chitalnya
прописатися       запам'ятати  
Поезія Проза Різне Аудіо
Автори Форум Рецензії Блоги i фотоальбоми Про проект

Чи правильно поховано Шевченка

[t novak]  Версія для друку


Шевченка поховано не там?



Тарас Шевченко – український народний поет, художник. Народився 9 березня 1814 року, помер 10 березня 1861 року.
В передмові до його «Кобзаря» сказано:
«…Ховали Шевченка на Смоленському кладовищі в Петербурзі. Народу зібралася сила-силенна. За труною йшли друзі поета - вчені, письменники, художники, студентська молодь. Серед них – Салтиков-Щедрін, Достоєвський, Костомаров, Куліш, Лєсков, Курочкін, Панаєв, Некрасов.
Висловлюючи загальний настрій з приводу передчасної загибелі Шевченка, Некрасов присвятив памяті поета рядки, сповнені скорботи і гіркого сарказма на адресу тих, хто став винуватцем смерті поета:

Не предавайтесь особой унылости:
Случай предвиденный, чуть не желательный;
Так погибает по божьей милости
Русской земли человек замечательный…
……………………………………….
Всё он изведал: тюрьму петербургскую,
Справки, доносы, жандармов любезности
Всё – и раздольную степь оренбургскую
И её крепость... В нужде, неизвестности
Там, оскорбляемый каждым невеждою,
Жил он солдатом с солдатами жалкими,
Мог умереть он, конечно, под палками,
Может, и жил он этой надеждою…

В своєму «Заповіті» Шевченко писав:

Як умру, то поховайте
Мене на могилі,
Серед степу широкого,
На Вкраїні милій,
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.

Друзі поета вирішили здійснити цей заповіт. З величезними труднощами було раздобуто дозвіл уряду. Перевезення тіла померлого перетвороилося на всенародну демонстрацію.
Поховали Тараса Шевченка під Києвом, на Чернечій горі, там, де він збирався збудувати собі хату в останній свій приїзд на Україну...”

Отож Шевченка було перезаховано під Каневом, над його улюбленим Дніпром. Та чи виконано його заповіт достеменно? І де волів „лежать” сам Шевченко?
Відповіді на ці запитання пропонуються в даній статьї.

Наголосимо відразу, місто Канів не відповідає «Заповіту». Місцевість навколо абсолютно лісиста і в ній зроду не було степів. Мало в ній і ланів. І вже зовсім не чутно, як «реве ревучий». Так де ж тоді? Яке місце мав на увазі поет, пишучи цей вірш?

Версія перша: Запоріжжя.
Запоріжжя не в сенсі міста Запоріжжя (тоді воно звалось Олександровськ), а історичної області. Хоча мова піде саме про місцину поблизу сучасного міста Запоріжжя. Чому тут?
Текст «Заповіта» як не можна краще підходить саме для даних країв. Судіте сами: «серед степу широкого» - умова ця, на відміну від Канева, тут виконуеться точнісенько, адже це степова зона України.
Й знаходимо ми прямі відповідності в віршах поета між степом і Запорожжям і запорожцями. До моменту написання „Заповіта” ця тема прослідковується у нього перманентно.
Наприклад уривок з твору «Думи мої, думи мої...”, 1839, С. - Петербург:

«…Як та воля, що минулась,
Дніпр широкий – море,
Степ і степ, ревуть пороги,
І могили – гори, –
Там родилась, гарцювала
Козацькая воля...”

Так ось звідки взялося на перший погляд незрозуміле «як реве ревучий» в заповіті. Все через дніпровські пороги, котрі по всьому Дніпрі знаходяться тільки на Запоріжжі (звідси й назва). І коли вода б’є об них, їх стає чутно, на відміну від Канева, де вода тече безшумно. Ще тексти:

«…Степ чорніє, і могила
З вітром розмовляє.
Заспіваю, - розвернулась
Висока могила,
Аж до моря запорожці
Степ широкий вкрили.
Отамани на вороних
Перед бунчуками
Вигравають... а пороги
Меж очеретами
Ревуть, стогнуть, розсердились...”

Поема „Гайдамаки” С. – Петербург, 1841.

Взагалі, Шевченко дуже часто в своїх віршах згадував могили. От і в заповіті він просить поховать його не У, а НА могилі. Збіг? Мабуть, ні. Справа в тім, що був звичай загиблих козаків ховати саме на скіфських могилах (курганах). І таких могил на Запоріжжі чимало.

Отже Запоріжжя. Але де саме? Відповідь очевидна: на березі Дніпра поблизу одного з дев’яти порогів. Якого? Можливо, написавши в заповіті „реве ревучий”, автор мав на увазі поріг Ревучий? Є такий. До того ж найпотужніший. Він ще зветься Ненаситнецький, Дід – порог, Ревун і біля нього якраз, по обидва боки Дніпра багато високих могил, а правий берег дуже крутий. Але чому він написав його з маленької букви? Можливо він мав на увазі взагалі Дніпро? Таке може бути:

„... А Дніпр мов підслухав: широкий та синій,
Підняв гори-хвилі; а в очеретах
Реве, стогне, завиває, лози нагинає...”

„Треті півні”

Всім відоме:
„Реве та стогне Дніпр широкий...”

Щоб з’ясувати це, давайте подивимся на оригінал „Заповіту”. Він істотно відрізняється і пунктуацією і орфографією від сучасного. Та хто посмів міняти граматику Великого Кобзаря? З якого дива? Відповідь проста: поет писав досить безграмотно. Слово „незабудьте” у нього написано разом. Те ж саме з „незнаю”. Після „Кровъ ворожу” замість трьох крапок - стоїть чотири. А як вам „перл” після слова „Молытися” – спочатку кома, а потім три крапки? А там, де повина стояти хоч якась пунктуація - нема нічого (після „въ семьи велыкій”)? Цілком зрозуміло, що такий текст потрібно було відредагувать. І його відредагували. Та автору здається, втім - не зовсім коректно. Вийшла деяка плутанина з власними назвами і крапкою з комою після „було выдно”. Отож порівнюєм: у Шевченка – „на вкраини” з маленької літери (до речі цей факт може слугувати на користь другої версії), в сучасному обробітку – з великої. Його „днипро” – з маленької (це ми точно бачим, бо бачимо велику, зовшім іншу за каліграфією „Д” в слові „До” на початку 14-го рядка), хоча як можна?! Але у Шевченка можна. Наприклад в вірші „На панщині пшеницю жала...” ім’я Іван писано теж з маленької літери. Отже це стиль. В цьому і корінь. Корінь в тому, що поріг Ревучий теж в такому разі необов’язково було писать з великої літери. І наостанок: крапка з комою після „було выдно”, яка замінена комою в сучасному вірші. На думку автора – дарма. Вона відокремлювала іншу по змісту частину речення від „днипро” і „кручи”. А інша по змісту ця частина може бути тільки тоді, коли „ревучій” застосовується в сенсі назви порога, а не Дніпра.
На думку автора такі ж самі пунктуаційні помилки редакторів при правці „На панщині пшеницю жала...” призвели і до інтонаційних змін, і до сенсових перекручень: наприклад, небога, сплячи, посміхається, а потім прокидається... Та це інша історія.

Якби Шевченко написав „ревучий” з великої літери, інших версій і бути не могло. Але все ж таки, якщо розглядати „ревучий” як Дніпро (на це наштовхує авторська кома, замість крапки після „ревучий”), а інше читати буквально, то в „Заповіті” очевидячки йшлося про місце поблизу Хортиці, яку він часто згадував у своїх творах і на якій він, до речі, побував. Що там і казать, місце підібрано вдало й абсолютно адекватно. Тут пахло волею, до якої Шевченко завжди так прагнув, спочатку для себе, а потім для всієї України. Та є дещо, що робить можливим і іншу версію. Для цього слід повернутись знову до оригіналу „Заповіту”.

Версія друга: поблизу Переяслава.
Дуже цікава фраза „на вкраини милій”. Слово „вкраини” написано з маленької літери, хоча в сучасних інтерпритаціях подаються як „Вкраїні” тобто „Україні” і тут автор згоден з редакторами. Але все таки: факт є факт. І що це може означать, розглянуть треба. В такому разі, є тільки одне пояснення цьому фактові. Він мав на увазі свій рідний край. Таким краєм, зазвичай, називається місцина в якій народився з невеликим радіусом навкруги. І Переяслав цілком підпадає і під відстань і під ландшафти його рідних Моринець і Кирилівки. Тут можна прискіпатись, мовляв, слово „рідний край” має і широке понятття, особливо у поета. Згоден, в такому ракурсі Запоріжжя - його рідний край. Та зазвичай людина, припустимо з Прикарпаття, попадаючи приміром з Польщі на Волинь, не назве її своїм рідним краєм, хоча це й є Україна - занадто вже різняться і місцини і люди. Та й в багатьох випадках Запоріжжя він називає саме „Запорожжям” і „Січчю”, а не „Вкраїною” в своїх творах. Знову ж таки: чому він поріг Ревучий називає саме Ревучим, а не Ревуном, або Ненаситнецьким (ця назва тоді мала найбільшу ходу)? Скажу зразу, що завданням даної статті не є пересварить мешканців сучасного Запоріжжя і Переяслава–Хмельницького. Метою її є показать всі можливі версії.
Отож, розглянемо версію Переяслава. Але чому тут, а не, скажімо, Канів, який ближче до його рідних місць? Відповідь: „Заповіт” писаний саме в Переяславі плюс є деякі факти, які ми розглянемо пізніше.
Тепер по тексту. Якщо розглядати не буквально, то події, зображені в тексті, підходять Переяславу. Звідси видно Дніпро, звідсілля його може й бути чути в „бурю”. Кручі дніпровські теж видно – на правому березі поблизу Трахтемирова. На могилі тут, як і на Запоріжжі, теж є його можливість поховать. Це або Вибла могила, або Три Братні могили. Є тут і лани. Єдине, чого тут бракує - це степів, особливо широких. Але й вони тут є: в цих краях і нині, коли селяни женуть корову на пасовище, то кажуть „на степ”. Хоча він може і бути при цьому меньше 10 гектар. Правду кажучи, це слабке місце на підтвердження цієї версії. Але й є сильне місце: „...щоб лани широкополі, і Дніпро і кручі було видно; було чути, як реве ревучий...”
Корінь тут є „було видно”. Чому поет не пише „на кручах”? Берег Переяслава – низький берег, як лівий. Отже якщо розглядати звідси, то кручистий правий берег буде лише видно за Дніпром. І кручі тут дуже кручисті, адже Дніпро робить петлю, сильно підмиваючи виступаючий ріг Трахтемирова.

Висновок: пишучи „Заповіт” Т.Шевченко мав на увазі поховати його обо на Запоріжжі, або на Переяславщині.

Але ж де мріяв лежать поет по тому? Справа в тому, що цей „Заповіт” він написав будучи молодою ще людиною, в віці 31 рік. На це його наштовхнула хвороба, плюс можливо ще й те, що він опасався смерті від царя. Але не судилося загинуть Шеченкові в цьому віці. Його хвороба минула, а цар Микола його відправив на заслання. Отже чи були інші „Заповіти”, пізніші за хронологією, а отже і більш приоритетні? Так. Це ми чітко побачимо, якщо причитаємо поему „Сон”, написану в Орській кріпості в 1847 році. Цей „Сон” дуже претендує на „ Заповіт” (до речі, власне „Заповіт” Шевченко „Заповітом” не називав - він йшов без назви). Скільки бачив снів поет за своє життя - багато. Проте цей, він його все ж таки записав і доволі географічно реалістично. Отже занадто важливим він був для нього. Вірш іде як спогад.
По тексту:
„Гори мої високії,
Не так і високі,
Як хороші, хорошії
Блакитні здалека.
З Переяслава старого,
З Виблої могили...”

Зверніть увагу, гори розглядаються з Переяслава через Дніпро! Це є доказом в підтвердження версії номер 2. Але тут на відміну від „Як умру то поховайте...” Шевченко думками вже на правому березі.

Версія третя: Трахтемирів

Далі:
„...А онде, онде за Дніпром,
На пригорі, ніби капличка
Козацька церква невеличка
Стоїть з похиленим хрестом...”

Далі:
„...І Трахтемиров геть горою
Нечепурні свої хатки
Розкидав з долею лихою,
Мов п’яний старець торбинки.
А он старе Монастирище,
Колись козацькеє село,
Чи те воно тойді було?..
Та все пішло царям на грище:
І Запорожжя, і село... ”

Ще:
„...Простіть, високії (горам), мені!
Високії! і голубії!
Найкращі в світі! найсвятії!
Простіть!.. Я богу помолюсь...
Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що прокляну святого бога,
За неї душу погублю...”

Та темою даної статті не є дослідження чи був Т. Шевченко богохульником чи ні, тому продовжимо:
„... Над Трахтемировим високо
На кручі, ніби сирота
Прийшла топитися... в глибокім,
В Дніпрі широкому... отак
Стоїть одним одна хатина...
З хатини видно Україну
І всю Гетьманщину кругом...”

І саме головне:
„...Отакий-то на чужині
Сон мені приснився!
Ніби знову я на волю,
На світ народився.
Дай же, боже, коли-небудь,
Хоч на старість, стати
На тих горах окрадених
У маленькій хаті.
Хоча серце замучене,
Поточене горем,
Принести і положити
На дніпровських горах.”


Такими словами Шевченко закінчує цей сон. На думку автора це свого роду заповіт від 47 року. І далі мріятеме Шевченко про ці краї, наприклад в „Не молилася за мене...”, 1850, Оренбург:

„...А я так мало, небагато
Благав у бога. Тілько хату,
Одну хатиночку в гаю,
Та дві тополі коло неї,
Та безталанную мою,
Мою Оксаночку; щоб з нею
Удвох дивитися з гори
На Дніпр широкий, на яри,
Та на лани золотополі,
Та на високії могили;
Дивитись, думати, гадать:
Коли то їх понасипали?..”

Вірш закінчується:
„...Я тілько хаточку в тім раї
Благав, і досі ще благаю,
Щоб хоч умерти на Дніпрі,
Хоч на малюсенькій горі.”

Мабуть вже не хочеться йому бути похованим в Переяславі:

„Якби то ти, Богдане п’яний,
Тепер на Переяслав глянув!
Та на замчище подививсь!
Упився б! Здорово упивсь!
І препрославлений козачий
Розумний батьку!.. і в смердячій
Жидівській хаті б похмеливсь
Або в калюжі утопивсь,
В багні свинячім.

Амінь тобі, великий муже!
Великий, славний! Та не дуже...
Якби ти на світ не родивсь
Або в колисці ще упивсь...
То не купав би я в калюжі
Тебе преславного. Амінь.”

Переяслав, 1859

Але поміж тим все більше і більше тягне його в свій рідний край, але обов’язково над Дніпром:
„Минаючи убогі села
Понадніпрянські невеселі,
Я думав: „Де ж я прихилюсь?
І де подінуся на світі?”
І сниться сон мені: дивлюсь,
В садочку, квітами повита,
На пригорі собі стоїть, хатина,
Дніпро геть-геть собі розкинувсь!..”

„Сестрі”, Черкаси, 1859


Версія чотири: Межиріччя, гора Мотовилівщина
Це версія знаходить підтвердження вже в інших документах: його листуванні, спогадах товаришів. Влітку 1859 року він в останнє приїздить на Україну, аби підібрать собі місце для хати. З Корсуня, де він гостює у свого названого брата Варфломія, він виїздить Россю і понад Россю до с. Пекарів, поблизу якого тоді ця річка впадала у Дніпро. Ці місця йому подобаються і через деякий час вони їдуть з Варфоломієм до поміщика Парчевського, щоб остаточно домовитися про купівлю в Межиріччі, де Рось впадає в Дніпро, невеличкої ділянки. Але Парчевський відмовляє: мабуть, не хоче мати такого сусіда, "що про волю писав".
15 липня, через півтора місяця після приїзду, поблизу села Прохорівки, куди Шевченко завітав погостювати до свого друга М.Максимовича, відомого вченого, першого ректора Київського університету, його заарештують. Хтось із місцевих поміщиків доніс про його вільнодумні розмови з селянами.
Його відправляють в Київ, звільняють, але з умовою негайно повернутися до Санкт-Петербурга.
Всі справи в Україні поет поручає побратимові, тому Варфоломею предстоїть знайти для побудови хати не меньш мальовничий куток землі. Тарас його підганає, шле лист за листом: 10 вересня 1859 року - ".. .мне до сих пор снится Днепр и темный лес вдоль горы" (VI, 235); 2 листопада 1859 -"Максимович в Прохоровке уступает мне такое же добро, как и в Парчевского, только что не возле Днепра, вот моя беда! Видно Днепр, но издалека, а мне его надо у порога" (VI, 239; пер. с укр. - Л Л.). Пізніше, уже в лютому 1860 року пише, що якщо ділянка не біля Дніпра, то й задаром її не потрібно. В кінці кінців Варфоломей зупинився на Чернечій горі, котра знаходилась поблизу Мотовилівщини. Тарас Шевченко висилає йому 1000 рублів на побудівлю хати, мріє одружитись, щоб приїхать на Україну з молодою дружиною, але всі плани руйнуються: весілля не відбулось, а хата залишилась тільки в планах на папері.
Поет почуває себе дуже зле, і 27 лютого по новому стилю пише свій останній вірш „Чи не покинуть нам, небого...”. Навіть при смерті, але не бажаючи помирать, він пише на останок:

„...Та як буду здужать,
То над самим Флегетоном
Або над Стіксом, у раю,
Неначе над Дніпром широким,
В гаю – предвічному гаю,
Поставлю хаточку, садочок
Кругом хатини посаджу;
Прилинеш ти у холодочок,
Тебе, мов кралю, посаджу.
Дніпро, Україну згадаєм,
Веселі селища в гаях,
Могили-гори на степах –
І веселенько заспіваєм...”


9 березня 1861 року до хворого поета надійшло багато поздоровлень – йому сповнилось сорок сім років. 10 березня о 5:30 ранку Тарас вирішив спуститись до своєї майстерні, де сиділи його друзі. На крутих східцях заточився і впав. То була смерть.
В деяких джерелах є свідчення, що останніми словами Кобзаря було: „До Канева”.
На думку автора це є несенітнецею, бо смерть настала моментально внаслідок паралічу серця, зумовленого серцевосудинною недостатністю. Отже ніяких останніх слів і бути не могло. Приймаючи й до уваги і те, що Шевченко в ці дні був іменинником, доречно припустити, що друзі його, знаючи напевно що смерть їх друга на порозі, не могли тим не меньше спитати: „То де тебе поховать?”
Юридичних заповітів Шевченко по собі не полишив. Це спричинило деяку поховну катавасію.
Спочатку поховали Шевченка на Смоленському кладовищі в Петербурзі. Це були тимчасові похорони. Друзі (художник Григорій Честахівський, брати-літератори Михайло і Олександр Лазаревські) знали, що Шевченко прагнув бути похованим на Україні (про це він просив ще в свому „Заповіті”), але потребувало деякого часу роздобути дозвіл на це. Труна з тілом лежала в металевій домовині, щоб сира земля не повредила ані дерево, ані тіло, бо з часом прах духовного отця належало повернути до України.
З Москви до Києва кіньми Шевченка було доправлено 18 травня. В останню путь його супроводжували Г. Честахівський і М. Лазаревський.
Процесія почалась у лісі, біля Никольської Слобідки, де коні були випряжені, а дроги з гробом повезли через Дніпро студенти. Де поховають Шевченка, остаточно ще не було відомо. Були думки поховати на Щекавицькому цвинтарі, або у Видубицькому монастирі, з настоятелем якого зводний брат поета Варфоломей Шевченко умовився, було, вже про приготування могили. Справа була в тім, що з огляду на недавній маніфест про визволення з кріпацтва та початок польських заворушень, була небезпека демонстрацій. Київське ж єпархіальне начальство не було повідомлене адміністративною владою про перевезення тіла Шевченка з Петербургу у Київську губернію. Поки що треба було труну поставити в якійсь церкві. Благочинний, яким був протоірей Петро Лебединцев, не міг того зробити своєю владою і спішно звернувся до митрополита Арсенія (Москвина), який, вислухавши доклад, сказав, щоб отець Лебединцев їхав до генерал-губернатора і доложив, що з боку митрополита перешкод нема. Генерал-губернатор князь Васильчиков, який відрізнявся гуманністю, після короткого докладу о. благочинного, відповів: „Сталося, нехай внесуть до церкви". Після цього прот. П. Лебединцев з причтом Христорождественської церкви на Подолі зустрів труну і її внесли до названої церкви, де відправлено було панахиду, і де гріб зоставався через ніч. Саме тут тіло брата впереше побачили Йосип, Микита та Ярина Шевченко – його рідні брати та сестра. На нічній нараді вирішено було таки не ховати в Києві, а за Каневом, там, де Кобзарь збирався поставить собі хату. По іншій версії Митрополит заборонив ховати неблагонадійного поета в Києві.
Гріб донесли до пристані біля Цепного мосту, встановили на пароплав „Кременчук” і 20 травня процесія відбула до Канева.
І знову непорозуміння. Брати Шевченка прагнули поховати Тараса не на канівському кладовищі, а біля стін Успенського собора. Цей собор Канева був збудований в 1144 році, на три роки раніш заснування Москви, не кажучи вже про Нотр-Дам обо Кельнський. Григорію Честахівському навіть довелося полаятись з рідними, вимагаючи перевезення Тараса на Чернечу гору. Від Успенського собору до Чернечої гори не наважились везти Дніпром - декілька верст по горах несли на руках.
Тараса ховали, як парубка. Перед його труною шли дівчата в яскравих вінках і стрічках, вишитих сорочках і плахтах. Вони голосно голосили, ніби розлучаючись зі своїм суженим. Після похорон могилу по козацькому звичаю обклали камінням і дерном, надавши їй округлої форми, і буквально відразу Чернечу гору стали називать Тарасовою.
Таким чином закінчилась не зовсім зорганізована епопея по перепохованню Шевченка. Втім „Заповіт” в цілому було виконано. А якби ти, Тарасе, так не переймався: „холоне серце, як згадаю, що не в Украйні поховають” то можливо воно б билося довше і наступні твої рядки: „що не в Украйні буду жить, людей і господа любить” на березі Дніпра в своїй хатині ти б згадував як просто побоювання.
Як би там не було, ти на своїй милій Вкраїні. І де б ти не лежав: від Чорнобиля до Херсона, від Прип’яті до Лимана вся Україна твоя – вольна, нова і згадує тебе незлим тихим словом. А хто й інакше – хай йому грець.



Форма твору: Інше
Рейтинг роботи: 0
Кількість рецензій: 0
Кількість переглядів: 963
Опубліковано: 16.04.2011 10:10



 

 

Оставлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи