chitalnya
прописатися       запам'ятати  
Поезія Проза Різне Аудіо
Автори Форум Рецензії Блоги i фотоальбоми Про проект

І рахувати до тисячі

[Тетяна Чорновіл]  Версія для друку


Тепер ніхто не повинен називати її Льоля. Бо вона вже велика. Пішла до першого класу і провчилася цілий місяць. Просто мама ніяк не може звикнути: Льоля та й Льоля, неначе Оля – не дівчинка, а нічна сорочка. Ну то й що, що Оля ростом не вийшла і стоїть на фізкультурі остання в шерензі! Зате вміє добре читати й писати. Ще й рахувати до тисячі.
Сьогодні субота і Оля сама без мами їде в маршрутці до бабусі в село. Правда, мама провела на зупинку і водієві щось шепнула. Неначе Оля не знає дороги! Оля не маленька!!!
Їхати до бабусі не довго, і хата від зупинки зовсім недалечко: трохи звернути до річечки, а там і двір видно. А бабуся вже рада! І також усе збивається – хоче Льолею назвати. Оля любить приїжджати до бабусі. Раніше, коли була маленькою, подовгу в бабусі гостювала. Та тепер так не можна. Бо в понеділок до школи. Тож треба встигнути скрізь позаглядати, чи все у бабусі в порядку. Ось рудий кіт Мурлика. Вискочив на тин і придивляється до Олі, мабуть ніяк не може впізнати. Та коли Оля погладила по спині, задоволено заплющив очі й замурчав.
– А я вже школярка! Читати й писати вмію. І рахувати до тисячі. – не втрималася Оля, на що Мурлика недовірливо розплющив одне око.
– Не віриш? Ось послухай! Один, два, три, чотири...
Кіт до тисячі не дочекався. Зіскочив з тину і на півслові зник у бабусиних жоржинах. Оля переможно показала у бік жоржин язика і побігла стежкою на город. Скуштувала пізніх помідорів, нарахувала одинадцять огірків-жовтяків і подалася вистрибом аж до берега. Бо в березі у бабусі – невеличкий садок. Правда, вишні, смородина й порічки уже повідходили, а сливи угорки ще зеленкуваті та тверді. Та біля самої річечки два дерева – красота. І зараз на них улито улюбленими сливами. Великі круглі рожеві . Солодкі, як мед. Берег річечки весь заплетений ожиною, і Оля ще з літа знає місця, де можна поласувати сизими терпкуватими ягодами.
У бабусі завжди є чим цікавим зайнятися і вихідні промайнули швидко: допомагала скубти гуску, годувала теля кукурудзинням, як справжня доросла. І зовсім не обов‘язково було бабусі їхати до міста. Оля говорила, що й сама добереться, але бабусю важко переконати. Ще й за руку хотіла взяти, коли вийшли за ворота!
– А куди це ти, Наталко, зібралася? – на всю вулицю цікавиться дід Михайло з-за тину.
– Не закудикуй, сусіде. Відвезу оце онуку до міста. Погуляла б ще, та ж до школи в понеділок... – бабуся діловити поправляє хустку
– Ти диви! Така мала, а школярка! – недоречно дивується дід Михайло, а Оля непомітно зводиться навшпиньки, як балерина:
– Мені вже сім років. Читати й писати вмію. І рахувати до тисячі.
Діда від здивування мабуть узяв стовбняк, бо бовванів з-за тину, поки бабуся з Олею й не прийшли на зупинку.
Ось і маршрутка. Бабуся купила квитка, і вони вмостилися на зручні сидіння.
– Дівчинка ходить до школи? – навіщось запитує водій.А бабуся! Така забудькувата:
– Ні, вона ще маленька.
У Олі від обурення запашіли щоки, і вона голосно гукнула:
– Та що ви! Я вже першокласниця! Читати й писати вмію! І рахувати до тисячі!!!
Маршрутка переповнилась гучним реготом. Усміхалася і бабуся, передаючи гроші ще на один квиток. А очі водія у дзеркальці бризкали на школярку веселими іскорками. Тільки набурмосена Льоля глипала з-під лоба і ніяк не могла зрозуміти, чому всі сміються…



Форма твору: Бувальщина
Рейтинг роботи: 0
Кількість рецензій: 0
Кількість переглядів: 231
Опубліковано: 31.08.2012 13:00





© Copyright: Тетяна Чорновіл



 

 

Оставлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи