининому серці розбудили материнські почуття. Очі в неї засяяли теплотою. Вона простягнула руку до Федорки. Дівчинка ухопилася двома рученятами і Василинка не встояла на ногах і вони троє впали в ліжко сміючись, як діти.
Лаврін стояв на порозі і дивився на цю таку рідну сцену. Не мов учора вони так бавилися з Галинкою. Він падав на них зверху, цілуючи по черзі дочок і дружину. Йому і зараз хотілося зробити крок до них, та Василинка повернулася і подивилася в його бік, мов пропекла очима.
«Стій не руш» - мовила поглядом.
- Мамо, мамо, заплети мені кіску – попросила Варя.
- І мені – засміялася Ганнуся.
Василинка позаплітала дівчаток, застелила ліжко, прибралася в кімнаті.
- Ідіть їсти – погукав Лаврін.
- Їсти, їсти – загукали діти і потягли Василинку до столу.
У неділю наїхало повно підвод і люду. Приїхали Петро з Яриною і Текля з дітьми. Текля була найбільшою радістю для Василинки. Її сумне личко засяяло, побачивши сестру. Вони по черзі обійняли і розцілували Василинку. Петрові дівчатка мало не кинулися в обійми до Василинки, та вона була одягнена, як паночка. В білому парчевому платі, в високому віночку з розпущеними аж до п’ят темно-каштановим волоссям, Василинка нагадувала казкову фею.
- Яка ти красуня. Яке дороге платає. Який гарний вінок. Який тендітний велін. Я теж такий хочу – надувши губи сказала старша племінниця Маринка.
Василинка посміхнулася притулилася щокою до її щоки.
- Буде в тебе все, буде. Тільки не так, як у мене - сказала і її великі карі очі покрилися вологою.
В хату ввійшов Лаврін оглянувши всіх, він зупинив свій погляд на Василинці.
Високий лоб покривали сережки з віночка. Вони діставали аж до самих тоненьких вигнутих, як чаїні крила бровенят. Пухнасті довгі вії були вологі від вранішньої роси. Карі очі притягували до себе, мов безддоні озерця, невеликі пухкі губи трояндами розквітли на блідому трішки затягненому личку. Прямий правильний ніс доповнював лице, надаючи йому чарівності та витонченості. «Вона, як снігурочка. Треба негайно вивести її з цієї душної кімнати, а то вона тут розтане» - подумав Лаврін. Підійшов до Василинки, галантно підставив лікоть, Василинка взяла його під руку, вони вийшли на подвір’я. Лаврін легенько підняв Василинку мов кришталеву вазу, боячись, що вона розсиплеться в нього в руках. Посадив на віз, сів поруч щасливий і збуджений.
- Но поїхали – гукнув кучер. І весільний поїзд вирушив до Ришовської церкви. Лаврінова мати настояла на тому. Щоб вінчання і весілля були там де він народився.
З боку стояли дві кумасі і вели пересуди:
- Лаврін має гарний смак, дивись яка красуня, ще краща за Галинку.
- Яка малесенька та молодесенька, а він старий пень.
- Який старий, придивися уважно він стрункий та гарний. Любого парубка за пояс запхне.
- А вона яка сумна мов силоміць віддають заміж.
- А ти, що хотіла, щоб вона реготала, на те й наречена, так годиться. Та за таким я і сама побігла би з прискоком. А син уже не такий гарний.
- Він більше на Галинку схожий, лише очі Лаврінові. Гарні в нього очі. – гомоніли дві кумасі.
Осторонь стояла Текля, очі її були повні сліз, слухаючі ці балачки. Вона лише вчора повернулася з Києва і зараз згадала недавню розмову:
- Де Василинка, чому я її не бачу? - звернулася до Ярини Текля.
- Ти, що не знаєш свою причинну сестру. Утекла з коханцем – відповіла та.
- Як утекла?
- Буцім ти не знаєш як – сказала Ярина і пішла похитуючи станом.
Текля добре знала, на що натякнула Ярина. Спомини далеких років промайнули в її голові. Вона добре пам’ятає свою маленьку тихеньку матінку і високого деспота батька. «Померла від пологів. Помер від розриву серця» - казали люди. Лише одна Текля знала правду.
Текля була високою, стрункою, синьоокою красунею. Багатий батечко всю надію покладав на свою улюбленицю. Не один панич поглядав в її бік, та насмішкувата, гонорлива Текля всім давала одкоша. Вона покохала наймита Захара. Коли батько дізнався про їхнє кохання, то просватав доньку за старого багатого пана. Та уперта Текля втекла зі своїм коханим. Батечко відшукав, та повернув додому втікачку. Захара відправили в військо, а Теклю віддали заміж за багатого пана. Та через пів року пан сам повернув її. Озвірілий батечко кинувся на «повію», мати, як могла захищала доньку. Тепер вся злість перейшла на дружину. Він бив її ногами, кидав об долівку. Коли Текля очуняла вона побачила, знівечене тіло матері. Злякана, ледве переставляючи ноги Текля втекла до батькової кімнаті. Він сидів у кріслі, відкинувши назад голові, лице було перекошене, права рука звисала до долу. Біля нього валялися дрібні скляні кусочки, він отруївся. Через дві неділі матуся померла, а Текля народила мертву дитину. Похоронивши рідних вона ходила мов чорниця. Весь тягар упав на її плечі. Дев’ятнадцятилітня Текля не могла і не хотіла займатися батьковими справами. Вона продала фабрику, коштовності залишила лише постоялий двір. Їй потрібно було вчити Петра і виховувати Василинку.
Петро був середнього росту, з лиця похожий на матір, а вдачу мав батькову. Він не хотів учитися прогулював і пропивав гроші. Дівки липли до нього, як до меду. Та він покохав струнку з гнучким станом, світлокосу наймичку Ярину. Текля не противилася їхньому коханню. Ярина швидко увійшла в їхню сімю і стала верховодити. Текля мов ждала цього часу, вона давно збиралася піти на прощу у Київ. Щоб замовити свої і батькові гріхи. Коли повернулася назад Петро і Ярина стали повними господарями. Текля не старалася, щось виправити. Їй сподобалося куховарити і вона днями пропадала на кухні. В неділю і в свята сумлінно ходила до церкви. А кожного року ходила з прихожанами по святих місцях. Вона по своєму любила Василинку, Петра й Ярину та їхніх дівчаток. Мов рідних дітей. І вони поважали і любили Теклю, особливо Василинка.»
- Яка красуню все таки наша сестра – сказав Петро і вивів Теклю з сумних роздумів.
В церкві батюшка спитав:
- Чи згодна ти раба Божа Василинка стати за дружиною Лавріну?
- Згодна – схлипуючи відповіла Василинка.
Після обміню обручками Василинка зайшлася плачем. Лаврін розгубився і прошепотів:
- Ти тепер моя дружина, не плач кохана. Я ніколи тебе не скривджу, ні словом, ні ділом.
Василинка підвела голову подивилася на Лавріна глибокий біль, туга і безнадія були в цьому погляді.
Лаврін дотримав свого слова, ніколи навіть в думці не зобижав свою Василинку. Вона відповідала йому тим же, була вірною дружиною, щиро кохала діток. Не минуло і року, тяжко захворіла Василинка. Лаврін позвозив з усіх сіл знахарів, та все дарма. Василинка лежала бліда, як крейда, з виснаженими покусаними губами. Великі карі очі дивилися на Лавріна, але його не бачили. Ось над нею схилилася її рідна ненька. Поклала вологу долоню до лоба і спитала чомусь Лавріновим голосом: Що з тобою моя люба? – і зникла. На її місці з’явився Гриць: « Все буде добре Василинко, ти кріпись - мовив Лавріновим голосом криво посміхаючись. Ні це не Гриць, це Лаврін і зовсім він не посміхається, а плаче. Сльози біжать у нього по щоках і гарячі падають на Василинині руки. Вона хоче сказати, що їй уже краще, але губи не слухаються. Вона не чує свого голосу.
В хату зайшла найзнатніша знахарка по всій окрузі, її привіз син Василь. Баба Мотря була дуже суворою знахаркою. Спочатку по виганяла всіх з хати, а сама заходилася поратися біля Василинки. Лаврін з сином стояли в сінях не живі не мертві. Вони чули стогін Василинки і возню баби Мотрі.
- Ну що вона жива? - спитали коли та вийшла в сіні.
- Жива, адже вона вагітна – видихнула повітря знахарка.
- Боже ж мій, то в нас буде дитина. Донька чи син? –зрадів Лаврін.
- Не дуже радій дитина мертва, а Василинка буде жити, тільки довго хворітиме. Ну бувайте всі, якось самі упораєтесь. Поїхали Василю, - сказала баба Мотря і рушила до дверей.
Лаврін навшпиньки зайшов у світлицю. Василинка лежала з закритими очима, накрита ковдрою. Біля неї сиділа Текля вона журливо подивилася на Лавріна і сказала схвильованим голосом:
- Іди відпочинь, а я побуду біля своєї доні – вона часто називала Василинку донею.
Лаврін вийшов в кухню, ліг на полику, але сон не приходив. Думки снували навколо його життя. « Боже, праведний, за що ти так караєш? Поховав Галинку, а тепер ти хочеш забрати Василинку. На кого ж зостануться мої дрібні діточки?» - думав Лаврін дивлячись на мовчазних святих. Тут він почув голос Теклі:
- Лавріне, Лавріне, тебе Василинка кличе!
Лаврін мов ошпарений забіг у світлицю. Серце калатало мов хотіло вирватися із грудей.
- Що з тобою? –упав на коліна перед ліжком, лицем вткнувся в Василинину постіль. Легенькі Василинині руки торкнулися його голови, підняли його обличчя від постелі. Раптом голос, її ніжний голос, якого не було чути цілу неділю:
- Пробач мені Лавріне, не зберегла я твою дитину. Грішна я перед тобою, в подумах грішна. Адже я жила з тобою, а бачила і відчувала його – Гриця. Видко не можна так. За це покарав мене Бог. Прожени мене Лавріне, прожени.
Лаврін чув і не чув, що казала Василинка, лише її голос і цього було доволі.
- Рідна моя, – обережно підняв Василинку на руки ніжно пригортаючи до серця. Вона обома руками обійняла Лавріна і як могла пригорнулася до нього.
- Це ти пробач мене, ти єдина моя надія і радість. Ти тільки кохай мене.
- Любий Лавріне, я вірю тобі і знаю, що у нас буде все добре. – лише тепер вона повірила і подивилася на нього поглядом наповненим радості і надії.
Цей погляд заспокоїв Лавріна, він легенько поклав Василинку на ліжко, ніжно обцілував попечені губи, худе личко і руки. Обіперся об стіну і заснув.
« Василинка бігла по зеленій галявині і дзвінко сміялась, а навкруги, як бачить око, квіти червоні, рожеві. Вона згиналася, щоб зірвати ту чи іншу квітку, але не рвала їх. По ліву сторону ближчала річка. «Тату, тату!» - почув він голос Василька. Повернувся і занімів на місці. Василькова голова з’явилася і знову сховалася в річці. «Сину мій», - розігнався, шубовснув у воду. Навкруги темінь. Ширше, ширше відкриває очі.» Перед очима почали виднітися контури вікна світлиці. «Тьху і приверзешся таке». Схопився на ноги. Василинка спокійно спала поклавши під голову свою маленьку руку. Лаврін вийшов на двір. Тихенько прикрив за собою двері. Подивився навкруги. Світало. «Треба іти поратися» - подумав він. На зустріч з дійницею йшла Даринка.
- Татку, ми з тіткою Теклею впорались. Ти можеш спокійно їхати в поле. А хочеш я з тобою поїду. Я швиденько, тільки візьму поїсти.
Лаврін пішов у стайню вивів пару коней, запряг їх. На ганок вибігла Даринка з вузликом у руці, пов’язана білою хусткою, як доросла. Хвацько скочила на підводу.
- Ну поїхали – посміхнулася до батька. У Лавріновій голові роїлися спогади, як бджоли.
« На землі лежить бліда Василинка, а над нею стоїть здоровань, впившись залізними руками їй в шию. Скільки треба було мати сили, щоб розчепити ті руки і відкинути його геть... Василинку обступили його дівчатка. Вона підхопила на руки, найменшу Федорку, а в очах стільки ніжності і тепла... Василинка лежить між дітьми розкинувши руки, кофтина розстібнулася із під неї видніються пружні дівочі груди. Він бере її на руки, а вона міцно обіймає його за шию і тихенько шепоче: «Грицю, коханий, ой, як він ненавидів того Гриця, але ж знав усю правду. Був лагідний до Василинки, чекав поки вона скаже йому: «Лавріне, коханий». Сьогодні в ночі вона подивилася на нього поглядом ніжності і любові і прошепотіла: «Я кохаю тебе Лавріне». Не примітив, як приїхали на поле. Лаврін почав завзято косити. А Даринка в’язати. Руки то опускалися, то підіймалися вслід за косою, під ноги падало скошене жито, а думки в’язалися в один вінок.
- Татку, татку, - почув здалеку голос доньки. Давайте відпочинемо поїмо.
Тільки тепер відчув, що сонце піднялося високо. Сорочка від поту прилипла до спини.
- Добре, ти готуй, а я піду до річки освіжуся.
Свіжий бадьорий Лаврін вийшов з води і легким кроком підійшов до Даринки. Вона розгорнула на траві білу хустку, поклала хліб, сало, цибулю, в глечику поставила квас. Поївши, Лаврін, приліг під розлогою старою вербою і заснув. «Темний дубовий ліс. Раптом могутній голос по всьому лісі: - Ти прийшов у мій дім. Ти згубив мох дітей. Не бачити тобі просвітку. – Могутні дуби насунулися на Лавріна, протягуючи до нього віти – руки. Лаврін кинувся бігти, з усіх сторін полетіли стріли. Гостра стріла впилася в праву руку, від болі він зупинився. – Ха – ха – ха – засміявся міцний дуб, піднявши високо Лавріна над землею».
- Тату, тату, прокинься, глянь яка хмара наступає – почув голос Даринки.
Підвівся і щодуху до коней.
- Сідай мерщій Даринко, треба до дому.
Коні бігли, а він підганяв їх, щоб бігли ще швидше. «Як там Василинка, як себе почуває» - хвилювався Лаврін. Галопом уїхав у двір, кинув віжки Даринці, прожогом кинувся до хати. В сінях зупинився, щоб перевести дух. Що це таке? Незчулося? З хати ледь чутно доносився спів, це тихенько наспівувала Василинка, пораючись біля печі. Рвучко відкрив двері, став на порозі. Василинка обернулася і захиталася. Та Лаврін вчасно підхопив її, посадовив на лаві. Сам не сів, а впав поруч. Легенько обіймаючи її за плечі:
- Рідна ти моя, який я щасливий, що тобі вже краще.
Василинка сховала обличчя в його маніжку і тихо схлипнула:
- Що ти коханий, не плач.
Ніжно підняв її лице цілував заплакані очі, вуста.
- Василинко, я так швидко гнав коней, щоб побачити, як ти моя люба.
- Все добре, Лавріне, - вона всміхнулася скрізь сльози – це я від щастя плачу. Я кохаю тебе і дуже рада, що ти в мене є.
- Моя Василинко, моя радість – Лаврін і Василинка сиділи в кухні на лаві, обіймаючись і цілуючись, як молодята.
Вони були щасливі і закохані попереду їх чекало довге, щасливе життя.

Частина друга

Пройшло вісімнадцять років. Василинка одружила всіх п’ятеро дівчат. Вони повиходили заміж одна за одною. Їм не було навіть шістнадцять.
Василинка сиділа біля вікна, вишиваючи хрестиком рукав сорочки. Правою ногою вона колихала колиску з маленькою Надійкою. Біля неї вмостилася п’ятирічна Тетянка. На лаві з плетивом сиділа чотирнадцятирічна Марійка. Любка сиділа на полику матала клубок з нитками. « Так і життя розмотується» - думала Василинка Непомітно за домашніми клопотами минуло пів життя. П’ятеро дівчаток народила Лавріну, а він все мріяв про хлопця. На згадку прийшло Федорчине весілля. Ось вони благословляють молодих. Федорка підходить цілує по черзі Василинку і Лавріна. Сльози котяться по обличчю:
- Прощавайте мамо, прощавайте тату, - прошли роки, а від неї ніякої звістки. Ніхто не знає, як вона і де її шукати. Вийшла заміж за панича і зникла. Лаврін аж захворів згадуючи доньку. Особливо після смерті сина, він зовсім похмурнів.
Якось пізньої осені Василь грав на весіллі у сусідньому селі. Дорога вела через річку. Він переходив по вузькій, гнучкій кладці, посковзнувся і впав в річку. Ледве виліз на берег. Поки дійшов до хати весь закрижанів. Простудився і помер. Василинку і на кладовище не пустили вона була вагітна. Лавріна ця смерть підкосила під корінь. Він дуже любив свого єдиного сина, покладаючи на нього всю надію. На десять років постарів Лаврін, осунувся, посивів. Ще добре не очуняв, зібралися з кумами Петром і Павлом в ліс по дрова. Як умовляла Василинка не їхати, не послухався. Тяжко Василинці на душі не знає чому. Щось серце чує, та не скаже. Почула, як до двору заїхали коні: «Це ж Лаврін приїхав» - вискочила на ганок. «Боже мій, милосердний, невже це правда».
На підводі лежав закривавлений Лаврін. Права рука звисала до долу. Рукав був розірваний.
- Лавріне,- кинулася до нього. – Що з тобою? Ти живий?
- Живий, живий, трохи придушило деревом. Ми кричали йому втікай, а він стояв мов укопаний - озвався кум Павло.
- Стели швидше ліжко ми його покладемо – сказав Петро.
На мить Василинка застигла на місці. Ноги немов приросли до землі. Павло і Петро обережно підняли Лавріна на руки, понесли до хати. Василинка прокинулась з оціпеніння, зірвалася з місця і кинулася до дверей. Відкрила їх навстіж. У дверях Лаврін підняв повіки, подивився на Василинку, вимушено посміхнувся.
- Не плач Василинко, - простогнав він і закрив очі.
Василинка не плакала вона не чула, що казали Павло з Петром. Сама своїми руками обмила Лавріна, сама наділа на нього нову вишиту сорочку, сама поклала його в домовину. Тихо йшла слідом за труною, на кладовищі, тільки міцно пригортаючи до себе Надійку. Навкруги кричали діти, плакали рідні, але вона нічого не чула і не бачила. Стояла закам’яніла з почорнілим від болю лицем. Коли опускали домовину в яму кинулася в слід за Лавріном. Але її не пустили. Ноги стали, як ватні і вона, як підкошена впала біля свіжої могили.
- Лавріне, Лавріне, на кого ж ти нас покинув. Кому потрібні наші діти? Вернися, та забери нас з собою! – кричала з усієї сили. Та голосу свого не чула. Вибух і Василинка полетіла в безодню. Якій не було ні кінця, ні краю. Довго падала Василинка, чіпляючись за щось руками, ногами. Але нічого не чула і не бачила. Вічна темінь – подумала вона. Раптом різке світло засліпило очі. Вона ще сильніше зажмурилась і побачила. Посеред скошеного поля стоїть Лаврін. До нього біжить стрункий юнак. «Тату, тату, це я Василь, я чекав на тебе. Підемо, я проведу тебе до матінки.» «Лавріне, я хочу до вас» - гукала Василинка. Та ноги не йшли мов пов’язані міцними путами. Вона з усієї сили рветься, але не може їх розірвати, ба навіть розв’язати. «Де мої руки? - Василинка дивиться і не бачить свого тіла. Що це?» – вона невидима прикована до якоїсь скелі. Василинка борсається всім тілом, але даремно.
- Не треба Василинко, не треба так, тобі тут не місце. Ми ще зустрінемося – доносились здалеку слова Лавріна – Заспокойся люба, - відчула на плечах його руки і відкрила очі. Вона лежала в своїй світлиці, в своєму ліжку, у ногах сиділа сестра Текля, прямо над головою схилився Лаврін, ніжно посміхаючись до Василинки.
- Лавріне, любий це ти? – і замовкла. Грицько стояв на колінах обнімаючи її за плечі. Ні він не посміхався, його очі були повні сліз і болю. Лише намить якась потаємна радість чи надія промайнули в його очах і знову погасли.
- Слава Богу – піднявся на весь зріст і відпустив Василинині плечі.
Василинка кинула оком навколо, вона лежала майже гола, розхристана до пояса. Розчіпчане по всій подушці волосся, права рука і нога звисали до долу, немов збиралися кудись бігти.
« Що це? В вісні чи насправді» - подумала Василинка, а ліва рука вже шукала ковдру, щоб прикритися.
Грицько схаменувся, швидко все зрозумів. Накрив Василинку ковдрою, як малу дитину, заховавши під ковдру нерухомі руку і ногу.
Василинка вдячно подивилася на Гриця і запитливо на Теклю.
- Ой Василинко, Василинко, що ж це ти надумала? Що ж щоб ти наробила? Ми ж з тобою зосталися на кладовищі, попрощатися, як годиться. А ти? Я і не думала, що ти така слаба. Ти так добре держалась, навіть не плакала. Яка ж я все таки дурна. Ти ж горемична держала все в собі. І твоє бідне серденько не винесло цього болю. Слава Богу, що Грицько їхав своєю бричкою, та допоміг мені привезти тебе до дому. Десь сам Господь його послав. Хай йому Бог дає здоровя. Вже три дні з тобою возиться. Щоб я сама робила, діти, господарство, та й сили уже не ті. Не ті роки. Фельдшер приїхав подивився на тебе та й поїхав собі. Сказав: - Ждите. –Вже й знахарок тобі привозили, а ти лежиш, як мертва.
Мало помалу до свідомості Василинки дійшла страшна істинна. І вона все зрозуміла, але серце не хотіло вірити Теклі.
- Лавріне, - кинулася, щоб піднятися з ліжка, та сили покинули її.
- Не треба люба, ти кріпись, набирайся сили, а я ще повернусь – мовив Гриць і тихенько вийшов з хати.
- Рано тобі ще підійматися, ти ще дуже слаба. Подумай про дітей. А Грицько хороший чоловік, він рік тому, як поховав дружину. Ви ж колись кохалися. Сам Бог його приніс до нас. Може ваше кохання оживе – неувязно цокотіла Текля.
Василинка чула і не чула, слухала і не слухала, розуміла і не розуміла. Десь здалеку вималювалась правда, тяжка правда, а в серці з’явилась надія. Вона гнала її від себе найпотаємніші куточки душі.
Минув місяць. Василинка потроху підіймалася, а права нога і рука не хотіли її слухатися. Сьогодні приїде Грицько і повезе її в Шадуру, до старенької знахарки Марії. Василинка мала велику надію на її поміч. Ось до хати під’їхав віз, а згодом у хату увійшли Текля і Грицько. Василинка була одягнена по святковому. В вишитій кофтині і темно-вишневій спідниці. Її темно-каштанове довге волосся було заплетене і вкладене віночком на голові. На плечі вона накинула темно- вишневу хустку з довгими китицями. Шию відтіняв разок величезних янтарних намистів.
- Добрий день у вашій хаті – Грицько увійшов в світлицю, легкою ходою, збентежений, таємно щасливий. Не закриваючи двері рвучко підійшов до Василинки, немов вітер увірвався у вдовину хату. – Ну що Василинко, їдемо, ти вже й зібралася? А може не треба їхати? Ти така сьогодні гарна, не скажеш, що хвора.
- Добрий день Грицю, я тобі дуже вдячна, що ти приїхав, а глузувати з мене не смій – вдала Василинка сердиту, а самій хотілося сміятися. Її очі засвітилися лукавим вогником.
- От зійшлися два коти в мішку, ви ще посваріться перед дорогою – лукаво промовила Текля. Їй було приємно спостерігати за ними.
- Посваримося, та й помиримося – сказав Гриць і як пір’їнку підняв Василинку на руках виніс на вулицю.
Його дотик пробив струмом молоду жінку, пронизавши її тіло.
- Ой Грицю, що ж ти робиш, я ж важка? Ще кинеш мене об долівку.
- Кину, кину, якщо не будеш міцно триматися за мене.
Василинка затамувавши подих, лівою рукою обійняла Гриця за шию, міцно притулилася до його грудей. Серце її виривалося. Вона відчула запах його тіла, тепло яке йшло від нього. Не мов учора вона спала на його дужих руках, не мов учора він цілував її до нестями. Якась незнайома хвиля почуттів пробігла по всьому тілі, поколюючи в праву руку і ногу. Забута пристрасть і бажання верталися до неї. Василинку, аж тіпнуло, Гриць ще тісніше пригорнув її до себе. Потім посадовив на віз, Текля сіла поруч і вони вирушили в дорогу. Троє виїзних коней бігли підтюпцем. Василинка дивилася, як заворожена навкруги. Ось дорога на Матвіївну, річечка та, що вона переходила. Боже, а це ж той дуб, де вони зустрічалися з Грицьком. Чомусь пригадалася остання їхня зустріч. Серце болісно защеміло і вона тяжко зітхнула.
- Що з тобою? – захвилювалася Текля. – Грицю, зупинися.
- Нічого – посміхнулася Василинка, - мені дуже добре і сама повірила в це.
Ліс, поле, знову річка і вони в Шадурі. Маленька хатинка баби Марії стояла на кінці села. Вона ховалася в квітучих вишнях тільки трішки виглядав комин. У воротях росли дві тополі, мов стояли на сторожі. Обабіч доріжки росли півники і квітучий барвінок. Ліворуч криниця з високим журавлем. Біля криниці кущ калини. Її віти розрослися так, не мов взяли криницю під своє крило. По правій ріс кущ бузини, розкидавши свої віти, як лебідь крила. Вони були такі густі, що можна було сховатися під ними від дощу. Біля бузини стояло декілька вуликів. Під самим вікном ріс бузок, його пахощі розливалися по всьому подвір’ї. У дворі стояло декілька підвід з розпряженими кіньми.
«Прийдеться ждати» - подумала Василинка. Та відкрилися двері і на ганок вийшла молодиця трішки старша за Василинку. У гаптованій сорочці, синій з крайками спідниці і білій терновій хустині.
- Заходьте, - мило посміхнулася до Василинки - бабця Марія вас ждуть.
Василинку піддержували з правої Грицько, а з лівої Текля. Василинка стояла мов п’яна, в голову дурманилось, шуміло. «Від чого це?» - не могла зрозуміти Василинка. Від далекої дороги, чи від гулу бджіл. Та пахощів весняного цвіту. Грицько і Текля ледве завели Василинку з хати. У світлиці було багато образів, вони були завішані одним довгим домотканим, вишитим хрестиком рушником. Три вікна були завішені фіранками сплетеними з ниток. Напроти дверей стояли поряд два столи, накриті вишиваними і вигаптуваними скатертинами. На одному столі стояв великій фікус. А на другому мирт. Вони були такі великі, що закривали всю стіну аж до стелі. З правого боку два поряд ліжка. Над ліжками два самотканих килима. І вся долівка устелена килимами. По всіх стінах висіли засушені квіти. В хаті пахло чабрецем і м’ятою. Баба Марія сиділа біля столу лицем до образів. А коли Василинку завели в хату, вона розвернулася, пройняла всіх пронизливим поглядом і якось загадково посміхнулася.
- Заходьте, заходьте, сідайте. Не бійтеся. Як тебе звати?
- Василинка – вихопилось у Грицька.
Василинка ні пари з вуст, погляд баби Марії пройняв її наскрізь, не мов роздів до гола. Мурашки побігли по всьому тілі, навіть по правій руці і нозі. Їй здалося, що бабця Марія все бачить, все розуміє, навіть знає, що вона думає. Василинка рвучко двома руками запхнула на грудях хустку, яка покривала її плечі. «Боже мій, вона ворушить рукою, пальцями» - зраділа.
- Так, так доню – підтвердила баба Марія. – Іди сюди, зараз і нога відпустить. А ви вийдіть мовила до Гриця і Теклі.
Текля і Гриць боязко відпустили Василинку і покірно пішли за двері.
- Іди, іди – приказала баба Марія.
Василинка ступила крок правою ногою. Руки балансували в повітрі не мов хотіли за щось упійматись. А ноги йшли крок, за кроком. Швидше до лави, яка стояла з лівої сторони світлиці між двома вікнами довга і широка. Василинка не сіла, а впала на лаву.
- Тепер дай мені свою руку – попросила баба Марія.
І Василинка подала їй праву руку. – Тяжке життя ти прожила, не цурайся цього чоловіка, ви проживете з ним ще багато років мирно і щасливо. Він тебе дуже кохає. І не жди до року. Не зволікай, погоджуйся з ним. Оці трави поп’єш здоровя прибуде. Ще стережися води. Нічого не бійся, тепер йди з хати і не оглядайся. І нікому нічого не давай з хати три дні.
Василинка закрила за собою двері. В правій руці вона держала вузлик з травами, а ліву притисла до серця, мов боялася, що воно вискочить з грудей. Щільно закривши двері вона спиною обіперлася на них. Очі бігали схвильовано, лице біле ні кровинки.
- Що з тобою? – кинулися до неї Текля і Грицько і підхопили її під руки. Ледве довели і посадили Василинку на віз. Біля неї сіла Текля, Грицько правив кіньми. Їхали повільно і мовчки аж за село. Раптом Василинка стала тихенько схлипувати, Текля умовляла її. Схлипування повільно перешли в плач.
Грицько кинув віжки розвернувся, сів біля Василинки:
- Що з тобою? – умовляв її як дитину. Пригортав її до своїх грудей. Заспокойся люба.
- Страшно, мені, дуже страшно – простогнала Василинка, знову схлипуючи, як маленька.
- Я з тобою, я буду з тобою, стільки, скільки ти захочеш. Довірся мені і ти ніколи не пожалкуєш.
Василинка перестала плакати, мовчки пригорнулася до дужого плеча і заснула, як після сон трави. Текля пересіла на перед, щоб правити кіньми. Грицькова рука задерев’яніла, нога зігнута в коліні нила, але він, як напівповернувся, щоб заспокоїти Василинку, так і зостався сидіти нерухомо. Боячись щоб не розбудити свою рідну, кохану людину. Під’їхали до Матвіївни, Василинка широко розкрила очі, мов не спала.
- Я хочу зійти – ледве прошепотіла губами.
Грицько зрозумів її, зіскочив з воза, взяв на руки Василинку, притис до грудей і пішов через шлях, через луг до річки. Зупинився біля величезного, широчезного дуба. Опустив легенько на землю.
- Боже мій, Василинка стояла на двох ногах, права була, як ватна, але ж стояла. Серце закалатало в грудях. Їй захотілося кинутися в обійми Грицькові, обійняти і розцілувати, за все, за все, що він зробив. І Грицько зрозумів Василинку, міцно пригорнув до себе і поцілував у тремтячі вуста, довгим ніжним поцілунком. Потім лице, лоб, шию.
- Не треба Грицю, пусти – простогнала Василинка.
- Не можу, рідна моя, кохана. Я все життя снив тобою. Як довго я чекав такої хвилини. Скільки разів я прокидався від такого сну, а тепер ти просиш, щоб я відпустив тебе. Я боюсь, що ти знову зникнеш з мого життя.
- Так, так – шепотіла Василинка – і я все життя...
- Агов – загукала Текля, поїхали, а то я вас залишу.
Грицько ще раз поцілував Василинку і вони хмільні, взявшись за руки, пішли до воза.
Текля стояла з широко відкритими очима:
- Василинко, яке диво, ти йдеш сама. Це ж щастя – підбігла до Василинки розцілувала її, а потім розцілувала Грицька. – Слава тобі Господи – стала на коліна. – спасибі тобі Грицю, велике спасибі. Подивилася на Грицька і Василинку і ще раз повторила: - Слава тобі Боже, що ти почув моє прохання. Допоможи їм Господи.
- Давайте заїдемо до мене – запрошував Грицько.
- Ні, ні – зашарілася, як юна дівчина Василинка, - дай мені трохи оговтатися – замахала обома руками, мов її забирають силоміць.
- Ну добре – посміхнувся Грицько, як ти скажеш. Посадовив Василинку на віз. Допоміг сісти Теклі. Взяв віжки скочив на віз:
- Но поїхали – погнав коней.
Їхали мовчки. Кожний думав про своє. Хвиля радості пройшла і Василинка почала згадувати своє життя. Воно проходило в її голові картина за картиною. В’їхали в Краївщину. З хат виходили жінки і дивилися їм у слід. Під’їхали до свого двору, Грицько допоміг зійти Теклі і Василинці. Очі їх на хвилинку зустрілися. Та в це й час підійшла сусідка Настя:
- Що Текле, не дарма з’їздили? Хорошу я вам знахарку нараяла Василинко?
- Хай тобі Бог дає всього найкращого – сказала Василинка.
- Не знахарка чудо – сказала Текля.
- Ну я поїхав – сказав Грицько.
- Добре - прошепотіла Василинка. Текля в цей час балакала з Настею.
Василинка подивилася на Гриця. Він стояв якийсь розгублений, не мов хтів загладити свою вину. Де подівся той Гриць з яким вона цілувалася. «Що він думає» - промайнуло в голові. Перед нею стояв постарівший, розгублений, змучений чоловік. М’яв в руках картуз. «На, що він його зняв і коли» - промайнуло в голові. До неї підійшла Текля і Настя і вони троє пішли до хати. А Грицько зостався стояти посеред двору. Коли заходили в хату Василинка побачила, як він повільно повернувся і пішов до возу.
«Чому він не зайшов у хату? Чому я його не покликала» - думала Василинка. Та в цей час відкрилися двері і з кімнати вискочили троє дівчаток. Одна одної менше:
- Мамо, матусю, ми тебе так довго ждали – щебетали вони обіймаючи її за коліна.
Та перед Василинкою стояло лице Гриця: «Кому потрібні мої діти» - подумала. Підняла наймень шинку Надійку притулила до грудей.
- Бідні ви мої, горемичні сироти – промовила.
- Що ти робиш? – закричала Текля. – Ти ще сама слаба. А де ж Гриць? О Боже, поїхав. Я йому навіть не подякувала. Що ж його робити – бідкалася вона.
- Приїде – сказала Настя і без запрошення всілася на лаві.
Василинка сіла біля столу, схилила голову на руки. Їй хотілось плакати, кричати, та вона стримувала себе: «Чому я нічого не сказала Грицькові? Де взялася ця Настя? Як все виходить складно. Що казала їй баба Марія?»
- Текле розстели мені ліжко – попросила.
Текля розстелила ліжко і вони вдвох з Настею поклали Василинку в ліжко. Вона стала якась млява, мов не жива.
- Василинко, я тобі зараз зілля запарю. Держися доню, все буде добре.
- Ой не буде – простогнала Василинка і повернулася до стіни.
- Хай спочине – сказала Текля. Ідемо Настя, пора поратися.
- Чому я розкисла, все добре, відчуваю руку, ногу, що ще мені треба. Грицька? Це все сон забудь і кинь, думай про дітей. Все життя діти з дитинства брата Петра, з молоду Лаврінові, тепер мої. Ой Грицю, Грицю, нащо ти з’явився на моєму шляху? – тихенько шепотіла сама до себе Василинка.
- То благослови Бога за те – сказала Текля. Василинка не помітила коли Текля зайшла до світлиці і тихенько сіла на ліжку в неї в ногах. – Так, так Бог повернув тобі твоє втрачене кохання. Як же він тебе любить. Про таке тільки мріяти можна. І не рви свою душу дарма. Нікуди ти від нього не дінешся збирайся силою він за тобою приїде. До того часу ти повинна вирішити, як бути і де жити.
Як завжди Текля була права наступила осінь. Грицько приїхав виїзними кіньми, не сам, а з Василининим братом Петром і Петровим зятем Нестором. Вони були одягнені по святковому, не зважаючи на те, що була субота. Василинка поралася на дворі. Грицько зупинився напроти подвір’я, а Петро з Нестором увійшли в двір.
«Чого це вони?» - подумала Василинка.
- Не дивуйся сестро, – мовив Петро, ми приїхали з тобою поговорити. Та, що довго тягнути кота за хвоста, Грицько хоче забрати тебе в Матвіївку. Йому тяжко без жінки, та й тобі не солодко сестро. Я думаю буде правильно якщо ти в своїй хаті залишиш Мотрю з Семеном. Чого їй спотикатися в свекрухи. А Любка хай залишиться з Мотрею, буде допомагати їй дивитися за малим Павликом. Збирайся та їдь поки Гриць не передумав. Завертай Грицю, сюди коней, я вже домовився.
Василинка стояла, мов на неї вилили відро води. Потім розвернулась пішла в сіни нашкутильгуючи на праву ногу. На ганку вона різко розвернулась. Поклонилася в пояс.
- Заходьте гості дорогі до вдовиної оселі – мовила тремтячим голосом. – Чим багаті, тим і раді.
Петро, Нестор, Грицько і Василинка ввійшли в хату. Текля сиділа на полику годувала Надійку. Старша сестра Тетянка заховалася за спину Теклі, тільки сині оченята поблискували з кутка. А Надійка протягнула свої маленькі рученята до Грицька:
- Татку візьми мене я холоса.
Гриць взяв на руки дитину і вона притулилась до нього, як до рідного.
Василинка метнулася до столу, накрила його свіжою, білою, вишитою скатертиною. Поклала на стіл хлібину. Петро вийшов з хати, незабаром зайшов з кошиком і виклав на стіл пляшку горілки, шинку і ковбасу. Василинка витягла з печі горщик з картоплею. По хаті пронісся дух свіжого хліба.
- Ну, що сказав Петро – сідаймо до столу, біля горілки, якось краще балакається.
- Ні – сказала Василинка – я хочу почути Грицькову сповідь.
- Так – сказав Гриць – таке діло вирішується тільки на тверезу голову. – він з Надійкою на руках зробив крок до Василинки. Взяв її за руку пильно дивлячись в вічі. – Будь мені коханою дружиною Василинко, а я буду твоїм дітям хорошим батьком.
Василинці аж дух перехопило від ціх слів, вона тільки кивнула головою в знак згоди і мерщій вибігла в сіни. Гриць прожогом кинувся за нею.
- Василинко, куди ти зупинися.
Василинка повернулася лицем до Гриця і впала йому на груди. Він міцно притис до себе її лівою рукою. Плечі її дрібно тремтіли вона плакала, але це були сльози невіри, чекання, радості. Вона підняла своє лице в сльозах до Грицька і він ніжно поцілував її в ці сяючи, але покриті сльозою очі. Двері відкрилися і через поріг виглянув Петро:
- Слава Богу, порозумілися. Кохайтеся чорнобриві, а ми будемо за ваше здоровя пити горілку – сказав він усміхаючись.
Грицько витягнув зі своєї кишені носовичок, ще раз поцілував її в губи. – Поїдеш зі мною спитав.
- На край світу – прошепотіла Василинка.
Грицько обійняв її за плечі і вони ввійшли в хату щасливі, осяяні зовнішнім теплом.
- До столу, столу молодята, солов’я банями не годують. Спочатку треба нагодувати, а потім балакати – сказала Текля.
- Так буде, як я сказав – сказав Петро. – це буде саме правильне рішення.
Василинка не могла згадати, що сказав Петро. Вона лише відчувала і бачила біля себе свого рідного, довгоочікуваного, вистражданого, коханого Грицька. Їй хотілося зостатися з ним на одинці. Дивитися в його глибокі сині очі і ні про кого і ні про чого не думати.
- Що мовчиш? Твоє слово – звернувся до неї брат Петро.
- Поживемо побачимо – відповіла навмання.
- Що бачити, збирайся і поїхали сьогодні, а там будеш жити, то побачиш – відрізав Петро. – ми підемо покуримо, а ти подумай, що будеш брати.
Чоловіки вийшли. Зосталися в хаті Текля і Василинка.
- Що брати? – розвела руками Василинка. Деякі дитячі і свої речі. Хто його знає скільки я там буду, день два, місяць рік. – Василинка стояла розгублена серце рвалося до Грицька, але було страшно кидати своє бідне і таке насиджене місце.
В хату ввійшла Мотря з Семеном і дев’ятилітня Любка. Любка і Мотря з двох сторін обійняли матусю. Мотря зніяковіло сказала:
буде. Я за ці роки так намучилася з свекрухою. А Любка хай залишається допоможе мені трішки.
- А хто ж мені допоможе – мовила ледь чутно Василинка.
багатий.
- Так, так багатий - сказала Василинка вона раніше не думала про це.
В хаті зчинилася метушня, хтось щось виносив, хтось щось заносив. Тільки Василинка сиділа нерухомо, мов не вона збиралася в далеку дорогу. Текля підійшла до неї:
- Чому сидиш, як засватана?
- А що ні? – посміхнулася Василинка. – І сватання і весілля все в один день. Незвично якось.
- Все життя Василинко, незвичне. Може це твоє щастя.
- Щастя – та яке воно запізніле. Скільки Господи, ти даси мені того щастя? – Василинка підвелася, три рази перехрестилася перед образом і мовчки вийшла з хати. На подвір’ї стояли уже запряжені коні. Петро, Нестор і діти сиділи на підвозі. Поряд стояли Мотря, Семен, Текля і маленька Любка. Василинка поцілувала Мотрю і Семена.
- Мамо, матусю, - кинулася на шию Любка.
Василинка обійняла дитину, вона тихенько плакала. Тільце її трусилось, як в пропасниці.
- Ні я не буду ділити дітей. Куди я туди й вони – сказала Василинка. – Збирайся швидко доню, поїдеш з нами.
Любка мерщій кинулася в хату, незабаром вибігла з вузликом в руках. Як пташенятко пурхнула поміж дітей, обійняла їх. Текля стояла з Надійкою на руках сльози бігли по обличчю, але вона їх не витирала. Василинка підійшла до неї обійняла і заплакала.
- Ой Текле, що я роблю? Як я буду без тебе? А може поїдеш зі мною – спохватилася Василинка.
- Чудна ти їй богу, куди я і чого поїду. Я вже прижилася тут у Федориній хатині, тут мене і поховають. Василинка притулилася до Теклі і вони обоє заплакали. Гриць стояв ні в сіх ні в тих, він не знав, що робити далі. Виручив, як завжди різкий Петро:
- Хватить рюмсати. Чого ти її заживо хорониш? Вона. Що на край світу їде? Кінчай Грицю, цю комедію, розведи їх, а вони до ранку не попрощаються.
Гриць посадовив на віз Василинку, а сам сів поруч з Надійкою на руках. Поряд шли Семен, Мотря і Текля. Петро пришпорив коней. Вони залишилися по заду, іще довго бовваніли їх постаті, доки не розчинилися в вечірній млі. Гриць лівою рукою обійняв Василинку, притис її до самого серця. Василинка ще тісніше присунулась до нього відчуваючи тепло і биття його серця.
- Мамо, тату, - сміялася Надійка.
Гриць поцілував дівчинку, подивився запитливо на Василинку. Вона сама підставила своє лице і їхні губи зійшлися в міцному, гарячому поцілунку. Вони відчували один одного, дихали одним подихом, думали одну думку. Попереду довга дорога. Довге щасливе життя. Хай щастить тобі Василинко.



Форма твору: Любовна література
Рейтинг роботи: 0
Кількість рецензій: 0
Кількість переглядів: 460
Опубліковано: 13.09.2010 22:30





© Copyright: галина примаченко



 

 

Оставлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи