chitalnya
прописатися       запам'ятати  
Поезія Проза Різне Аудіо
Автори Форум Рецензії Блоги i фотоальбоми Про проект

Парк Сновидінь

[Баско Листопад]  Версія для друку


Субота, 11 лютого
Якщо ви це читаєте, то мене вже немає. Я в Парку Сновидінь. Останні дні зі мною кояться дивні речі. Всі ці дні я вів особистий щоденник. Зараз я його відкоригував. Все це почалось з понеділка. З цього всього вийшло б класне оповідання. Я відкоригував його таким чином. Це вийде чудова книга. Я не знаю, що буде далі зі мною, з моєю психікою, з моїми снами. Я не знаю, що ще він зі мною робитиме.

…………………………………………

ПОНЕДІЛОК, 6 лютого.
Зима на рідкість була сніжною, однак лише в першій половині. У січні та лютому природа втомилась спати під шапкою снігів й спустила на місто плюсову температуру намочивши асфальт та пил. І підошви пішоходів брутально розчавлювали цей бруд та розносили його по всьому місту. В один з таких лютневих вечорів я гуляв по центральному і найбільшому парку нашого міста. Було близько восьмої години вечора і сонце вже давно спало після денної конспірації за сірими важкими хмарами. Запалені осліплюючі жовті ліхтарі освітлювали моє мутне відображення на мокрому асфальті та легкий серпанок. Взимку мало, хто відвідує це місце. Не має сенсу. Коли тепло, тут працюють атракціони, проводяться заходи, повно кіосків, розповсюджуючі підозрілі і разом з тим зваблюючи запахи фастфудів, але зараз тут тихо й порожньо. Лишень инколи трапляється закохана пара або бабка, яка вигулює своїх четверолапих друзів.
Таким ходив я мокрими стежками близько півгодини. Ходив повз ліхтарі, повз лавки, біля яких гопніками було залишене всяке можливе сміття. Усюди валялись порожні пляшки, огортки харчів, шкарлупа насіння. Але навіть це не псувало мені настрою після важкого дня в університеті. Бути в тонусі, прочитавши чотири лекції – не кожен зможе.
Гуляючи, поглиблений у свої думки, я, як наче отямився, зупинився, оглянувся навколо і знову подивився уперед. Я стояв перед входом «Парка Сновидінь». Парк сновидінь – це частина загального парку, однак, цю частину не відвідують гуляючи люди. Протягом десятків років про цю частину ходить дурна слава. Протягом десятків років туди майже ніхто не ходить навіть в день. А після заходу сонця – так тим більш. Чи то самонавіювання, чи то дійсно енерґетика, але багато тих, хто заходить на територію Парка Сновидінь відчуває запаморочення в голові, хтось відчуває певну тривогу, для когось час тягнеться надто повільно чи надто швидко. Кожен вірив в те, що то є нічим иншим, як аномальною зоною. Від особливих пліткарів можна було почути, що в парку снів знаходяться ворота пекла. Комунальні служби туди не навідуються. Нізачим. Стежки чисті самі по собі, жодного сміття, жодної гілочки. Стежки Парку в листопаді чисті, без надто зайвого листя. Чи то вітром, чи ще якоюсь нечистою силою прибирається абсолютно все те, що нападало з дерев ввечері. Як наче слуги сатани виходили через ті ворота і наводили порядок у своєму світі. Ліхтарі замінювати не слід: нема, для кого їм працювати.
Я стояв перед уявною лінією, яка одмежовувала Парк Сновидінь від нашого світу, як на естафеті, дивився вперед, бачив широку бліду стежку, яка поодаль зникала в пітьмі. Виднілись перші два ліхтаря, які само собою не працювали. Лавок чомусь не було. Я дивився вперед і щось наче казало мені «Йди!». Але, відверто кажучи, мене це мало хвилювало. Я людина з вищою освітою, викладаю в університеті соціяльно-гуманітарні науки, мені просто не можна вірити в такі казки. Репутацію втратити легше, аніж заробити. Тому ще раз оглянувшись, впевнений, гордий та безстрашний я переступив ту уявну межу, створену двома непрацюючими ліхтарями і чимось подібним до зупинок з обох боків, і пішов повільним кроком вздовж головної алеї псевдопотойбічного світу. Як я і передбачав, нічого страшного не трапилось. Я пройшов перші десять метрів, ще наступні десять. Тільки тоді я помітив тремтіння десь у собі, певне, в самісінькій душі. Власне, воно вщухало. Навколо стояли акації та дуби, було чисто. Я вирішив оглянутись, чи видно ліхтарі в тій частині, звідки я прийшов. Було видно й не тільки їх, а й решту, навколо цієї частини. Все, як і усюди, тільки без людей та без світла. Я йшов і дивувався тому, на скільки глупими є люди, і тому, що серед них немає, мабуть, жодної нормальної, яка не боїться тут гуляти хоча б раз на тиждень. А може і є. І я одразу заглибився в мрії, про те, яка та людина, чи дівчина то, чи гарна, про що думає, коли тут гуляє, чому не боїться тут гуляти. Я згадав, що завтра має бути пара зі своєю улюбленою групою, і я вирішив, що обов’язково розповім про свою прогулянку і спростую всі ті дурниці, які пов’язані з цим чарівним місцем. Хоча ні, якщо вони мені повірять, вони будуть сюди приходити. І приходити не самі, і це місце вже не буде таким затишним. Я йшов, подумки сміявся з тупезних людисьок, й сам не помічав цього за собою. Не помітив, як я пройшов перший десяток метрів, абсолютно перестало чути Набережну маґістраль, яку, насправді, чути звідусіль: був зачарований тишею. Попереду стояв місток через штучний декоративний став. В інших частинах в ньому плавають дикі качки та лебеді. Але й на їх відсутність я теж не звернув уваги, хоча, в цей час вони ще не сплять. Я зайшов на місток й обперся об перила, і десь хвилин зо п’ять простояв, дивлячись у чорну воду, а тоді рушив далі. Тільки-но я зійшов з містка, як я побачив протоптану стежку яка бігла вліво. Чомусь і тут моя вчена безстрашність взяла владу над моїм контролем, і я пішов нею. Мокра земля неприємно прилипала до підошов, і тут я помітив між дерев легкий серпанок, хоча на мосту і до цього в Парку Сновид його не було. Я йшов повільно і не дуже впевнено, крутячи головою навкруги, бо саме тут мною вже починав оволодівати легкий страх. Я повернув голову прямо й шорхнувся, бо переді мною невідь, звідки опинився идол-тотем. Я озирнувся навкруги, і декілька хвилин почав пильно вдивлятися в район його очей, тоді опустив погляд, переконатись, чи нема під ним плодів жертвоприношень, дістав з кишені телефон, освітити чиєсь божество, щоб ретельніше розгледіти, бо темрява не давала цього робити. Але й це скудне джерело світла не допомогло, я його прибрав і почав вдивлятись в рельєфи поверхні. Чітко роздивитись так нічого й не вийшло, але вже можна було побачити, що це щось страшне, мабуть східне, точно східне, бачу по очах, схоже на нецькі; воно чуже, иншої культури, може й иншої цивілізації. Я підняв руку, приклав до ідола і відчув швидко наростаюче тепло. З переляку я відсахнувся, зробив крок назад й впав на п’яте місце, перечепившись об щось. Одразу, як тумблером, увімкнувся шуму недалекої Набережної магістралі, але й на це я теж не звернув уваги, бо мене цікавило, звідки взялась ця клята гілка, якщо я тільки-но тут проходив і її тут не було, я б відчув. Я хутко підвівся, оглянув, чи не випало у мене щось з кишень, і одразу побіг на головну стежку, до моста. Я тверду вирішив, що швидко покидаю це місце. Вибігши на алею, з якої я звернув в цю бісову рощу, я побачив чортове колесо. Від душі відлягло і я помчав до нього. Там вже освітленими алейками, з випадковими зустрічними я дійшов до виходу, в цивілізацію, а там і до зупинки, сів в маршрутку і поїхав додому.

ВІВТОРОК, 7 лютого.
Все чудово, спалось теж чудово, нічого страшного я не снив. Сьогодні прочитав дві лекції і провів два семінари. Про вчорашній инцидент не розповідав ні студентам, ні викладачам. Після пар, попив чайку, я поїхав додому. Не дивлячись на те, що виспався, сонливість відчував. І чомусь весь день перед очима той идол-тотем і його наростаюче тепло. Однозначно треба виспатись.

СЕРЕДА, 8 лютого.
Все просто супер, настрій чудовий. Була лишень одна пара під вечір, після якої з другом пішли в піцерію. Такої смачної піці я не їв ще ніколи. Про те чудовисько я майже і не згадував. Все, лягаю, бо щось ноги втомились.

ЧЕТВЕР, 9 лютого.
Жахливий день. Я не хочу цього визнавати, але здається, все повертається. Я жахливо не виспався. Жахлива ніч. Я нічого начеб не снив, але дуже різко і гучно, як з великою гучністю вмикається телевізор, так переді мною виникло обличчя того идола. Було тільки його обличчя і воно прокричало. Дуже гучно прокричало, як наче хтось в моїй кімнати у всю горлянку прогорланив «ФААРРРР». Я вскочив. Я думав, то мені снилося, але я почув далеке відлуння цих клятих звуків. Мені моторошно. Я відчуваю, що не засну, у мене паніка. Хочу кричати. Я подивився на годинник, пів на четверту. Я, як маленький хлопчик, сховався під ковдру. Там, як-не-як мені вдалось задрімати. Але під ранок мені знов з’явилось це обличчя. Воно мене кликало, але я відмовив, після чого воно мені сказало «Ну тоді вставай!», і я прокинувся від будильника. Стало спокійніше, коли побачив, що наразі сонячно, і промені, неначе, рятівники поспішали через вікно до моєї кімнати. День був жахливим. Все валилося з рук, всі були нервовими, студенти, як школярі, - неконтрольованими. Весь день у мене в очах те обличчя і його «ФАААРРР»… Я нічого не їв, я хочу спати, але я боюсь спати. Боже, мені страшно…

П’ЯТНИЦЯ, 10 лютого.
Я з’їхав з глузду. Я не хочу про це нікому казати, але я з’їхав з глузду. Я сьогодні вночі я ходив в Парк Сновидінь. Ні, я спав, але, якимось чином я там був. У мене звідкись взявся бруд на взутті. У мене було чисте взуття, я точно пам’ятаю, але такий бруд я бачив лише в Парку. Боже, невже він мене краде з моїх снів? Невже він мене кличе, а я зомбований йду до нього? Що зі мною? Я пам’ятаю його обличчя. Я його постійно бачу. Я його бачу постійно, відколи я його наснив. Він мене кликав до себе, я йшов. Одягався і йшов. Я думав, то мені сниться. Я сідав на маршрутку і їхав. Я вставав на майдані Волі і спускався униз до Парку Сновидінь, до нього. Залізний Фелікс тому свідок. Я блукав по тій алеї. Я блукав поміж тих дерев. Мої ноги вгрузалися в багнюку, я його шукав, але не знаходив. Він мене все кликав. І тоді я бачив, як запалюються ліхтарі на колесі обзору і воно починає працювати. В ньому нікого не було, була майже ніч. Я не хотів йти до нього, бо точно знав, що там поряд з ним нікого нема. Це просто він дає мені знак. Я розвертався, йшов назад. В місті жодної людини, жодної машини. В будинках жодного світла. Слава Богу ліхтарі ще дають світло. Я дочекався маршрутки, все одно, якої, але ж вони вже не ходять так пізно, бо вже третя ночі. Я сідаю в пустий салон. Перед цим протягую гроші водію, але він, мовчазний, просто не реагує. Певно, він такий же зомбований, як і я. Коли ми їдемо, він вмикає радіо. Але звідти лунає досконала тиша. Я впевнений, що він його увімкнув, я впевнений, що воно добре налаштовано. Він перемикає радіостанції, але і звідти усюди лунає тиша. І все ж таки я впевнений, що воно працює, бо я чую подих діджеїв. Боже, чи сон це? Я дивлюсь у вікно, я такого ще ніколи не бачив: Зелений Яр з погляду з дамби, вулиця Перемоги, яка під естакадою, залізниця на вулиці 12 квітня, все там окутано туманом, що не видно навіть ліхтарів. Я знаю, вони працюють, але їх не видно.
Я знімаю чоботи, скидаю сорочку зі штанами і валюся на ліжко. Через декілька хвилин марних спроб заснути, я повернувся на інший бік і подивився у вікно: скло наче лизало промінь від ліхтаря, воно мене манило і я ледве переборов себе, щоб не встати. Я знову накрився ковдрою. Його обличчя переді мною. Він задоволений, що зомбував мене. На ранок я прокинувся, як наче нічого і не було. Встав вчасно, і тільки, коли їхав на роботу, тоді згадав пригоді цієї ночі. Чи наснив все це я? На роботі теж все нормально. Може це був якийсь знак, може цей кошмар нарешті піде з мого життя. Настрій увесь день був чудовий, після роботи з другом пішли пити ґлінтвейн в одну нашу улюблену кав’ярню, після чого поїхав додому, втома давала знати про себе. Але чим ближча ніч, тим все більше я думаю про той жах. Хоча голова легка після декількох доз ґлінтвейну, тому я налаштував себе на спокій. Ноу фір! Не боячись нічого я лягаю спати.

СУБОТА, 11 лютого.
Я думав, то мені снилося. Він знову мене кликав. О Боже, коли ж це все скінчиться? Я знову вставав, одягався, виходив на двір. Я намагався себе контролювати. Я не пішов на зупинку на маршрутку. Було вже за північ. Я був впевнений, що ніякого транспорту там не знайду. На вулиці знову ні душі. В будинках на цей раз тільки поодинокі несплячі вікна. Таке враження, ніби в закинутому будинку, в якусь одну квартиру заселились якісь еміґранти. Але я був впевнений, що в тих квартирах, де горить світло, нікого нема. Не пам’ятаю, як, але якимось чином я опинився на окраїні свого району і йшов в його напрямку. Позаду був завод. Я ще ніколи не боявся так заводів, зліва були гаражі, справа приватний сектор, попереду – мій мікрорайон. До нього залишалось якась сотня-дві метрів, як я почув вовчий вий. Так, я його чув зі свого мікрорайону. Вий відлунювався від багатоповерхівок, долітаючи до мене, доносячи мені тремтіння під колінками. Чогось мені в голову йшла тільки одна невірна думка – бігти назад, до заводу, але я знав, що мене там ніхто не врятує, ні охоронник ні нічна зміна: там просто нікого нема. І тут я почув такий же самий вий з боку приватного сектору Я зрозумів, то вже все. До заводу були ще декілька якихось підприємств, але я знав, що нема сенсу туди йти, бо там теж нікого не буде, навіть охоронника, не дивлячись на те, що він там має бути. Я повернув голову в бік приватного сектору і залишився стояти з відкритим ротом: метрів за п’ятсот був білий ліхтар, який кришився. По шматочку з нього відпадало світло, поки не відпав останній. Тоді він знову запалювався і знову кришився. Я такого ніколи не бачив. Але тоді я мабуть прокинувся, і на моє щастя я побачив таксі, яке їхало в мій бік з приватного сектору. Воно було зайняте, але я вибіг йому під колеса. Таксист мав на мене накричати, якщо не набити пику, але він відкрив вікно і дивився на мене, поки я благав його підвести мене пару кварталів. По дорозі я йому не казав ні про вовків, ні про таємничий ліхтар, просто вийшовши з машини я, озираючись, попрямував до свого під’зду, хоча знав, ніяких вовків я вже не зустріну. Я навіть не бачив, кого цей чоловік віз на своєму задньому сидінні, бо сам я сів на вільне переднє. Заснув одразу, спав міцно з його обличчям. Він був задоволений. Може він про мене піклується, дає знаки, застерігає? Увесь день був дощ, хмари були важкі, через що було темно. Прокинувся я досить рано, близько восьмої. Увесь день просидів за книгою і його обличчям. Від марнотратства часу дуже втомлений, тому спати лягаю рано. Зараз майже десята. Лягати не боюсь, що зі мною трапиться, якщо він є. Він мене буде берегти.

НЕДІЛЯ, 12 лютого.
Я щойно прокинувся, зараз десь третя ночі. Він знову мене кликав. Я бачив те місце, я його пам’ятаю. Я знову бачив його. Його обличчя не таке страшне, яким мені здалося вперше і здавалось увесь цей час. Він увесь час про мене піклувався, він зараз мене кличе, я мушу поїхати до нього. Зі мною нічого не трапиться. Я візьму таксі. Я на дві години максимум. І якщо я повернусь і це знову виявиться сном, я піду до психотерапевта. Я ще вчора це вирішив.


………..
В понеділок 13 лютого молодий викладач Осьмовський Ян Андрійович не прийшов на роботу. У вівторок деканат марно намагався зателефонувати йому додому чи на мобільний. В середу зранку занепокоїлись його батьки, а вже ввечері вони змогли відкрити його квартиру і побачили на столі щоденник. Він був увесь розписаний, розкреслений з вирваними аркушами. Його розшукує міліція. І вдень і вночі туди ходили по декілька нарядів «Беркута» одночасно, але нічого схожого за описами вони там не знайшли. Натомість по місту ще раз хвилею пройшла містична історія про містичний Парк Сновидінь. Цим зацікавилась СБУ. Але досі нічого не відомо.



Форма твору: Містика
Рейтинг роботи: 0
Кількість рецензій: 0
Кількість переглядів: 335
Опубліковано: 31.03.2011 01:17





© Copyright: Баско Листопад



 

 

Оставлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи