http://www.chitalnya.ru/

Паперовий літак

Паперовий літак

5

То мабуть доля кожного. Кожного такого, як я. Колись я був частиною дерева. Потім я став чистиною зошиту. Нас було багато, сорок вісім. Ми завше всі мовчали. Нас вдягнули у клітчатий одяг. Після чого, когось із нас спаскудили чорнилами, когось від нас вирвали. Хтось із нас ніс певне значення, важливе, а хтось і ні. Майже все це пережив і я. Спочатку мене вирвали від всіх, потім спаскудили ручкою. Чорною та синьою. А після цього поклали назад до решти таких же, як я. Всі мовчали.
Тепер мене дістали і скрутили у форму літака. Я – паперовий літачок. Не просто аркуш. Тепер моя місія в иншому – розважати. Робити видовище. Мене мають кудись жбурляти, я маю плавно кудись летіти. Проте, чи вміє мій хазяїн робити паперові літачки належним чином? Від цього залежить мій політ. Чи я приземлюсь плавно на уявне шасі, чи зі всього розгону вдарюсь носом об землю? Моє обличчя деформується, я стану літати ще гірше, битись об землю ще боляче. Скільки я пролечу? Скільки мені прийдеться відчувати свободу? Скільки повітря кататиме мене на собі? Що на своїх крилах понесу? Бортовий номер? Свастику? П’ятикутну зірку? Слова «За родину»?
Мене продовжують згортувати, лишились самі крильця, і от я перед порогом, за яким свобода. Переді мною тридцять метрів волі. А внизу – вода. Хтось робить паперові літачки для того, щоб послати записку між рядами парт; хтось їх підпалює і жбурляє з балкону. Мене жбурлятимуть з ДніпроГЕСу. Цікаво. Чи є ще якась людина в Запоріжжі, яка від нема чого робити жбурляє з ДніпроГЕСу паперові літачки? Я лежу на перилах, дивлюсь вперед, мене тримають, аби не здуло вітром. Лишилась одна надія на нього. Може він переверне всі закони цього світу і приготує для мене инший фінал. Проте потік машин позаду так шумить, що одразу вириває мене з цих мрій.

4

Я в повітрі. Легко з чиєїсь руки я вмить став вільним. Позаду лишається все: перила, чиїсь обличчя, потік машин. Позаду лишився той світ, тепер я в цьому. Я, як боїнґ, залишаю позаду все і сам лечу від них, а не вони мене пускають. Ці очі невідривно стежать за мною. Так буде до мого фіналу.
Попереду недосяжні горизонти. До них так далеко. Навіть найсильніший вітер мене туди не донесе. Натомість він, такий гарячий, лагідно обіймає мої крила. Він наче співчуває моїй долі. Я співчуваю йому. Його воля безмежна, але життя таке коротке. Вітер підхоплює мене на свої крила. Я плавно, дуже плавно спускаюсь вертикально, як гелікоптер. Мене не розвертає, мною ледве качає. Відчути таку свободу мріє кожен. Кожна людина зараз мріє зменшитись у розмірах і плавно спуститись на мені.

3

Хочеться скинути цей клітчатий костюм, аби повною мірою відчути свободу. Ці клітинки – як грати. Вони здавлюють легені, не даючи вільно дихати. Вони роблять моє білосніжне тіло брудним, не дають із задоволенням на нього споглядати. Ці клітинки служать для того, аби гарно писати на мені. Що там на мені написано? Що я несу у прірву на собі? Фрагмент важливої чи не дуже лекції? Любовні записки від коханки? Рецепт якоїсь страви? Що б там не було.
Я несу собою Слово. Несу його до прірви, аби це Слово назавжди вмерло. Це так кажуть, що Слово вічне. Але ж ні, його легко вбити. Бо воно вже ніколи не буде зчитане, промовлене, побачене. Воно буде знищене чорними крилами Дніпра. Рукописи не горять. Вони тонуть

2

По-троху, по сантиметру я спускаюсь до низу. Внизу чернеча води. Вона вже розкриває свої обійми, щоб я в них розкис і став частиною води. Я буду довго плавати на поверхні, поволі розповзаючись на шматки. Слово в мені стане нерозбірливим. Чорнила розтечуться по всій моїй площині. Я буду чиєюсь нерозгаданою таємницею. Я поховаю собою Истину. Я пролетів половину шляху. Ні, не шляху. Я пролетів половину свободи. Вже ближче за ті перила вода. З боку від мене минають грубі цятки бетонної греблі. По той бік тонни літрів води. Якщо ця гребля прорве, я зникну, як піщинка в океані. Я опинюсь під водою. Мене нестиме хвилею довго, поки я не зачеплюсь об якусь арматурину на дні. Там мене розірве на шматки підводною течею. Але наразі я просто спускаюсь до дна Свободи.


1

Мої крильця наче від страху трепещуть. Мій корпус увесь дрижить. Так певне називають турбулентність. Я вже відчуваю холод пізньоосінньої води. Зараз я приземлюсь, я буду довго плавати. Я буду викликати інтерес у перехожих, у птахів. Я ще житиму наповнюючись водою. Але треба встигнути подумати про цей світ. У мене залишилось декілька митей. Про дітей, про тварин, про чиїсь руки, про повітря, про небо, про порожнечу, яку я щойно плавно пройшов. Свобода – це порожнеча. Це пустий простір, де тільки я з вітром сам-на-сам. Врешті решт подумати про Слово.
С, л, о, в, о.
Все навколо зростає в суцільний шум… 5 шум 4 холод 3 вітру 2 немає 1 вода

Скинута атомна бомба на місто Хіросіма унесло близько вісімдесяти тисяч людей, знищило все живе і збудоване в радіусі близько тринадцяти кілометрів.



Автор: Баско Листопад
Форма твору: Трилер
Опубліковано: 07.06.2011 16:07