chitalnya
прописатися       запам'ятати  
Поезія Проза Різне Аудіо
Автори Форум Рецензії Блоги i фотоальбоми Про проект

Вулиця зелених горіхів

[Катерина Ягельська]  Версія для друку


- ...Старенька пісня, її крутили на дискотеках років п’ять тому, - Ірина сильніше загорнулася в ковдру і поглянула на тоненьку смугу світла з ванної кімнати, де плескотіла вода. – Я мала б відпочивати душею з приємною мені людиною, а я хвилююся через цю шмакодявку.
Двері ванної кімнати відкрилися, і звідти вийшов високий чоловік з гарною статурою, обтираючись рушником.
- По каві? – спитав він, розвішуючи рушник на батареї.
...Кава... бажано з вершками... ням-ням... зважаючи, що буде приготовлена приємним тобі чоловіком...
- Авжеж, - Ірина облизнула губи і потягнулася на ліжку, створивши якесь котяче муркотіння.
Вона обожнювала з Ним вечірні кавові моціони. Власне, вишуканий присмак був не стільки у каві, скільки в манері спілкування. І домашня кава не здавалась такою смачною за відсутністю його сигарет і звичного звертання “Іринчик”. Все в їх стосунках було невимушене і вільне. Він від неї нічого не вимагав, вона, в свою чергу – теж. Та і які могли бути обов’язки, коли в свідомості обох блимали червоні написи “FORBIDDEN”, а на серцях зазначалося “Тут схоронений...” і “Тут схоронена...”, “пам’ятаємо, любимо...”. На жаль, її юність не уникла зіткнення лоба зі стіною, і в свої двадцять вона вже мала привід похлюпати під символічну повільну пісню. Однак заперечувати думки про їхнє спільне майбутнє, в принципі, було б нечесно. Жіноча натура схильна будувати ілюзорні багатоповерхові надії з ліфтом в середині, який миттєво підніме на необхідну висоту. Для нього, звісно, ніяких ліфтів не існувало, і шкрябатись вгору під синє небо з янголами та амурчиками здавалось куди прозаїчніше за парубоцьку яєчню. Але якби він мав такі ж таланти, існував би певний відсоток ймовірності, що він - жінка, що аж ніяк її не влаштовувало. Тому вона навіть по-своєму любила його чоловічу логіку. Якось, правда, вони ледве не посварились через різні погляди на принципи ідеологічного управління. Але ніколи ще вона не знаходила такого цікавого співбесідника в небайдужих для неї темах. Хіба міг двадцятирічний хлопчиська аналізувати Блаватську чи Тихоплава? Безперечно, скачати нову мелодію на мобілу чи податись кудись в пошуках драйву більш суттєво.
Ірина повільно, якось неохоче визволилася з-під ковдри, натягуючи чоловічу сорочку, і попрямувала до ванної.
Кімната наповнилася ароматом кави, запрошуючи до столу, але Ірина не поспішала – її погляд зупинився на келихах в каструлі під умивальником, один з яких був клеймований відбитком яскравої губної помади. Отаке!


Мигтіння світломузики викликало в Аліни ще більше бажання рухатись. Вона невтомно плигала, майже не розбираючи ніякої мелодії. І ось вона, приємна, довго очікувана перерва – повільний танець, і ось він – її коханий, з гарячим поглядом і чаруючою посмішкою. Що б не казали – любов прекрасна, заради цього треба жити!


- Чому сумна? – спитав чоловік, наливаючи каву.
Ірина потерла край столу пальцем, ніби відтираючи пляму, позіхнула і легенько зморщила брови.
- Батьки поїхали, ми залишались з Аліною вдвох. Вона на дискотеку попленталась, а я – хвилюйся!
Чоловік посміхнувся, ніби Ірина переймається через якусь дурницю.
- Не сама ж вона пішла? – спитав він, підсуваючи чашку.
- З хлопцем своїм, але в тому-то й справа. Вона на ніч в нього залишитись збирається, а хіба можна переконати десятикласницю, що не варто поспішати... особливо, коли я старша сестра?
- Ну, звісно, - чоловік закурив і поглянув на годинник, - ти ж залишаєшся з дорослими чоловіками.
Варіантів відповіді в Ірини виникло відразу з десять, починаючи від “Що ти хочеш сказати?” і можливо, навіть просто “Козел!”. Але вона, ймовірно, забагато дивиться телевізор останнім часом, і тому в її голові виникають такі раптові повороти подій. Але натомість вона, не чекаючи того сама, вимовила:
- Ти ж залишається з молодими дівчатами.
І, можливо, це була не найкраща фраза, вибрана зі списку, але вона вимовлена, і, безперечно, на неї буде спрямовано якусь зустрічну, щоб скалічити, знищити, стерти. І хіба це проблеми, що до тих клятих келихів додадуться чашки? Все одно треба повертатись додому, і хіба важливо, що можна було б не поспішати і поспати, скажімо, години до восьмої. І, звісно, настрій ще не псувала невідома поки що сповідь сестри... але як вона ненавидить свою вулицю! Завжди доводиться повертатися на неї без усіляких приємних новин. Завжди вона повертається на неї неохоче.
І звісно, проблем би ніяких не було на цій вулиці, адже вулиця вона собі, як вулиця. Довга, вузька, з одноповерховими будиночками, що тихо сплять уночі і мирно просипаються вранці. Вчасно перекопані городики перед будиночками підкреслюють хазяйновитість господарів і водночас ніби натякають, що їм не вистачає ділянки всередині. Але красу вулиці це ніяк не псує. Та одного шкода: вся вулиця засаджена високими зеленими горіхами, що не втримують плоди і розсипають їх прямо на дорогу, а коли раптово вночі вдарить мороз, вони розсипають своє ще зелене, побите морозом листя. І здається, що те листя дихає і повільно вмирає, навіть боляче на нього дивитися, не те, щоб ступити. Воно б могло ще жити тиждень, може, навіть два, а потім тільки почати жовкнути. А як же шкода цих немовлят!

Та все одно для всіх вона так і є вулицею із зеленими горіхами, бо тільки дві дівчинки поверталися на неї додому на світанку, і любов їх була така ж зелена, як ті горіхи.



Форма твору: Інше
Рейтинг роботи: 0
Кількість рецензій: 0
Кількість переглядів: 233
Опубліковано: 02.11.2008 22:32





© Copyright: Катерина Ягельська



 

 

Оставлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи