|
Ось так і виливаємо свої дивні, але далеко не мізерні душі на папір. Нема куди більше їх виливати, розумієте? Зробили б якийсь заклад, поставили б в ньому урни, ми (юні, молоді, з велетенською [не]любов'ю до навколишнього, творці хоча б свого світу, не пасивні спостерігачі) виливали б туди частинки своїх емоцій, які вже переливаються через чаші душі. І, можливо, нам б потім запропонували чай/каву/сік [неважливо] та приємну компанію: може, такої ж людини, як і ти, а може - твори улюбленого автора (рідше). І ви сидітимете, спілкуватиметесь (з людиною, зрозуміло). Може, дійде до того, що ви зачитуватимете одне одному власні ось такі вилиті душі на папір. Ви читатимете вголос, проте він [голос] то підніматиметься до крику, то спускатиметься до шепоту. В цей момент всі присутні [може, й декаденти] в тій забігайлівці прислухаються до твого голосу, який шепче слова душі, такі рідні, близькі майже до сліз. Коли ти закінчиш та відкриєш очі [відірвеш погляд від листочку/блокноту/ну чи чого там], то помітиш всі погляди на собі. Люди навколо повстають та аплодуватимуть. Мовчки. А в їх очах читатиметься: "Це було геніально!"
P.S. Подаруйте мені ручку, яка б ніколи не закінчувалася та завжди писала добре.
|
Версія для друку
