chitalnya
прописатися       запам'ятати  
Поезія Проза Різне Аудіо
Автори Форум Рецензії Блоги i фотоальбоми Про проект

На перехресті епох Середньовіччя і Відродження

[Євгенія Гонтар]  Версія для друку



Найвище досягнення письменника полягає
у тому, щоб змусити мислити тих, хто здатний мислити.
Ежен Делакруа

Головним твором Джованні Боккаччо, що обезсмертив його ім’я, був прославлений “Декамерон” (10-денні розповіді) – збірка 100 повістей, розказаних суспільством з 7 пані і 3 чоловіків, які під час чуми переселилися в село і там забавлялися цими розповідями. “Декамерон” написаний частково в Неаполі, частково у Флоренції. І зміст його Боккаччо черпав або з древньофранцузських “Fabliaux”, або з “Centono velle antiche” (Bologna, nelle case di Gerolamo Benedetti, 1525), а також із сучасних поетові подій [7]. Розповіді ведуться витонченою, легкою мовою, вражаючим багатством слів і виразів, і дихають життєвою правдою та різноманітністю. В новелах зображені люди різного віку і характеру, найрізноманітніші пригоди, починаючи зі смішних і завершуючи трагічними і зворушливими. У статті ми ставимо за мету дослідити, як в “Декамероні” Дж. Боккаччо знайшли відображення суспільні риси Середньовіччя та доби Відродження.

Різноманітність людського життя (метушня, мішанина постатей, ситуацій) вражає читача “Декамерону”. Здається, вперше в світовій літературі такий калейдоскоп життя пройшов перед читачем на сторінках твору. Автор намагається впорядкувати строкатість своїх картин, групуючи їх за змістом: кожен день присвячений розповідям на якусь одну тематику. Основний настрій “Декамерона” – сміх, невтримний, трохи навмисно безтурботний (варто лише згадати психологічні основи цих веселощів – своєрідний “бенкет під час чуми, певний відхід людей від норм повсякденного поводження”)[3]. Тому тут стільки оповідок, де життя сприйняте в його комічному аспекті: веселі витівки, ошуканство, дотепні відповіді, торжество хитрощів і винахідливості – все те, що окремими дрібочками було розсипано у французьких фабльо, в провансальських “новас” чи італійських новелах, все, чим живилися оповідачі та слухачі усних розповідей. Усе це хлюпоче і переливається через вінця [2, c.68].

Не бракує тут і оповідок серйозного, навіть трагічного змісту, при чому ця тематика домінує наприкінці книги.

Істотно відчувається в “Декамероні” дидактичний і повчальний момент всупереч легковажній безтурботності багатьох сюжетів. І сам автор, і його герої моралізують, виголошують сентенції, роблять висновки. Наприклад, як у новелі 6-ій, дня І-ого:
“Я обьясню вам это, мессере, - отвечал простак, - с той поры, как я стал ходить сюда, я видел, как каждый день подают отсюда множеству бедного люда чан, а иногда и два большущих чана с похлебкой, которую отнимают у вас и у братии этого монастыря как лишнюю; потому, если на том свете каждый чан вам воздается сторицею, у вас похлебки будет столько, что вам всем придется в ней захлебнуться”[1].

Новаторство збірки “Декамерон” прослідковується як в сюжетах, так і в нетрадиційній композиції. Боккаччо використовує рамкову композицію, наслідуючи античних авторів. Твір розпочинається з присвяти:
“Читая их, дамы в одно и то же время получат и удовольствие от рассказанных в них забавных приключений и полезный совет, поскольку они узнают, чего им следует избегать и к чему стремиться. Я думаю, что и то и другое обойдется не без умаления скуки; если, даст бог, именно так и случится, да возблагодарят они Амура, который, освободив меня от своих уз, дал мне возможность послужить их удовольствию”[1].

Звільнившись від любовних переживань, яких в юності автора було чимало, він хотів віддячити тим, хто допомагав йому перенести муки кохання, зазначають дослідники Білоруського університету італьяністики. Тому, за їх твердженням, він і вирішив написати цю книгу[5].
Подається в “Декамероні” вражаючий опис чуми, що лютує у Флоренції. Побачивши загибель тисяч людей і хаос, що панував в місті, Боккаччо з гіркотою пише: “Ореол, что созерцал законы божьи и человеческие, иссяк...”[1]. Зіткнення з такою страшною бідою, зі смертю загострило бажання жити, викликало прагнення не дати згаснути “ореолу” біля тих, у кого він ще зберігся. Тому розповідачі “Декамерону” хочуть радіти життю і насолоджуватися прекрасною природою. В епізодах, що увійшли до “рамки”, в яку обрамлені новели збірки, представлений наче “світлий оазис” в “кривавій пустелі”: гарні, натхненні молоді люди, зайняті танцями, музикою, співом, витонченою трапезою і цікавою бесідою, під час якої і виголошуються розповіді[4]. Це обрамлення – не технічний прийом введення художнього матеріалу, а текст, що має глибокий смисл. Це те, що стали потім називати “бенкет під час чуми”, тобто таке уособлення, коли люди вдаються до радості і веселощів не від хорошого життя, а швидше для того, щоб забутися:

“После того как по распоряжению королевы подали воду для омовения рук, все пошли к местам, назначенным Пармено. Явились тонко приготовленные кушанья и изысканные вина, и, не теряя времени и слов, трое слуг принялись служить при столе; и так как все было хорошо и в порядке устроено, все пришли в отличное настроение и обедали среди приятных шуток и веселья. Когда убрали со стола, королева велела принести инструменты, так как все дамы, да и юноши умели плясать, а иные из них играть и петь; по приказаниюкоролевы, Дионео взял лютню, Фьямметта - виолу, и оба стали играть прелестный танец, а королева, отослав прислугу обедать, составила вместе с другими дамами и двумя молодими людьми круг и принялась тихо ходить в круговой пляске; корда она кончилась, начали петь хорошенькие, веселе песни. Так провели они время, пока королеве не показалось, что пора отдохнуть; корда она всех отпустила, трое юношей удалились в свои отделенные от дамських покои, где нашли хорошо приготовленные постели и все было полно цветов, как и в зале; удалились также и дамы и, раздевшись, пошли отдохнуть”[1].

Загроза, яка нависла над людським існуванням, спонукала автора з особливою увагою вдивлятися в таке крихке життя, розібратися в ньому: бачити як його привабливі, прекрасні сторони, так і те, що в ньому потворно й огидно. Тому тематика збірки “Декамерон” – найрізноманітніша[5].

В багатьох розповідях “Декамерону” прославляється любов, її могутність, що додає людям наснаги в ім'я її творити чудеса. Всупереч віковим середньовічним уявленням, любов для Боккаччо – не гріх, не вимушена необхідність, що забезпечує продовження людського роду, а велике чудо, величезна радість [2, c. 107]. В його розповідях вона то плотська насолода, то глибока відданість і вірність, то повна самовіддача. Щоб її добитися, люди не тільки йдуть на жертви, але і проявляють багато хитрощів і винахідливості, як ось, наприклад, у новеллі 3, дня 4-ого:

“Юные дамы, как вам хорошо известно, всякий порок может обратиться в величайший вред для отдающегося ему, а часто и других, в числе прочих, наиболее необузданно увлекающих нас в опасности, представляется мне гнев, а это не что иное, как внезапное и неразумное движение, которое, будучи вызвано ощущением горя, отогнав разум и наведя мрак на наши умственные очи, возжигает в нашей душе плаям ярости. Хотя чаще это бывает с мужчинами, у одних более, у других слабее, тем не менее то же видели, и с еще болем вредными последствиями, и на женщинах, ибо в них оно легче возгорается, горит более ярким пламенем и движет ими с меншим удержем. И этому нечемо удивляться, коли подумаем, что огонь по своей природе скорее охватывает легкие и рыхлые вещества, чем твердые и плотные; а ведьмы (да не поставят нам это мужчины в укор) нежнее их и подвижнее. Потому, видя, что мы к этому естественно расположены, и принимая в соображение, что как наша мягкость и благодушне являються успокоением и удовольствием мужчинам, с которыми нам приходится общаться, так гнев и ярость – большим досаждением и опасностью, я намерена, да бы нам с тем большею твердостью духа уберечься от этого, показать вам в моей новелле, каким образом любов трех юношей и стольких же девушек стала, вследствие гнева одной из них, из счастливой–несчастнейшею”[1].

Розказано також немало історій, в яких яскраво висвітлюється і дотепність, і веселість, і щедрість, і широта натури людей. З розповідей Боккаччо стає очевидним, що для нього людина і її душевні особливості – важливіші за положення цієї людини в суспільстві [5]. Він розбивав міцне середньовічне уявлення про те, що значущість окремого індивіда визначається не його особистими якостями, а його місцем в соціальній ієрархії [4].

“Декамерон” розвінчував також і духівництво, його приховані вади. Є в книзі немало новел про користолюбство, про скупість і розпусту ченців і священиків. Нaприклад, як у новелі 4-ій, дня I-ого:
“Едва увидел он ее, каким страшно овладело плотское вожделение; поэтому, приблизившись к ней, он вступил с нею в беседу, и так пошло дело от одного к другому, что он, стакнувшись с нею, повел ее в свою келью, так что никто того и не заметил. Пока, увлеченный слишком сильным вожделением, он баловался с нею, не особенно остерегаясь, случилось, что аббат, восстав от сна и проходя тихо мимо кельи, услышал шум, который они вдвоем производили. Чтобы лучше раз личить голоса, он осторожно подошел к двери кельи с целью прислушаться, распознал ясно, что внутри была женщина, и у него явилось искушение - велеть отворить себе; но затем он намыслил другой способ действия и, вернувшись в свою комнату, стал поджидать, пока монах выйдет”[1].

Створюючи сюжетні лінії, автор звертається до літературних тенденцій Середньовіччя, фольклору, але також вводить нові риси – ренесансного гуманізму. У новелах Боккаччо показані живі образи, що прийшли з народу [2, c. 178]. Наприклад, розбійник Чапелетто (більшість чоловіків того часу поводили себе саме таким чином):

“Лжесвидетельствовал он с великим удовольствием, прошеный и непрошеный; в то время во Франции сильно веровали в присягу, а ему ложная клятва была нипочем, и он злостным образом выигрывал все дела, к которым его привлекали с требованием: сказать правду по совести. Удовольствием и заботой было для него посеять раздор, вражду и скандалы между друзьями, родственниками и кем бы то ни было, и чем больше от того выходило бед, тем было ему милее. Если его приглашали принять участие в убийстве или каком другом дурном деле, он шел на то с радостью, никогда не отказываясь, нередко и с охотой собственными руками нанося увечье и убивая людей. Кощунствовал он на бога и святых страшно, из-за всякой безделицы, ибо был гневлив не в пример другим. В церков никогда не ходил и глумился неприличными словами над ее таинствами, как ничего не стоящими; наоборот, охотно ходил в таверны и посещал другие непристойне места. До женщин был охоч, как собака до палки, зато в противоположном пороке находил більше удовольствия, чем иной развратник. Украсть и ограбить он могбы с столь же спокойной совестью, с какой благочестивый человек подал бы милостыню; обжора и пьяница был он великий, нерідко вовред и поношение себе; шулер и злостный игрок в кости был он отъявленный. Но к чему тратить слова? Худшего человека, чем он, может быть, и не родилось”[1].

Тобто усе те було наче своєрідним підсумком Середньовічної епохи і зародками доби Відродження водночас. Якщо сприймати “Декамерон” як початковий етап у розвитку реалізму під призмою його пізніших творів, можна побачити в збірці чимало зривів, наближень та відступів від реального життя.

Твір був написаний простою італійською мовою, сповненою евфемізмами та перифразами, що не обтяжували мову складною лексикою. Це сприяло поширенню твору серед простого народу того часу. “Декамерон” Боккаччо наче підводить підсумок цілої епохи, завершує собою величезний період середньовічної культури і відкриває літературу Нового часу. Боккаччо використав анекдотичну фабулу та тверезий побутовий елемент, що є рисами літератури Середньовіччя, проте трактував він їх уже по-новому. Автор возвеличував життя, його безпосередність, кмітливість та розум пересічних людей. Також у творі знаходимо психологічний зміст, тому Джованні Боккаччо вважають основоположником жанру новели та психологічного роману [6, c. 154].

Широкий розвиток новелістики в наступні століття – це доказ життєвості жанру, введеного в ужиток “Декамероном” Боккаччо.

“Декамерон” – не лише етап на шляху розвитку літератури, але й книга, що лишається живою естетичною цінністю. Ця книга не належить до тих “вічних супутниць”, до яких хочеться повертатися часто, в яких шукаєш відповіді на найболючіші життєві питання. У ній зосереджено найбільше духовне багатство й найбільше проникнення в людську природу. Але свої переваги є і в ній. Сучасного читача не раз і розважить, і наведе на серйозні думки строката юрба людських постатей, що населяють сторінки цієї книги, розмаїтість пригод і подій, пристрастей і характерів, не раз зачарує і старомодна, приваблива в своїй старовинній красномовності манера розповіді.

Література
1. Боккаччо Джованни. Декамерон // Пер. Н.Любимова, Ю. Корнеева. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://lib.ru/INOOLD/BOKKACHO/dekameron.txt. – Назва з екрану.
2. Содержание композиции: Творческая индивидуальность автора и литературно-эстетическая програма «Декамерона» // Хлодовский Р.И. Декамерон: Поэтика и стиль. [Текст] – М.: Наука, 1982. – С. 68-108; 170-202.
3. Доба Відродження. Композиція збірки Джованні Боккаччо «Декамерон». [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://studentu.ucoz.ua/index/0-9 - Назва з екрану.
4. Боккаччо Джованні. Декамерон // Григорій Кочур. Джованні Боккаччо. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://ae-lib.org.ua/texts/kochur__boccaccio__ua.htm.– Назва з екрану.
5. «Декамерон» как новая форма романа. Основные темы и стиль [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://belpaese2000.narod.ru/Teca/Stud/lettera/lett1/boc_dec.htm. – Назва з екрану.
6. Література доби Відродження // Історія зарубіжної літератури: Середні віки та відродження. [Електронний ресурс] – Львів: «Вища школа», 1982. – С.141-203.
7. Боккаччо Джованні. Матеріали Вікіпедії. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://uk.wikipedia.org/Джованни_Боккаччо. – Назва з екрану.




Форма твору: Стаття
Рейтинг роботи: 0
Кількість рецензій: 0
Кількість переглядів: 592
Опубліковано: 03.04.2011 13:50





© Copyright: Євгенія Гонтар



 

 

Оставлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи