http://www.chitalnya.ru/

Все й відразу

Майбутнє наступає з тієї митті, коли ви читаєте наступну літеру в слові. Що станеться, якщо майбутнє наступної митті нам принесе відразу все те, що ми мали пережити упродовж життя? Це ще одна загадка нашого світу. Наших персональних світів. Майбутнє живе поруч, по сусідству, кожного ранку вітається, і обговорює з иншими сусідами мене за моєю спиною. І одного дня, а точніше, однієї миті, майбутнє – таке заздрісне – приносить в мій світ свої правила та закони, приносить свою владу. Воно таке рідне, і таке чуже одночасно. Чуже-рідне майбутнє приносить з собою чужі сновиди, чужих думок, мрій та фантазій; приносить сновиди чужою мовою. Вони такі далекі від мого сприйняття, але я все розумію. Вони мені розповідають все й відразу, дають відповіді на всі питання, розкривають всі загадки щодо буття, реліґії та смерті. Тоді сновиди дають розуміти, що наступна мить буде останньою в майбутньому. В цю мить по всьому тілу розпливається тепло з приємним холодом. Жодного звуку та стороннього відчуття. Вулиці, крамниці, торгові центри, кав’ярні наповнені нестримною тишею. Ані машини, ані дощ, який вдаряється об асфальт та зупинки, не видають жодного звуку, коли я розумію, що востаннє йду вулицями свого персонального світу. Я чую тільки свої кроки, своє дихання та аритмію свого серцебиття. Кожен житель мого персонального світу чує тільки свої кроки та свої серця. Це підтверджує, що слух ніхто з нас не втратив. Перехресні кули АКМів та Маузерів не несуть за собою навіть вітру, вони проходять крізь мене, крізь стіни лікарень. Йдучи по вулиці, я усвідомлюю, що розумію мовчання пам’ятників, монументів, обелісків, бо тепер і я з ними видаю лише тишу та мовчання; як тільки я захожу в книгарню, у мене одразу паморочиться в голові від нестримного потоку інформації: це я розумію мовчання книжок, починаю розуміти всю семантику, яку вони собою несуть окремо кожна, і заґальну, яку вони несуть разом у своїй сукупності. Все й відразу. Я бачу, як плаче Прага. Я бачу, як плаче Варшава і Братислава. Їхні сльози беззвучно падають на асфальт та бруківку мого світу кожної миті сильніше; мій світ починає давати тріщини, скляні зупинки кришаться; кам’яні душі університетів беззвучно кричать, бо всі разом падають до зародків мистецтва. Тиша нас розчавлює, давить, б’є об брук, руйнує всім та всіма асфальт, тиша одним розривом снаряду зриває все навкруги, я бачу, як сиплеться скло гуртожитків, і в цю мить прокидаюсь. Вже майже північ, у мене в руках книга. Скидаю з себе ковдру і разом з цією книгою йду ставити чайник. Тоді вже на кухні шукаю, де я зупинився читати. Вона обіцяла сьогодні приїхати. Обіцяла – приїде. Маршрутки вже майже не ходять, може замовить таксі.

Я лежу між її ніг. Вона без одягу, я – все ще в ньому. Вона віддихується від оргазму, який я їй щойно подарував. Поцілунками піднімаюсь з півдня на північ до її губ. Мої губи стягує її соки кохання, відчутний запах. Я довго йшов до того, щоб відчувати його на своїх вустах; йшов до того, щоб її соки кохання були назовні, коли я торкаюсь її чуттєвого тіла не менш чуттєвим своїм. Я ледве стримую себе, щоб не прокусити її тендітну шию та не висмоктати звідти усю кров. Впиваючись в її уста я починаю розстьобувати ґудзик на штанях. Вона стримує мене рукою: «Тобі що, все й відразу?»
Безсило валюсь поруч на ліжко. Ранкове сонце сліпить очі. Йдемо пити чай.
Вона ненавидить моє місто і не соромиться казати про це мені. Ненавидить їхати зі свого затишного дому сюди - в моє рідне місто, зі своєї затишної сім’ї, зі свого мальовничого краю. Моє місто – це заурбанізована промислова труна, сіра, однотонна; в моєму місті не видно сонця, замість гілок дерев – дроти, замість клумб – сміття, а замість хмар – токсини. Щось подібне змальовують у фантастичних стрічках на тему «далеке майбутнє, 2064 рік. В моєму місті холодно і сморідно. Кожного разу вона їде сюди щоб відчувати суцільний дискомфорт, чужу мову, наявність людей, які її дратують, які її не розуміють. Кожного разу вона їде в автобусі, думаючи про це. Заплющені очі виражають скорботу. Але серед цієї синьо-сірої матриці є помаранчевий островок щастя. Він десь на поверсі восьмому двадцятиповерхового житлового будинку, який стоїть в павутині комутації, а по його стінах ззовні тече гас. Нудьга одразу майже розсіюється, коли вона згадує цю кімнату, де український прапор прикрашений новорічним дощем і є клітчатий коц, під яким вона тримаючи його за руку, ворушить губами, імітуючи підспівування під час того, як з колонок тихо лунає Океан Ельзи. Далеке світло з монітора освітлює їхні задумані і разом з тим щасливі обличчя. Замріяні обличчя. На столі чахнуть два горнятка чаю з кримських трав. При цих згадках по тілу розпливається тепло, на губах з’являється посмішка, розбиті часом українські дороги, як і сама доля України, розплющують їй очі. Зі швидкістю 70 км/год. повз неї пропливають автомобілі, дерева, вказівники, дорожні знаки, випадкові люди на міжміських зупинках; пропливають поселення, села, міста; пропливають річки, озера, хмари і небо; пропливає потік життя; все те, над чим вона має подумати упродовж всього свого життя; все й відразу пропливає повз неї зі швидкістю реґламентованою правилами дорожнього руху.
ЇЇ відсутність – ґенератор моїх думок про суїцид. Я починаю думати про те, що станеться з тим простором, який я наповнював в цьому світі, після того, як я помру? Що відчуватиме вона, коли я помру? І що станеться з моєю свідомістю, коли я помру? Чи зможу я свідомо поблукати вулицями свого персонального світу? Які там вітрини, які там будинки, які там люди? Чи вітрини там, чи будинки, чи люди? Що там можна почути, галас чи тишу? Що там можна побачити, цивілізацію чи пустелю? Чи літатимуть там кули АКМів і маузерів? Чи вибухне цей світ врешті решт? І чи є це все? Чи є мій персональний світ? Щомиті мені стає це все більш цікавим. Тоді приходиться себе гальмувати і змушувати засинати, щоб не втратити контроль над думками і не перетворити їх в дію. Тому її відсутність така небезпечна для мене. Якби ж вона це все розуміла…

Його відсутність – ґенератор у неї думок про його суїцид. Адже вона знає, якою важкою, багатотонною порожнечею давить на нього самотність. В такі моменти кожна дрібна річ в його квартирі налаштована проти нього. Останні півсотні кілометрів, в напівтемряві в напівпорожньому автобусі, дивлячись в сутінки, вона думає про те, що станеться, якщо її коханого не стане. Що станеться з тим простором, який він наповнював при житті? Хто його займе, і чи займе хтось? Хто на парах займе його місце за партою, яке поряд з нею? Хто обернеться, коли вона вигукуватиме його ім’я? Як це, коли ввечері, він не проваджатиме її додому? Як це, коли його горнятко стоїть місяцями в кутку полиці, з якого він не сьорбає зелений чай або гарячий шоколад? Як це, коли він такий коханий і дорогий лежить під землею і не може обійняти тебе і прошепотіти три таких ключових слова, на які ми при житті не звертаємо повинної уваги. Як це, коли ти передивляєшся всіх користувачів онлайн «вконтакті» та в «асьці» і не бачиш серед тих його сторінки лише тому, що його вже нема в цьому світі? А якщо його вже нема, поки вона доїжджає ці півсотні кілометрів? Якщо вона вже втратила цей теплий та рідний островок щастя під теплим клітчатим коцом? Якщо вона спізнилась?

Просто зараз візьміть за руку свою дорогу, кохану людину, і віддайте їй все й відразу. Поки у вас є така можливість. Поки в цьому світі ще є хтось, кому ви можете віддати все й відразу.




Саундтреки:
Черный Обелиск – Болезнь
Черный Обелиск – Сплин


Автор: Баско Листопад
Форма твору: Розповідь
Опубліковано: 08.01.2011 15:46