chitalnya
прописатися       запам'ятати  
Поезія Проза Різне Аудіо
Автори Форум Рецензії Блоги i фотоальбоми Про проект

Дніпро

[t novak]  Версія для друку


Дніпро
Дніпро… Дніпро-Славута, Борисфен… Під якими ще назвами ця Ріка значилась, маловідомо. Були часи, коли вона текла безіменною по terra incognita.
Спокон віку несе свої води старий Дніпро у синеє (Чорне) море. Що бачив він за свою довгу подорож? Ось виляснув трилобіт, граючись на молодому ще сонці, ось його проковтнула велетенська зубаста жаба. А час іде, мільони років спливають. Ось чиясь маленька голова виринає високо понад хвощів. За головою з’являється тулуб, вкритий гострими пластинами – це спраглий динозавр чимчикує на водопій. З часом саме на цьому місці волохатий вухань, хоботань і іклань - мамонт провалиться під кригу, щоб донести до наших днів безцінні свої рештки...
Та цікавить нас в першу чергу наші безпосередні предки, тому опускаємо фауну. Нашу увагу звертають на себе часи, коли хвощі змінилися кущами; вони роздвинулись і на пісок вистрибнула дивовижна мавпа, потім ще одна, і ще. Вони насторожі, широкі ніздрі в них рухаються, карі очинята виблискують - вони бачать воду. Раптом з вуст однієї істоти з сивим пасмом злітає гортанне:
- кхрр.
Це й була перша назва, дана Річці людьми. А колесо історії вертиться, змінюються епохи, змінюються народи, вдосконалюється голосовий апарат, змінюється й назва Ріки. І ось друге тисячоліття по різдву Христовому, і роздвигаються кущі і на берег річки виходять двоє людей: чоловік та жінка. Жінка поправляє спідницю, а чоловік запалює цигарку. Це – українці, річка - Дніпро, а обидва береги і дно звуться Україною.
- Посмотри какой чудесный закат, - натхненно каже жінка.
- Да, уж, - говорить чоловік, ляскаючи себе по потилиці і роздивляючись розчавленого комара на долоні.
Роздивляючись комаху, він не бачить заходу сонця. А він дійсно чудовий. Сонце вже не біле, а червоне. Воно здається великим, ніби розжареним у грубі млинцем, половину якого вже відкусив якийсь ласунчик. Насправді воно вже встигло зховатись за горизонт, але краще за обрій. Повітря вже не спекотне, пісок ледь теплий, що навіть холодний. Починають кумкати жаби, але не навязливо, з тактом, не так як ставкові. Вода в річці темніє, в ній ніби в дзеркалі відбиваються похилі, бо підмиті сосни. Таке враження, ніби вони ростуть з води кронами вниз. Прозора вода біля берегів здається жовтуватою. Доволі стрімко котиться вона вниз за течією, утворюючи невеликі водоверти. Так і буде котитись вона, поки приблизно десь о десятій її не вимкнуть на ніч на греблі, а поки...
- Милый, принеси мне кувшинку, - просить жінка.
- Кувшинку? – перепитує чоловік. Він відшвируює геть комара і неприязно дивиться на воду; йому хочеться до своєї іномарки, а потім додому. Та й взагалі вони занесені до Червоної книги. Але відмовить – смерті подібно. – Легко! – каже він і похапцем спускається до води, що ніби манить. Знявши штани, кросівки, він в одних трусах вбігає у плесо. Розбурхане і спітніле після акту тіло немов би мокрим шовком окутує вечірня вода.
„Брр. Холодно, блин”, - думає він. Починає плисти брасом, але згодом переходить на кроль – негідно перед дівчиною плисти, мов жаба. Вода під його потужними махами розходиться, бризкає, сюрчить. Він жене хвилю, як корабель, як есмінець. Він точно знає, яке це враження чинить на його кралю. Ще вирвать квітку – і шабаш на сьогодні. Він вже бачить їх. Вони ніби золоті россипи на воді. Пелюстки тендітні, тендітні, а зелене пласке листячко дозволяє не так як „Титанік” триматись на поверхні. Він намацує під водою цупкий мотузок стовбура, який мов якір тримає рослинку на приколі. Рвучко смикнувши, він перериває взаємозвязок пуп’янка з корінням. На зворотньому шляху його схопить судорога і неборака потоне.
Ласунчик вже повністю доїв Сонце, - ненажера, - але від того гірше не стало. Натомість його замінив майже повний Місяць. Ще й зорі неначе коштовне каміння рясно висипали по чорному, як бархат, небу. Чумацький шлях без викажень відображається на тихій воді і нема потреби задирати голову. Вітру – ні подмуху, очерет ані шелесне. Тиха украинская ночь, і якби не розпачливий зойк...
- Вмієш ти, одначе, настрій зіпсувати, - можуть дорікнути мені обурені читачі. - Ну що в тебе як не під кригу хтось провалюється, так тоне, як не тоне, так його вбивають, як не вбивають, то він сам помирає?
- Таке життя, - знизую я плечима. – Не я його вигадав. А на воді слід бути особливо обережним. Тільки за свої короткі роки я мав справу з двома потопельниками... Ну добре, добре. Якщо ви наполягаете, так і бути, зміню цю кінцівку. Так як там у мене, вже забув?.. Ага...
...Так і буде котитись вона, поки приблизно десь о десятій її не вимкнуть на ніч на греблі, а поки...
- Посмотри, милый, рыбка, - каже дівчина.
- Где? – озивається чоловік. Він відшвирює геть комара і очі його починають блищати тим первісним блиском, який був у його пращурів.
- Да вот, возле самой кромки. – І Жінка показує наманікюреним пальчиком на воду в метрах п’яти.
Чоловік вже бачить. Се Щука. Вона стоїть під самим берегом, на глибині не більше фута – плямиста, видовжена, невеличка – гріє кісточки. Погляд чоловіка нишпорить по берегу, недопалок випав з рота, та він його не піднімає. Він нічого не бачить: ні жінки, ні заходу, ані природи. Він шукає знаряддя. Він бачить полишене багаття. Хутко, пригинаючись ніби на фронті (щоб його не бачила щука), він кидається до нього. Обгоріла силікатна цегла, на якій смажили шашлики. Це підходить. Він бере одну цеглину і обережно мчить до берега. Щука тут. Вона не поворухнулась, немов скам’яніла. І тільки зябра, що повільно ходять, свідчать про те, що вона досі жива. Чоловік починає поволі підкрадатись, рухи його плавні, ноги напівзігнуті, очі вирячкувато застигли на щупачкові. Так і дивляться вони один на одного. Та ось – шубовсь. Це цеглина влетіла у воду і здійняла бризки. Чоловік кидається у воду, незважаючи на те, що він у кросівках та штанях. Нічого. Щуки немає, натомість він піймав облизня.
- Сука, - лається він про себе. Але над водою звук розноситься голосно і далеко – це відомо усим.
Жінка сміється. Сміх її журчить мов дзвіночок.
- Мой ты добытчик, - лагідно промовляє вона до нього і цілує в розжарену щоку.
Його дратують ці слова.
- Поехали домой, - каже він.
Жінка не суперечить. Вони прямують до іномарки, причому в кросівках у чоловіка хлюпає. Тихо гупають одні дверцята, потім спересердя інші, вечірню тишу пронизує гарчання дволітрового двигуна – парочка від’їзджає.
Назавтра температура чолов’яги скакне до 38,7 С, з нього потечуть шмарклі, горлянка почервоніє; його схопить нежить.
- Так то краще, - скажуть мені...
- Але почекайте, не перебивайте (це мій голос). Я ще не змалював вечірній Дніпро, не оспівав навколішню природу...
- Якого дідька ти оспівуєш саме Дніпро? - можуть тут образитись на мені мешканці, наприклад Новодністровська, Сєверодонецька чи, скажімо, Кам’янки-Бузької.
Відповідь:
- Мені заплатили з Верхньодніпровська, а із Кам’янки-Дніпровської надійшов аванс по бартеру (жарт). Я ж бо не винний, що мене народили на Дніпрі (окрім жартів).
- Якого дідька ти взагалі взявся оспівувати його, адже воно оспіване-переоспіване тим же прославленим Т.Шевченком і М. Гоголем? - Ще питання. - Куди ти взагалі лізеш, твою мать? – Друге (вже третє).
По перше: вашу мать. По-друге: багато неточностей допущено при оспівуванні. Наприклад вже перша цитата Гоголя ”Чуден Днепр, когда вольно и плавно мчит сквозь леса и горы полные воды свои. Ни зашелохнёт, ни прогремит...” входить у конфлікт з твердженням Шевченка що „Реве та стогне Дніпр широкий...”. Просто не знаєш кому вірити. Далі. Наступна теза „Синий, синий ходит он (Дніпро) плавным разливом...” суперечить буквально реченню потому „ ...даёт он (Дніпро) по себе серебряную струю, и она вспыхивает, будто полоса дамасской сабли...”, а знову названий Дніпро синім в продовженні „...а он, синий, снова заснул” суперечить реаліям. Таким чином Гоголь називає Ріку то срібною, то тричі синьою, а вона насправді тричі жовта і це історичний факт. Можливо письменник переплутав Дніпро з річкою Кінською (де вода дійсно була синьою) – своєю притокою, але складається враження, що він взагалі „в очі”не бачив Дніпра. Про фразу, мовляв „редкая птица долетит до середины Днепра” годі і балакати: це взагалі нонсенс! Саме цим пояснюється, чому я взявся за клавіатуру. Хочеться внести свої неточності – ось вам моя відповідь.
Ха-ха-ха (це сміх). Що повірили, бовдури? Обманул, так би мовити, дурачка на четыре пятачка? Ось вам ще один приклад, як можна висмикувати слова із контекста і маніпулювати ними. Стверджую, Микола Гоголь - це не просто наш славетний земляк, не просто геній російської літератури, але й провидець світового масштабу. Ключовою в цьому відношенні є його „редкая птица долетит до середины Днепра.” Не треба іронії, не потрібно казать, що птахи перелітають цілі океани – це для тих, хто так і не зрозумів. Не смешіть людей, це – гіпербола. Для людей більш широких – вдумайтесь, напружте мізки, хоч це і не м’язи. Здогадались? Вірно, Гоголь ніби відчував пташиний грип і розлив Дніпра внаслідок побудови гідроакумулюючих електростанцій. Тобто він ще й опосередковано передбачив лампочку Ілліча задовго до самого Ілліча. І в художньому відношенні опис Дніпра (нині видозміненого) Гоголем має велику цінність. Слів нема, читайте самі:
Чуден Днепр при тихой погоде, когда вольно и плавно мчит сквозь леса и горы полные воды свои. Ни зашелохнёт, ни прогремит: глядишь и не знаешь, идёт или не идёт его величавая ширина, и чудится, будто весь вылит он из стекла, и будто голубая зеркальная дорога, без меры в ширину, без конца в длину, реет и вьётся по зелёному миру. Любо тогда и жаркому солнцу оглядеться с вышины и погрузить лучи в холод стеклянных вод, и прибрежным лесам ярко отразиться в водах. Зелёнокудрые, они толпятся вместе с полевыми цветами к водам и, наклонившись, глядят в них и не наглядятся, и не налюбуются светлым своим зраком, и усмехаются ему, и приветствуют его, кивая ветвями; в середину же Днепра они не смеют глянуть; никто, кроме солнца и голубого неба, не глядит в него; редкая птица долетит до середины Днепра. Пышный! ему нет равной реки в мире!
Чуден Днепр и при тёплой летней ночи, когда всё засыпает — и человек, и зверь, и птица, а Бог один величаво озирает небо и землю и величаво сотрясает ризу. От ризы сыплются звёзды, звёзды горят и светят над миром, и все разом отдаются в Днепре. Всех их держит Днепр в тёмном лоне своём: ни одна не убежит от него — разве погаснет в небе. Чёрный лес, унизанный спящими воронами, и древле разломанные горы, свесясь, силятся закрыть его хотя длинною тенью своею, — напрасно: нет ничего в мире, что бы могло прикрыть Днепр. Синий, синий ходит он плавным разливом и середь ночи, как середь дня, виден за столько в даль, за сколько видеть может человечье око. Нежась и прижимаясь ближе к берегам от ночного холода, даёт он по себе серебряную струю, и она вспыхивает, будто полоса дамасской сабли, а он, синий, снова заснул. Чуден и тогда Днепр, и нет реки равной ему в мире!

Да, прекрасно сказано, прямо жесть…
Щоправда, така монополія на дніпровську красу належить не тільки Малоросії. Занадто вже довгим виявився Дніпро (2201 км), що навіть не помістився повністю на Україні. Право на свій шмат мають також і споріднені народи: росіяни, білоруси. Будь-яку ріку прийнято розглядати з витоків. Отже витоки.
Витоки контролюють росіяни. Дніпро (там воно носить ще назву „Днєпр”) починається маленьким джерелом на Валдайській височині (Російська Федерація) біля болота Аксенінський мох між дєрєвнямі Бочарово й Дудкіно.
Глухомань, тиша. Любителю степів тут не сподобається, лісостепів – так собі, зато прихильник змішаних лісів ловитиме тут кайф на кожному кроці: багато дерев так, що вони ростуть одне з одного.
В вечірньому повітрі конденсується волога. Крупними краплями вона стікає по берізках, і здається, що берізки плачуть. Під берізкою причаївся підберезовик. Він виблискує червоною масляною шапочкою. Є щось еротичне в цьому грибові. По шляпці повзе слимачок у своїх справах. Заклопотаний, він і не бачить, як споглядає за ним окунець з темної води. Спостерігати йому заважають зелені водорості, що майже повністю затягнули собою поверхню. Водоростями окунець ситий, хочеться м’яска. Та не дострибнути йому до слимачка, занадто мілко – мало місця для розгону. До того ж є ризик залишитись викинутим на берег. От якби лапки були – щоб повзати, і легені – щоб дихати, тоді ми б подивились, хто того. Окунець важко зітхає, клацає плавцем і забивається на ночівлю під корч.
„Гарно тут, - думає він перед тим, як заснути. – Ніколи не жарко, і вода, як в криниці, чиста. Та мілко тут мені, немає де розгулятись. Вузький потік – тримає він мене, вирости не дає”.
Погано ти вчився, окунцю. Не знаєш, шановний, географії. Тобі б за течією, - там вбирає твоє джерело інші потоки, ширшає, глибшає, міцніє, згодом реве та стогне; там він підмиває береги і крутить колеса гідроелектростанцій, - там твоя воля. Тільки там би ти, друже, запанував. Їй-богу, там би ти набрав кіло, а то й більше...
Кожному своє. Оспівувать російську природу - прерогатива російських письменників плюс поетів, тому летимо далі. Білорусія. Аналогічно. Пролітаємо над білоруським відтинком Дніпра і от знову повертаємось на Україну. І ось відразу за Сожем несе Дніпро вже українські води, щоб через 125 км перетворитись на море – київське море.
Ріка – градоутворююче підприємство. Воно й зрозуміло: споконвіку люди тулилися ближче до води, щоб далеко не ходить. Але не тільки Дніпро, згодом виявилось, може впливати на міста, а й міста на Дніпро. Першим нас радо зустрічає Чорнобиль. Славетне місто – славетне на весь світ. Додав він стронцію-90 і цезію-137 в головне русло – додав. Далі йде Київ. Відоме тим, що мати городів руських. Дав назву київському морю. На Поштовій площі сідаємо на „Ракету” і рушаємо за Дніпровими водами. За обдертим бетонним шлюзом бачимо ми Канів. Місто відоме своїми похованнями Шевченка (не плутать поета з футболістом) і Гайдара (не плутать дитячого письменника з високопосадовцем Росії, а діда з онуком). Після п’ятихвилинного простою біля канівського дебаркадера прямує „Ракета” поміж мальовничих островів до м. Черкаси. За залізничним мостом в передмісті Черкас - безкрайнє море, натурально, з чайками, проте не Черкаське, а Кременчуцьке. Місто не відоме нічим, хіба що гіпсовим! монументом Симоненкові (не плутать поета-дисидента з комуністом). Річковий порт – кінцева зупинка, „Ракета” далі не йде, хай їй грець. Що поробиш - пересаджуємось на автівку і вирушаємо до Кременчука суходолом. Постає ділема: їхати правим берегом Ріки, через Чигирин, чи лівим, через Іркліїв, Градизьк. Правим коротше – рухаємось ним. Після Чигирина починаємо здогадуватись, а перед Світловодськом розуміти, що слід було їхати лівим – було б швидше. Дорога така, ніби її немає. Український феномен: довга дорога швидше доведе. Цей феномен не поширюється на природу. А вона така, що паморочиться в голові – просто шикарна. Ти затиснутий між Дніпром і Тясмином. Понад - ліси, ліси. А тим часом – гаї, гаї.
Місто Кременчук відоме мало чим, хіба що своїм колесним заводом та нафтопереробним. Сідаємо на потяг і вирушаємо до Дніпропетровська. Замість того, щоб їхати вздовж Ріки, потяг рухається перпендикулярно в напрямку Олександрії. Це все рівно: замість того, щоб рухатись по гіпотенузі, їхати по катетам. Та ось ми на залізничному вокзалі – нас зустрічає місто-мільонник. На сучасній будівлі значиться – Дніпропетровськ. По перону сновигають люди, не звертаючи на вивіску жодної уваги. Мабуть, вони звикли, бо взагалі-то це смішна назва. Це все рівно, що Дністропетровськ чи Дунаєпетровськ. Хоча на Украйні є більш кумедні назви – Юнокомунарівськ, наприклад, чи Червонопартизанськ. Жаботин, чи Жидачів. Покепкувавши трохи, замислюєся над тим, що, можливо, варто було його переіменувать. По-перше, товариш Петровський мало яке мав відношення до міста, як до такого. По-друге, занадто вже довге й невибагливе прізвище носив. В результаті - довга назва. Самі місцеві її скорочують до „Днєпр”. Напрягши мізки, згадуєш, що раніше воно звалося Катеринослав. Судячи з назви, його називала сама Катерина або якийсь її лизоблюд. Ще раніше Новоросійськ. Ще – Половиця. Не підходить. Не підходить називать крупний промисловий центр, назвою слободи. Січеслав – ось як пропонували перейменувати його самі українці часів Яворницького. А що, звучить. Словом, очевидячки, доведеться залишити стару назву.
Але швидше до Річки. Сідаємо на плот і сплавляємося нижче за течією. Насторожено дивимося у воду: колись тут був перший поріг - Кодацький. Але це дитячий белькіт порівняно з Ненаситецьким - порогом порогів, Дід-порогом, що був розташований вище за там, де Дніпро робив загогуліну наче в старого заворот кишок – біля острова з претензійною назвою „Козлів”. Розумієш, що він вже 74 років як затоплений, але однаково лячно. Страшним його робили і самий рух води в ньому і середньовічні велетеньскі камні, які наче голки їжака стирчали серед самого порогу, частково скриті під спіненою водою; водою несамовитою, зірваною неначе з ланцюга, здійнятою горами-хвилями, закрученою гвинтом, неначе хижий звір кидаючоюся з однієї скали на іншу. Ще здалеку було чути Ненаситець. Він сповіщав про себе таким клекітом, таким гамом, який наповнював собою все повітря, наростаючим підсумком поглинаючи собою і крики птахів і всякий інший звук природнього походження, що зрозуміти, що кричить твій співрозмовник можна було тільки з сурдоперекладом; тут можна було просто оглухнути. Настільки ремствувала тут Ріка, настільки ревла, що навіть самий затятий безбожник невільно відчував потребу у молитві.
Тут починає вже увсю тхнуть степом. Сонце смалить, як у домні. Без панамки ніяк. Хіба що хустиною голову покрить. А Запоріжжя від Дніпропетровська одстоїть на 89 км – 10 раз згоріть можна.
Запоріжжя. Третя столиця україни. Та не почуєш ти украинскую тут речь. Хіба що глибоко на кафедрах і на базарі, але то суржик. Місто славетне своїми дівчатами (це моя суб’єктивна думка), хоча є тут і ВАТ „Запоріжсталь” чи, скажімо, „Запорожтрансформатор”, також ВАТ. Дивлячись на них, - а вони русяві, стрункі, зі шкірою немов в немовляти, в коротких платячках (окрім як взимку), ніби створені для сексу, - розумієш татар і турків. Турки - це ми, шановне панство. Бо допускали ми всяку наволочь, бо брав нас всякий, хто хотів; прохідний двір, їй-богу. І запорожці, сучі сини, замість того, щоб горілку пить, та розбоєм промишлять...
- Та легко зараз кулаками махать і бризкать слиною, - можуть сказати мені, і закиди ці приймаються.
У відповідь я можу мляво зауважити, що, мовляв, все-таки, якби упор робився на професійну діпломатію і тонку та далекосяжну політичну гру... та й це не головне, визнаю. Не вдала тут територія, гибле місце. Розташовано воно між великих вогнів, до того ж на перепутті Сходу та Заходу, де находить Христос на Аллаха, чи навпаки. Тільки за останні 100 років на берегах Дніпра лунало: „Боже, царя храни”, „Да здравствует великая Советская Социалистическая Революция”, „Heil Hitler” і тільки нарешті „Слава Україні”. Не там ти вибрав, старий, щоб текти – не там. Тобі десь би на відокремленому острові, на кшталт Великобританії, чи краще на зразок Ісландії, то ніс би ти у море, певно, меньше крові. Але й краси тоді такої не було б – оце напевно.
Високі кам’яні береги замість низких пісчаних – це Хортиця. Славетний острів – славетніше не буває. Він виринає посеред Дніпра крутим горбом, неначе велетенського старого кашалота викинуло на мілину. Спина його мов шрамами ізрізана балками, та мов шашіллю поточена скелями. Самі назви такі промовисті, що нема потреби їх художньо змальовувати: скеля Вошива, скеля Свиняча Голова, балка Глиняна, балка Куца, плавневе озеро Карасьове чи той же Прогной. Бракне слів описувати ці топографічні об’єкти – слід бачити, а поміж тим вони не тільки географічні, але й історичні. Тут тільки один камінь, наприклад „Чорний”, може розповісти стільки, що тілько встигай занотовувати. Окрім цього є тут й грунти, та неабиякі, а багатющі. Тут де не копни, втрапиш або на скіфського меча-акінака або на козацьке сідло, а черепків посуду буде стільки, що доведеться постійно гострити заступ. Та й в сільськогосподарському відношенні Хортиця не підкачає. Тут можуть рости такі дуби, що торба (9 аршин в обхваті), а якщо насидити всілякого непотребу: моркви, буряків, патисонів тощо – руку даю на відсіч – виросте. А поміж тим будуть сновигати місцеві, в хорошому розумінні цього слова, гади, рівним яким не було й на ковчезі Ноя; полозів та жовтобрюхів довжиною більше метра можна побачити на острові і сьогодні.
Але все ж таки найбільш миловидною Хортиця постає звіддаля. На синім небі ані малюсенької біленької хмаринки, не кажучи вже про якусь пасмурну; насправді жовта вода теж видається синьою через те, що ані заряботить (ми беремо тиху, безвітренну погоду) і, о, диво, - Хортиці вже стало дві. Вона сдвоєна – ось, поглянте. І розділ проходить по дзеркальній поверхні води. Тут тільки ліве стало правим, а праве лівим, а так ефект такий, як в гральній карті вище „Вальта” включно, але нижче „Туза” – ні. До гробової дошки пам’ятатиме цей святий острів всяк, сюди потрапляючий... І не треба мені про Канари, чи про Мальдіви, про що мова?!.
І от вкрай намилувавшись краєвидами, сідаємо ми на підводний човен „Малятко”. Булькнувши раз, вдруге, він занурюється у проточну дніпровську воду. А Дніпро, виявляється, – не дурень, за Хортицею він стрімко забирає на захід. Розуміє старий, якщо й надалі текти на південь, то так і недовго в Азовське море впасти, замість Чорного.
В ході маневру утворюється немов кендюх. Та не простий він, - „золотий”. Ще за чотирі століття до пришестя (народження) Христа, не меньший superstar Геродот, хоч і був греком, мерщій описувати цей дивокрай, від захвату висолопивши язика. Називав він його Гілеєю. Вона, міряючи Дніпром, простяглася на 110 верст; упоперек же вона шириться на 20 верст max., а min. - на 3 версти. Тут Великий Луг, тут Луг-батько. Яка трава тут буяє. То вона рідка, поодинока, розташована маленькими цятками, то вона стоїть довга, стрічкообразна і гнеться, як під вітром. Так і здається, так і очікуєш, що чи не покажеться писок велетенської білуги 3 сажні завдовжки (примітка: 1 сажня дорівнює 6 ліктів), чи не пропливе табуном осетр, севрюга та стерлядь, чи не виблисне лускою вирезуб чи пласким тулубом камбала, чи не присмикнеться десь клубок вугрів. Поки що немає, пливемо далі. Давно не було дощу – видимість, до речі, вельми гарна. Це дозволяє роздивлятись Луг далеко вглиб: метрів на чотири, на п’ять. Піскуваті галявини - то пустелі, острови водоростів – то ліси, камінці – то гори, а завали з корчів і іншого сміття – то просто завали з корчів, але тільки не для підводного мисливця. Досвічений пірнальник шукатиме в них гірлянди сомів й судаків, застиглих немов у заливному, хоч руками бери. Та це марна справа – тільки погладиш. Не допоможе тут і арбалет – підводна рушниця з гумовими тяжами – може не пробить – тільки пораниш. До ладу стане тут „пневмат”, або „гідропневмат” з однозубим гарпуном; підводний світ – тут аж подих перехоплює. Та не пропливе тут з острова на острів табун мишастої масті – тарпанів (диких коней), не побачиш ти характерних дерев Лугу (височенних (в 15 сажнів) осокорів, дубів (в чотири обійми), лапастих кленів, струнких ясенів, що вишикувались в сплошний дендроряд, а груші, кислиці та шовковиці не сперечатимуться між собою, хто рясніше засипле землю плодами) за силою горлиць, зозуль, сорок, стрижів, соловейок та чижів, щоглів, тетеревів, коростенів й удодів, та іншого співочого і не дуже птаства, чий спокій порушували хіба що соколи, яструби, шуліки та орли, чийому розмаху крил міг позаздрити одномісний літак. Не загуде в кількості сонм бджола – бо мертва, і не захлюпає прямо під ногою її мед. Та не побачиш ти по плавням свиню дику, таку гладку і здорову, що аж не віриш своїм очам, та не кинеся ти мерщій від неї на дерево. Та не попре вона на тебе і рилом товць. З ніг не звале вона і тоді не давай рвати. Та не збереться по повені в такі гурти зайця, що його можна руками в човни а-ля Мазай кидать. Та не побачиш ти більше вовчих зграй, таких великих, що їх можна кийками бить, а з їх шкір чоботи носить та шкірянки робить. А лисиці, борсуки, дикі кози, чокалки, виндихи, бобри, ховрахи і бабаки одне поперед одного. А їжака того – їжака!.. Так, надводня природа була яка незаймана і буяла на повну котушку; видок цього лугу був дуже гарний! Та не втрапиш ти ніколи в ці більше мільона десятин землі так, порослої комишом та осокою, високими соковитими травами, орнаментовану озерами і лиманами й порізану чисельними протоками Дніпра, що і Сусаніна не треба. Alas, нині все затоплено. Але й до того все понівечено та сплюндровано було стараннями людськими, переважно чужинськими.
Щось закортіло таранки до пивка. Піднімаємось на перископну глибину і бачимо село Мар’янське. Під аккомпанімент здивованих поглядів і роззявлених ротів (неначе люди уздріли самого Нептуна) виходимо на берег і потрапляємо прямісенько в базар. Він - рибний. Язикаті торговки наперебій пропонують нам рибу в’ялену, копчену й свіжу – всяку, окрім смаженої. Господи, чого тут тільки нема. Є і солоний, горбатий лящ, розрізаний навпіл впродовж і випотрошений. Якщо через нього подивитись на сонце, тушка світитиметься лагідним червоним світлом. Ось лежить витягнутий з чорторию і закопчений на фруктовому дереві сом. Очі – маленькі-маленькі, але не в приклад ним вуса – довгі й розкішні; сом нагадує козака. Він також без нутрощів, і ребра розіп’яті кілком. Ось плітка і щука мирно співіснують на прилавку - розкладені віялом, придавлені грудьми, а над ними височіє здоровенна тітка. Свіжий короп – мов вгодований заколотий кабан лежить і вуса в нього. Не такі як в сома, або тітки, а радше щигольскі, але луска годі й рівняти. Схожі на лобстерів, чинно копошаться раки. В іншій купі вони вже червоні і незворушні. Все тут є, навіть така екзотика (риба не либонь розповсюджена) як чехонь, схожа на шаблю, шереспер, знаний тут і взагалі на Дніпрі під назвиськом „жерех” і Tinca tinca L., про який в народі кажуть „краще м’ясо – свинина, а риба – линина”; це лин. Вони ніби викарбовані з бронзи і покриті патиною – темні з зеленовато-золотистим відтінком і мають тут такі габарити, що порушують те, що написано в книгах про їхні максимальні розміри, але нема тут осетрових. Вволю поштовхавшись по базару, купуємо верховод в’ялений. Він не більше долоні, і може зпершу скинутись на сорну рибу на зразок єрша чи бірючка, але на смак – смачнющий, жирненький – лускаєш його як насіння. До того ж оформлений непогано - нанизаний на шворку за очі і звисає мов намисто. Повісивши намисто на шию, полишаємо базар і, купивши, і дещо переплативши, замість 2 за 3 грн за півлітрову пляшку, пива „Оболонь світле”, вже поспішаємо на „Малятко”. Не витримавши, ще на ходу зубами відкоркувавши пляшку, починаємо дудлити пінну, гіркувату, мов якась лікувальна настоянка, рідину прямо з горла (наголос на останній склад). На шляху до Херсона за відвідуваннями гальюна вже мало уваги звертаємо на природу.
Херсон. Хто його не знає? Звісна річ, це і порт, і херсонський бавовняний комбінат, що наразі стоїть на колінах, але місцевість відома перш за все своїми овочами. Хто не знає херсонських кавунів? Таких великих, як баскетбольний мяч, смугастих, як американський прапор, і ножа коли встромиш - репає. І м’якоть така червона, з такими цукристими баранцями, що навіть якщо в тебе діатез і кропивниця, понос і золотуха разом узяті - жертимеш. А з перепою яка все-таки мила справа. Дуже смачний овоч, не всякий фрукт зрівняється з ним. Щоправда, на відміну від апельсинів, кавуни бувають і наколоті. В основному це нітрати – щоб швидше стиг – щоб дорожче продать. Є спеціальні тести, схожі на для визначення вагітності, щоб виявить „хімію”, але порада: не купуйте перші, не створюйте ажіотажного попиту. Купуйте кавуни вже восени, коли діти пішли до школи, але птахи ще не відлетіли у вирій. А що ж саме місто? Місто провінційне – не більше того. Якби не було міста Миколаєва (не плутати з Миколаєвом Львівської області) і міста-героя Одеси (не плутати з Одесою штату Техас (США)), було б тут замість тауна ціле заможнє сіті.
Оглянувши не такі вже і чисельні памятки, поспішаємо на аеродром. Сідаємо на „кукурузник”, злітаємо. Чим далі в ліс, тим гладші партизани: а відчувається, що незабаром море: чайки стали жирніші; одна ледь не потрапляє у турбіну. Початок затьмарений, але в світлі Ріки, що в своєму гирлі від стовбура-русла розбіглася потоками, і як коріннням деревина намертво вросла в Лиман, не помічається це. Здається, що Дніпро це не просто проточна калюжа, вода, здається буцімто це жива істота зі своїм ДНК, РНК. Істота причому могутня, така як Дракон в китайській міфології або Мавка в нашій.
Могутність Дніпра говорить сама за себе: 10 млрд кВт-годин. І це не межа. Плавні, острови, острови, плавні. Далі Велика, напівсолона вода. Це і є Дніпровський лиман. До речі, тут же і Бузький.
Останнє місто, яке вітає нас – це Очаків. Останній форпост, він і прикриває вихід Ріки у відкрите море. Далі йде Крим, потім нейтральні води, а потім край світу.
Знаєте, на Дніпро можна, ба навіть потрібно молитися. Молітеся, брати мої – кримчаки, на Дніпро, не халтурте. Пам’ятайте, що живете ви хоч і на морі, але існуєте через Дніпро. Станься щось (тьфу, тьфу, тьфу) з Північнокримським каналом, буде вам непереливки. Це саме стосується й донбасовців і кривбасовців зі своїми каналами відповідно.
Все, час додому. Дійсно гордість радянського літакобудування старенький Ан-2, перероблений на Ан-3, гудить, як хрущ, але летить.
„Бодай би він не впав чи якийсь йолоп його не збив”, – з острахом думаю я. Щойно подумав і наврочив: точно, вже летить ракета, пущена з військового полігону неподалік – там якраз навчання. Пілот брутально лається і, від чого нудить, круто забирає штурвал на себе; теж мені Нестеров. Ракета, однак, не дурепа: нині може літати і по кривій; вхопивши наш тепловий послід, вона робить маневр слід за нами з легкістю танцюриста. Вона наздоганяє нас як хорт лисицю, обманути її можна було б тільки, якби все це відбувалося у кіно...
Трах-бах... Знаєте, Дніпро видно навіть з небес. Видно кожну пісчинку, кожну мулинку, знамо, що відбувається з кожним бичком, які думки бродять в голові кожного жука-плавунця; кожен мікроорганізм на обліку і неорганіка теж. Вся інформація стікається в Небесну Канцелярію. Заправляє всим Господь Бог, він же Дідько. А взагалі то це згусток. Його може бути і багацько і в різних місцях одночасно; просто містика: незбагненно! Одне слово: висока матерія, але кажуть є й ще вища (зверніть увагу, ієрархія прослідковується навіть тут). Так от все йому відомо: що було, що є, інколи - що буде; пробував я збагнути, як таке (останнє) може бути, пробував він мені розтлумачити, навіть, як кажуть, на пальцях – не можу, хоч убий, але він наполягає, що ВСЕ не знає навіть він, що, мовляв, чим більше пізнає, тим швидше розширюється Всесвіт. Словом, махнув він рукою, і в одну мить зрозумів я це, але як пояснить ще й тепер вам – слів не докладу, бо ще немає. Зайнятий тим, що створює нові світи. Досить привітний тип, але навряд чи він перейматиметься нашим світом і Дніпром, по перше все учтено, а по друге для нього нема ні „так”, ні „ні”, ні добре, ні погано, ні холодно, ні жарко, ні вашим, ні нашим – непевна істота; досить велика зануда він з людської точки зору, тому уповать слід на свої власні зусилля, адже Дніпро це не тільки шлях від варяг в греки, але й відмінна рекреаційна зона. Не знаю, які держави будуть на Ріці, які народи заселятимуть його береги, але знаю одне: бережіть Дніпро. Тому:
1) Не скидайте неочищеними свої стоки.
2) Не смітіть самі.
3) Не запливайте за буйки.
4) Не пірнайте в недозволених місцях.
5) P.S. Якщо, гад, ти п’яний зайшов у воду – виходь негайно або пеняй на себе.



Форма твору: Інше
Рейтинг роботи: 0
Кількість рецензій: 0
Кількість переглядів: 417
Опубліковано: 16.04.2011 10:07



 

 

Оставлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи