chitalnya
прописатися       запам'ятати  
Поезія Проза Різне Аудіо
Автори Форум Рецензії Блоги i фотоальбоми Про проект

Лемківський аркан з дубинками

[Василь Калита]  Версія для друку


Святкування дня іменинника було для новоспечених студентів першою нагодою зібратися разом групою. Де ж іще можна бідним студентам посидіти дружньою компанією, як не в гуртожитку. Особливого сценарію це дійство не мало і мати не могло. Скинулись, закупились, поїхали, напились.
Тут вже Додік мав набагато ширше, ніж компанія архаровців коло слухачів. Не з усіма новими одногрупниками до цього часу випадала нагода поговорити. І вони, розігріті випитим, починали розповідати перед усіма, хто та звідки. Вася, як завжди згадав Кульпарківську. Додік, хоч вже неодноразово встиг пересвідчитись у його відповідності цій вулиці, та перед широкою аудиторією заявив: "Я був на Кульпарківській… Я по ній трамваєм проїжджав." Невідомо, чим там насправді їхав Додік, та по вулиці цій трамваї ніколи не ходили. Вася це знав і тому висунув припущення, що, можливо, так називали свій транспортний засіб з червоним хрестом і мигалкою кремезні хлопці-санітари, з якими тоді Додіку випала честь їхати.
Додік переконався, що не варто більше згадувати Кульпарківську, бо за столом - її пацієнт. Та цьому пацієнту довго скучати не прийшлось, адже наступною темою розповіді Додіка стали Пацятичі і, звичайно, його багатий родовід. Ще раз почути, які національності містив рід Додіка, це була неабияка радість для Васі і Вови.
А на гуртожитки тим часом насувався вечір. З компанії, повеселившись досхочу, починали випадати студенти. Мешканці гуртожитку порозходились по своїх кімнатах. Деяким цього вечора так і не судилось потрапити до себе, оскільки смачно хропли по закутках і туалетах. Вася, розповівши групі приколи про негрів, вважав свою місію виконаною і уже скоро їхав маршруткою на Кульпарківську. Бачив і Додік, що пора йти до себе на квартиру, там хазяйка Петлюра, напевне, зачекалась. Сьогодні вона, бідна, не має з ким випити.
Кожного дня доїжджати Додіку в Пацятичі не випадало, та й не мав він "бабок" на це, і тому винаймав квартиру в старої, ласої до чарки, Петлюри. Їй було далеко за вісімдесят, та випити любила і могла. Ще й свою методу пити горілку винайшла. Ритуал починався простим прийомом їжі. Далі хазяйка, поївши, запивала все це водою, а воду в свою чергу - водкою. Деколи в це дійство вона і Додіка посвящала. Вмажуть собі на пару і до телевізора. Після кількох чарок, а тим більше за методом Петлюри, Додіку було все одно, що дивитись по ящику, чи біатлон, а чи мильні серіали з пристарілою хазяйкою.
"Смеркає… Треба на хату спішитися, - вертілося в захмелілій додіковій голові. - Петлюра вже в кондиції, напевне. Ще чого доброго, на квартиру не попаду."
Додік важко підвівся і, перекинувши на столі пару-трійку одноразових стаканів, попрощався з одногрупниками. Не зважаючи на брутальну лайку в спину(бо не усі перевернуті стакани виявились порожніми), він побрів до виходу. Що ж цей поріг такий високий - мало не перечепився. Та скоро поріг залишився позаду, а онімілі від спиртного ноги вже несли Додіка сходами вниз. Дихнув перегаром на прощання здивованому вахтеру на прохідній, і ось його п’яне лице вже обвівав легкий прохолодний вітерець. А ноги, хоч і не слухались, петлялись у різні боки, заносячи тіло, то на одну, то на іншу сторону вулиці, та все ж несли. Несли інтуїтивно у потрібному напрямку. У такому стані Додік радше нагадував собаку, що загубилась в полях і понюху шукає свою домівку.
Нарешті зигзаги від тротуару до тротуару йому набридли, і Додік вибрав собі у світлі ліхтарів сталий напрямок руху, що співпадав з трамвайною колією. Тулуб все ще похитувався, та перед очима у студента був визначений маршрут - дві паралельні рейки, що так вперто бігли під ногами. А кроки… Це не було звичне старече човгання, що смішило архаровців. Це були справжні кроки космонавта на Місяці. Ноги губились десь внизу, а думки, остаточно відокремившись, летіли високо за хмари, такі легкі-легкі немов вітерець, що супроводжував Додіка від самого гуртожитку. Вже й голос починав прорізатися, теж незалежний від свого господаря. Ох, якби ще архаровці поряд опинилися! Вони б підспівали, це точно.
Але хору не було, і Додік продовжував виконувати собі під ніс соло одної із народних пісень, простуючи все тією ж безконечною трамвайною колією. Думки летіли ще швидше, плутались, звивались, розбивались об бруківку львівських вулиць і знову зливались у бурхливий повноводний потік. Додік зовсім забув про п’яну хазяйку і серіали, про нездану першу контрольну, про дві гривні у кишені, за які йому прийдеться до кінця тижня жити. Вже не дуже хотілось на квартиру попасти. Отак гуляв би цілу ніч, витаючи думками в хмарах і переводячи погляд з ліхтарів над головою на колію під ногами. Та ця "ідилія" тривала недовго. Невідома рука із дійсності, від якої так хотілось втекти у світ ліхтарів, бруківки і буйних роздумів, схопила його за плече, заставила ноги, тулуб і голову знову з’єднатись в одне ціле. Вогнем вибуху блиснули і зникли за горизонтом, немов збиті зеніткою, МІГи додікових думок.
Він приходив до себе. З реальності, немов якась мара, зринали три постаті в темно-синьому, одна з яких все ще тримала Додіка за шкварку. Невже, біла гарячка. Ні! Хміль поступово його покидав, але свідомість все ще відмовлялась пояснювати, що це все означає. Від цієї трійки долинали окремі слова, та зв’язати з них логічний каркас ніяк не виходило. Що вони хочуть? Хто такі? Думки роїлись, але вже тут, на місці, у його власноруч постриженій голові, і зовсім не рвались вдаль. Та рука продовжувала тиснути, і, коли з величезною, як здалось, надприродньою силою вона почала його кудись тягнути, Додік остаточно протверезів і зрозумів, що потрапив до лап ментам. На зміну хмільному блаженству прийшов дикий паралізуючий страх. Додік, хоч і добре розбирався в знаках отличия, та на перших порах зовсім не звернув уваги на їхні погони. Ситуація стала прояснятися. Зі слів рудого здорованя, в чиїх руках він був, Додік зрозумів, що уже хвилин з п’ять його супроводжував міліцейський бобик.
- Не вмієш пити, а берешся, - погано приховуючи глум під грізною маскою, сказав один із напарників рудого, що виглядав ще зовсім хлопчиськом. - З якої п’янки йдеш?
- Ги, день іменинника, - ледве видавив із себе Додік.
- А самого іменинника де посіяв? - запитав третій у зсунутому на потилицю береті, майже на голову нижчий за Додіка, що швидше змахував на якогось тракториста з Батятич ніж на працівника правоохоронних органів.
- Ги, їх багато… Всі в гуртожитку, - від страху Додік не відав, що несе.
- О, студент, виходить! - тикнув пальцем мало не у вухо Додіку рудий. - Студент, а не вміє пити. Пацани, ви таке бачили, га?
Менти розреготались, а Додіка аж у грудях здавило. Він розумів, з цими хлопцями так просто не розстатись.
- Де вчишся, студент? - все так же грізно розпитував його хлопчисько, на що не отримав ні пари з уст Додіка.
- Кажи, партизан ср-ний, - стиснув до болю його за плече рудий.
- Не колеться, сволоч, - продовжував молодий. - Нічого, до відділка приїдемо, все розкаже. Нєфіг шо з ним возитися, грузи в машину.
Додік почав пручатися, за що мало не схлопотав дубинкою по спині від "тракториста". Пинком під зад заштовхав рудий його до бобика, сам сів поруч і звелів "трактористу" сісти з іншого боку, щоб затриманий по дорозі не злиняв. Молодий сів за кермо, завів двигун, і машина рушила. Сидячи пліч-опліч з ментами, Додік все-таки глянув на погони, від чого немов камінь з душі упав. У всіх трьох красувалися літери К, а у рудого ще й по дві лички молодшого сержанта. Значить везуть його в бобику курсанти, такі ж прості студенти, як і він. Набравшись сміливості, Додік сам почав розмову:
- Хлопаки, а, може, не треба до відділку?
- Нарешті голос прорізався, - обернувся до нього водій. - Ти, п’янь сяка-така будеш нам умови диктувати? Ану, мать твою, кажи місце навчання.
- Для чого? - Додік уже почувався впевненіше.
- Розберемся з ними, - почав свою відповідь "тракторист". - Чому вони своїх студентів вчать? Подавали вам напевне всякі філософії, а пити так і не навчили. Чого вилупився? Скаргу, кажу, напишемо, що у стані алкогольного сп’яніння не дотримуєшся правил вуличного руху. А що якби трамвай над’їхав? Тобі - до лампочки, а нам клопіт - тебе з бруківки зішкрябувати. Одним словом, у тебе залишається єдиний шанс уникнути відділку. Мусиш нам все по порядку розповісти.
- А як розповім, то що?
- Не поїдемо у відділок, - сказав молодий. - Зразу на Високий Замок, лицем до дерева і, сам знаєш… Без суду і слідства.
Слова водія Додіка вже зовсім не бентежили. Він устиг помітити, що в курсантів щодо нього серйозних намірів нема. Розважаються хлопці. А розстрілювати чим? Сміхота яка! Зі зброї у них були одні дубинки, і кобури, видно, були начеплені ради понту - у всіх гуляв вітер. Скільки корисного помітив! От, що значить спокійна твереза голова. З іронією в голосі Додік все ж розповів, де вчиться. "О, співпраця буде, - зрадів "тракторист". - Звідки сам? Хто батьки?" Питання якраз для Додіка. Він зовсім забув, що знаходиться у міліцейському бобику і, ніби до своїх архаровців, почав:
- Я з села Пацятичі. Батьки у мене - працівники культури, керують місцевим клюбом і виступають в лемківському народному ансамблі. Батько - великий любитель поєднувати, зранку співає в церковному хорі, а увечері в клюбі спеціально для нашої молоді виконує хіт гурту "Орли" "У Марічки - файні чічки". Ще є у мене брат Богдан, сільський діджей, що б’є мене по почках. Я дуже пишаюся своїм корінням. У мене в роду були…
- Стоп, - перебив його сержант. - Нас не цікавить твій родовід, не ті часи.
- Забавна історія, - вже не приховував сміху водій. - Особливо мені про Марічку сподобалось. Що там, кажеш, у неї файне? Може сам заспіваєш, а?
- Ги, я трохи захрип.
- Е, брат, ми тебе так не відпустимо, штовхнув Додіка ліктем у бік "тракторист". - Давай співай, син інтелігентної родини.
Додік щось почав, було, наспівувати впівголоса, та воно скоро перервалось від дружнього реготу ментів.
- Хочеш, щоб ми тебе аж в твої Свинятичі везли для розборки? - ще не відійшов від сміху сержант.
- Зовсім ні. Я тут на квартирі живу недалеко, - Додік помітив, що до будинку Петлюри рукою подати, і назвав адресу.
- Товариш генерал усім патрулям повідомив, що у "мавпятнику" вакантних місць немає, - уже зовсім скинув свою грізну маску молодий водій і звернув на саме подвір’я потрібного Додіку будинку. - А все-таки не завадило б тебе туди поселити хоч на кілька годин за невміле споживання алкогольних напоїв.
- Подякуй нам, що ми сьогодні добрі, - сказав сержант. - На, вали, поки не передумали.
- Ги, дякую.
- За "дякую" і чоловік з жінкою не спить. Платити за таксі треба, до самого дому підвезли, - і "тракторист" похлопав злегка себе дубинкою по долоні.
- Слухайте, я "бабок" не маю. Ось тільки це, - і Додік витягнув останні дві гривні.
- Згодиться хлопцям на сигарети, - взявши купюру, сержант випустив Додіка з машини.
Двері захлопнулись, і бобик погуркотів нічною вулицею. Додік ще довго дивився йому у слід, дивуючись, що так безболісно все закінчилось. Піднявшись на восьмий поверх, він подзвонив у двері. Сьогодні трохи вийшла неточність у його здогадах, Петлюра ще не спала, хоч була добре піддата. Вона тільки здивувалась, що Додік приїхав такий тверезий, і запросила його додивлятися з нею "Не родись красивой".
Наступного дня Додік на пари, звісно, запізнився. Цьому ніхто не придав значення, бо у зв’язку з минулим вечором запізнилася добра половина групи. Про пригоду з ментами ніхто б не дізнався, якби сам Додік не похвалився на перерві, знову ж таки викривлюючи всі події своєю залізною логікою мовлення. "Знаєте, - захоплено почав він переказувати ці події архаровцям, - мене вчора затримали менти. Іду по трамвайній колії і раптом чую - бах хтось мене ззаду… Рукою по плечу. Оглядаюсь, а там- курсанти. Вони мене швидко скрутили і затягнули в бобик. Забрали останні дві гривні, але варто зазначити, завезли до Петлюри, випустили культурно. А хотіли розстріляти перед тим! Я не злякався, бо помітив, що зі зброї вони мали тільки ті… Довгі і чорні…" Архаровцям більшого не треба було, і в результаті додікова розповідь залишилась незавершеною.



Форма твору: Гумор
Рейтинг роботи: 5
Кількість рецензій: 1
Кількість переглядів: 394
Опубліковано: 10.11.2008 09:22





© Copyright: Василь Калита



 
Рецензії


Василь Триндюк   [Tryndjuk]   Додано 03.11.2009 в 20:29   Рецензія: позитивна

Хазяйка додикової квартири Петлюра... Яка розкішна натура.
З повагою, Юрій.





 
Василь Калита   Додано 04.11.2009 в 12:07

Ще би! Та тепер таких "розкішних натур" в кожному будинку знайдеться.
Щиро вдячний!



 

 

Оставлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи