chitalnya
прописатися       запам'ятати  
Поезія Проза Різне Аудіо
Автори Форум Рецензії Блоги i фотоальбоми Про проект

Казка про Червону Шапочка (завдання на пару)

[Баско Листопад]  Версія для друку


по мотивам пісні гурту Агата Крісті "Красная шапочка"


В прокуреній сигарами кухні сиділа єдина на всю Україну кримінальну мужчина. Навколо неї літали мухи. Налітавшись вони сідали на заліплений жиром олії кахель, сповзали разом з течею жиру до печі. Вириваючись з обійми жовтуватої бридоти намагались летіти, але дезорієнтувались і пікірували в казани з борщем та макаронами, які стоять вже чи не третій тиждень під відкритою стелею. В кутку біля вікна дирчить холодильник зразку «Донбас». Від вібрацій на ньому здригаються пачки з чаїв, в яких тепер зберігається трава іншого призначення. Ближче до виходу чотири ніжки ледве тримають невеликий кухонний стіл. На ньому великий гросбух, на якому стирається сріблений напис «Сборнік сочінєніяй александра пушкіна». Поверх цього напису залишки білого порошку, які не змогла втягнути єдина мужчина. Зараз вона сидить обпершись об стіну в запраному до дірок халаті, який не дотягує до її волохатих колін. Стілець жалісно скрипить під самим невинними її рухами. Очі посилають одне одного далеко за кавою. З перекошеного рота починає текти слина. Навколо ніздрів ще одні залишки кокаїну. В руках вона тримає баночку з-під колишнього майонезу, наповнену гуталіном і красить їм собі губи. Вона наспівує російську народну пісеньку і уявляє Ейфелеву вежу. Бо вона – це граф Де Монсоро. Вона обожнює чорний колір та класичну музику часів декадансу. Вона – гойша. Вона догналась ще хвилин сім тому, але приход так і не встигла зловити, бо прийшов я за боргом, який вона мені вже третій місяць винна. Трошки прийшовши до тями, вона вирішила, що мені буде цікаво послухати одну казочку. Поставивши чай та всадивши мене зручніше, вона почала…

Жила-була в лісі Червона Шапочка. Її знали всі жителі лісу. Знали, де її можна знайти. Весь свій час вона любила проводити під «Старим дубом». Таку назву носило місцеве кафе, яке було прибудоване до готелю з такою ж самою назвою. Там вона заробляла на життя та їжу. Червону шапочку часто можна було бачити біля входу. Вона любила стояти під єдиним на вулиці ліхтарем, який давав виключно червоне неонове світло, яке в свою чергу робило червоню її білу шапочку, та її білі або чорні панчохи. Невеличка решта її гардеробу кожного дня змінювалась, тому не мала стабільного кольору під червоним неоном. Червона шапочка була дуже гарною. Через це багато хто називав її іншим їм’ям: Спляча Красуня. Спляча зі всіма красуня мала середній зріст, третій розмір персів. Кожен мешканець лісу мріяв заблукати серед її довгих струнких ніг. Її великі блакитні очі давали шалений контраст разом з чорною косметикою. Ведмідь, розуміючи, що він ніколи не оволодіє цими очима та ногами через несумісну вагову категорію, йшов ламати собою дерева. Бо його ведмежіха вже давно змінила орієнтацію, та пішла від нього до лисиці.
І ось одного дня начальниця готелю викликала Сплячу зі всіма червону шапочку до себе. Начальницю звали Ягою. Вона мала свій окремий офіс, який знаходився неподалік, ближче до лісу. Офіс являв собою літаючу тарілку, яка стояла на двох ніжках – штативах. Цей офіс водночас був і засобом переміщення Яги. Бо такий бізнес вона мала не тільки в цьому лісі, і не тільки на цій планеті. І ось тепер шапочка стояла перед своєю начальницею, яка сиділа на шкіряному диванчику в самій чорні білизні. В кутку мив підлогу напівоголений заєць. На його шиї був ошийник, на якому бовтався шкіряний поводок. Яга поцікавилась у Шапочці про успіх, про клієнтів, спитала, чи не голодна та? Отримавши задовільні відповіді, Яга перейшла до справи. Вона викликала Шапочку для того, щоб повідомити про те, що вона буде переведена до іншого готелю, який розташовувався на іншому кінці Тайги. Бо тамошню шапочку вони втратили після того, як до неї на прийом записався слон-мандрівник.
І ось тепер шапочка повільно прямувала Тайгою ще поки що знайомими стежками. Дерева та кущі мовчали, птахи не співали. Все неначе шкодувало про таку втрату. У всіх мешканців лісу почалась депресія. Всі розуміли, що це кінець. Такої гарної та талановитої сплячої зі всіма красуні вже ніколи не буде в їхньому лісі.
Червона Шапочка йшла повільно й наспівувала якусь пісеньку, зривала квіточки, в основному червоні. Вона й сама сумувала. Бо вже так звикла до цього міста, до цих вулиць і до цього ліхтаря.
Через декілька годин втомившись вона вирішила перекусити, запити та занюхати. Зробивши це вона відчула прихід нових сил, та натхнення. Жити стало веселіше. І заспівавши нову пісеньку вже впівголоса, вона вирушила далі. Пройшовши, і навіть, прострибавши так півкілометра, її настрій обірвався. Бо шлях їй загородив Вовк. Він був на чорному байку, в шкіряній куртці-косухі із заклепками. З магнітоли гучно співав Мерлін Менсон. Вовка Шапочка знала дуже давно. Він часто заходив до неї, він був закоханий у неї і одного разу навіть зробив пропозицію. Тоді вони дуже багато часу проводили разом, катаючись по лісу на його байку, роблячи гоп-стоп зайцям. Це кохання у неї минуло швидко. Але Вовк не хотів її відпускати. І у відповідь на пропозицію Вовка, яку він зробив ще роки три тому, вона сказала, що подумає. І ось, не отримавши досі відповіді від неї, Вовк вирішив цю відповідь взяти силою, поки Червона шапочка не пішла дуже далеко. Вона потупила погляд і попросила провести її трошки, бо ніч вже давно прогнала сутінки, і тепер була диригентом оркестру цвіркунів. Той, звісно, погодився. Дорогою вони вже разом зривали квіти і вона почала розповідати, як все життя вона жила без чистого кохання та без тепла. Через кожні кілька хвилин вона починала ридати, але вовк її заспокоював. Вона переконувала його, як це важко, якщо нема кохання. І одної миті Вовк не витримав і сказав, «Не плач, все позаду!», після чого взяв її на руки та ніжно поклав у траву серед кущів.
- Навіщо тобі таки великі вуха? – питала задихаючись шапочка
- Для того, щоб чути тебе!
- А навіщо тобі такі великі лапи?
- Для того, щоб торкатись тебе
- А для чого тобі такий великий…

Все стихло. І цвіркуни вже закінчили свою арію. Вовк облизуючись повернувся до свого байку, завів його і поїхав додому спати.
Але Вовк не знав, що у червоної шапочки був коханий хлопець, який кохав і шапочку. Звали його Ємєля. Ємєля не захотів миритись з роботою своєї красуні і поїхав до Карпат. Але на днях відчувши тривогу в серці, він поквапився назад, до Тайги в передчутті, що з його Шапочкою не все гаразд. На ранок прибігши до лісу, він побачив сліди від байку. Він знав, що то байк Вовка. На Вовка Ємєля вже давно точив зуб як на свого суперника. І побачивши поряд зі слідами байку відбитки знайомих чобітків, які він подарував шапочці не День народження, він одразу зрозумів, що до чого. Цієї митті до Ємєлі підбіг цвіркун і розповів про події цієї ночі, бо він був свідком. «Вовк нахабно взяв її на руки, і кинув на траву, а вона почала питати, нащо тобі такі вуха, нащо тобі такі руки, і коли він дістав свій величезний довгий ніж, вона хотіла вже спитати про нього, коли він взяв її і проковтнув, а тоді поїхав додому».
Ємєля дуже розлютився, він спитав у цвіркуна, де він може знайти допомогу, цвіркун порадив йому звернутись до бригади лісорубів. І попередив, що без пляшки він на них може не розраховувати. Купивши у найближчій крамниці пляшку горілки, Ємєля побіг до лісорубів. Пояснивши їм ситуацію, ті прийняли по п’ятдесят грам, взяли сокири і пішли додому о Вовка. Зайшовши у вовчий дім вони застали його сплячим. Тому лісоруби обережно його схопили і почали розчленовувати. Спочатку відрубали голову, її поклали на полицю. Потім лапи. Півкімнати було заляпано. А вже пілся цього лісоруби розпанахали вовку живіт. Тоді Ємєля дістав звідти вже мертву Шапочку. Поклавши її на кушетку він згадав, що за сценарієм сплячу зі всіма красую він може оживити лише поцілунком. Але він почав вагатися. Бо щойно витягнута з вовчих нутрощів дівчина була вся в якійсь рідині неясного походження, яка стикала по обличчю шапочки немов мозок вбитої, а перед цим зґвалтованої дівчини. Тоді Ємєля покопався в барі Вовка, знайшов там спирт, облив ним обличчя шапочки. Тоді, сам прийнявши сто п’ятдесят грам він все ж таки поцілував її, ледве стримуючи слабкість свого вестибулярного апарату. І тоді Шапочка розплющила очі, посміхнулась і обійняла Ємєлю. Ємєля зробив їй пропозицію руки та серця. А ще запропонував їй поїхати звідси разом. Вона погодилась. І вони поїхали разом у карпатські ліси і стали там жити-поживати і дітей кожного тижня набувати…


Розказавши цю казку, єдина на всю Україну кримінальну мужчина вронила баночку з гуталіном та померла від передозу, так і не віддавши мені борг: книжку про червону шапочку.

4.12.2010



Форма твору: Трилер
Рейтинг роботи: 0
Кількість рецензій: 0
Кількість переглядів: 944
Опубліковано: 04.12.2010 00:51





© Copyright: Баско Листопад



 

 

Оставлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи