chitalnya
прописатися       запам'ятати  
Поезія Проза Різне Аудіо
Автори Форум Рецензії Блоги i фотоальбоми Про проект

Пошуки натхнення

[Євгенія Гонтар]  Версія для друку



Моєму сонцю…

Натхнення ми шукаємо усюди, але приходить воно раптово, як і кохання - не очікувано. Так і я, в пошуках натхнення, блукала містом, але навіть мальовничі пейзажі мого міста не дарували мені ніяких ідей. Трохи розчарувавшись, я сіла на лаву у парку та почала спостерігати за шаленим виром людей. Повз мене пролетіло десь п’ять чоловік, котрі весь час розмовляли по телефону і кудись поспішали; потім пробігло кілька мам та бабусь зі своїми дітьми та онуками. І то є зрозуміло, чому дорослі поспішали – кінець робочого дня, п’ятниця, вже сонце зайшло за обрій і темрява почала потроху забирати місто у свої пута. Також ясно, чому закохані пари, нікуди не летячи, блукали вечірнім парком, але я не могла збагнути одного – чому дівчина, що сиділа навпроти мене, постійно дивилася у небо, то посміхаючись, то в її красивих очах виднілися нотки невтішної печалі.

Я довго її вивчала своїм прискіпливим оком. Мені здалося, що їй приблизно 20 років, доглянута та охайна, з блакитними глибокими, але зажуреними очима і чорнявим, як вугілля, волоссям. Мені дуже хотілося підійти та розпитати її, чому вона так сумує, але я вирішила дати їй спокій. Вже темрява поглинула майже усе місто, тому я вирішила повернутися додому, адже в парку людей вже майже не було. І тільки я кинула свою сумку через плече, відчула дотик чиєїсь теплої долоні у моїй руці. Це була та дівчина. Я кинула на неї здивований погляд, на що вона відповіла м’якою та ніжною посмішкою. Вона сказала:

- Я – Мирослава, можна просто Міра. Не лякайтесь – я просто хотіла запитати вас – чи не помічали ви, яке прекрасне зоряне небо і як палають оті маленькі срібні іскри, запалені Місяцем? Мене це зацікавило і я відповіла: - Небо дійсно прекрасне і непередбачуване по своїй суті. До речі, мене звати…

- Не треба імені, - перебила мене Міра. – Я й так бачу, що ви чиста та відкрита людина. Я посміхнулась і запропонувала: - Бажаєте прогулятись?

Вона кивнула головою і ми поволі пішли, прогулюючись нічною Полтавою. Йшли і розмовляли про щось, до речі у дівчини була особливість – іноді вона згадувала себе у третьому обличчі, дивилися на небо, посміхались одна одній. Так дійшли до Білої Альтанки, де я набралася сміливості і запитала:

- Міра, а можете мені сказати, чому у вас такі зажурені очі? Вона зітхнула, глянула у небо і сказала:

- Від кохання…

- Від нещасливого?

- Навпаки, дуже щасливого, - відповіла Міра. Але одразу додала, - Ви дійсно хочете знати мою історію?

Я мовчки кивнула головою. Удвох ми присіли на лаву. Дівчина тяжко зітхнула і почала свою розповідь:

- Я все життя вважала себе одинаком – я жила, і до сих пір, живу в своєму прекрасному придуманому світі. Усі мої знайомі вважають мене дуже відкритою. Міра справді має чимало друзів, вона цьому рада. Але все життя я мрію знайти людину, котра буде мені рідна душею. Я шукала усюди і завжди, постійно… І навіть коли засинала, я блукала своєю планетою і шукала свого героя. Але трапилося так, що я припинила пошуки – в автокатастрофу була втягнута моя найкраща подруга Марина. Після її похорон, я піднялася н дах того будинку, де ми разом з нею любили чаювати и дивитися за зірками. Глянувши вгору, Міра побачила яскраву-яскраву зірку, котрої раніше не було. Я зрозуміла, що то є Марина. Усвідомивши це, я вирішила залишитися однією на деякий час. Але раптом я почула шум на цьому ж даху. На межі стояв молодий хлопець і ось-ось мав стрибнути, але його все щось тримало. Я підбігла і закричала: «Стій! Не змушуй своїх друзів та рідних страждати через тебе!». Він поглянув на Міру, і побачивши його очі, вона зрозуміла, що це її принц. Хлопець подякував дівчині за те, що та врятувала його, але з даху він не пішов. Він сказав мені: «Я залишуся з вами. Чи ви не помічали, яке гарне зоряне небо?». Ми говорили. З розмови я дізналася, що ім’я йому було Андрій і стрибнути він хотів через нерозділене кохання. Так ми досить швидко стали друзями, але через кілька місяців я відчула, що дружба переросла у симпатію переплетену з прив’язаністю... Це була закоханість – перший крок до кохання всього Міриного життя зробив сам принц. Він зізнався, що закоханий у неї, а вона відповіла йому тим же. Так вони скрізь і завжди були разом. Пройшов рік з дня нашого знайомства, і в той день він сказав мені фразу, яку я запам’ятала на все життя: «Що б зі мною не сталося – живи й радій. Я буду жити у твоїх думках, і коли буду на небі милуватися тобою, буду оберігати від усього…». Якщо чесно, я не зрозуміла до чого він це сказав, але рівно через 2 місяці він стрибнув з мосту. Що б там не казали, але я не вірю в те, що він зробив це по своїй волі. Після смерті слова, котрі Андрій говорив Мирославі, крутилися в неї в голові і вона усвідомила, що повинна жити за двох – за принца і за себе. В день коли Андрій стрибнув, я була на даху одна. Мені чомусь було холодно, але раптом одна зірка засяяла так яскраво, що засліпила мене і зігріла своїм сяйвом. Потім я зрозуміла, що це був дух мого героя. Я довго убивалася, але одного разу, уві сні я почула голос Андрія: «Мируся! Скоро ми знову побачимось, будемо з тобою разом… Залишилось з тобою навіки вічні…» Я прокинулася від світла… Від світла зорі мого принца…

Міра замовкла і додала:

- Ось так я і живу і очікую… Спостерігаю за небом…. І ночами, уві сні торкаюся його обличчя… Я нічого не відповіла. Так, мовчки ми сиділи на лаві, не більше ніж пів-години. І раптом, Мирослава підхопилась і закричала:

- Дивись! Дивись! Ось вона! Ця зірка… - рукою вона показувала на одну з найяскравіших зірок на небі. Міра відіслала зорі повітряний поцілунок і посміхнувшись, знову сіла. Ми сиділи так до самого ранку, і тут мені в голову прийшла ідея:

- Послухай! А давай завтра зустрінемось і поспостерігаємо за зорями? - Добре! Я знайду тебе завтра у парку… - відповіла та і ми розійшлися. Ввечері, я до опівночі блукала парком, але не знайшла своєї нової подруги. Потім я пішла до Альтанки на ту лаву, де ми учора сиділи і поглянула у небо… Дві світлі хмаринки нагадали мені її очі, але скоро вони розтанули і я побачила зорю Андрія, і зовсім поруч яскраву, сяючу червоним сяйвом зірку. То була Міра. Я довго дивилася на ці сяючі «душі», поки не побачила, що вони почали зливатися в одну зірку, котра своєю формою нагадувала серце…

Так, кохання прийшло до Мирослави раптово й не очікувано, але принесла їй натхнення на життя і багато-багато щастя…



Форма твору: Повість
Рейтинг роботи: 5
Кількість рецензій: 1
Кількість переглядів: 263
Опубліковано: 10.10.2011 22:28





© Copyright: Євгенія Гонтар



 
Рецензії


Богдан Ступак   [CrazyTacooo]   Додано 19.10.2011 в 22:58   Рецензія: позитивна

Початок виписаний чудово
А от щодо історії самої Мирослави, тут слід було б трохи відредагувати, бо все якось наплутано
Але в цілому лишу позитивний відгук





 
Євгенія Гонтар   Додано 19.10.2011 в 23:45

дякую за думку, прийму до уваги та відредагую.



 

 

Оставлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи