chitalnya
прописатися       запам'ятати  
Поезія Проза Різне Аудіо
Автори Форум Рецензії Блоги i фотоальбоми Про проект

Сон в лікарні

[Катруся Степанка]  Версія для друку


Багато різного приходило у сні,
усе забулося, неначе і не спала,
закарбувалося у пам’яті мені
з моменту… на дорозі як стояла.

Дорога ця, до рідного села.
На праву сторону – поля безкрайні,
капличка в лівій стороні мала,
навкруги неї могилки звичайні.

Стою і думаю: « Залишилося мало
дороги йти, щоб могилки скінчились.
Успію. Поки темно ще не стало,
бо вечоріє, сонце закотилось.

Іду… немає геть ніде нікого,
цвинтар вже майже в мене за спиною…
Десь люди узялися йти від нього,
спочатку мало.
…більше… йдуть за мною.

А де беруться, теж не зрозуміло,
немов з повітря виростати стали,
наче прозоре, наче ні… їх тіло,
та не хотіла того роздивлятись.

Всі кольори перетворилися у сірі,
пропали могилки, десь ділася дорога.
Ні днів, ні часу… ні років пори
тут вже немає.
Мертва і тривога.
Суха земля.
Не репана, а рівна.
Пилюка ніби є, вона припала,
теж сіра…
пусто, хоч би бадилина,
тверда як камінь, бо води не знала.

З усіх сторін до мене в тишині
підходять люди – легенько одіті,
та не страшні, звичайні всі, земні.
Без пори року тут…
а тепло, як у літі.

Не є тривожно і мені не страшно,
я починаю мовчки всіх хрестити…
сама молитва з вуст виходить плавно,
її я починаю говорити.

«Во ім’я Отця і Сина, і Святого Духа» –
проказуючи чітко, кожне слово,
лише ось це, хочуть почути їхні вуха,
вони для них, як вогнищу є дрова.

Не напирають, щоб не налякати,
а ніби ходять повз мене… навколо…
Мені лишається одне – молитву знати,
читати і хрестити всіх довкола.

Мій загострився погляд на бабусі.
Бабуся впевнена, а з виду молода,
вона із ліскою, але в постійнім русі,
а поруч, далі… дівчинка мала.

Цій дівчинці, років мабуть з дванадцять,
вона єдина є така маленька –
найсміливіші.
Мене не бояться,
найближче підійшли, в платтях легеньких.

Не спішно їх хрещу, але читаю
молитву іншу: «Да Воскресне Бог…»
Людей все більшає, вони вже напирають…
не зупиняюсь: «Да воскресне Бог…»

Всі збились колом – я посередині,
вже так багато, а ще йдуть і йдуть…
і молоді, старі і в повній силі…
окрім дітей, видно не та їм путь.

Щоб більшій кількості людей хреста прийняти,
кудись поділися тіла.
Лишились лиця.
Вони так тісно всі старались стати,
стіна повстала з лиць.
Немає місця
навіть і голці десь щоб прослизнути.
Спокійні, без якихось почуттів,
щоб а ні слова не змогло і промайнути
і щоб хватило на усіх хрестів

Я ж, впевнено кладу хреста наліво
і: «Да воскресне Бог…», – все промовляю.
Так само чітко – прямо і направо,
в четверту сторону спокійно повертаю.

Закінчила.
Але стіна навколо
не ворухнулася і виходу немає,
тоді рукою, на початку кволо,
потім сильніше… стінку прориваю.

Усе спокійно, без страху й тривоги
роблю дорогу.
Далі що?
Не знаю.
Стіна та, ніби павутиння.
Всього трохи
до неї я зусилля докладаю.

Де проривала, там лице мужчини,
ще не старого, тут немає меж,
у чорній, ледь відрощеній щетині,
та не поранила його і інших теж.

Стіну прорвала.
Що там?
Все в тумані.
Усе розмите – хвилі у воді.
Рукою розвела туман.
Надія в тайні.
Не знаю, що чекає в переді?

Все розійшлося, сірого немає,
там світло і яскраві кольори…
Там випускний і бал якраз триває,
нема найбільше безтурботної пори.

Молодь щаслива, гарна, чепурненька,
лиця аж світяться…
за столиками вище
і я між ними, теж є молоденька,
теж випускниця, літ мені не більше.

За руку взяв хлопчина молоденький,
веде із жартами: «Сварю, то будеш знати.
Тобі ж бо виступати, як маленька,
не попередила, що хочеш ти співати»

Підвів до краю, ми ж бо на балконі,
внизу є зала, танці там і співи,
нам видно все навкруг, як на долоні,
так добре тут і весело людині.

Cпуститись по вірьовці всім потрібно,
а як спускатися?
Задумано стояла,
ковзнутися, чи маятником… плідно?
У роздумах таких від сну я встала.

Вночі мене не кидало в печалі,
раніше в таких снах зі страхом була,
всіх теж хрестила, потім бігла далі…
а тут про негаразди всі забула.

Хоч і виходила у снах, у тих, на світло,
але до того темно було й гірко,
я просиналася, коли усе розквітло,
й забулися печалі дуже швидко.

Бо відчувала – дала допомогу,
тим, кому вона так була потрібна,
Хрести лишали душам тим тривогу,
для мене була праця та не хибна.

А пам'ять усі сни закарбувала.
Тепер я впевнена –
Хрест – чудодійна сила.
Сильнішого немає.
Ще на рівні стала
Молитва – ось, дає що крила.



2012р.



Рубрика твору: Езотеричні вірші
Рейтинг роботи: 0
Кількість рецензій: 0
Кількість переглядів: 181
Опубліковано: 30.07.2012 23:40





© Copyright: Катруся Степанка



 

 

Оставлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи