chitalnya
прописатися       запам'ятати  
Поезія Проза Різне Аудіо
Автори Форум Рецензії Блоги i фотоальбоми Про проект

3 "Д"

[t novak]  Версія для друку


3 «Д»

Дніпро


Дніпро… Дніпро-Славута, Борисфен… Під якими ще назвами ця Ріка значилась, маловідомо. Були часи, коли вона текла безіменною по terra incognita.
Спокон віку несе свої води старий Дніпро у синеє (Чорне) море. Що бачив він за свою довгу подорож? Ось виляснув трилобіт, граючись на молодому ще сонці, ось його проковтнула велетенська зубаста жаба. А час іде, мільони років спливають. Ось чиясь маленька голова виринає високо понад хвощів. За головою з’являється тулуб, вкритий гострими пластинами – це спраглий динозавр чимчикує на водопій. З часом саме на цьому місці волохатий вухань, хоботань і іклань - мамонт провалиться під кригу, щоб донести до наших днів безцінні свої рештки...
Та цікавить нас в першу чергу наші безпосередні предки, тому опускаємо фауну. Нашу увагу звертають на себе часи, коли хвощі змінилися кущами; вони роздвинулись і на пісок вистрибнула дивовижна мавпа, потім ще одна, і ще. Вони насторожі, широкі ніздрі в них рухаються, карі очинята виблискують - вони бачать воду. Раптом з вуст однієї істоти з сивим пасмом злітає гортанне:
- кхрр.
Це й була перша назва, дана Річці людьми. А колесо історії вертиться, змінюються епохи, змінюються народи, вдосконалюється голосовий апарат, змінюється й назва Ріки. І ось друге тисячоліття по різдву Христовому, і роздвигаються кущі і на берег річки виходять двоє людей: чоловік та жінка. Жінка поправляє спідницю, а чоловік запалює цигарку. Це – українці, річка - Дніпро, а обидва береги і дно звуться Україною.
- Посмотри, какой чудесный закат, - натхненно каже жінка.
- Да, уж, - говорить чоловік, ляскаючи себе по потилиці і роздивляючись розчавленого комара на долоні.
Роздивляючись комаху, він не бачить заходу сонця. А він дійсно чудовий. Сонце вже не біле, а червоне. Воно здається великим, ніби розжареним у грубі млинцем, половину якого вже відкусив якийсь ласунчик. Насправді воно вже встигло зховатись за горизонт, але краще за обрій. Повітря вже не спекотне, пісок ледь теплий, що навіть холодний. Починають кумкати жаби, але не навязливо, з тактом, не так як ставкові. Вода в річці темніє, в ній ніби в дзеркалі відбиваються похилі, бо підмиті сосни. Таке враження, ніби вони ростуть з води кронами вниз. Прозора вода біля берегів здається жовтуватою. Доволі стрімко котиться вона вниз за течією, утворюючи невеликі водоверти. Так і буде котитись вона, поки приблизно десь о десятій її не вимкнуть на ніч на греблі, а поки...
- Милый, принеси мне кувшинку, - просить жінка.
- Кувшинку? – перепитує чоловік. Він відшвируює геть комара і неприязно дивиться на воду; йому хочеться до своєї іномарки, а потім додому. Та й взагалі вони занесені до Червоної книги. Але відмовить – смерті подібно. – Легко! – каже він і похапцем спускається до води, що ніби манить. Знявши штани, кросівки, він в одних трусах вбігає у плесо. Розбурхане і спітніле після акту тіло немов би мокрим шовком окутує вечірня вода.
„Брр. Холодно, блин”, - думає він. Починає плисти брасом, але згодом переходить на кроль – негідно перед дівчиною плисти, мов жаба. Вода під його потужними махами розходиться, бризкає, сюрчить. Він жене хвилю, як корабель, як есмінець. Він точно знає, яке це враження чинить на його кралю. Ще вирвать квітку – і шабаш на сьогодні. Він вже бачить їх. Вони ніби золоті россипи на воді. Пелюстки тендітні, тендітні, а зелене пласке листячко дозволяє не так як „Титанік” триматись на поверхні. Він намацує під водою цупкий мотузок стовбура, який мов якір тримає рослинку на приколі. Рвучко смикнувши, він перериває взаємозвязок пуп’янка з корінням. На зворотньому шляху його схопить судорога і неборака потоне.
Ласунчик вже повністю доїв Сонце, - ненажера, - але від того гірше не стало. Натомість його замінив майже повний Місяць. Ще й зорі неначе коштовне каміння рясно висипали по чорному, як бархат, небу. Чумацький шлях без викажень відображається на тихій воді і нема потреби задирати голову. Вітру – ні подмуху, очерет ані шелесне. Тиха украинская ночь, і якби не розпачливий зойк...
- Вмієш ти, одначе, настрій зіпсувати, - можуть дорікнути мені обурені читачі. - Ну що в тебе як не під кригу хтось провалюється, так тоне, як не тоне, так його вбивають, як не вбивають, то він сам помирає?
- Таке життя, - знизую я плечима. – Не я його вигадав. А на воді слід бути особливо обережним. Тільки за свої короткі роки я мав справу з двома потопельниками... Ну добре, добре. Якщо ви наполягаете, так і бути, зміню цю кінцівку. Так як там у мене, вже забув?.. Ага...
...Так і буде котитись вона, поки приблизно десь о десятій її не вимкнуть на ніч на греблі, а поки...
- Посмотри, милый, рыбка, - каже дівчина.
- Где? – озивається чоловік. Він відшвирює геть комара і очі його починають блищати тим первісним блиском, який був у його пращурів.
- Да вот, возле самой кромки. – І Жінка показує наманікюреним пальчиком на воду в метрах п’яти.
Чоловік вже бачить. Се Щука. Вона стоїть під самим берегом, на глибині не більше фута – плямиста, видовжена, невеличка – гріє кісточки. Погляд чоловіка нишпорить по берегу, недопалок випав з рота, та він його не піднімає. Він нічого не бачить: ні жінки, ні заходу, ані природи. Він шукає знаряддя. Він бачить полишене багаття. Хутко, пригинаючись ніби на фронті (щоб його не бачила щука), він кидається до нього. Обгоріла силікатна цегла, на якій смажили шашлики. Це підходить. Він бере одну цеглину і обережно мчить до берега. Щука тут. Вона не поворухнулась, немов скам’яніла. І тільки зябра, що повільно ходять, свідчать про те, що вона досі жива. Чоловік починає поволі підкрадатись, рухи його плавні, ноги напівзігнуті, очі вирячкувато застигли на щупачкові. Так і дивляться вони один на одного. Та ось – шубовсь. Це цеглина влетіла у воду і здійняла бризки. Чоловік кидається у воду, незважаючи на те, що він у кросівках та штанях. Нічого. Щуки немає, натомість він піймав облизня.
- Сука, - лається він про себе. Але над водою звук розноситься голосно і далеко – це відомо усим.
Жінка сміється. Сміх її журчить мов дзвіночок.
- Мой ты добытчик, - лагідно промовляє вона до нього і цілує в розжарену щоку.
Його дратують ці слова.
- Поехали домой, - каже він.
Жінка не суперечить. Вони прямують до іномарки, причому в кросівках у чоловіка хлюпає. Тихо гупають одні дверцята, потім спересердя інші, вечірню тишу пронизує гарчання дволітрового двигуна – парочка від’їзджає.
Назавтра температура чолов’яги скакне до 38,7 С, з нього потечуть шмарклі, горлянка почервоніє; його схопить нежить.
- Так то краще, - скажуть мені...
- Але почекайте, не перебивайте (це мій голос). Я ще не змалював вечірній Дніпро, не оспівав навколішню природу...
- Якого дідька ти оспівуєш саме Дніпро? - можуть тут образитись на мені мешканці, наприклад Новодністровська, Сєверодонецька чи, скажімо, Кам’янки-Бузької.
Відповідь:
- Мені заплатили з Верхньодніпровська, а із Кам’янки-Дніпровської надійшов аванс по бартеру (жарт). Я ж бо не винний, що мене народили на Дніпрі (окрім жартів).
- Якого дідька ти взагалі взявся оспівувати його, адже воно оспіване-переоспіване тим же прославленим Т.Шевченком і М. Гоголем? - Ще питання. - Куди ти взагалі лізеш, твою мать? – Друге (вже третє).
По перше: вашу мать. По-друге: багато неточностей допущено при оспівуванні. Наприклад вже перша цитата Гоголя ”Чуден Днепр, когда вольно и плавно мчит сквозь леса и горы полные воды свои. Ни зашелохнёт, ни прогремит...” входить у конфлікт з твердженням Шевченка що „Реве та стогне Дніпр широкий...”. Просто не знаєш кому вірити. Далі. Наступна теза „Синий, синий ходит он (Дніпро) плавным разливом...” суперечить буквально реченню потому „ ...даёт он (Дніпро) по себе серебряную струю, и она вспыхивает, будто полоса дамасской сабли...”, а знову названий Дніпро синім в продовженні „...а он, синий, снова заснул” суперечить реаліям. Таким чином Гоголь називає Ріку то срібною, то тричі синьою, а вона насправді тричі жовта і це історичний факт. Можливо письменник переплутав Дніпро з річкою Кінською (де вода дійсно була синьою) – своєю притокою, але складається враження, що він взагалі „в очі”не бачив Дніпра. Про фразу, мовляв „редкая птица долетит до середины Днепра” годі і балакати: це взагалі нонсенс! Саме цим пояснюється, чому я взявся за клавіатуру. Хочеться внести свої неточності – ось вам моя відповідь.
Ха-ха-ха (це сміх). Що повірили, бовдури? Обманул, так би мовити, дурачка на четыре пятачка? Ось вам ще один приклад, як можна висмикувати слова із контекста і маніпулювати ними. Стверджую, Микола Гоголь - це не просто наш славетний земляк, не просто геній російської літератури, але й провидець світового масштабу. Ключовою в цьому відношенні є його „редкая птица долетит до середины Днепра.” Не треба іронії, не потрібно казать, що птахи перелітають цілі океани – це для тих, хто так і не зрозумів. Не смешіть людей, це – гіпербола. Для людей більш широких – вдумайтесь, напружте мізки, хоч це і не м’язи. Здогадались? Вірно, Гоголь ніби відчував пташиний грип і розлив Дніпра внаслідок побудови гідроакумулюючих електростанцій. Тобто він ще й опосередковано передбачив лампочку Ілліча задовго до самого Ілліча. І в художньому відношенні опис Дніпра (нині видозміненого) Гоголем має велику цінність. Слів нема, читайте самі:
Чуден Днепр при тихой погоде, когда вольно и плавно мчит сквозь леса и горы полные воды свои. Ни зашелохнёт, ни прогремит: глядишь и не знаешь, идёт или не идёт его величавая ширина, и чудится, будто весь вылит он из стекла, и будто голубая зеркальная дорога, без меры в ширину, без конца в длину, реет и вьётся по зелёному миру. Любо тогда и жаркому солнцу оглядеться с вышины и погрузить лучи в холод стеклянных вод, и прибрежным лесам ярко отразиться в водах. Зелёнокудрые, они толпятся вместе с полевыми цветами к водам и, наклонившись, глядят в них и не наглядятся, и не налюбуются светлым своим зраком, и усмехаются ему, и приветствуют его, кивая ветвями; в середину же Днепра они не смеют глянуть; никто, кроме солнца и голубого неба, не глядит в него; редкая птица долетит до середины Днепра. Пышный! ему нет равной реки в мире!
Чуден Днепр и при тёплой летней ночи, когда всё засыпает — и человек, и зверь, и птица, а Бог один величаво озирает небо и землю и величаво сотрясает ризу. От ризы сыплются звёзды, звёзды горят и светят над миром, и все разом отдаются в Днепре. Всех их держит Днепр в тёмном лоне своём: ни одна не убежит от него — разве погаснет в небе. Чёрный лес, унизанный спящими воронами, и древле разломанные горы, свесясь, силятся закрыть его хотя длинною тенью своею, — напрасно: нет ничего в мире, что бы могло прикрыть Днепр. Синий, синий ходит он плавным разливом и середь ночи, как середь дня, виден за столько в даль, за сколько видеть может человечье око. Нежась и прижимаясь ближе к берегам от ночного холода, даёт он по себе серебряную струю, и она вспыхивает, будто полоса дамасской сабли, а он, синий, снова заснул. Чуден и тогда Днепр, и нет реки равной ему в мире!

Да, прекрасно сказано; прямо жесть…
Щоправда, така монополія на дніпровську красу належить не тільки Малоросії. Занадто вже довгим виявився Дніпро (2201 км), що навіть не помістився повністю на Україні. Право на свій шмат мають також і споріднені народи: росіяни, білоруси. Будь-яку ріку прийнято розглядати з витоків. Отже витоки.
Витоки контролюють росіяни. Дніпро (там воно носить ще назву „Днєпр”) починається маленьким джерелом на Валдайській височині (Російська Федерація) біля болота Аксенінський мох між дєрєвнямі Бочарово й Дудкіно.
Глухомань, тиша. Любителю степів тут не сподобається, лісостепів – так собі, зато прихильник змішаних лісів ловитиме тут кайф на кожному кроці: багато дерев так, що вони ростуть одне з одного.
В вечірньому повітрі конденсується волога. Крупними краплями вона стікає по берізках, і здається, що берізки плачуть. Під берізкою причаївся підберезовик. Він виблискує червоною масляною шапочкою. Є щось еротичне в цьому грибові. По шляпці повзе слимачок у своїх справах. Заклопотаний, він і не бачить, як споглядає за ним окунець з темної води. Спостерігати йому заважають зелені водорості, що майже повністю затягнули собою поверхню. Водоростями окунець ситий, хочеться м’яска. Та не дострибнути йому до слимачка, занадто мілко – мало місця для розгону. До того ж є ризик залишитись викинутим на берег. От якби лапки були – щоб повзати, і легені – щоб дихати, тоді ми б подивились, хто того. Окунець важко зітхає, клацає плавцем і забивається на ночівлю під корч.
„Гарно тут, - думає він перед тим, як заснути. – Ніколи не жарко, і вода, як в криниці, чиста. Та мілко тут мені, немає де розгулятись. Вузький потік – тримає він мене, вирости не дає”.
Погано ти вчився, окунцю. Не знаєш, шановний, географії. Тобі б за течією, - там вбирає твоє джерело інші потоки, ширшає, глибшає, міцніє, згодом реве та стогне; там він підмиває береги і крутить колеса гідроелектростанцій, - там твоя воля. Тільки там би ти, друже, запанував. Їй-богу, там би ти набрав кіло, а то й більше...
Кожному своє. Оспівувать російську природу - прерогатива російських письменників плюс поетів, тому летимо далі. Білорусія. Аналогічно. Пролітаємо над білоруським відтинком Дніпра і от знову повертаємось на Україну. І ось відразу за Сожем несе Дніпро вже українські води, щоб через 125 км перетворитись на море – київське море.
Ріка – градоутворююче підприємство. Воно й зрозуміло: споконвіку люди тулилися ближче до води, щоб далеко не ходить. Але не тільки Дніпро, згодом виявилось, може впливати на міста, а й міста на Дніпро. Першим нас радо зустрічає Чорнобиль. Славетне місто – славетне на весь світ. Додав він стронцію-90 і цезію-137 в головне русло – додав. Далі йде Київ. Відоме тим, що мати городів руських. Дав назву київському морю. На Поштовій площі сідаємо на „Ракету” і рушаємо за Дніпровими водами. За обдертим бетонним шлюзом бачимо ми Канів. Місто відоме своїми похованнями Шевченка (не плутать поета з футболістом) і Гайдара (не плутать дитячого письменника з високопосадовцем Росії, а діда з онуком). Після п’ятихвилинного простою біля канівського дебаркадера прямує „Ракета” поміж мальовничих островів до м. Черкаси. За залізничним мостом в передмісті Черкас - безкрайнє море, натурально, з чайками, проте не Черкаське, а Кременчуцьке. Місто не відоме нічим, хіба що гіпсовим! монументом Симоненкові (не плутать поета-дисидента з комуністом). Річковий порт – кінцева зупинка, „Ракета” далі не йде, хай їй грець. Що поробиш - пересаджуємось на автівку і вирушаємо до Кременчука суходолом. Постає ділема: їхати правим берегом Ріки, через Чигирин, чи лівим, через Іркліїв, Градизьк. Правим коротше – рухаємось ним. Після Чигирина починаємо здогадуватись, а перед Світловодськом розуміти, що слід було їхати лівим – було б швидше. Дорога така, ніби її немає. Український феномен: довга дорога швидше доведе. Цей феномен не поширюється на природу. А вона така, що паморочиться в голові – просто шикарна. Ти затиснутий між Дніпром і Тясмином. Понад - ліси, ліси. А тим часом – гаї, гаї.
Місто Кременчук відоме мало чим, хіба що своїм колесним заводом та нафтопереробним. Сідаємо на потяг і вирушаємо до Дніпропетровська. Замість того, щоб їхати вздовж Ріки, потяг рухається перпендикулярно в напрямку Олександрії. Це все рівно: замість того, щоб рухатись по гіпотенузі, їхати по катетам. Та ось ми на залізничному вокзалі – нас зустрічає місто-мільонник. На сучасній будівлі значиться – Дніпропетровськ. По перону сновигають люди, не звертаючи на вивіску жодної уваги. Мабуть, вони звикли, бо взагалі-то це смішна назва. Це все рівно, що Дністропетровськ чи Дунаєпетровськ. Хоча на Украйні є більш кумедні назви – Юнокомунарівськ, наприклад, чи Червонопартизанськ. Жаботин, чи Жидачів. Покепкувавши трохи, замислюєся над тим, що, можливо, варто було його переіменувать. По-перше, товариш Петровський мало яке мав відношення до міста, як до такого. По-друге, занадто вже довге й невибагливе прізвище носив. В результаті - довга назва. Самі місцеві її скорочують до „Днєпр”. Напрягши мізки, згадуєш, що раніше воно звалося Катеринослав. Судячи з назви, його називала сама Катерина або якийсь її лизоблюд. Ще раніше Новоросійськ. Ще – Половиця. Не підходить. Не підходить називать крупний промисловий центр, назвою слободи. Січеслав – ось як пропонували перейменувати його самі українці часів Яворницького. А що, звучить. Словом, очевидячки, доведеться залишити стару назву.
Але швидше до Річки. Сідаємо на плот і сплавляємося нижче за течією. Насторожено дивимося у воду: колись тут був перший поріг - Кодацький. Але це дитячий белькіт порівняно з Ненаситецьким - порогом порогів, Дід-порогом, що був розташований вище за там, де Дніпро робив загогуліну наче в старого заворот кишок – біля острова з претензійною назвою „Козлів”. Розумієш, що він вже 74 років як затоплений, але однаково лячно. Страшним його робили і самий рух води в ньому і середньовічні велетеньскі камні, які наче голки їжака стирчали серед самого порогу, частково скриті під спіненою водою; водою несамовитою, зірваною неначе з ланцюга, здійнятою горами-хвилями, закрученою гвинтом, неначе хижий звір кидаючоюся з однієї скали на іншу. Ще здалеку було чути Ненаситець. Він сповіщав про себе таким клекітом, таким гамом, який наповнював собою все повітря, наростаючим підсумком поглинаючи собою і крики птахів і всякий інший звук природнього походження, що зрозуміти, що кричить твій співрозмовник можна було тільки з сурдоперекладом; тут можна було просто оглухнути. Настільки ремствувала тут Ріка, настільки ревла, що навіть самий затятий безбожник невільно відчував потребу у молитві.
Тут починає вже увсю тхнуть степом. Сонце смалить, як у домні. Без панамки ніяк. Хіба що хустиною голову покрить. А Запоріжжя від Дніпропетровська одстоїть на 89 км – 10 раз згоріть можна.
Запоріжжя. Третя столиця україни. Та не почуєш ти украинскую тут речь. Хіба що глибоко на кафедрах і на базарі, але то суржик. Місто славетне своїми дівчатами (це моя суб’єктивна думка), хоча є тут і ВАТ „Запоріжсталь” чи, скажімо, „Запорожтрансформатор”, також ВАТ. Дивлячись на них, - а вони русяві, стрункі, зі шкірою немов в немовляти, в коротких платячках (окрім як взимку), ніби створені для сексу, - розумієш татар і турків. Турки - це ми, шановне панство. Бо допускали ми всяку наволочь, бо брав нас всякий, хто хотів; прохідний двір, їй-богу. І запорожці, сучі сини, замість того, щоб горілку пить, та розбоєм промишлять...
- Та легко зараз кулаками махать і бризкать слиною, - можуть сказати мені, і закиди ці приймаються.
У відповідь я можу мляво зауважити, що, мовляв, все-таки, якби упор робився на професійну діпломатію і тонку та далекосяжну політичну гру... та й це не головне, визнаю. Не вдала тут територія, гибле місце. Розташовано воно між великих вогнів, до того ж на перепутті Сходу та Заходу, де находить Христос на Аллаха, чи навпаки. Тільки за останні 100 років на берегах Дніпра лунало: „Боже, царя храни”, „Да здравствует великая Советская Социалистическая Революция”, „Heil Hitler” і тільки нарешті „Слава Україні”. Не там ти вибрав, старий, щоб текти – не там. Тобі десь би на відокремленому острові, на кшталт Великобританії, чи краще на зразок Ісландії, то ніс би ти у море, певно, меньше крові. Але й краси тоді такої не було б – оце напевно.
Високі кам’яні береги замість низких пісчаних – це Хортиця. Славетний острів – славетніше не буває. Він виринає посеред Дніпра крутим горбом, неначе велетенського старого кашалота викинуло на мілину. Спина його мов шрамами ізрізана балками, та мов шашіллю поточена скелями. Самі назви такі промовисті, що нема потреби їх художньо змальовувати: скеля Вошива, скеля Свиняча Голова, балка Глиняна, балка Куца, плавневе озеро Карасьове чи той же Прогной. Бракне слів описувати ці топографічні об’єкти – слід бачити, а поміж тим вони не тільки географічні, але й історичні. Тут тільки один камінь, наприклад „Чорний”, може розповісти стільки, що тілько встигай занотовувати. Окрім цього є тут й грунти, та неабиякі, а багатющі. Тут де не копни, втрапиш або на скіфського меча-акінака або на козацьке сідло, а черепків посуду буде стільки, що доведеться постійно гострити заступ. Та й в сільськогосподарському відношенні Хортиця не підкачає. Тут можуть рости такі дуби, що торба (9 аршин в обхваті), а якщо насидити всілякого непотребу: моркви, буряків, патисонів тощо – руку даю на відсіч – виросте. А поміж тим будуть сновигати місцеві, в хорошому розумінні цього слова, гади, рівним яким не було й на ковчезі Ноя; полозів та жовтобрюхів довжиною більше метра можна побачити на острові і сьогодні.
Але все ж таки найбільш миловидною Хортиця постає звіддаля. На синім небі ані малюсенької біленької хмаринки, не кажучи вже про якусь пасмурну; насправді жовта вода теж видається синьою через те, що ані заряботить (ми беремо тиху, безвітренну погоду) і, о, диво, - Хортиці вже стало дві. Вона сдвоєна – ось, поглянте. І розділ проходить по дзеркальній поверхні води. Тут тільки ліве стало правим, а праве лівим, а так ефект такий, як в гральній карті вище „Вальта” включно, але нижче „Туза” – ні. До гробової дошки пам’ятатиме цей святий острів всяк, сюди потрапляючий... І не треба мені про Канари, чи про Мальдіви, про що мова?!.
І от вкрай намилувавшись краєвидами, сідаємо ми на підводний човен „Малятко”. Булькнувши раз, вдруге, він занурюється у проточну дніпровську воду. А Дніпро, виявляється, – не дурень, за Хортицею він стрімко забирає на захід. Розуміє старий, якщо й надалі текти на південь, то так і недовго в Азовське море впасти, замість Чорного.
В ході маневру утворюється немов кендюх. Та не простий він, - „золотий”. Ще за чотирі століття до пришестя (народження) Христа, не меньший superstar Геродот, хоч і був греком, мерщій описувати цей дивокрай, від захвату висолопивши язика. Називав він його Гілеєю. Вона, міряючи Дніпром, простяглася на 110 верст; упоперек же вона шириться на 20 верст max., а min. - на 3 версти. Тут Великий Луг, тут Луг-батько. Яка трава тут буяє. То вона рідка, поодинока, розташована маленькими цятками, то вона стоїть довга, стрічкообразна і гнеться, як під вітром. Так і здається, так і очікуєш, що чи не покажеться писок велетенської білуги 3 сажні завдовжки (примітка: 1 сажня дорівнює 6 ліктів), чи не пропливе табуном осетр, севрюга та стерлядь, чи не виблисне лускою вирезуб чи пласким тулубом камбала, чи не присмикнеться десь клубок вугрів. Поки що немає, пливемо далі. Давно не було дощу – видимість, до речі, вельми гарна. Це дозволяє роздивлятись Луг далеко вглиб: метрів на чотири, на п’ять. Піскуваті галявини - то пустелі, острови водоростів – то ліси, камінці – то гори, а завали з корчів і іншого сміття – то просто завали з корчів, але тільки не для підводного мисливця. Досвічений пірнальник шукатиме в них гірлянди сомів й судаків, застиглих немов у заливному, хоч руками бери. Та це марна справа – тільки погладиш. Не допоможе тут і арбалет – підводна рушниця з гумовими тяжами – може не пробить – тільки пораниш. До ладу стане тут „пневмат”, або „гідропневмат” з однозубим гарпуном; підводний світ – тут аж подих перехоплює. Та не пропливе тут з острова на острів табун мишастої масті – тарпанів (диких коней), не побачиш ти характерних дерев Лугу (височенних (в 15 сажнів) осокорів, дубів (в чотири обійми), лапастих кленів, струнких ясенів, що вишикувались в сплошний дендроряд, а груші, кислиці та шовковиці не сперечатимуться між собою, хто рясніше засипле землю плодами) за силою горлиць, зозуль, сорок, стрижів, соловейок та чижів, щоглів, тетеревів, коростенів й удодів, та іншого співочого і не дуже птаства, чий спокій порушували хіба що соколи, яструби, шуліки та орли, чийому розмаху крил міг позаздрити одномісний літак. Не загуде в кількості сонм бджола – бо мертва, і не захлюпає прямо під ногою її мед. Та не побачиш ти по плавням свиню дику, таку гладку і здорову, що аж не віриш своїм очам, та не кинеся ти мерщій від неї на дерево. Та не попре вона на тебе і рилом товць. З ніг не звале вона і тоді не давай рвати. Та не збереться по повені в такі гурти зайця, що його можна руками в човни а-ля Мазай кидать. Та не побачиш ти більше вовчих зграй, таких великих, що їх можна кийками бить, а з їх шкір чоботи носить та шкірянки робить. А лисиці, борсуки, дикі кози, чокалки, виндихи, бобри, ховрахи і бабаки одне поперед одного. А їжака того – їжака!.. Так, надводня природа була яка незаймана і буяла на повну котушку; видок цього лугу був дуже гарний! Та не втрапиш ти ніколи в ці більше мільона десятин землі так, порослої комишом та осокою, високими соковитими травами, орнаментовану озерами і лиманами й порізану чисельними протоками Дніпра, що і Сусаніна не треба. Alas, нині все затоплено. Але й до того все понівечено та сплюндровано було стараннями людськими, переважно чужинськими.
Щось закортіло таранки до пивка. Піднімаємось на перископну глибину і бачимо село Мар’янське. Під аккомпанімент здивованих поглядів і роззявлених ротів (неначе люди уздріли самого Нептуна) виходимо на берег і потрапляємо прямісенько в базар. Він - рибний. Язикаті торговки наперебій пропонують нам рибу в’ялену, копчену й свіжу – всяку, окрім смаженої. Господи, чого тут тільки нема. Є і солоний, горбатий лящ, розрізаний навпіл впродовж і випотрошений. Якщо через нього подивитись на сонце, тушка світитиметься лагідним червоним світлом. Ось лежить витягнутий з чорторию і закопчений на фруктовому дереві сом. Очі – маленькі-маленькі, але не в приклад ним вуса – довгі й розкішні; сом нагадує козака. Він також без нутрощів, і ребра розіп’яті кілком. Ось плітка і щука мирно співіснують на прилавку - розкладені віялом, придавлені грудьми, а над ними височіє здоровенна тітка. Свіжий короп – мов вгодований заколотий кабан лежить і вуса в нього. Не такі як в сома, або тітки, а радше щигольскі, але луска годі й рівняти. Схожі на лобстерів, чинно копошаться раки. В іншій купі вони вже червоні і незворушні. Все тут є, навіть така екзотика (риба не либонь розповсюджена) як чехонь, схожа на шаблю, шереспер, знаний тут і взагалі на Дніпрі під назвиськом „жерех” і Tinca tinca L., про який в народі кажуть „краще м’ясо – свинина, а риба – линина”; це лин. Вони ніби викарбовані з бронзи і покриті патиною – темні з зеленовато-золотистим відтінком і мають тут такі габарити, що порушують те, що написано в книгах про їхні максимальні розміри, але нема тут осетрових. Вволю поштовхавшись по базару, купуємо верховод в’ялений. Він не більше долоні, і може зпершу скинутись на сорну рибу на зразок єрша чи бірючка, але на смак – смачнющий, жирненький – лускаєш його як насіння. До того ж оформлений непогано - нанизаний на шворку за очі і звисає мов намисто. Повісивши намисто на шию, полишаємо базар і, купивши, і дещо переплативши, замість 2 за 3 грн за півлітрову пляшку, пива „Оболонь світле”, вже поспішаємо на „Малятко”. Не витримавши, ще на ходу зубами відкоркувавши пляшку, починаємо дудлити пінну, гіркувату, мов якась лікувальна настоянка, рідину прямо з горла (наголос на останній склад). На шляху до Херсона за відвідуваннями гальюна вже мало уваги звертаємо на природу.
Херсон. Хто його не знає? Звісна річ, це і порт, і херсонський бавовняний комбінат, що наразі стоїть на колінах, але місцевість відома перш за все своїми овочами. Хто не знає херсонських кавунів? Таких великих, як баскетбольний мяч, смугастих, як американський прапор, і ножа коли встромиш - репає. І м’якоть така червона, з такими цукристими баранцями, що навіть якщо в тебе діатез і кропивниця, понос і золотуха разом узяті - жертимеш. А з перепою яка все-таки мила справа. Дуже смачний овоч, не всякий фрукт зрівняється з ним. Щоправда, на відміну від апельсинів, кавуни бувають і наколоті. В основному це нітрати – щоб швидше стиг – щоб дорожче продать. Є спеціальні тести, схожі на для визначення вагітності, щоб виявить „хімію”, але порада: не купуйте перші, не створюйте ажіотажного попиту. Купуйте кавуни вже восени, коли діти пішли до школи, але птахи ще не відлетіли у вирій. А що ж саме місто? Місто провінційне – не більше того. Якби не було міста Миколаєва (не плутати з Миколаєвом Львівської області) і міста-героя Одеси (не плутати з Одесою штату Техас (США)), було б тут замість тауна ціле заможнє сіті.
Оглянувши не такі вже і чисельні памятки, поспішаємо на аеродром. Сідаємо на „кукурузник”, злітаємо. Чим далі в ліс, тим гладші партизани: а відчувається, що незабаром море: чайки стали жирніші; одна ледь не потрапляє у турбіну. Початок затьмарений, але в світлі Ріки, що в своєму гирлі від стовбура-русла розбіглася потоками, і як коріннням деревина намертво вросла в Лиман, не помічається це. Здається, що Дніпро це не просто проточна калюжа, вода, здається буцімто це жива істота зі своїм ДНК, РНК. Істота причому могутня, така як Дракон в китайській міфології або Мавка в нашій.
Могутність Дніпра говорить сама за себе: 10 млрд кВт-годин! І це не межа. Плавні, острови, острови, плавні. Далі Велика, напівсолона вода. Це і є Дніпровський лиман. До речі, тут же і Бузький.
Останнє місто, яке вітає нас – це Очаків. Останній форпост, він і прикриває вихід Ріки у відкрите море. Далі йде Крим, потім нейтральні води, а потім край світу.
Знаєте, на Дніпро можна, ба навіть потрібно молитися. Молітеся, брати мої – кримчаки, на Дніпро, не халтурте. Пам’ятайте, що живете ви хоч і на морі, але існуєте через Дніпро. Станься щось (тьфу, тьфу, тьфу) з Північнокримським каналом, буде вам непереливки. Це саме стосується й донбасовців і кривбасовців зі своїми каналами відповідно.
Все, час додому. Дійсно гордість радянського літакобудування старенький Ан-2, перероблений на Ан-3, гудить, як хрущ, але летить.
„Бодай би він не впав чи якийсь йолоп його не збив”, – з острахом думаю я. Щойно подумав і наврочив: точно, вже летить ракета, пущена з військового полігону неподалік – там якраз навчання. Пілот брутально лається і, від чого нудить, круто забирає штурвал на себе; теж мені Нестеров. Ракета, однак, не дурепа: нині може літати і по кривій; вхопивши наш тепловий послід, вона робить маневр слід за нами з легкістю танцюриста. Вона наздоганяє нас як хорт лисицю, обманути її можна було б тільки, якби все це відбувалося у кіно...
Трах-бах... Знаєте, Дніпро видно навіть з небес. Видно кожну пісчинку, кожну мулинку, знамо, що відбувається з кожним бичком, які думки бродять в голові кожного жука-плавунця; кожен мікроорганізм на обліку і неорганіка теж. Вся інформація стікається в Небесну Канцелярію. Заправляє всим Господь Бог, він же Дідько. А взагалі то це згусток. Його може бути і багацько і в різних місцях одночасно; просто містика: незбагненно! Одне слово: висока матерія, але кажуть є й ще вища (зверніть увагу, ієрархія прослідковується навіть тут). Так от все йому відомо: що було, що є, інколи - що буде; пробував я збагнути, як таке (останнє) може бути, пробував він мені розтлумачити, навіть, як кажуть, на пальцях – не можу, хоч убий, але він наполягає, що ВСЕ не знає навіть він, що, мовляв, чим більше пізнає, тим швидше розширюється Всесвіт. Словом, махнув він рукою, і в одну мить зрозумів я це, але як пояснить ще й тепер вам – слів не докладу, бо ще немає. Зайнятий тим, що створює нові світи. Досить привітний тип, але навряд чи він перейматиметься нашим світом і Дніпром, по перше все учтено, а по друге для нього нема ні „так”, ні „ні”, ні добре, ні погано, ні холодно, ні жарко, ні вашим, ні нашим – непевна істота; досить велика зануда він з людської точки зору, тому уповать слід на свої власні зусилля, адже Дніпро це не тільки шлях від варяг в греки, але й відмінна рекреаційна зона. Не знаю, які держави будуть на Ріці, які народи заселятимуть його береги, але знаю одне: бережіть Дніпро. Тому:
1) Не скидайте неочищеними свої стоки.
2) Не смітіть самі.
3) Не запливайте за буйки.
4) Не пірнайте в недозволених місцях.
5) P.S. Якщо, гад, ти п’яний зайшов у воду – виходь негайно або пеняй на себе.

Дунай


Спокон віку несе свої води старий Дунай у синеє (Чорне) море. Що бачив він за свою довгу подорож? Ось виляснув трилобіт, граючись на молодому ще сонці, ось його проковтнула велетенська зубаста жаба. А час іде, мільони років спливають. Ось чиясь маленька голова виринає високо понад хвощів. За головою з’являється тулуб, вкритий гострими пластинами – це спраглий динозавр чимчикує на водопій. З часом саме на цьому місці волохатий вухань, хоботань і іклань - мамонт провалиться під кригу, щоб донести до наших днів безцінні свої рештки...
Та цікавить нас в першу чергу наші безпосередні предки, тому опускаємо фауну. Нашу увагу звертають на себе часи, коли хвощі змінилися кущами; вони роздвинулись і на пісок вистрибнула дивовижна мавпа, потім ще одна, і ще. Вони насторожі, широкі ніздрі в них рухаються, карі очинята виблискують - вони бачать воду. Раптом з вуст однієї істоти з сивим пасмом злітає гортанне:
- впрпр.
Це й була перша назва, дана Річці людьми. А колесо історії вертиться, змінюються епохи, змінюються народи, вдосконалюється голосовий апарат, змінюється й назва Ріки. І ось друге тисячоліття по різдву Христовому, і роздвигаються кущі і на берег річки виходять двоє людей: чоловік та жінка. Жінка поправляє спідницю, а чоловік запалює цигарку. Це – українці, річка - Дунай, а лівий берег і дно звуться Україною.
- Посмотри, какой чудесный закат, - натхненно каже жінка з молдавським акцентом.
- Да, уж, - з таким же самим говорить чоловік, ляскаючи себе по потилиці і роздивляючись розчавленого комара на долоні. Далі вона попросить його принести «кувшинку», він попливе, не допливе, і втопиться, потоне. Я його воскрешу, заради хепі енду. Він вирішить вполювати щуку. Невгамовний! Шило в дупі! Він зловить облизня і його схопить нежить. Поміж цим усим я непомітно змальовував Дунай. В принципі і до мене Дунай змальовано наприклад тим же… Ви знаєте, звірившись з тим же Інтернетом, не так багато я знайшов відомих прізвищ…Геродот тільки. І той описував. І то Істр. Може я не так довго шукав, хтозна. Ну що ж, нехай буде так: «Дунай описували від Геродота і до мене». А я ще й оспіваю. Вже вельми він кльовий; Дунай чудовий до усеру.
Щоправда, така монополія на дунайську красу належить не тільки Україні. Занадто вже довгим виявився Дунай (2857 км), що навіть не помістився повністю на Україні. Право на свій шмат мають також і споріднені і не дуже народи: до десяти. Будь-яку ріку прийнято розглядати з витоків. Отже, витоки.
Витоки контролюють германці. Дунай (там він носить ще назву „Donau”) починається на території Німеччини в горах Шварцвальду, де біля міста Донауешинґен на висоті 678 м над рівнем моря в екстазі зливаються гірські потоки Бреґе та Бріґах.
Тут тиша. Любителю степів тут не сподобається, лісостепів – так собі, зато прихильник змішаних лісів ловитиме тут кайф на кожному кроці: багато дерев так, що вони ростуть одне з одного. Схили, ярі поросли тут чорними ялинами, звідси і назва «чорний ліс». В темних його хащах охоче живуть лиси й філіни, а гігантський дощовий черв – взагалі ендемік цього лісу. Поміж ялинами ростуть мхи та гриби. Якщо наїстись тих грибів, то можна побачити, як між ними сновигають гноми, відьми та інші персонажі братів Гримм. Якщо випити ще й горілки, то відьми вже перестають бути потворними. Одні з най високих і най мальовничих водоспадів Німеччини - водоспади Всих Святих і Триб ерг - саме тут. В пошуках русалок дайвери прочісують глибини озер Тітізее і Шлухзее. Здійснити пішохідний похід в гору - звичайна розвага місцевих мешканців, він тут зветься Wanderung. Брати участь в ньому можуть й прибульці: в Шварцвальді не дуже високі гори. Серед них вирізняється хіба що високий вкритий снігом Фельдберг, заввишки 1494м. Бачите пік? Всі на лижі! І лижню мені першому. І - вперед, сміливіше, за мною! Тут нема жовтого снігу. Але, все ж таки, якщо ви і побачили його, знайте, то росіяни наслідили.
А що ж Донауешинген? Засноване Габсбургами, містечко невелике, біля 20000 населення, проте затишне мальовниче. Кортить в ньому мешкать майже кожному. Кортить особливо поселитися в ньому на старості. Коли й ми так будемо жити на Україні? З пам’яток культури всього потрошку, але в цілому нічого видатного. Восени музичний фестиваль.
Я дивлюсь тут на Дунай. На береги, що поросли його очеретом і що стоїть як вкопаний. На російську берізку на березі. Течію, що звихрює прохолодну воду неначе пилосмоками. Піщанисте дно. Неглибоке рівне воно. Дунай в Донауешингензі вже достатньо широкий, щоб перегородити його сіткою-путанкою. Бажано трьостінкою з карманами. Можна звичайно посидіти і з вудкою. Знаєте, на вечірній зорці, коли над водою туман стелеться. На золотаво-синьому небі від обрію до обрію коли не має жодної хмаринки, повітря стоїть нерухомо, мов чобіт. Немов кажан, сутінки повільно опускаються на землю і коли огортують тебе, і тиша. Тут струм головне правильно виставити. Риба сама в підсаку і припливе. І боже збав самому входити в воду, навіть в чоботях.
Тут вже є щука, окунь, підлящ. А це що за вусань серед улову? Ні, не вгадали. Це Barbus barbus, второпали? Дунайський усач, Barbe. Він тут сир, марена, полюбляє.
Порибаливши трохи, зматуємо вудочку, рибу завбачливо складаємо в рюкзак, та сідаємо на велосипед - тут починається велосипедний маршрут вздовж Дунаю (Radweg), він самий довший в Європі. Дозвольте відрекомендуватись, ми - це я, а Дунай це Дунай. Річка така. На Супій тут дуже схожа.
Права ступня на педаль, поштовх іншою, ліва нога заноситься і робить коло навколо багажника, сидушки, рами; центр моєї ваги зміщується, піднімається і нарешті опиняється там, де треба – мою подорож розпочато. Я не фанат природи, але початок її мені подобається. І дорога! Ні грудки тобі, ні баюринки. Ich gehe weg! Гравій весело шуршить під скатами. Очерет обабіч зливається в безперервний комиш. Ні, це не der Weg. Це ціла die Bahn. Radтількиbahn.
Щось не те. З Дунаєм-те. Занадто зелено. І ложе кам’янисте. Пригальмовую. Недовірливо злізаю з велосипеду і мацаю ложе. Одні каменюки. А Дунаю нема. Все. Невже я приїхав? Гарячково дістаю БСЭ, Велику Радянську Енциклопедію українською. На літеру «Д» три тома. Мені останній, 23-й. Д… Ду… Дунаевский Исаак Осипович… Ага, Дунай. Читаю. Нема. Нічого такого тут не сказано. Ой, лишенько. Я зітхаю. Хотів на халяву, а доводиться розкошелюватись. Відшвирюю томи, дістаю мобільний. Він в роумінзі. В євро доведеться розкошелюватись. Інтернет. Гугл. Вікіпедія. Все ясно. Я збираю каміння. Вибачте, це я машинально. Я збираю томи. І складаю назад до рюкзаку. Це ж не рукописи - на розпал. Не пропадать же целюлозі.
Я їду десь годину. Так ось який ти, Дунаю. Справа в тому, що поблизу Іммендінгена, кілометрах в 30 від витоку Дунай магічним образом щезає під землею і з’являється тільки 12 км по тому. Він стає Стіксом. Через тріщини, дірки і воронки сочиться могутній Дунай, щоб вирватись з царства Аїда. Дунай мочиться тут струменем 25 тон в секунду. Він виривається з його тіла Аахським джерелом з Вімзенської печери.
Я з полегшенням заношу знов ногу над велосипедом. І рушаю Дунаєм. Він - то ширший, то вужчий, але непереривний головне. Й дивний: Дунай - він, а мочиться немов баба. Соромно! Чи може гермафродит? Тоді ні. Я пильно споглядаю на нього. На його. Дивись мені, Danube, I am watching you.
Повз пропливають німецькі містечка Тутлінген, Мюльхайм, Фрідінген, Зігмарінген, Рідлінген, Єхінген, але все це дріб’язок. Більш менш крупне місто Ульм з 120000 мешканцями. Воно постає з пітьми і далеко його видно. Причина одна - це його єлда. Проте не антена, чи маяк. Це сама висока єлда сакрального значення в світі. Ульмський собор це. Готика! Художній опис Ульма виглядає так: білі стіни та червоні черепичні дахи будинків, відображені у воді, звісно дунайській, доповнюють квіти, що в достатку прикрашають палісади. Влітку все це квіткове різноманіття справляє незабутнє враження. Якщо ви приїхали до Ульму на потязі, то виходячи з вокзалу ви потрапите на Olgastraße - вона впритул прилягає до вокзального майдану. Так що потреби царапати «Тут була Оля» на ульмській вежі, інших фасадах і палісадах нема. Ось так. Так ось завдяки цій єлді тут і народився всім відомий Альберт Ейнштейн. Відомий тим, що язика всім показував і що E=mc². Дивом не був посаджений в божевільню, як наслідок займався фізикою. Дивакуватіше нього хіба що Грицько Перельман. Хоча згідно теорії відносності дивакуваті напевно всі ми.
Будучи не зовсім німцем з таких, тим не менш, статей, як: «Zur Elektrodynamik bewegter Körper» - предтечею теорії відносності, «Über einen die Erzeugung und Verwandlung des Lichts betreffenden heuristischen Gesichtspunkt» - фундаментом квантової теорії, «Über die von der molekularkinetischen Theorie der Wärme geforderte Bewegung von in ruhenden Flüssigkeiten suspendierten Teilchen» - статті, що істотно просунула статичну фізику, він вривається в світ фізичних геніїв. Різностороння дитина, тобто людина! А вона грала ще й на скрипці. В 1921 році отримує нобелевську премію, але не зважаючи на це твердить, що він музикант. Якось він прийняв участь в благочинному концерті. Місцевий журналіст, захоплений його перфомансом, спитав у сусідки: «Хто це гра?» і отримав відповідь: «Як, ви не впізнали? Це ж сам Ейнштейн!». — «Ах, так, звісно!» На наступний день в газеті з’явилася замітка про виступ великого музики, незрівнянного віртуоза-скрипаля, Альберта Ейнштейна. «Великий музика» прийшов у захват, вирізав замітку і з гордістю показував знайомим: «Ви гадаєте, я вчений? Я знаменитий скрипаль, ось я хто насправді!».
Окрім цього Альберт Камінь був переконаним демократичним соціалістом, гуманістом, пацифістом і антіфашистом. Улюблені його вислови: «ми виграли війну, але не мир». «Націоналізм – дитяча хвороба. Це кір людства». «Метою школи завжди повинно бути виховання гармонічної особистості, а не спеціаліста». «Здоровий глузд - це сума упереджень, придбаних до вісімнадцятирічного віку». «Всі знають, що це неможливо. Але ось приходить невіглас, якому це невідомо - він-те й робить відкриття». «Господь Бог обчислює диференціали емпірично». «Це дуже просто, мої дорогі: тому що політика набагато складніша, ніж фізика». До речі, він міг би стати відомим політиком (він міг би бути президентом Ізраіля). В 1957 році до нього надійшла така пропозиція. Він відмовився, пославшись на відсутність досвіду. Як казала його дружина: «Мій чоловік - геній. Він вміє робити все, окрім грошей». А премія що, не гроші? Прибіднялася, сука. Але й окрім цього в нього і багато іпостасей. І навіть натурщик з нього вийшов. Власне кажучи, те фото з висолопленим язиком, коли журналісти попрохали А. Ейнштейна посміхнутись і сказати «чи-и-з» ілюструє це. А з нього знатний пиздолиз міг би вийти. Геніальний.
Це все Дунай. За містом він ширшає. Забагато жидів, як для двох сторінок. На Вільшанку стає схожий. Села миготять так само. Але вони малі, а нам потрібно чималі. Städte!
Інгольштадт зустрічає наш ровер, а також на вулиці вийшли всі 123 925 чоловіки. Частина з них жінки і діти. Саме місто красиве. Саме молоде крупне місто Німеччини. Вперше назва Інгольштадт (Ingoldesstadt) згадуються в грамоті про розподіл земель між синами Карла Великого від 6 лютого 806 року. В XIII сторіччі Інгольштадт отримав статус штадта. У 1472 році в місті заснований перший в Баварії університет, що став після центром контрреформації. Серед його відомих випускників Вітя Франкенштейн. Він вивчав тут медицину. 23 квітня 1516 року саме в даному населеному пункті був проголошений закон про "чистоту" пива (Райнхайтсгебот). Тільки три компоненти, згідно йому, можуть бути в цьому пиві: вода, хміль і ячмінь. Це найстаріший в світі і досі діючий закон про якість продукту харчування. Серед відомих ще особистостей ще побували тут М.М. Тухачевський и Ш. А. (де) Голль. Вони відбували ув’язнення під час Першої світової війни. В Інгольштадті знаходиться штаб-квартира автомобільної компанії Audi. Тут проживає значна кількість руськомовного населення. У місті діє Українська Православна Церква. Ми покидаємо Інгольштадт наївшись в ресторані борщу і помолившись.
Цей паршивий Кельхайм і не попав би в це есе ніколи. Якби не дві речі. Кельхайм потрапив сюди завдяки Donaudurchbruch и Rhein-Main-Kanal. Але про все по порядку. На під’їздах до Кельхайма почалися якісь скелі і Дунай знов перетворюється. Ознак гомосятіни як і не бувало. Навпаки він тут мачо. Тут ніяких печер. Тут тільки скелі. Вони суттєво звужують проток. Це простата Дунаю. Я починаю вибиватись із сил. Велосипед у нас «Україна» - важкий, з рамою, без понижуючих передач. З гори ще нічого, а вгору дуже важко. Занадто круто. Це простатит. Надо, блядь, було байка. На той момент, як я доїхав до Вельтенбурга – передмістя Кельхайма, вимахався повністю. Спорт треба було. А так: гріх не почастуватися пивом. Це насправді монастир, Вельтенбург. Як і в багатьох монастирях середньовічної Європи в Вельтенбурзі здавна (з 1050 року) варили власне пиво, ячмінний напій допомагав братії пережити суворі пости. Відома легенда, як вельтенбургскі ченці домоглися від Папи Римського дозволу споживати пиво, алкогольний напій, навіть під час постів. Папа зажадав барило пива на пробу, так як в Італії воно було не у ходу, напій по шляху безнадійно зіпсувався - Пастера тоді ще не народили - не було. Глава католицької Церкви знайшов рідину огидною на смак і не побачив великої спокуси в її споживанні. Пивоварня Вельтенбург діє і в мої дні і є найстарішою діючою монастирською пивоварнею у світі. Тут виробляються 10 сортів пива, тут же можна купити кілька пляшок в красивій сувенірній упаковці або посидіти в історичному біргартені за кухлем оригінального монастирського пива Weltenburg. Я і посидів. Смачно! Скуштувавши пива, одну літру, другу, я напиваюсь вдризг і нікуди вже не їду. Але їхать треба. На мене чекають. В мене місія. Я важко піднімаюсь і чалапаю до велосипеда. Живіт трохи б’є по ляжках. Це нічого. Вік.
Коли я сідаю, місцеві мене проводжають. Вони вже зрозуміли, що я не їх. Цікаво, як? Я махаю їм рукою, роблю коло… і ще одне. Нарешті, дзеленькаючи дзвіночком, відїзжаю у темряву. Світло мого ліхтаря хвилини зо три миготить у гущавині, далі описує вертикаль. Я падаю у бурх друх… Дунай! Я майже тверезію. Ну, припустимо це внаслідок невірно вибраного швидкісного режиму. А якщо самий малий хід? Все рівно не те. Колами довше, по перше, ніж діаметрами. Повіки кліпають більше звичного. А яке навантаження на серце. Воно стука на підвищених обертах. Я швидко втрачаю крафт. Невдовзі з’їжджаю і засинаю в канаві. Такий собі мотельчик. А ще ви хотіли? Ніч! Це час сили, та вже нечистої. І кажани наввипередки із привидами летять до мене. І ще щось! Якісь полтергейсти. Не то упирі вони, не то вурдалаки. Головне вони шкірять ікла… Свят, свят, свят… Я мотнув головою, відганяючи нечисть. Вона – осиковий кіл в мене… Що ж я так туплю. Неначе плуг. Навіщо ж педалі стирати? Є вихід, еврика. Хміль знову б’є мене в голову. Я важко, як після нокдауну, здіймаюсь. Про всяк випадок з’їм-ка я зубок часнику. Ні, цілу голівку. Де мій велосипед? Ми сідаємо на катер і всього за 8,2 поділити на 2 євро він везе нас разом з туристами… коротше повертаємося з Вельтенбурга до Кельхайма. Мутними очима обвожу я Донау. Так ось який ти, дурхбрух. Несамовитий, злий, але самобутній; незабутній. Недаром ти в ЮНЕСКО занесений. Розлом! Тіснять його скали нависають над ним. Мов лещатами здавлений Дунай. Він вглибину більше, ніж завширшки (18 метрів проти 25 (глибина)). Вода жовта, з вирами. Виграє, біснується. Та нас не задавиш. Їх тільки. Мене н-ні. Нудить мене. Блювати з борта мені вже доводилось. Але все одно неприємно. Пиво, напевно, не фільтроване. Було. Поки я його не відфільтрував. Я бачу шлунковий сік. В мене морська хвороба, вибачте.
Все, через деякий час, Кельхайм. Тут прямо посеред містечка рогатка. Тут злука Дунаю з каналом Майн-Райн. Ідея сполучення двох річок через європейський водорозділ була висказана ще в VIII сторіччі. Будівництво ж каналу в нинішньому вигляді було розпочато тільки в 1960 році. Канал урочисто було відкрито 25 вересня 1992 року. На його будівництво була затрачена сила силенна дойчмарок, п’ята частина яких пішла на природу. 2,3 мільярда в нових грошах, євро. Тут дерібанити не можна. Суворо заборонено. Як наслідок він сполучає Чорне море з Північним, а Одесу з Амстердамом. А Дерибасівську з вулицею Червоних Ліхтарів. Дуже зручно, якщо ти в пошуку повій (хвойд (шльондр)) і марихуани водним шляхом. А був колись ще один шлях-конкурент. Це Дніпро-Прип’ять-Західний Буг-Вісла. Наєбешся, накуришся і течією тебе назад в Одесу попускає. А в Чорнобилі ще й опромінює. Романтика! Але ж той Чорнобиль перекреслив все. Тепер тільки Дунаєм. Або в обплив.
Регенсбург находиться на самій північній звивині Дунаю. Один з найдревніших міст Німеччини. Тут ще кельти мешкали. Тепер мешкають близько 130 000 їхніх дальніх нащадків. З важливих архітектурних пам’яток виділяється Steinerne Brücke – Кам’яний міст, який будувався з1135 по 1146 роки і був дивом інженерної тогочасної думки. Він найдревніший в Німеччині. Він використовувався при форсуванні Дунаю під час хрестових походів. Він став прообразом для Карлового мосту в Празі та інших. Над Дунаєм також височіє Валхалла. Прикольна споруда, головне з неї чітко видно Дунай. Поціновувачам готики дуже сподобається місцевий собор. Тут найстаріший в світі хор хлопчиків. Та й взагалі старе місто – Регенсбург серед нацистський міст зберігся найкраще. Тут лазити можна довго. Але коли зголоднієш варто відвідати Historische Wurstküche. Це фаст фуд поблизу Кам’яного мосту. Можливо перший в історії. Принаймні він приймає клієнтів ось уже 850 років. Основу меню його складають однак не гамбургери і картопля, а смажені ковбаски, гірчиця і квашена кисла капуста. Першими клієнтами цього закладу були будівельники собору та портові робочі, докери. Також ними ласував сам Гьоте. Також в Регенбурзі найстаріша в Німеччині кав’ярня.
Взагалі звичка пити каву укорінилася в Німеччині, та й взагалі в Европі не так вже й давно. Вважається, що звичай кавопиття народився в Абіссинії, звідти розповсюдився на територію сучасної Ефіопії в арабські країни. Розпробувавши цей наркотик, арабські шейхи намагалися заборонити продавати ароматні зернятка, але вже було пізно. Ось вже 325 рік приймає кав’ярня відвідувачів, що навпроти старої ратуші. Навіть я заглянув сюди, адже колись тут насолоджувались заморським напоєм курфюрсти, князі, делегати Рейхстагу, вищого органу Священної Римської Імперії Німецької Нації. Неодмінно загляньте і ви. Неодмінно заглянь і ти. Із відомих вчених людей Регенсбург знавав Кеплера. Тут Кеплер помер. А взагалі, про що це я. До справи це не відноситься. А тим паче до Дунаю.
Пассау - це 50000-не містечко, 10000 з яких студенти. Воно засновано римлянами у місці впадіння в Дунай річок Інн і Ільц, які мають різні кольори та довго ще течуть, не змішуючись. Прикольно! «Місто, що пливе», «ворота Сходу», «баварська Венеція» – як тільки не називають це містечко з яскраво вираженим південним шармом. Гуляючи по Пассау, одразу помічаєш вплив італійської архітектури: венеціанські арки та палаци в стилі італійського бароко, фасади домів м’яких теплих тонів. Тут майже не зустрінеш прямих кутів, властивих більш раннім архітектурним епохам. Тут засилля церков, в одних з яких самий великий в світі орган. Він не дітородний проте, а такий, з наголосом на останній склад, музичний. Як водиться, ратуші. На правому куті старої Ратуші зверни увагу на шкалу рівня води під час наводнень в історії міста. У 1954 році вода піднялась на 12.2 метра і затопила всю ратушну площу і багато будівель. Молодожонам доводилося тоді добиратись до ратуші на човнах для реєстрації шлюбу. Є тут скульптура першого баварського короля Максиміліана I в позі самодержця. Деякі іронічні особистості називають його Regenprüfer. І дійсно він витянув руку, ніби превіряючи чи йде дощ. Над містом час від часу роздається мощнячий дзвін колоколів собору Св. Стефана. Він найпотужніший в південній Німеччині. Саме тут цей орган. Цей орган рекордсмен. З травня по жовтень у Соборі Св.Штефана Пассау проходять концерти органної музики з 12.00 (крім неділь і святкових днів). Ціна вхідного квитка 4 Євро.
Полишаючи це місце, ми полишаємо Німеччину; це був останній форпост її. Що ми все, Німеччина, Німеччина, а що ж німці? Вони педантичні, чистоплотні, схильні до порядку. Їх мов схожа на каркання, сміх гортанний. Набухуються шнапсом. Середня довжина пенісу в них 14,48см.
Auf Wiedersehen, Німеччина. Gruess dich, Австрія.
Австрія, Österreich. Батьківщина Людвіга Больцмана, Ервіна Шредінгера та інш., Матьківщина Арнольда Шварценегера, Адольфа Гітлера та інш.. Цікаві роботи Зігмунда Фрейда в цьому напрямку. Прапор: червоний колір двох стрічок символізує кров патріотів, пролиту за свободу та незалежність. Білий колір – символ Дунаю, що тече із заходу на схід. Дунай тут теж Donau. А мова більш німецька, аніж в Німеччині. Взагалі, таке враження, що ми нічого і не перетинали. Ми нічого і не перетинали. Євросоюз-с! Лінц зустрічає нас першим. Площа його — 96 км², населення 190 тис. осіб. 3-є місце за чисельністю в Австрії. Крупний промисловий, транспортний, культурний й освітній центр: 4 університети, 5 театри, музеї, пам’ятки архітектури XIII-XIX століть. У роки другої світової війни поблизу Лінца нацистами був організований концентраційний табір Маутхаузен. Лінц був звільнений в 1945 р. військами СРСР і США. У повоєнний час місто було поділено по Дунаю на радянський та американський окупаційний сектор. Воно пов’язане з Гітлером, Кеплером, Брукнером, Штифтером. Останній – мій колега-письменник провів в місті свої останні 20 років життя. Він його тут і закінчив, в приступі депресії від цирозу печінки перерізавши собі горлянку. Вкоротив собі віку! Я ось думаю, може, кинути писати. Лячно щось. Мені вже і радили. Психічне здоров’я хоч і не головне здоров’я чоловіка, проте... Напевно то через алкоголь. Алкаш! П’яниця! Так тобі і треба. Рухаємось далі на Кремс. Але перед ним зупиняємося в Вахау. Природа буяє все краще і краще і нарешті досягає апофигею… апофеозу… апогею. What the fuck!? Я не можу описати її. Така файна мальовнича долина. Офігенна яка! Більше слів нема. Тут не можна не зупинитись. Тим більше вона славиться своїми винами. Дегустую перший бокал, другий. Пляшка порожня. Першу пляшку, другу. Закусую абрикосами. Теж ними славиться. Кортить ще вина, та міру я свою знаю - все, досить; годі. Буду їхати. Якщо не впаду. Прихоплюю з собою третю і рушаю. Це ж треба – їду. Зігзагами, але вперед. Вектор правильний. Мені подобається Дахау, тобто Вахау. По долині краще їхати чим по горах. Горби! Долина теж ними славиться. І відео - все як на долоні, якби не плило. Добре що не степ. Понад Дунаєм виноградники. Під ними дрищу. Мабуть абрикоси зелені. Темніє в Вахау швидко, скажу я вам. Швидко пересуватись теж не виходить. Рваний темп. Я вирішую транспортом попутним:
- Halt! Ich will du mich nach Krems fahren. Ja, mit Rover. Wie man nicht in den Salon kommen? Und in den Kofferraum? Nimmst ins Schlepptau. Mich. Abschleppseil ist? Wer betrunken ist? Du betrunken bist... Deutsches… nämlich Österreiches Schwein!..
….Ach, noch ein Weggenosse…Glaube, er ist nicht so richtig…
- Nach Krems?.. Nein?.. Nu i poschol na Chui.
«ТЕРПЕНИЕ И ТРУД ВСЕ ПЕРЕТРУТ!» Далеке гасло далекого дитинства. Але діє і тут і сьогодні. Нарешті я вирушаю транспортом попутним. В кузові, правда, вантажівки. Ну то шо, шо з свинями? По генетичному складу вони найближч тотожні до людини. Знову схопило живіт. А це добре, що зі свинями. Геть не соромно.
В темряві я не бачу Кремса. І не хочу. Може й хотів би, якби міг. А так хочу, але не можу. Так що без мене, Кремс. Можна і зі мною тільки коротко. Дуже стисло. Я знаний нумізмат, так що в Кремсі були викарбувані перші австрійські монети, відомі як «кремські пфеніги». Населення 24000.
Ранок трішки краще. Похмелившись тією пляшкою, вирушаю на схід до Відню. Краще ніж учора, але все одно важко. Ви знаєте, манав я. До Відня? На ровері?! Яке навантаження на серце! І не тільки. Вертаюсь в Кремс і в річпорту сідаю на катера. І рушаю спокійно до Відня. В столицю! В Вену. Росіяни так її називають. Насправді це Wien. [Він] – він, тоді як [Вєна] – вона. Рамси путають, як завжди. Але бог з ними. Я побачив Відень. Душа моя розгорнулась. Захотілось навіть співать. І я не витримав:
Помнит Вена по-омнят Альпы и-и Дуна-а-а-ай
То-от цветущий и поющий ярки-ий ма-а-ай
Вихри венцев в руссккккк… - Голос мій зірвався.
Віденьці й інша срань злякано дивилися на мене. Очі мої зволожилися і з них полилися крокодилячі сльози. Знали б ви, сволочі ... Це завдяки нам… Danke, ich bin OK.
Ще сто років назад це було одне з найгігантських міст світу, з 2 000 000, проте наразі з них залишилося 1700000. Явний регрес, хоча з передмістями 2.3 мілліона можна налічити. За формою Відень нагадує коло, перетнуте хордою ріки Дунай. За часів Римської імперії місто розширювалося концентричними колами. Його центральна частина, т. зв. «внутрішнє місто», майже збігається з адміністративними межами 1-го міського округу. Рінґ є кільцеподібним ланцюжком бульварів. Історія Рінґу почалася, коли цісар ухвалив зруйнувати вже непотрібні фортифікаційні споруди.
Ґюртель, який утворює концентричне коло навколо Рінґу. Він поглинув навколишні села. За Ґюртелем розташований т. зв. «червоний Відень» (робітничі квартали, збудовані соціалістичним урядом). Ну і так далі.
Як камінь кинутий у воду. Це були матерії сферичні, а тепер паралелі.
Справа в тім, що Україна тісно пов’язана з Віднем. Українець Ю.Кульчицький започаткував традицію славетної віденської кави (його скульптурне зображення встановлене на одному з віденських фасадів). І. Франко працював у Відні над завершенням своєї докторської дисертації про духовний роман «Варлаам і Йоасаф» (під керівництвом В. Ягича), яку згодом захистив у Віденському університеті. Також згодом І.Франко активно співробітничав у віденській пресі (збірка його німецькомовних праць складає книгу обсягом 700 сторінок). У місті є дві меморіальні таблиці на його честь, а також погруддя, встановлене праворуч церкви Святої Великомучениці Варвари. У Відні є пам'ятник І.Мазепі, меморіальні таблиці на честь українських козаків — учасників «Віденської відсічі», Л. Українки, Л.Курбаса, М.Грушевського, І.Пулюя та П.Куліша, І.Горбачевського, К.Томащука. В період 1916—1918 років у Відні друкувався часопис Ukrainische Blätter. Зараз в Інституті славістики Віденського університету діє відділення україністики, де навчаються 20-30 студентів.
Мої враження від Відня такі: Відень - це велич і розкіш з нашаруванням старовини, Відень - це місто музики і великих музик, Відень - це місто фіакрів і танцюючих білих жеребців, Відень - це дивовижний смак кави і знаменитий яблучний штрудель. Одним словом Відень - це ... Відень - місто, в якому потрібно хоч трохи пожити, а не просто проплисти катером. Воно чарівне і прегарне як сама музика; аромат кави, цокання кінських копит по бруківці, запах глінтвейну і смерековіх лап перед Різдвом… Я хочу спать. Але мужньо тримаюсь. В наступній країні. А вона не за горами.
Катер йде. Відень переростає в однойменний ліс. Казковий! В лісі я причалюю. Сідалище знов на собі відчуває трикутну сидушку. Педалі крутяться на схід. Віденський ліс проводжає мене музикою вальса. Це танок маленьких штраусенят.
Я полишаю Австрію. Австрійки привітно машуть мені хустками. Моя торба повна штруделями й шніцелями. А що ж австрійці? Вони трохи зверхні, бо буржуазні, але привітні і пунктуальні. Вони нікуди не поспішають ніколи. Нарізаються тим же шнапсом, але взимку ще й глінтвейном. Середня довжина пенісу в них 14,16см. Tschüss, Австрія. На добраніч. Ahoj, Словакія.
Словакія, Slovensko. Держава в Центральній Европі, що не має виходу до моря. Прапор: такий як в россіян, але чомусь з надгробним хрестом. Або антенною. Щось таке. Боже мій, словаки. Брати славяни. Брати раби. Тобто ні. Ми не раби. Раби не ми. З Африки раби. А ми пани. Ми ляхи. Тобто українці. Щось я заплутався… Коротше, родичі це. Друзі. Єдине – республіка маленька. Її знов потрібно обєднать зі Чехією і населення гомогенізувати. Бо я ж не можу накопать достатно інформації в енциклопедії про. Ну що це таке?! Неподобство. Рухаємся Дунаєм. Тобто звдовж нього. Тут він вже теж Dunaj.
Не встиг я вїхати в Словаччину, і не встиг як слід розгледіти Дунаю, аж раптом Братислава – тут відстань між столицями в Европі мінімальна. Зараз тут мешкає 431 000 словак, проте раніше це була столиця й Угорщини. Ви знаєте, Братислава мене не вразила: відгониться совком. Що й не дивно. Але краще, ніж в нас. Вищерблені бордюри і вилинявші «зебри» трапляються. На знаці пішохідного перехіду чувачок в капелюсі. Стовпи обклеєні об’явами. Тощо. Втім в місті є, що відвідати. Це і град, і зоопарк. Якщо ви жид, обов’язково слід побувати в мавзолеї. Якщо ви не жид, теж можете побувати тут, за умови, що не боїтеся мерців.
Незвичний міст через Дунай тут. Новий міст. Однопілонний сталевий дорожній міст віялового дизайну. Це єдиний міст в Братиславі, що не має жодної опори в руслі річки і вважається найбільшим у місті. На ньому приземлилася літаюча тарілка. UFO – ресторан, що відвідують сотні тисяч туристів на рік. Проковтнувши слину, я налягаю на педалі. Відразу за Братиславою Дунай роздвоюється ніби язик у змії. Він утворює острів. Це Житній острів. На ньму мабуть жито. Поїду ним. Він достатньо широкий, аби можна себе відчути в степу. Враження, ніби десь в Приазов’ї. Горизонт витягнутий в мотузку. Ні яра; холмів зась. Ніби кінця і краю нема рівнині, випаленій сонцем, поросшій осокою. Назустріч роверцю рухається довга підвода з блоками пресованого сіна, що тягнуть великорогі воли. На підводі вусатий, загорілий до мулатності дядько в великому солом’яному брилі – ні дать, ні взять колгоспник з під Мелітополю. Багато пшениці на острові. Саме тут він убиває дрофу. Я звичайно вибачаюсь, але харчування в цій частині Європи занадто швидко зжирає бюджет. Я на мілині. А ще нічліг. Економія перед усим. Я влаштував собі барліг біля Комарно.
Комарно - 37 000 душ, більше половина з яких мядяр. Коли сонце прогнало чорну, густу південну ніч, ми побачили з вікна готелю пласке містечко, обпалене степовою спекою. Розділене рікою, воно належить двом державам. На тому березі, де смарагдові тополі і ланцюжок товарних вагонів, - Угорщина.
На вулиці і в крамницях часто чуєш мадярську мову. Проти ратуші, в сквері, - бронзова фігура угорця в куртці з китицями, у вузьких кавалерійських чоботях. Це письменник Моро Йокаї, тутешній уродженець. Книги його, повні романтики боїв за незалежність, улюблені не тільки мадярами, а й словаками, серед яких зростав Йокаї. З захопленням читали його і в Росії. У Словаччині, переважно в південній її частині, чимало мадярів. Влада подбала про облаштування шкіл, технікумів для них, про випуск газет, журналів та книг мадярському мовою.
Біля Комарно варта прославлена на всю країну «лоденіца». Ще до війни тут будували дрібні річкові судна. Тепер важко знайти сліди старої, слабенької верфі, - на її місці розкинулися величезні бетонні корпуси. Народжуються в них і сходять на воду зі стапелів судна, перлини на Дунаї, - двопалубні, білосніжні, прекрасно оброблені пасажирські теплоходи, здатні витримати і чорноморську хвилю і червономорську. Не здатні вони витримати тільки людського фактору. «Costa Concordia» недавно лягла.
Якось так вийшло, що з острова на материк я переїхав по дну Дуная. Спочатку я плів. Потім ровер почав давить. І я вирушив по дну. Ви знаєте, нічого – тілько водорості на педалі наматуються, а так нічого. Ну нічого, виїхав - відмотав. Воду з бардачка вилив і похав далі. Але перед тим, я повернув голову і знов подивився на острів. Чому? Житній острів є: по-перше другим по величині в Європі, а по-друге:
А) Найврожайною частиною Словаччини
Б) Найтеплішою частиною Словаччини (середньорічна температура +9,3 ° C)
В) Найсухішою частиною Словаччини (590 мм опадів на рік)
Г) Найпласкішою частиною Словаччини (перепад висот не перевищує 26 м)
Я полишаю Словакію. А що ж словаки? Вони стримані, особливо с чужинцями, улюблена фраза «neni mozne» (не можна). Із усього гумору полюбляють чорний, а з усіляких оповідань - усіляки страшилки. Напиваються боровічкою й бехеровкою, а пивом доганяються. Середня довжина пенісу в них 15,21 см. Чималий!
Що ж, veľa šťastia, Словакія. Szia, Угорщина.
Угорщина, Венгрия, Magyarország. Батьківщина кубіка Рубіка. Також автобуса Ікаруса. Колись вугри прийшли з-за Урала і осіли тут вугровою сипью. Мова в них відповідна, ханти-мансійська. Видатні особистості є, але вони всі мають важковимовляючі призвища; вони всі на один мотив.
Їхня вітчизна починається красиво – з національного парку Дунай-Іпой. Місце - унікальне поєднання трьох ландшафтів - річкових долин, гірських хребтів і низовин. Самим вражаючим прикладом злиття Дунаю і гір є закрут Дунаю - місце, де кілька тисяч років тому ріка прорвалася між горами Бержень і Вишеград. Унікальною рисою даного місця є прибережні заплавні ліси. Магмові породи, V-подібні долини і ущелини Вишеградського хребта свідчать про вулканічну діяльність глибокого минулого. Створені вітром і водою андезитово-агломератні "піраміди й вежі" хребта (камені Вадалло, скеля Тіррінга) захоплюють своєю красою.
На території парку росте 170 видів рослин, що знаходяться під охороною закону, а також 10 особливо охоронюваних видів.
Однією з найбільших зоологічний цінностей острова Сентендре є голубянка, релікт льодовикового періоду. Цінною рослиною цих місць є клематис цільнолистний. В вільхових лісах найкрасивішими видами вважаються щитовник шартрський і смородина чорна. Ото я наївся.
Місця для огляду: печера Семлехедьї. Печера термального походження, з 2003 року придатна для відвідин в інвалідному візку, являє собою унікальне видовище товстих відкладень капельників. Надзвичайно чисте повітря надає лікувальний вплив на астматиків та інших хворих із захворюваннями верхніх дихальних шляхів. Екскурсії починаються кожну годину і тривають 40 хвилин. Ото я б теж вилікувався. Взагалі існує легенда, мовляв якщо тут подорожній увіткне в землю дорожню палицю, то звідти потече лікувальна вода. Перевіряю, витикаю її в пісок. Точно - тече, сочиться. Що ж, Дунай то сочится. На березі Дунаю Дунай і сочиться. До речі тут він Duna.
Я підїзжаю до Пешта, Будапешта. Ще здалеку видно, що це мільйонник. Мілліон вогнів світять мілліону мешканців. 1,7 мільону якщо точно. Якщо Одеса перлина у моря, то Будапешт перлина Дунаю. Центральний ринок - одна з найкрасивіших будівель Будапешта. Побудований був він за участю відомого французького архітектора Ейфеля. Творець Ейфелевої вежі був одружений на угорці і прожив у цьому місті більше десяти років. Архітектурою Будапешта угорці захоплюються. Зусиллями Ейфеля і його колег з різних епох тут були створені бастіони, музеї, красиві храми. Окремий захват угорці відчувають від підвісних мостів через Дунай. З кожного з них можна побачити Будапешт, як на долоні.
Угорці дуже люблять свій парламент. Довгих сімнадцять років місцеві будівельники зводили його за зразком і подобою парламенту британського. Де в чому вони перевершили англійців. У будівлі угорського парламенту була створена перша в Європі система центрального опалення. Тут налічувалося більше шестисот дев'яноста приміщень. Але найцікавіше місце в парламентському домі - не кабінети і зали, а кулуари.
Зараз в будівлі парламенту не курять, а в колишні часи угорські парламентарі обожнювали курити сигари. За попільничкою при вході в залу засідань можна було визначити, наскільки цікавий указ або законопроект обговорюється всередині. Схема дуже проста: перед тим, як увійти в зал засідань, депутати залишали свої сигари і якщо вони за ними не поверталися, а сигари так і дотлівали, значить - всередині відбувалося щось дуже цікаве. І чим більше було таких тліючих сигар, тим, відповідно, цікавіше відбувалося обговорення всередині.
Святе місце для будь-якого угорця - «коронний» зал парламенту. Тут, під невсипущою охороною почесної варти, зберігається головна угорська реліквія - корона засновника угорської держави, першого правителя і хрестителя угорців, короля Іштвана. Отримав він її з рук самого Папи римського. Доля цієї корони - просто детектив. Під час другої світової війни вона була викрадена і опинилася в Австрії, після чого потрапила в руки до американців і аж до 1978 року знаходилася на зберіганні в Форт Нокс. Після чого була повернута на батьківщину, в Угорщину. До речі, Угорщина. Якщо Угорщину називають імперією купалень, то її столицю Будапешт по праву вважають містом купалень. Будапешт - єдине у світі велике місто-столиця, в якому налічується більше 80-ти термальних джерел і свердловин. З них щодня на поверхню надходить 70000000 літрів води. Кількість столичних купалень, які забезпечуються водами з природних лікувальних джерел або штучних термальних свердловин, досягає п'ятдесяти. Серед них є і збереглися в первозданному стані турецькі лазні, пляжі з відкритими басейнами, елегантні перлинні басейни, разом з тим, на базі цих лікувальних вод були побудовані і клініки, і такі, що відповідають найвищим запитам, бальнеологічні готелі. Деякі з лікувальних вод вживаються для питного курсу при лікуванні таких захворювань, як розлади шлунково-кишкового тракту, або захворювання нирок і порушення обміну речовин. Мені сюди треба. Обійдеться вам в пару форінтів, але у мене їх нема. Я на мілині. Як кашалот. В Словакії викинуло.
Велика синагога на вулиці Дохань є найбільшою в Європі і другою в світі. Вона вміщує до 3000 молільників. Незвично те, що до стилю будівлі домішуються мавританські і візантійські мотиви, це помітно, навіть якщо не заходити всередину. До основної будівлі примикає Зал героїв, де стоїть пам'ятник угорським євреям - жертвам репресій, за неземне щастя споглядати який беруть чималі гроші. Жиди!
З цими невеселими думками я полишаю Будапешт. Втім його це не колише. Справжній він - це поєднання несподіванок. У місті все просякнуто історією, дбайливо зберігаються навіть сліди важкого турецького ярма. Ідеш, наприклад, по жвавій вулиці Фе і раптом бачиш низьку, немов врослу в землю турецьку купальню з позеленілім куполом, що уже кілька століть стоїть на гарячому джерелі. У підвалі нового будинку можна виявити римську мозаїку із зображенням Геракла і тигра, що тягнеться до виноградної лози. У сучасний Будапешт увійшли і руїни римського поселення, розчищені і обгороджені терасами, спадаючими вниз - до пішовшим у землю древнім спорудам. Вузькі вулички старих кварталів залучають затишком приземкуватих будиночків, які тісно зімкнули свій кам'яний лад перед наступаючими новобудовами. Будапешт просто приголомшує великою кількістю архітектурних шедеврів, і тому можна без кінця милуватися м'якими злетами його мостів, вигадливим мереживом чавунних огорож, різьбленими дверима палаців і видатними скульптурами, а мені пора.
Мохач - місто в медьї Бараня в Угорщині, розташований на правому березі ріки Дунай, в 40 км на схід від Печа. Навпроти міста знаходиться острів.
Місто займає площу 112,23 км ², на якій проживає 19 129 мешканців.
У місті Мохач щорічно традиційно святкують Бушояраш. Любите батальні сцени?
В районі Мохача сталися дві битви:
1. Мохачська битва в 1526 році, після якої велика частина Угорщини потрапила під владу Османської імперії;
2. В 1687 році, під час австро-турецької війни (війни «Священної ліги») 1683-1699 року, тоді османська армія зазнала поразки. Османська імперія - це вам не хрін собачий. Це розсадник зірок і напівмісяця. Ісламу! Я, наприклад, противник ісламу. Тим паче в Європі. Слід відкинути його назад до Анатолії. Взагалі до Аравії. Всі яничарами, інакше, станемо.
По Махачу, все. Мало? Можливо. Зате я по Будапешту багато написав. Можна компенсувати.
Я полишаю Угорщину. А що ж мадяри? Вони тактовні, постійно шморкаючися чудові сім’янини. Напиваються палінкою, похмеляються токайським. Середня довжина пенісу в них 16.51 см. Найбільший на Дунаї! Мадяри, отже, виграли. Ру-улять. Далі піде тільки на спад. Viszlát, Угорщина. Zdravo, Югославія; це Югославія.
Югославія, я відчуваваю зв'язок з Югославією. В дитинстві в мене курточка була з Югославії. Імпортна. На відміну від легпрому СРСР кольорова була. Югославія мон амур. Була Югославія. А тепер це Хорватія. Сербія ще. Чорногорія, Словенія, Македонія, Боснія і Герцеговина. Дратує мене, що вони роз’єдналися. Я розумію, там різні терки, але ж невеличкі які держави! Карліки! А якщо Україна на області розвалиться? Що тоді?
Я в роздумах рухаюсь Дунаєм. Сонце сліпить очі опівдні: на південь тече Дунай. Тут він, до речі, Dunav. В принципі, я ще б Албанію присовокупив би. А то не туди і не сюди.
Недолго мучилась старушка
В высоковольтных проводах…
В Kopački Rit заїжджаю, бо не можу вже. Під приводом збережених прикладів незайманого озерно-болотного ландшафту в басейні Дунаю. Насправді, це природний парк. А парк - це мій льох. Я вже не пишу, що полями харчуюсь. Ще й біозаказник. Тут гніздиться близько пів півтісячі видів птахів (дикі гуси та качки, велика біла чапля, білий і чорний лелека, орлан-білохвіст, різні види чайок і крачкових, зелений дятел, зимородки і багато інших). В озерах і ставках парку водиться близько півсотні видів риб (щука, язь, лин, лящ, короп, сом, судак, окунь і т. д.). Серед мешканців лісів - олені, козулі, кабани, куниці, ласка, соболь, видра.
Бачте, скільки фауни? Я хочу просто поповнити закрома. Парк відкритий для відвідування в складі екскурсій. Відвідування платне… Сказав, що мені менше двох років – півтора, - не повірили. Довелось паспорт показувать. Трясця їх матері. Довелось десять кун за вїзд заплатити. Останні(х)! Нічого! Я їх відіб’ю. На десять кун я хочу мати віддачі сто. І я їх матиму, якщо не попалять. Я витягую руку і тихесенько свищу. Легкий шелест - і на руку мені сідає орлан, а по нашому беркут. Я дивлюсь в його зоркі очі.
- Принеси мені качку, - кажу я йому. - А краще гуску. Зрозумів?
Він мудро киває. Важкий, він злітає і плечу одразу стає легче. – А краще обох! - кричу йому вслід. Я підїзжаю до самісінького очерету, що навіть переднє колесо мочиться у воді. Дунайська. Я нахилясь і вмиваю потне своє чело. Плескаю долонню по воді. З води піднімається волохатий скальп, потім зявляються оченята, ніс. Нагадує писок якоїсь ондатри. Це видра.
- Принеси мені рибки, - кажу я їй. - Краще в асортименті. Тільки сома не бери. Не жадібнічай. - Я злізаю з велосипеда і розвожу багаття. Не люблю комарів. Вся ніч попереду. Але спать не доводеться. Що буду робити? Коптити.
Склавши до рюкзака копченості і загасивши багаття, я полишаю Копачкі Ріт вранці. Місію мою продовжено. До того ж з віддачею. Не попалили.
Вуковар. З населенням 30 126. Місто нагадує наші міста. Скрізь старуха з клюкою. Розруха. В стінах вибоїни від куль. Шибки вибиті.
В ході війни, яка почалася відразу після проголошення незалежності Хорватії в 1991 році, частини Югославської народної армії (ЮНА), що складалися на той час головним чином з сербів, за підтримки місцевих сербських добровольчих військових формувань почали облогу міста. Незважаючи на 20-кратну перевагу сербів у живій силі і переважній перевазі у важкій техніці і озброєннях, місто пало лише через 3 місяці, при цьому в ході боїв воно було практично повністю зруйноване. Оцінки понесених сторонами втрат значно варіюються, югославська армія відзвітувала 304 вбитих зі свого боку. А скільки мертвих душ? Незважаючи на підсумкове падіння міста, оборона Вуковара зіграла вирішальне значення в зриві планів югославського уряду щодо швидкого захоплення Хорватії. Битва викликала колосальний патріотичний підйом в Хорватії, Вуковар називали «хорватським Сталінградом», в даний час майже в кожному хорватському місті є вулиця, названа на його честь. 18-21 листопада недалеко від міста була проведена масова страта хорватських військовополонених.
Вуковар залишався під сербським контролем до 1998 року, не сербське населення в ході етнічних чисток було вигнано. У 1998 році після дипломатичних переговорів місто було мирно реінтегроване в склад Хорватії, тоді ж розпочався процес відновлення міста і повернення біженців. Відновлення міста триває досі.
Моторошно, чи не так? Далі ще гірше піде, так. Але все одно я радий, що виїхав з міста. І з Хорватії. А що ж хорвати? Вони віччливі, але необявязкові, горді, але заздрісні. Злорадні й. До них не відноситься фраза, що за гроші можна купити все, але відноситься, що здохла корова, то нехай у сусіда здохне дві. Нарізаються як правило ракією. Так само як і серби. Ех, була б Югославія, менше б писать потрібно було б. У них і довжини майже однакові, 14. 87 см у сербів проти 14.77 у хорватів. Але що поробиш. Суверенітет!
Сербія зустрічає мене непривітно. Вона знана мало чим. Але якщо і чимось знана, то знана своїми синами, такими як Никола Тесла, Емир Кустурица, Новак Ђоковић що є першою ракеткою світу з липня 2011року, чотирьохкратний переможець турнірів Великого члена, тобто шлема, володар кубку Девіса 2010 року у складі збірної Сербії. Стяг Сербії обратно пропорційний до словацького і переплутаний на один з хорватським (щоб ніхто не здогадався). Република Ср̀бија! Відчуваєте, як написано? Майже як у нас. Кирилицею. Дунай тут Дунав. Я відчуваю с Сербами більший зв'язок за рахунок кирилиці. Католицизм проти православ’я. Не можна сказати, що я православний. Але й не католик, точно. Бог з ним, тільки мусульман треба звідси витіснити. Для початку в Азію Малу. А потім і далі. Я вже писав. І бажано Магриб захопити. Назад в Аравію!
Першим я вїзджаю в Нови-Сад – адміністративний центр автономного края Воєводина, що розташований в історичному регіоні Бач-Бодрог. Населення – 293508 жителів. Я їх рахував. Воно багатонаціональне. На диво чистим і приємним виявилось місто. Тут не вистачає бабла. Я б хотів бути президентом тута. Сходив я в місцеву цитадель Петровардин. Саме тут в 1716 році відбулося вирішальна битва між турецькою та австрійської арміями, перемога австрійців в якому поклала кінець турецької загрози для Центральної Європи. Вхід туди безкоштовний. Картинна галерея – туди теж. Я заощадив пару динар.
Тут класно пересуватись саме ровером. Для ровера тут окремі шляшки. На них пересуваються всі: від мала до велика. Такий собі велоспорт. Поки що я спортсмен. За час подорожі мої ікри вдвічі збільшились. І очі теж. Я ними щось бачу. Щось велике. Цей пункт населений. Столичний. Я бачу табличку. Читаю. Вже пишу. Це Београд.
Це не помилка, хоча Microsoft Word автоматично виправляє написане на Белград. Це автентика. Населеннням 1, 6 млн. жителів (коло 2 млн незареєстрованими особами), град сильно постраждав під час натовських бомбардувань в 1999 році. Але доволі швиденько майже всі відновили. Фактично, кордон Балканського півострова і Центральної Європи проходить саме в Белграді. А також релігіозний кордон тут.
Храм Святого Сави - унікальний храм, який претендує і не без підстави на звання найбільшого діючого православного храму в світі. Жодної з тих злісних бабок, одягнених у все чорне, якими просто кишать церкви наших міст. Які ходять за тобою, бурмочуть щось отруйне, гасять поставлені не ними свічки і всім цим всіляко відбивають бажання ще раз приходити в це місце. Більше ста років його будують. Його будують и понині.
Белград - місто контрастів. Поруч може стояти пафосний особняк віденського виду, сучасне чудовисько в Лужковському стилі і яка-небудь обдерта халупа, як на околицях Стамбула.
Белград місто зі стильними каналізаційнімі люками. У Белграді повно статуй оголеної натури. В основному розкрита тема пісьок, ніж цицьок.
Важливою пам’яткою Белграду є «Кућа цвећа», в котрій поховано лідера постмілітарної Югославії Йосипа Броза, більш відомого за прізвиськом Тито.
Багатенько іржі. Це признак совковості. Мене охопило зненаньцка відчуття, чим далі на схід, тим гірше. Але не про природу це сказано.
Залізні ворота. Мова йде про живописний куточок Балкан - глибоку скелясту ущелину, крізь яку Дунай несе свої води. Величезна ріка, чия ширина в районі Белграда досягає кілометра, тут пробивається вируючи і сичачи крізь вузьке і глибоке ущілля шириною від сили 200-250 метрів. Я згадав дурхбрух. Але смутно. Глибина до 53 метрів. Скелі здіймаються вгору на 400-600 метрів над водою, що надзвичайно нагадує Норвегію. На тому березі вже Румунія. Тут, біля Залізних воріт вочевидь видно могутність Дуная. А він могутній, що ти. Не віриш? 11300 млн кВт•ч на рік! Тут ГЕС яку ніяк не поділять серби з румунами. Поки що порівну. Нічия.
Я полишаю Югославію. А що ж та частина югославян, яка зветься ж серби. Емоційні. Вони балканці і менталітет в них теж. Дітей сильно люблять. Якщо при вас дитина, то їй приділятимуть багото уваги, її похвалять, і чимось обов’язково пригосять. Якщо вона мала - візьмуть на руки, і, примовляючи: «Ma ti si bebo moja maaaala!» - показуватимуть всім навколо, повторюючи, що таку красиву бебу не бачили ще жодного разу. І байдуже, що латиницею. Зате - цілком щиро! Нарізаються ракією.
Мене зустрічає Болгарія. Збогом, Сербія, здравей, Болгарія. З 87-го року не бачились. Сонячна, привітна, найбалканськіша з усіх балканських країн. Чому? Та тому, що саме через її територію проходить довгий гірський ланцюг Балкани. Тут теж кирилиця, тут теж брати наші меньші. Їх кивання головою означає "ні", а мотання вліво-вправо - "так". Це батьківщина перцю і кутової шліф машини. Дунав – це Дунай.
Вдовж нього їду недовго. Бо виден Видин. Колись це було найбільше місто Болгарії, проте зараз тут 47138 жителі. Зворотній процес. Зате є тут Баба Віда. Не Ліда, а Віда. Та це й не баба. Це середньовічна фортеця, яка найкраще збереглася в Болгарії. Церкви, як водиться синагога. Але мені не до цього. Я їду в центр і їм недоїдену баніцу. Баніца – несолодке листкове тісто, перекладене солоним сиром, національне блюдо Болгарії. Смакота. Після клятої риби, від якої в мене вже цинга, це поживний делікатес. Ще б пирджолу. Але мене вже гонять з вуличного бістро в три шиї. Дякую хоч не намилили.
Наступнє на моєму шляху містечко зі смішною назвою Козлодуй. Він стійко асоціюється з одноіменною АЕС. Трохи хронології.
У 1966 році уряди Болгарії та СРСР підписали угоду про співпрацю в будівництві атомної електростанції в Болгарії. Будівництво АЕС «Козлодуй» почалося 6 квітня 1970 року. На будівництві працювали понад 100 000 будівельників і монтажників.
У 1974 році станція почала давати електричну потужність в 220 МВт. Поставки ядерного палива і всі роботи з ним вів СРСР. У 1991-2002 станція розпоряджалась 6-мома енергоблоками сумарною потужністю в 3760 МВт, які забезпечували понад 45% необхідної країні електроенергії.
У 2003 і 2006 Болгарія як країна-кандидат у члени ЄС була змушена виконати умови Євросоюзу і закрити перші чотири блоки АЕС. Решта два блоки-«тисячники» - 5-й і 6-й - успішно пройшли модернізацію в 2005-2006 роках, і в даний час задовольняють вимогам безпеки ЄС. Щоб компенсувати виведені потужності, в Болгарії ведеться будівництво АЕС в місті Белене. В центрі я не був. Місто невеличке і я не став тут зупинятись. Стрьомне місце; зловісне небезпечне воно. Коли я проїзджав повз побоювався, щоб не випала борода і не полопалися щитовидні залози. Для профілактики цього хлобиснув склянку йоду. Чи поможе? Якби в мене був вибір пожертвував б бородою. А що, голится не треба. Одних розходів на леза яких. А на піну. Он яка вимахала. В Козлодуї живе 14247 мутантів. Жарт. Атом –мирний. Ядерна енергетика мені подобаеться. Тут основна проблема в захороненні. Її слід ховати в сховищах в Чорнобилі. Знаєте, як Україна б піднялася?
Мене зустрічає скоро Русе. Населення 166 056. Місто музеїв. Музей болгарської залізниці. Чудернацькі паротяги і дрезини. Приклад із архітектури «Доходното здание». Це самий великий болгарський порт на Дунаї. Портовий зброд. Дуже багато циган. Позолотить ручку. Я даю. Цікаво просто яке в мене майбутнє. 10 левів. А велосипед. Він зник. Вони спи… Цигани вкрали його! А бодай вас чорти вхопили. Тут лайка. На чому я тепер поїду? І гроші. Ці десять левів були останніми. То й що? Вони нічого не вирішували. Зато тепер я знаю майбутнє.
Отже в Болгарії закінчилися гроші. Я думав в Румунії. Рано. Я продав останню машину, щоб здійснити цю подорож. І то це подаронок був. Більше нічогого в мене нема. І не було ніколи. Може хоч буде. Треба хоч план якийсь. Не покурить, так вигадать. Піду в органи. Поліцейський відділок. Паспорт зі мною. Заявлю. Паспорт не той. Якби з трилистом, а так з тризубом. І якби сухий, а так вогкий. Мене затримано. До з'ясування особи. Кажуть, не схожий на фото. Тобто сам на себе. На фото може і ні, - самі проїдтесь по дну Дуная, - а так це я. Власною персоною. Байдуже. Інкременується також бродяжництво. Мені загрожує екстрадиція. Екстрадиція до Сербії чомусь. Це в іншу сторону, хлопці. Ось вам сто доларів. Це точно останні.
Я вийшов із Русе пішки. На мені тільки рюкзак. Мені який небудь заповідник або природний парк. Але швидкість без ровера істотно впала. І по мірі наближення до Srebarna Nature Reserve я міняю план. Дешево тут все. Але на це гроші потрібні. І час.
Я згодом вхожу в Сілістру. Тут 40000 болгар. Сілістра була заснована римлянами під назвою Durostorum, в місті народився знаменитий полководець Флавій Аецій. В 969 році була взята київським князем Святославом Ігоровичем. Це останній форпост болгар на Дунаї. Це добре. Сідаю на судно, що йде до моря. Але не разом, а поступово. Нарешті воно знімається з якоря. Разом з якіром втягують на борт і мене. Серед контейнерів причаївся.
Так, з свистком я полишаю Болгарію. А що ж болгари? Вони простуваті, відкриті для чужих, підозрілі до своїх, і якщо краще, то заздрісні індивідуалісти. Поміж тим вони психічно врівноважені, адекватні, і налаштовані в плюс. Напиваються мастікою, похмеляються бозою. Середня довжина пенісу в них 15.02 см. Півтора дециметри округлено. Все, довиждане, Болгарія, bine toamna, Румунія.
Румунія! Та ще країнка. Але є одне. Вона батьківщина графа та неабиякого типа Воронцова, Орлова, Юсупова, або Товстого, а самого Дракули. Влада Цепеша! Це її бренд. Трошки мистецтва тут, спорту; все решта по дрібницям. Це нащадки римлян, вони перестають бути словянами, хоча більше схожі на циган. Дунай перестає бути Дунавом, й стає Dunărea. Звучить ніби гонорея.
Я їду Румунією в контейнері. Але зі щілинок дещо видно. Хоч це й член ЄС, але обстановка більш схожа на член, ніж на ЄС. Боже, як голодно. Аж під обидвима ложечками сосе. Коли він вже закінчиться цей довбаний Дунай?! Посудина пливе ніби проти течії. Своїм ходом, здається, було б швидше. Слава богу, хоть щури є. Але скоро я всих пацюків тут вибю! Як дізнаватись про біду тоді на короблі? Мене за це по голівці не погадять. Не доведе до добра і щуротарінство. Вимушена терапія.
Нарешті крізь шпарину я бочу вогні першого великого містечка. Це Бреіла. Населення 200000 людей з хвостиком. Чорт, мені щури скрізь вже ввижаються. Казна що! Місто засноване греками, а не римлянами, відповідно є грецька церква, інші церкви, старовинний театр названий на честь Марії Філотті. На березі розбитий чудовий парк, з якого відкриваються краєвиди на Машинські гори. З 2006 року Європейський союз вкладає чималі кошти в розвиток місцевої туристичної інфраструктури з метою зробити Бреілу регіональним центром туризму, але поки що не виходить.
Скоро Галац. Це теж крупне місто. То сто п’ятдесят кілометрів нічого, то два улуси підряд. Жудєца! В районі 300000 пацюків тут мешкає. В місті розташований найбільший в країні металлургічний комбінат «АрселорМіттал», такий як у нас в Кривому Розі. До 2001 року комбінат належав народу, але зараз індусу. Також в Галаці знаходиться найкрупніша на Дунаї судноверф.
У Галаці був похований Іван Мазепа. Церкву з його останками було знищено за часів керівництва Ніколае Чаушеску, але мікрорайон, де вона знаходилась, продовжує називатись Мазепа. На честь видатного українського діяча у місті встановлено пам'ятник. Пацани! Ще пару миль і ось вона, Батьківщина. Україна!
Так, Україна. Але не так швидко. Попалили мене за Галацом. Почали сновати прикордонники і… Швирнувши в їх недоїденими щурами, я з розбігу кинувся за борт. Майнула думка «а може в Україну кролем?», коли випірнув. Обернувся, а вони ж катера вже на воду спускають. Двигуни водометні. Спіймають! Я кролем відчайдуш до берега. Пляж, хащі, сквер. І зачаївся. Серце билося як у кроля. Прикордонники не стали заходити в лісопарк. Ха, ха, ха. З грудей вирвався якийсь сиплий клекіт. Ледарі. Інакше вони вийшли б прямо на мене. Перевівши трохи дух, я пішов вглиб лісопарку. Слава богу. (Поки) що не зхопили.
Через деякий час стало зрозуміло, хто мене спас. Це брати наші менші. Собаки! Я виразно чую гавкіт декількох десятків. І ось перший собака вискакує з кущів з гарчанням і починає скакати біля моїх ніг, намагаючись вкусити. Неприємне відчуття, знайоме кожному. Я хапаю камінь і шпурляю в злісне створення, влучно потрапивши йому в спину. Той відскакує, і в оскалені тікає назад в кущі. Через сотню метрів помічаю цілу зграю, відпочиваючу в мене на шляху. Згорнути в сторону? Куди? Скрізь кущі і хащі. Собаки, втім, позбавляють мене від необхідності довго розмірковувати і з гавкотом пускаються в мою сторону. Відразу штук десять великих облізлих псів. Кидаю в них камені ще до того, як ті встигли до мене добігти, благо, що поруч було будівництво і навколо безліч осколків цегли. Пси відступають, підібгавши хвости. Очевидно, що місцеві жителі спілкуються з бродячими тваринами такими ж методами. Поки дійшов до кінця скверу, довелося ще двічі відбиватися. Від напруги життєвих сил пробило холодним потом. Але відбився. Це в теперішньому. А що в майбутньому?
В мене є план. Тобто ідея. Перша – це попоїсти. А друга - мені потрібен акваланг. На перше і друге потрібно гроші. Леї! Спробувати жебракувати. Мичатиму щось нечленороздільне, типа волоцюга - глухонімий... Може я не натурально мичав. Може з акцентом. Але серед попрошайок поліцейські запримітили чомусь саме мене. Тікаю від них. На цей раз я не дамся. Не дам екстрадуватись. Бістро якесь по ходу. Хапаю на ходу чорбу – все рівно вже біжу. Мені потрібна енергія для бігу. За другий заход краду тарілку вже з мамалигою. Все рівно вор. Он і шапка вже горить. З третього забігу вриваюсь в кухню і хапаю тесака для розділки мяса. Через чорний хід щезаю. В дайвинг центр! Він в центрі. Тут зразу магазин. Я бачу продавчиню.
- Акваланг, - кричу я по латині і розмахую тесаком. Вони повинні ще памятать. Баллони, редуктор, ніж; я хапаю спочатку сухий гідрокостюм, а потім передумавши, мокрий із неопрена. - А ти інше збирай! – Вона підкоряється. Я наказую їй замотати все в палатку. Дивлюсь, як вона возиться. «Може згвалтувати», - думаю я і облизую губи. Я без жінки вже давно. Я майже забув запах її пизди. Ще з витоків Дунаю. Так хіба не можна взяти її хоч в гирлі?.. Десь виє поліцейська сірена. Так не встане. Не встигне встати. Мерщій геть! Я не встигаю забрати навіть леї з каси, бо вибігаю. Опиняюсь на трасі. Розмахую знов тесаком, примушуючи зупиниться транспорт. Мене ледь не збиває водій, я падаю на капот, і клунок з палатки трохи пом’якшує удар, але зупиняється. Це VW T4. Ну, правильно, Фольксваген. Це ваген, а я народ. Якраз для мене.
- Дунареа, - кричу я, забираючись на пасажирське сидіння. - Чорна воде, - і показую тесаком напрямок. Але він закляк, штани змокріли. Я з гарчанням вилізаю з машини і викидую його теж. Сідаю за кермо сам. Я втратив час. Полохливий згаяв його. Поліцейські машини заблокували мою. Можна звісно спробувати їх погорнути. Але є і інший задум. Витискаю щеплення і включаю задню передачу. Вона як перша, трошки лівіше. І газу! Дросельну заслонку на повну! Дизель гарчить, передні колеса гребуться на місці. Важкий кузов. Мікроавтобус. Шини прогріті, нарешті він почина рухатись. Та я чую удар. Це льогковик позаду. Вчепився як корч. Скрегіт металу. Перешкоду убрано. Я, дивлячись в зеркала заднього виду, вибираюсь на чисту трасу. VW набирає швидкість. «Ручнік» на себе, «баранку» різко вбік до упора, другу передачу, і неодмінно газу. Ти диви, вийшло. В зеркало бачу як поліцейські роззявили роти. Поліцейський розворот це був. В мене фора. Нарешті ступор пройшов і вони кинулися по машинам. О, це погоня. Я відчуваю вплив адреналіну. Аварійка, фари ввімкнено. Передача понижена. Обороти підвищені. Ловлю момент. Я, постійно клаксонячи, обганяююю зліва і справа. Жаль, на цій моделі нема турбонаддува. Атмосферник. А то ввімкнув би форсаж. Але й так поліцейські відстали. В салоні GPS навігатор. Я бачу на ньому Дунай. Більш осмислено починаю я керувати. На деяких перехрестях я починаю повертати, мій напрям змінюється з суто прямого на кривий, вектор плавно зміщується в сторону набережної. На ній знов на хвіст сідають поліцейські. Їх стало більше і вони агресивніші. Я чую, що починають стрілять. Хлопки, глухі удари по корпусу, неначе монтуванням, звук розколотого скла; майже одразу з цим сітка тріщин і по передньому. На повному ходу я вскакую в той лісопарк. І хащі за мною змикаються. Все, я в доміку. Хаткі! Знов калатає серце. Слід перевести дух. Незабаром сутінки.
Десь глухо вторить філін, за ним собаки. Я зробив радіо голосніше. Я перевдягнувся вже. В акваланг. Надів баллони, костюм, маску і ласти. Вийшов з машини, щоб змоделювати ситуацію. А заодно і помочитись. І наступив на собак, що невідомо що і чим займались біля машини. Собаки з воєм відшатнулися, але не злякавшись мене, не вбігали, піджавши хвоста. Я вирішив їх провчити і вдарив одну з ноги, ластою. Вона відскочила і схопила мене за ласту, а друга за ногу. Я відчув її зуби в себе на кості. Косточки їм закортілось! То був день, а це ніч. Це все ніч. «Пся крев» кажуть поляки, я ж люблю лаятись по російськи. Я вдарив її тесаком по голові і завалився назад в бусік. Зачинив двері. Серце калатало. З кожним його калатанням, з ноги бризкала кров. У страху очі великі. Придивившись, я побачив, що вона просто витікає. І потім вона темна, венозна. А не ала, артеріальна. Гідрокостюм спас. І ласта. Он до сих пір тріпає її. Собача кров капала з тесака, смішуючись на підлозі з моєю. І я відшвирнув його. Палаткою затулив рвані рани. Найшовши аптечку, я зеленку налив прямо в отвори в гідрокостюмі, не знімаючи його. Почекав трохи, я переліз на місце водія. Завівши двигун, я вїхав з розгону в Дунай. А поліцейські чатували на мене - побачив. Фари одразу погасли, магнітола теж. Але міхур повітря ще залишався в салоні. Взявши загубник в зуби, я опустив рукояткою скло. Він вийшов і дунайська вода пішла у салон. І затопила його. Я вмикаю свій ліхтар і через віконний проріз вибираюсь. Течія підхоплює мене і несе. На горі теж миготять ліхтарі, обмацуючи поверхню Дунаю. Але це мені вже до лампочки. Я під ним. Вже можна мочитись. Але не гадити. Я радий, що костюм мокрий. Не думаю, що замерзну.
Течія підхопила мене і несе. Я допомагаю їй, махаючи вцілілою ластою. Мабуть я полишаю Румунію. А що ж румуни? Разгільдяї. Дуже багато базікають і обіцяють, але не завжди виконують, взагалі, "казкарі" ті ще. Набухуються цуйкою. Довжина пенісу в них усього 12.73 см. Мабуть цим все пояснюється. La revedere, Румунія. Щоб я тебе більше не бачив!
Починається інша країна. Пейзаж підводний змінюється. Мені раптом стає моторошно. Я не знаю, як охороняється кордон, але знаю, що краще спиться під ранок. Я бачу багато зяберних сіток. Фінок китайського виробництва. Це Батьківщина! Я чуть не просльозився в масці. В зобу спазмом перехопило подих. Я дуже швидко виринув. Підганяла мене думка, щоб ніхто не додумався на зорьці порибалити електровудкою на цій ділянці ріки. Динамітом в нас можуть. Переметами. Нарешті я відчуваваю під ластою дно. Це берег! Це українська земля, її берег! Я випльовую загубник. Я падаю на неї і цілую її. Потім ще й ще. Пробую трішки пожувати. Потім випльовую. Щось не те. Це не українська земля. На смак як молдавська.
- Слышь, брателла. Что за город? – питаю я якогось чувака, що був на березі.
- Джурджулешты.
Ах ось воно що. Це і є Молдова. А чувак молдованін. Довжина Дунаю тут усього 500 метрів. Ранувато я випірнув. Але раз випірнув, то здравствуй вже, Молдавія. Це колишня моя Батьківщина, 9-та Республіка її. Колись вона непогана, а зараз найвідстала в Європі. Відсталіше навіть за Україну. Тобто відсталіше нікуди. Комунізм наслідив! Його привид й досі тут бродить. Полтергейст! Але цього мало. На території Молдови існує невизнана держава - Придністровська Молдавська Республіка. Під її контролем знаходиться основна частина лівобережжя Дністра, а також місто Бендери і ряд сіл на правому березі. Основу населення регіону складають молдавани (31,9%), росіяни (30,3%) та українці (28,8%). Порівну! По-братськи!
Мене зустрічають Джуржулешти. Вони і проводжають. Це сама південніша точка Молдавії. А також її єдиний порт. Молдавії належать ці метри берега, обміняних на ділянку найкоротшої автомобільної дороги з південної частини Одеської області в північну частину області в молдавській Паланкі. Також тут діє нафтоналивний термінал. Он розливи нафти кругом. Населення села 3000 осіб. Я занурююсь знов. Дунайська aqua з домішками Прутської змикається над головою. Течія обох підхоплює і несе. Я полишаю Молдавію. А що ж молдавани? А що ж їх менталітет? Знаєте, чому я проти таких маленьких держав? Бо мало інформації про їх населення. В енциклопедіях. В Інтернеті. Я нічого не можу накопать! Довжина пенісу в них взагалі не відома. Нема даних! Тому скажу від себе. Молдавани – це ті ж самі румуни, спаскуджені совком. Не –сь, а –ли тільки. Бачите різницю? Шкода машина. Шкода дитини. Шкода їх. Тому - в Євросоюз! Разом з Придністровям. На правах федерації. У Румунію. Або хоч кон. А хто проти - в Росію. Чи Україну. На переселення. Громадяни нам потрібні. Їх мало залишається.
В мене гіпоксія. Кисень в балонах вже закінчується. Хоча і дивно, що він там був. Я терплю до останнього – не дай біг вспливу раніше - мені і гаплик. Виниряю, коли вже не змога дихати, зриваю маску і падаю на берег знесилено. Незважаючи на це, кулак стискається як ківш екскаватора разом з грунтом і кидає до пащі, немов в самоскид. Я напружую мязи щелеп і жеру берег. Мул з піском. Багнюка капає мене з рота. Це вона, це смак Батьківщини! Сльози душать мене дросселем, я давлюсь нею, я ридаю. Ніхто мені тепер не страшний. Окрім своїх. Україна! Ти зустрічаєш мене калиною, на березі лунає деренчання кобзи, на березі дівчата в вишиванках, міні спідницях і стрічках в косах і червоних чобітках як у цариці несуть мені коровай з сіллю прямо у воду. Я простягую до них руки, та вони зникають. Я мотаю головою, але вони не появляються. Сексуальне тобто кисневе голодування то, видно, було. Міраж, другими словами. Неначе після маківок. Скоро я простягну так ноги. Але не зараз. Дунай тут до речі Дунай. Я тру очі, промиваю їх Дунаєм і знов дивлюся. Я побачив місто. Я чіпляюсь за барвінок, що в’ється прям во воді, і він витаскує мене на галявину чорнобривців. Я скидаю лаштунки і йду в місто. Відразу видно, що воно українське. Вулиця Леніна. Це центральна вулиця. Ленін - центровий. Це не якийсь там Луначарський. Постає інше питання, чому досі не перейменували? За дерібанами ніколи? Чи нема в кого? Вибрать якусь вчительку чи грамотного медика районної лікарні. Населення близько 40000 й доволі строкате. Гагаузи є. На території міста діє СЕЗ, але це не сильно видно. Також морський порт діє. Він завантажений тільки на шосту. Як водиться! Добре хоч не порізали на металобрухт.
Невелике це містечко Рені – але красиве, повне чудовості. Його можна пройти за півчаса, якщо не інвалід безногий. Низький, малоповерховий, с залізницею проте, з гаванню, с СЕЗ. З усим, чим треба для життя. З привітним народом. Над райрадою розвивається жовто-блакитний прапор. Його видно з Дунаю. Маленький, невеличкий населений пункт, але повний таких дивовижних історій та легенд, що самі по собі вони могли б скласти книгу. Зелене місто: там і сям розтуть квіти, проте не дикі. Не маки там всякі. А такі, насаджені людською рукою, а не самі насіялися. А ля льон! Там і сям написи мало того, що кирилицею, так ще й українською радують вже око. «Супермаркет електроніки «Фокстрот»» - як вам? Або «ПУМБ - комфортний банк»? Яке ще місто обладає таким голубим небом? Яке ще місто має таке жовте збіжжя? А мешканці всі його – поголівно добродії. І собаки. І Дунай тут найдунайніший. Я точно це вам кажу. Бо проїхав його з витоків і вже доходжу до гирла. Такого як тут я ніде на бачив!
З Рені я вийшов пішки. Думав попутками, скільки йшов великий палець стирчав вверх. Думав хітчхайкінг. Але так ніхто і не зупинився. Так і дочимчикував я до наступного українського міста. Ним виявився Ізмаїл.
Ізмаїл ... як багато в цьому звуці
Для серця українського злилося!
Як багато в ньому відгукнулося! – перефразовуючи класику.
Але й поки я до нього плівся, чимало відгукнулося. Одразу за Рені я побачив озеро Кагул. І шлюз. Якщо цю пробку відчинити весь Кагул в Дунай витече. Не будемо тому. За ним друге озеро Ялпуг, або Ялпух — озеро лиманного типу, найбільше природнє озеро в Україні. Важко йти. Ногу щось покусану тягне. А Дунай немов назло, таке виробляє, петлями в’ється. Як барвінок, чесне слово. Але слава богу, дойшов.
75,3 тис. його мешканців вітають мене. Вони українці, а не щури. Мої пращури.
Нинішній Ізмаїл - маленьке провінційне містечко, районний центр Одеської області (колись був головним обласним містом) і великий порт на Дунаї, але основна його сила в Історії.
Місто знамените своєю генуезької фортецею, яка була об'єктом суперництва Туреччини та Росії. На жаль, фортеця не збереглася, вона була зруйнована за умовами мирного паризького договору. Збереглися тільки пара фрагментів в'їзних воріт у фортецю, встановлено пам'ятний щит з описом історичних подій, трохи віддалік пам'ятник російським солдатам і каплиця. Територія є заповідною зоною і охороняється державою. Україною, ясно?
Діорама штурму в 1790 р. військами Суворова є. Розташована вона в будівлі старовинної мечеті на березі Дунаю. Акуратну Миколаївську церквушечку можна побачити. Не повністю пофарбовану, без огорожі, чернець у довгій рясі стоїть біля дзвіниці і починає бити в дзвін, трохи нижче біжить Дунай. Напевно, все точно так само було і 100 років тому і 200 і 300 ...
Всі інші цікаві об'єкти зосереджені в центрі Ізмаїла. Покровський кафедральний собор, наприклад. Собор незвичайної архітектури - в стилі класицизму, вгадується відома колонада Казанського собору Санкт-Петербурга. Що не дивно, архітектор Анжело-де Веккі навчався на класичних зразках Петербурзького зодчества.
Перед собором пам'ятник Суворову на коні, навпаки, через вулицю пам'ятник воїнам-афганцям, є пам'ятник Тучкова.
Центральна вулиця Ізмаїла - Суворовський проспект - будинки добротні, старовинні, по ньому можна спуститися вниз до Морського вокзалу.
Промисловість представлена целлюлозно-паперовим комбінатом, заводом залізобетонних виробів, рибзаводом, винзаводом, пивоварнею, суднобудівним та судноремонтним заводами і звісно морським портом. А колись і аеропорт був. Висновок такий: Ізмаїл крупний форпост України на Дунаї. І забігаючи наперед – найкрупніший.
Я йти вже не можу. Нога, покусана собакою, нагноїлась і оніміла. Другу звело. Що ж робить? Поступлю як Маресьєв. Я виповзаю з Ізмаїлу ще затемно і повзу на схід. Сонце сходить з-за обрію і світить мені в очі. Чудовий орієнтир. Трішки хіба сліпить, а так – не оминеш. Я мов змія, що отримує енергію з сонця. Важко повзти. Все таки ж я не вона. Я швидко втомлююсь. Я роблю передихи, але зірвана асфальтом шкіра починає залишати за мною кривавий слід. Мене стає менше. Зтираюсь потроху. Я відчуваю нотку відчаю. А ну як не доповзу? Але, примруживши очі, я бачу абрис якогось занедбаного містечка. Я знаю - це Кілія. Точно це вона. Я повзу не зупиняючись. Я знаю, варто зупиниться і я зупинюсь взагалі. Останній марш-кидок. Тобто останній марш-повзок.
Кілія. 20000 українського населення. Засноване не то Александром Македонським, не то Данилом Галицьким. А взагалі то, як на мене, все це буллшіт. Вони засновані невідомими поселенцями, як правило.
В плані архітектури, Кілія доволі аморфна, і більша її частина – приватний сектор з острівками хрущовок. Дивитись тут нема що - пару церквів, пару заводів.
Я повзу її вулицями і всим байдуже. Всі відвертаються наче мене нема. Дітям навпаки цікаво. Пару лобурів швирнуло в мене камнями. Мені боляче. Поки що є. Одна тітка винесла мені скибу хліба і шмат сала. Світ не без добрих людей. Якби ще і себе. Та їжа її мені вже в горлянку не лізе. Я відмовився. Спитав тільки, де Дунай: «Де Дунай?». І поповз у вказаному напрямку. Сподіваюсь, вона не обдурила бідну каліку.
Кілія - найбільший в Україні центр з вирощування рису. Рисові чеки простяглися на багато кілометрів уздовж Дунаю. Це призвело до підвищення рівня ґрунтових вод і засолення ґрунтів. Проте це мені не важливо. Я не в змозі вже повзти. Кровю сочиться моє тіло. Немов біфштекс. На рожен! Мене підсмажить і яблучко до рота. Це все смішно, якби не було так сумно. Сумним я вповз… Мені виразно щастить. Пень! Колода. Я вповзаю в Дунай і він червоніє, омиваючи моє тіло. Моїх сил вистачає тільки щоб відштовхнути колоду від берега і схопитись за неї. На те, щоб заповзти на верх сили вже немає. Течія підхоплює мене і несе. Вона уносить Кілію вверх по собі. Холодно. Мені холодно! Мені дуже, дуже холодно!! Я заздрю рибам. Їх нервовій системі. Хочу бути оселедцем. Дунайським. Смачним і жирним. Не зважаючи на те, що в цих ммісцях якраз його щимлять. Кидають наплавні сітки і разом із сіткою на човні рибалки сплавляються назустріч рибі що піднімається – до конця тоні, дде сітка вибірається. Вище за течією вже готовий до лову інший човен. Такий спосіб лову, що існує споконвіку, можна вважати щадящим до рриби. Русло ріки ніколи не перекривається повністю і частина риби обов’язково добирається до ннерестовищ. Я везучий. Я розумний – я б не попався. На худий кінець ххочу бути осетровим.
Про незвичайного дунайського оселедця багато хто чув. Але навіть європейці їдять його не часто, а для українця він узагалі небачений дделікатес. Головна відмінність цієї риби від інших видів - незвичайна соковитість і жирність: шматочки буквально тануть у роті. І в СРСР це був жир. Жир, мені зараз бракує жиру.
Десятитисячне, серед яких багато старовірів, Вилкове. Українська Венеція. Місто поділено на нову і стару частину. Незвичайність міста Вилкове в ттому, що стара частина міста розташована на воді. Замість вулиць там - канали, по яких переміщаються, в основному, на своєрідних українських "гондолах" і моторних човнах. Для туристів і багатьох жителів в Вилкове є і ббільш великі човни з навісами від сонця і дощу. Канали мають свої назви, як звичайні вулиці. Пливеш, а навколо - акуратні чисті будиночки, невеликі городи, що удобрюють мулом, дерев'яні кладки по сторонах каналів, акуратні парканчики з очерету. Постійно у м. Вилкове на шляху ззустрічаються човни, завантажені провізією, речами або туристами. Найчастіше побачите і караван з двох човнів, другий використовується як причепа. Канали у м. Вилкове називають «єриками». Вони оточені кілочками з верби, що захищають берегову лінію. Верба зростає швидко і зміцнює берег. Потім її використовують на дрова і ппідсаджують нові кілочки. Уздовж будинків - вузькі кладки з дощок. Через єрики перекинуті простенькі дерев'яні містки. Верх містків не закріплений. Якщо на човні перевозиться негабаритний ввантаж, то верх моста знімають, а коли човен проходить, ставлять на місце. Виходить щось на зразок розвідних мостів. Коли я пропливав повз містечко на колоді, то над ммістечком витав солодкуватий запах прибраного винограду. Каюки заповнені ящиками зі знаменитим запашним «новаком». Місцевий виноград «Новак», абсолютно унікальний - ніде ннемає такого сорту, щоб зростав на мулі і воді. Одна з особливостей ввиноградників у м. Вилкове - ви пливете на каюці між рядами і їїсте виноград прямо з кущів на ходу, тільки встигай зривати. З винограду роблять чудове червоне вино і продають, про що повідомляють надписи крейдою поряд з хвіртками. Нажаль не можу я зійти і скуштувати цього ннапою. Мене проносить мимо, але подумки я зігрівся.
Взагалі Вилкове - самобутній і колоритний край: місто рибаків і виноробів. Місто стоїть на воді, тому вся земля тут наносна. Велика частина городів знаходиться на островах, куди вирушають на човні. Намул дістають з води, висушують і використовують в якості добрива. Добривами майже не користуються. Завдяки родючому мулу тут дуже великі врожаї, наприклад полуниця тут практично круглий рік, але крім полуниці тут вирощують виноград, яблука, груші ... Часом зібраного врожаю, навіть однієї полуниці, вистачає сім'ї для проживання на цілий рік. Ще один із заробітків «вилківчан» - це очерет. Його експортують до Європи, для виробництва екологічно чистих, модних, теплих і дорогих євродахів. Славиться Вилкове і прекрасними трав'яними чаями з самовара, які можна порівняти тільки з карпатськими. Також славиться Вилкове тим, про що промовчать екскурсоводи та рекламні буклети. Це комарі і жаби. Якщо з першими ще якось можна боротися, зазвичай невеликим димком, що закутує все селище, то царівнам - жабам доводиться поступитися. В теплий літній вечір приїжджі можуть до ранку милуватися їхнім гучним співом (місцеві звикли і спокійно сплять). Зате немає тарганів.
Одразу після Вилкового я бачу безліч гирл. Дунай тут розходиться протоками. Тут Вила Дунаю. Це по нашому. А по грецькі Δ. Це дельта Дунаю. Що за містина! Вона розкинулась на площі 5,2 тисячі квадратних кілометрів, охоплюючи канали, озера, болота, плавні, луки, вербові гаї, справжні діброви та піщані коси, – загалом 12 типів біотипів. Різноманіття місць існування є причиною неймовірного багатства диких видів – тут зростає понад 1600 видів рослин та проживає більше 4300 видів тварин! Це один із світових осередків дикої та не дуже природи. Україна має пишатися нею.
Але не тільки географічний обєкт дельта Дунаю, а й стратегічний. Тут будували канал Дунай-Чорне море. Про канал даний пару слів. Канал Дунай-Чорне море типовий приклад дебілізму і продажності українських чиновників. Освоїли засоби! Що за слово таке? Це ж гроші. Це надбання народу виражене на папері. Не потрібно ніякого каналу. Він загрожує вище описаній екосистемі. І потім його замулюватиме. Розгрібать, щоб проходили, бачите, кораблі. Це ж постійно! Та й взагалі ці старі баржі варто затопити заради втіхи драйверів, тобто дайверів. Багато англіцизмів.
Казна що! Я бачу рожевих пеліканів. В мене вже напевно галюни. Що ж, вони притаманні гіпотермії. Осінь в дельті. Вода серйозно охолоджує. З останніх сил я бачу О км. Ні, це 0 км. Це чорна споруда. Обеліск. Край Дунаю. України край. А що ж українці? Їм притаманні: хамство, обман, злодійство, гоп-стоп, бешкети, вирішення питань фізичним шляхом, російська великодушність, змішана з азіатською деспотичністю - ось цей гримучий коктейль представляє собою душу багатьох (звичайно, не всіх) українських людей і можна бачити цілі райони, цілі міста, які загрузли в цій чужій мені культурі. Розбиті вітрини, плювки і сміття, неповага до оточуючих, ставлення до жінки як до власності і т.п. якості. І ми живемо в такому суспільстві. Я реаліст - досить подивитися, що робиться за вікном і це моментально розвінчує книжкові образи класиків. Я класик. Якщо говорити більш м'яко, то можна згадати сварливість, заздрісність, любов до халяви (ось це особливо варто виділити!), безладність (на авось), відсутність пунктуальності, зайву щедрість, що не є проявом широти душі (столи ломляться від явств) і розвинуте почуття колективізму, причому суто там, де лихе. Нажераються всим, що горить, похмеляються таким ж. Довжина пенісу в них 13.97см.
А оце неправда! В мене в районі 16 см, і доволі товстенький. Або 17. Давно міряв. Ще в дитинстві. Зараз переміряю. Пориваюсь з останніх сил розстібнути штани. Відкрити журнал «Лель» за 1992р. І дістати рулетку щоб наміряти. Але статевий член рекомендується вимірювати при кімнатній температурі. Пеніс вимірюється по його спинці (дорсальній поверхні) від лобка до кінця головки. Ж велика похибка буде.
Тим більше я у воді. Предмети здаються більшими. Рани починають боліти дужче. Це сіль. Попереду Чорне море. Понт Евксінський. Потім край світу. Колода тикається в берег. Я відчіпляюсь. Колоду поволі несе далі, а я вже приплив. Це фініш. Мій шлях закінчено. Я як той лосось, що дійшов до верхівя, тільки навпаки. Я м'ясо, а не риба. Людина. Між обкладками конденсатора, я лежу на спині на березі у воді і дивлюся вверх. Я бачу, як хмарки збираються в хмару, щоб розродитись дощем. Мене це ніскілечки не бентежить, хоча я і без парасолі. Дощ восени, це все рівно, що сніг взимку. Для грибів корисно. Треба ж опадам випадать.
Мені вже не холодно. Моя шкіра посиніла, а волосся посивіло. Побіліли плавці. Мілкі хвилі починають мене колисати. Я вже відчуваю електромагнітні. Я засинаю. Погода така.
Зазвичай я затрудняюсь назвати головну думку своїх творів, проте тут вона точно є. Хохли, знайте, що Дунай то українська ріка. І пам’ятайте. І всім її зась. Сірі очі дивляться в осіннє сіре небо. Я майже заспокоївся. Скоро заблищить вода на рогівці. Дощем поповнюється Дунай. І все живе. І навіть мертве. Я бачу блискавку. З запізненням чую грім. Це час. Подали за мною. Я відчуваю як душа починає відриватись від тіла. Але встигаю прошепотіти наостанок: «Слава Україні! І Дунаю слава!». Все. So far я все сказав.







Дністер

Карпати. Ці гори Карпати. Ви звете Карпати, а для мене це просто гірська система на сході того, що ви звете Центральної Європи і - доволі молода. 25 мільйонів років, якщо мені не зраджує пам'ять. Раніше тут рівнина була, потім море, тепер гори. Ентропія.
Я на Говерлі. З Олімпу спустився. Дозвольте відрекомендуватись, Бог. Господь Бог. Інколи дідько. Як тільки ви мене не називаєте. Такі кумедні прізвиська іноді. Насправді я... Оскільки моє ім’я і прізвище для вас важковимовляюче, нехай буде Творець, Креатор. А ви мої креатури. Що, вбив інтригу? Не затягнув себе на кульмінацію, на розв’язку? Напустив мало туману? Це тому, що я не автор, як деякі. Не моя це функція.
Але вимушений. Взагалі я не снисходжу особисто на землю, це функція моїх апостолів, але на цей раз винудили. Апостоли безтолкові пішли. Останнього взять. Двічі від свого імені (від імені бога!) відправляв – норовить сам. Перший раз я його, збивши, позвав назад до себе. Сказав «що ти робиш?!». Прочихвостив коротше. Знову послав. Але вже під видом ангела. Я йому навіть крила пообрізав, але йому хоч би хни. Ще гірше. Як наслідок сам помер. Це ревізія. Винудили вже.
Насправді це жарт про Олімп. Гумор нам теж притаманний. Але я дійсно на Говерлі. Це пік. Звідусіль краще всього видно. Якби не хмари. Ні чорта не видно. Добре, що я володію не тільки оптичним.
А ось він витіка. Я вже бачу ключа. Лечу аби втамувати спрагу. Спрага нам не притаманна, але п’ю. Смачно мабуть. Джерельна чиста вода вами ще не загажена. Дністрова. Або Дністровська. І так і так звете. Для мене це просто вода, що стіка. Це ріка за визначенням. Дністер. Як ви здогадались, мені і доводиться закінчувати 3 «Д». Особисто. Більше нікому.
Отже Дністер. Раніше її і ждлш і Тірас звали. Пам’ятаю, як вона утворилась зі Сарматського моря, а не я її утворив. Вона сама. Але мемуари поки що в сторону.
Я, господи, знаходжусь на горі Розлуч біля села Вовчого Турківського району Львівської області, на висоті близько кілометра над рівнем моря - саме тут починається Дністер. Тут альтанка. Файно створено.
В с. Вовча є дерев’яна (православна) і греко-католицька в стилі неоготика церкви. Це мабуть мені.
Не проходить і миті я вже у Старому Самборі і Новому Самборі. Одночасно. Пам’ятаю, тут як крутив свій роман з Мариною Мнішек Григорій Отрепєв більш відомий як Лжедмитрій, московський цар 1605-1606р. Тут було дуже багато євреїв. Але в липні 1941 року більшість із них була вибита.
Я переміщаюсь більше в часі, ніж в просторі. Я пролетів повз бескиди. Ложе кам’янисте. Галька. Це земля бойків – бойківщина. Всі сучасні версії походження назви не вірні, насправді це трансформоване до невпізнанності слово. Формально - це етнографічна група українців, що живуть на північних і південних схилах Карпат. Тобто в горах. Над усіма. Їм відносно пощастило. Через це це плем’я зберегло певну автентичність. І є відносно чистим від домішок румунської, а також польско-словацької крові. Культура відрізняється: збережено багато старовинних звичаїв і обрядів. Цікавий одяг.
Чоловічий: штани синього кольору заправлені в чоботи. Влітку широкі полотняні, а взимку — вовняні голошні штани. Сорочки вишиті білі, поверх штанів з шкіряним широким поясом. На голові чорні баранячі шапки, завужені до верху. Взимку довгі до коліна бурки чорного кольору, які на плечах не одягаючи. Бурки обшиті червоно-чорними крученими шнурами. Шапки пошиті без сукна. Кожухи білого кольору, а сермяги кавового. Влітку на голові так звані «венгерські капелюхи». Але повторюю крові мало. Сорочки бойків оздоблені мережкою. На голові також «кучми» - баранячі кудлаті шапки. Влітку чорний низький з широкими крисами капелюх.
Жіночий: на голові сивого кольору баранячі шапки з зеленим або червоним верхом; спідниці в квіти, поверху спідниці — пстру (вовняну запаску); сорочку з відокремленим станком, зібраним подолом та розрізом на спині. Сорочки вишивали на грудях у вигляді півкола. Спідниці з білого полотна або вибійки (мережки). На свята волосся носили розпущеним. Носили також білі полотняні свитки, дівчата заплітали волосся в одну косу, яку прикрашали квітами і стрічками; жінки заміжні носили на голові завійку, яка часом цілком закривала голову. Взимку поверх звичайного одягу носили небесного кольору бекешу, розшиту червоними шнурами та чоботи. На шиї жінки бойків носили багато скляних пацьорків. Такий тут фешн. До церкви ходили тільки в чоботах, обов'язково чорних.
Основні галузі традиційного господарства бойків — гірське скотарство та землеробство, лісові промисли та солеваріння, ремесла та художні промисли. В сучасних умовах бойки займаються переважно землеробством і тваринництвом, працюють на лісо- і нафторозробках, розвинені художні промисли, існує курортна галузь. Живуть бідно. Найвідоміші уродженці даної землі, що є на слуху гетьман Конашевич (Сагайдачний) й поет і письменник Франко. Супермен даних місць Захар Беркут.
Я переміщуюсь далі. В принципі гори закінчилися. Це долина. А це значить, що це інша земля. Галичина.
Назва походить від кельтського племені галлів, які прийшли у цей регіон у 4-3 століттях до нового літочислення. Взагалі землі Галичини були ареалом розселення людини вже в добу палеоліту. Під час великого переселення народів через ці місця прокочувались хвилі міграції сарматів, аварів, слов’янські племена сербів, хорватів, чехів, печеніги половці, мадяри. Гуни вештались. Зрештою, з середини VI ст. на цих землях оселились прибулі слов'янські народи — білі і червоні хорвати, дуліби, тиверці, бужани, та ін. Власне і Бойківщина частина Галичини. Немов в чехарді змінювалися правителі: Святополк І - князь Мешко - Болеслав Хоробрий - Ярослав Володимирович - Болеслав II Сміливий - Ярослав Осмомисл - Роман Великий - Андраш ІІ - Данило Галицький. У Пізньому Середньовіччі чехарда усугубилася ще й рухами селянських ватажків Мухи та Борулі, пізніше Олекси Довбуша, опришка. Габсбурги в новому часі загарбали. Але місцевим хотілося самостійності. В 1861 отримали автономію. В роки Першої світової війни в Галичині було сформовано Легіон Українських Січових Стрільців, перше українське військове формування нового часу.
В жовтні 1918 року у Львові було проголошено Західноукраїнську Народну Республіку, уряд якої в січні 1919 року ухвалив закон про злуку з Українською Народною Республікою. Прототип України. Урочисто Акт Злуки УНР та ЗУНР було проголошено 22 січня 1919 р. Проте вже в липні 1919 р. територію Галичини зайняли польські війська під командуванням генерала Галлера. Ентропія невмолима. Офіційне рішення про приєднання Галичини до Польщі Рада Послів Антанти ухвалила в березні 1923 р. Згідно з ним, польському уряду пропонувалось надати Галичині права автономії, чого, однак, не було здійснено. Крім того, через 20 років (себто 1943 року) планувалося повернутися до питання статусу Галичини. Нема нічого більш вічного, ніж тимчасове.
Період 1919–1939 рр. я можу охарактеризувати активною полонізацією краю, складним соціально-економічним становищем сільського населення, утисками українського громадсько-політичного життя. Польська колонізація Галичини проводилась за рахунок вихідців з земель етнічної Польщі. У цих умовах розгорнулась активна підпільна боротьба УВО-ОУН, відповіддю на яку було проведення польським урядом пацифікації та інших репресивних заходів.
Під час Другої світової війни, в вересні 1939 р. на підставі «пакту Молотова-Ріббентропа» радянські війська вступили на територію Галичини, де було встановлено так званий тоталітарний режим, розпочалися масові репресії проти місцевого населення. В таких умовах в жовтні 1939 р. т. зв. «Народні Збори Західної України» ухвалили рішення про включення Західної України до складу Радянської України. На землях Галичини було утворено 4 області УРСР — Львівську, Станіславівську, Тернопільську та Дрогобицьку.
У 1940–1941 рр., загони НКВС здійснювали чотири масові депортації поляків, українців, білорусів, євреїв, німців, росіян, чехів, вірмен та інших із східних воєводств Речі Посполитої (західних областей УРСР і БРСР). Приблизно третину мільйона польських громадян було виселено в північно-східні регіони європейської частини РСФСР, Казахстан та Сибір і на Далекий Схід. Мінімум п’яту частину мільйона осіб було депортовано із західних областей УРСР. Але не все було так гладко. Була й певна конфронтація. Бо дивізія Ваффен СС «Галичина» була сформована. Взагалі формування іноземних частин було покладено на керівника Головного Управління СС, обергруппенфюрера Готтліба Бергера. Ну він і зформував, в тому числі і українську. Я його не дуже любив. І хоча діяльність дивізії не дуже така вже однозначна, українські націоналісти гордяться нею. Ненависть до більшовиків зашкалює. Взагалі ця війна неоднозначна. Таке валіво.
Під час цієї війни 1941–1945 рр. Галичина була окупована німецькими військами і 1 серпня 1941 р. її включили до складу Генеральної губернії як окремий дистрикт.
В повоєнні роки було змінено західний кордон Галичини. Уклавши договори з Польщею у 1945 і 1951 рр., радянський уряд віддав західну частину регіону — (Лемківщину і Надсяння) Польщі. Може скластись враження, що радянський уряд поганий. Не гірший ніж інші, на мою думку. Такий самий.
Після війни на галицьких землях було відновлено тоталітарний режим, який супроводжувався масовими репресіями, виселенням мирного населення на схід СРСР. Проведено колективізацію сільського господарства. На Львівському церковному соборі 1946 р. було ліквідовано Українську Греко-Католицьку Церкву. Відповіддю тоді став широкий рух опору, який вела Українська Повстанська Армія та збройне підпілля ОУН (тривав до 1956 року). У 1960-1970-х рр. Галичина була центром діяльності українських дисидентів, яка наприкінці 1980-х рр. переросла у хвилю широкого національно-демократичного руху. Саме тоді з'явився відомий вислів: «Галичина — це український П'ємонт». Також тут мене можна запідозрити в любові до українців, українофілії. Не можна! Мене не можна запідозрювати. Це святотатство. Я бог, ваш батько. Ви для мене всі однакові.
Це в цілому. А конкретно. На Дністрі є такі тут міста: Миколаїв, Новий Розділ, Журавно, Галич. Тут щезає галька. Великі поклади самородної сірки. Алебастр. Живлення Дністра — мішане, з переважанням снігового. Характерні весняна повінь і осінні дощові паводки. Льодовий режим нестійкий. Глибина русла непостійна, сильно мінлива у створі і вздовж течії. Під час паводку 2008 року рівень ріки піднявся аж на 10 метрів. Береги Дністра поблизу Галича укріплені залізобетонними плитами. Все, на Галичі і закінчується Галичина. Починається Буковина. Знову галька.
Свою назву, яка вперше зустрічається у 1392, Буковина одержала від обширних букових лісів, що покривали значну частину її території. Перші сліди людини на Буковині, які ви знайшли, датуються епохою палеоліту (стоянки Бабин, Біла, Мліїв). В період неоліту тут розселялися племена трипільської культури. Згодом тут поселилися племена бастарнів, карпів, даків. У 1-3 ст. частина буковинських земель перебувала у складі римської провінції Дакії. Не зайвими жителями Буковини були слов'янські племена. Ці землі перебували у складі Київської Русі, Галицького князівства, а згодом Галицько-Волинської держави. В 1349 році Буковина перейшла під юрисдикцію Угорщини. Були спроби національно-визвольної боротьби. Опришківські і гайдамацькі рухи. Але сили нерівні. У складі Австрійської імперії (з 1867 р. — Австро-Угорщини) вона перебувала до 1918 р. На Буковині жили і творили видатні українські письменники Федькович і Кобилянська, які здебільшого описували тяжке становище українського селянства. У зв'язку з несприятливими умовами масовою стала еміграція населення, головним чином до США та Канади. У 1891–1910 з Буковини виїхало близько 50 тис. ос. В роки першої світової війни буковинські землі зазнали значних руйнувань від воєнних дій і до липня-серпня 1917 р. були окуповані російськими військами. Але після провалу літнього наступу російських військ Тимчасового уряду знову відійшли до Австро-Угорщини. Після розпаду Австро-Угорської імперії і проголошення Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) Буковину було включено до її складу. Влада перейшла до утвореного 25 жовтня 1918 Українського Крайового Комітету, який організував 3 листопада 1918 велике народне віче у Чернівцях, що прийняло рішення про входження Буковини до складу єдиної Української держави. 6 листопада 1918 було встановлено українську владу на землях Буковини, населених переважно українцями. Президентом краю було проголошено Омеляна Поповича. Однак вже 12 листопада 1918 румунські війська окупували Північну Буковину разом з Чернівцями. Тут 28 листопада 1918 було сфабриковане рішення т. зв. Генерального Конгресу Буковини, що складався винятково з румунів, про об'єднання Буковини з Румунією. У результаті ультиматуму СРСР до Румунії румунські власті 28 червня 1940 залишили Північну Буковину, яка була окупована радянськими військами. Згідно з рішенням Верховної Ради СРСР від 2 серпня 1940 було утворено Чернівецьку область у складі Української РСР. Після встановлення радянської влади відразу ж розпочалися масові репресії проти так званої національно свідомої частини українського населення. З перших днів радянсько-німецької війни у червні 1941 р. на Буковині була встановлена місцева українська влада, яка відразу ж була ліквідована румунським окупаційним режимом. У березні-квітні 1944 р. Чернівецька область була звільнена від румунської окупації і знову включена до складу УРСР. Мирний договір, укладений союзниками з Румунією у Парижі 10.2.1947, затвердив кордон між СРСР і Румунією станом на 28.6.1940. У 1946 р. покинули територію області і виїхали в Румунію та Польщу більше 33 тис. осіб. Зате сюди було спрямовано переселенців з інших регіонів СРСР. В основному партійних, комсомольських, профспілкових функціонерів, фахівців народного господарства, кваліфікованих робітників, воєнних пенсіонерів. Тільки у 1946 р. до Чернівецької області прибуло більше 53 тис. осіб. У 1946–1947 рр. прибуло 318 родин реемігрантів з Франції, Румунії та Болгарії. В той же час мешканці Буковини, особливо які не мали жодної кваліфікації, змушені були виїжджати за оргнаборами на відбудову промисловості у східні райони України, де працювали на важких і некваліфікованих роботах. Це призвело до змін у етнічному складі населення й поклало початок процесу русифікації населення Чернівців та інших міст регіону. Тут мене можна запідозрити в нелюбові до руських, русофобії. Memento mori!
Дністер тече тут заболоченою долиною. Є й містечка на Дністрі. Заліщики – колишній центр виноділля з такими об’єктами поклоніння мені, як: храмами По¬крови Пресвятої Богородиці, Пресвято¬го Серця Христового, Різдва Пресвятої Богородиці, ко¬стлом святого Станіслава, кап¬личкою Божої Матері і синагоги. А в Хотині фортеця. Тут відбулося валіво, описане моїм апостолом в «Жизни без прикрас». А взагалі, занадто багато церков ще з витоку.
Буки закінчилися. Це нова земля. Поділля.
На Поділлі люди мешкали давно, але справжній демографічний вибух почався з появою аріїв, які біля 4000 р. до н.е. і створили поселення трипільської культури. Після різкого зростання чисельності цієї гаплогрупи в Україні арії рушили на завоювання Євразії. Це були індоєвропейці, тобто носії мови ведійський санскрит. Сьогодні відсоток цього генотипу серед українців перевищує 50%.
З 9 ст. до н.е. край населяли носії чорноліської культури та черняхівської (бл. 4 ст. н. е.), яку можна ототожнювати із гунами. За часів Геродота, на європейських мапах дана місцевість фігурує вже під назвою Сарматія Європейська.
З поч. 3 ст. активізуються християнські місіонери, створюється Скіфська єпархія. Оскільки рідною мовою проповідників була грецька, вони називали місцевий народ скіфи-орачі, хоча в історичних документах того часу він фігурує вже під назвою анти. З 6 ст. тут знаходилось князівство уличів, потім Болохівська земля.
Потім була тут Русь подільська. Яка трансформується в подільське князівство на чолі з князями Коріятовичами. 1362 року Великий Литовський князь Ольґерд, разом з братами Коріатовичами, іншими литовсько-руськими князями, вирушив походом проти татарських ханів: Кочубея, Котлубея, Димітра Солтана і Бекера і одержав перемогу у битві біля річки Синюхи в степу, на межі теперішнього Поділля. Забрав у них Торговицю, Білу Церкву, Звенигород. Всі країни руські з Поділлям надав Коріатовичам. Які відбудували тут замки в Бакоті, Смотричі, Камянці. А пізніше Брацлав, Вінницю, Меджибіж, Хмільник, Теребовлю.
З кінця XIV століття — у складі Литовсько-Руської держави. 1393 року Великий, як сам він себе називав, князь Вітовт пішов на Поділля походом. Федір Коріятович покликав на допомогу угорських князів. Вітовт, захопивши Поділля, поділив його на 2 частини західну частину (Камянець, Смотрич, Скалу, Бакоту, Червоногрод та iн.) продав Ягайлові, а той уже від себе призначив управителем — воєводу Іванa Спитка Мельштинського, а Брацлав, Кременець,Соколець, Вінниця, Хмільник, відійшли до ВКЛ, намісником був П. Гаштольд.
1394 рік став початком «сорокалітньої війни» (1394—1434 рр.) між Литвою та Польщею за Поділля, в якій найпослідовнішим супротивником Польщі виступав брат Ягайла литовський князь Свидригайло. Хоровод прізвищ такий.
1401 Вітовт приєднав Поділля до Литви.
Після Люблінської унії 1569 територія Східного і Західного Поділля перебувала у складі Речі Посполитої. Ці землі зазнавали великих руйнувань і спустошень внаслідок набігів орд кримських і османських феодалів Чорним і Кучманським шляхами. Протягом 15-16 ст. на Поділлі відбувалися націо¬нально-визвольні повстання, серед яких найбільш масштабнішими були рухи під проводом Мухи, Северина Наливайка та ін.
У ході так званої національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648—1657 на Поділлі поширився полково-сотенний устрій. За Андрусівським перемир'ям 1667 Поділля залишилося у складі Речі Посполитої.
У 1672 на Поділля вторгнулося військо Османської імперії.1672 за Бучацьким договором Михайла Корибута частина Поділля з Камянцем відійшла до Османської імперії. Кордон поділяв м. Бучач на дві частини. На завойованій території турки утворили Подільський еялет з центром у Кам'янці. Лише після Карловицького конгресу 1698-99 Поділля знову повернулося до складу Речі Посполитої.
У 18 століття на Поділлі відбува¬ються ряд виступів українського населення, повстання Палія, шириться гайдамацький рух, який переріс у Коліївщину.
Внаслідок першого поділу Речі Посполитої частину Західного Поділля було приєднано до Австрії. У 1793 Східне і решта Західного Поділля у складі земель Правобережної України захопила Російська імперія. На цих землях створено Подільське (7 повітів) і Брацлавське (9 повітів) намісництва. Царським указом від 12 грудня 1796 вони були об'єднані у Подільську губернію (1797) з центром у Кам'янці.
У 1820—1830 рр. на Поділлі відбувалися селянські виступи під проводом Устима Кармалюка. Локальний супергерой.
Під час Першої світової війни Поділля стало тереном бойових дій армій країн Антанти і Четверного Союзу, внаслідок чого господарство і населення краю зазнало колосальних втрат. У 1917—1921 на землях Поділля відбувалися бої Армії Української Народної Республіки і Української Галицької Армії з військами окупантів — більшовиками, денікінцями та польською армією. 1919 у Вінниці і Кам'янці-Подільському деякий час перебував уряд Української Народної Республіки. Після поразки українських національно-визвольних змагань 1917—1921 частина земель Поділля увійшла до складу УРСР. На територіальній основі Східного і Західного Поділля існувала Подільська губернія (скасована постановою ВУЦВК від 3 червня 1925). 1932 було створено Вінницьку, а 22 вересня 1937 — Житомирську області УРСР.
Після Другої світової війни вся територія Поділля увійшла до складу областей УРСР.
Сьогодні площа Поділля становить близько 61 тис. кв. км., чисельність населення — близько 4,6 млн. чол.
Дністер врізається тут в так зване вами подільське плато. Його поверхня досить підвищена над рівнем моря і являє собою порізану річками й глибокими балками місцевість. Мережа глибоких балок і каньйоноподібних берегів утворює вузько¬хвилястий рельєф, де переважають протяжні схили, ще переходять в урвища. Явища ерозії тут досить розвинені, що призвело до утворен¬ня великої кількості еродованих ґрунтів. В південно-західний частині Подільського плато розташується Подільський Державний національний природний парк "Подільські Товтри". Останній апостол мій в таких дуже любив хазяйнувати. Міста дністровські в межах даної мною землі: Новодністровськ, Могилів, Атаки, Ямпіль. Злидні. А тепер по порядку.
Новодністровськ знаний одним інженерним об’єктом. Наближається до завершення будівництво найбільшої в Європі гідроакумулюючої електростанції, яка вже частково розпочала роботу. Липня 1977 року будівельники Дністровської ГЕС змінили русло річки поблизу селища Новодністровськ. Так, вище по течії було створено рукотворне водосховище довжиною — 194 км з площею дзеркала — 142 км2 та об'ємом — 3,0 млрд.м³. Мої крічі в дії.
В нижньому б’єфі першим іде Могилів. Хлібний центр був. Атаки. Циганський центр.
Ямпіль. А з цього місця подокладніше. Поблизу Ямполя в с.Михайлівка перебували на відпочинку мій апостол з друзями. Цілий день їхали, порушуючи безбожно ПДД, але доїхали. Спочатку випили. Поставили намети. Потім спінінги. Він поставив сітки, коли зсутеніло. Вранці, коли пішов вибирать, за ним вже спостерігали пара очей. Сеанс! Вистава! Попалили його молдавські прикордонники і передали українським на заставу. Це засада! Мій апостол почав кричать на весь берег, а він дуже нервний. І улов - один окунь! Обзивать прикордонників «дураками» і «придурками». Ще трохи і піде піна. А його друг вирішив послать прикордонників за бензіном, рибою, цигарками і вином. Інший в цей час надів гідрокостюма, маску і ласти і в пошуках риби почав пірнать з дешевим арбалетом. Рушницею! Хотіли скласти акт, що ловили незаконними знаряддями лову. В ході торгів з ним склали акт, що апостола піймали без документів в прикордонній смузі. За це виноситься попередження. Коли його спитали, що з ним робить, він посміхнувся і сказав «Понять и простить». Довелося віддать 100 гривен. Хабара! Далі гірше. Почали сперечатися. По ходу пити. Мало. Вирішили в село за вином. Стало важко йти. Винайняли жовтого москвича «АЗЛК» за 100 гривен у аборигена, що порався на полі. Сам сів попереду, дружків посадив ззаду де не було сидіння. Він був в трусах. Купили закарпатського вина в сільпо і пива «Балтіку». А також морозиво дружині і дитині апостола. Повернувшись в кемп, почали глушить вино і розмовляти за життя .Дружина з дитиною відійшла подалі, щоб не слухати цю ахінею. Але вона розліталась далеко над Дністром і її було чути навіть на той берег, молдавським прикордонникам. Жранувши ще вина, вирішили попускати повітряного змія, купленого заздалегідь. Почали розмотувать, заплутали. Так вирішили. Почали бігти, хекать… Розбили змія. Дитина залишилась розчарованою. Ввечері, апостол розложив багаття з живої осики, зпиленої їм на кануні. . Він хотів піонерського костра. Стовбур треба було розпилити. Пиляли і пили. Чокаясь. Почали доганятись текілою. Один з друзів апостола уповз в палатку. Сам почав полірувати все пивом. Що ж, він завжди йшов (був послідовним) до кінця. Сирі дрова не горіли, потім взагалі погасли. «Надо шнягу», - сказав апостол і пішов за пляшкою. Обливши його синьою їдкою рідиною, він чиркнув сірником. Дрова шипіли і сичали, але й шняга вигоріла. Виливши залишки дорогої текіли, він пробурмотів щось. І костер пихнув. Крізь мутні очі дивився на нього п’яний ангел і радів. Я дивився на них згори. Коли вони прокинулися вранці тиски обох зашкалювали за 180 мм ртутного стовпа. Черепи розкалувались. Як вони додому доїхали, чорт його знає. Не інакше як на автопілоті. Та й те диво. Так плавно перейшов я на Бессарабію.
У античні часи Бессарабія була заселена фракійськими племенами. У VI ст. до н. е. на ці терени просуваються скіфи зі сходу. У IV ст. до н. е. до Бессарабії з правого берегу Дунаю переселяються гети. У 292 до н. е. р. гети розбили війська македонського правителя Лісімаха, який намагався підкорити землі на північ від Дунаю. У I ст. до н. е. Бессарабія входить до складу військового об'єднання гетського правителя Буребісти, а у наступному столітті — до держави даків Децебала. Після воєн даків з Римом у 106 р. їхня держава була включена до римської провінції Дакія. Бессарабія, однак, залишилася поза сферою римських інтересів.
Протягом ІІІ — VI ст. до Бессарабії переселялися племена готів, слов'ян, гунів, болгар, аварів. Тут оселилися слов'янські племена уличів та тиверців. У IX-X століттях південна частина Бессарабії перебувала у складі Болгарського царства, однак після походів Святослава на Дунай Бессарабія потрапила під владу київських, пізніше — галицько-волинських князів. У південній Бессарабії кочували печеніги та половці. З ХІІІ ст. тут оселяються татари. Наприкінці XIV — XV ст. терени Південної Бессарабії були відвойовані у татар правителями Молдавського князівства. Наприкінці XV століття на територію Бессарабії проникають війська Османської імперії.
Нові часи. Протягом XVI — І пол. XVII ст. у Молдавії відбувається кілька повстань проти османського панування. В середині XVI століття у Бессарабію здійснювали походи козацькі загони на чолі з Вишневецьким, Свірговським, Підковою, Наливайком. В період національно-визвольної війни українського народу під проводом Б.Хмельницького відбулися Молдовські походи 1650 і 1652. За Бухарестським мирним договором 1812 Бессарабія увійшла до складу Російської імперії, спочатку в статусі намісництва, а пізніше — губернії. У цей час територія Бессарабії активно заселювалася колоністами з багатьох європейських країн.
XX століття Fox. Лютнева революція 1917 в Росії спричинила посилення українського національного руху. В Бессарабії створювались українські школи, організовувались осередки «Просвіти».
28 жовтня 1920 країни Антанти (Англія, Франція, Італія та Японія) підписали з Румунією «Бессарабський протокол», який віддавав Бессарабію Румунії. США зайняли окрему позицію, відмовившись підписувати Бессарабський протокол як такий, що суперечить міжнародному праву.
У вересні 1924 у Бессарабії вибухнуло організоване комуністами Татарбунарське повстання 1924, яке завершилось розправою над учасниками виступу та політичним процесом (1925) у Кишиневі над керівниками повстання.
1924 — на території УРСР утворили Молдавську АРСР — з прозорими претензіями більшовицького уряду на контроль над Бессарабією.
1940 — внаслідок пакту Молотова-Рібентропа Бессарабія була окупована СРСР. Південну і північну Бессарабію до України, а решту було об'єднано з Молдавською АРСР i перетворено на нову союзну республіку — Молдавську РСР. Чорт ногу зломить. Водночас, деякі райони колишньої Молдавської АРСР (зокрема місто Балта) було залишені за УРСР.
Перше місто Сороки. Тут теж є циганський квартал. Але більшість населення молдавани. Наступне Кам’янка. Входить до складу самопроголошеної Придністровської Молдавської Республіки. Рибниця. Місто у Молдові, але фактично входить до складу самопроголошеної ПМР. Етнічний склад доволі строкатий: 60% молдаван, 30% українців. Кожен десятий єврей. Колись тут було багато риби, але зараз опутано сітками все. В районі Дубоссар Дністру також змінено форму. Її змінила однойменна ГЕС. Бендери. Під Бендерами бився Омелян Пугачов. Тирасполь — місто в Молдові, з 1990 — фактично столиця самопроголошеної ПМР. ПМР, ПМС, КМС… Тут ентропія зашкалює. Взагалі по Дністру я би зробив кордон між Україною і Румунією. Так в Ріо-де-Жанейро на ПМЖ йшов Бендер, я ж рухаюсь йому назустріч. Він йшов відкрито, я ж інкогніто. Я чого рекал, це також мій посланець. Але цей!.. Назва міста походить від ясно чого. Білгород. Аккерман. Одне із найстаріших у світі це місто. Він вже в дністровському лимані. Лиман. Тут опис, достойний Овідія. Дельта. Тут неподалік загинув останній мій апостол. Ангел! Мені сумно. Але я продовжую. Можна сказати, що на рівних правах з Бессарабією місто належить і Причорномор’ю чи Надчорномор’ю. Далі бо ж Чорне море. «А далі кінець світу», - казав він, як зараз пам’ятаю.
Я посміхаюсь. Це ілюзія. Салат «Дністер». Дуже смачний. Банк «Дністер». Лопнув. Я реколект все. 3 «Д» завершено. Останній штрих. Я резурект бовдура. Я щойно це твердо вирішив. У медалі дві сторони: політична і практична. Я і так порушував закони фізики, тобто природи. Я ж поміняв історію, коли переміг Гітлер? Поміняв. Це ж не просто люди, це цілі народи. І причинно-наслідковий зв'язок. І навіть стиль мій змахує на його! Його це прошуки. Це його вплив! І потім я це вже робив. Двічі. Технологія відпрацьована. Бог любить троїцю. Що ж, воскрешу. Але попереджаю, це точно в останнє.
Так, с чого почати? Головне тіло. Потім душа. Я створюю все за шаблоном, програмою. Проте програму мені цю дали. Неважливо.
І сказав Бог: Створімо людину за образом Нашим, за подобою Нашою, і хай панує над морською рибою, і над птаством небесним, і над худобою, і над усею землею, і над усім плазуючим, що плазує по землі. І сталося. Перехідна модель. Ахалай-махалай. А от тепер все. Лети архангеле!
Він летить, але не одразу. Спочатку мат. Лається він по російські. Вуха в’януть. Навіть харкнув. Богохульство чистої води. Гадаю, вдало матеріалізувався. Нарешті він щез тільки пару пір’їн кружляли у повітрі, поволі знижуючись. Сила тяжіння в дії. g. Я підхопив їх і взяв їх на долонь. Уважно подивився. Воно відрізняється від гусиного.
Я обтрусив руки. Вони повинні бути чисті. Це я вам кажу, покидьки.
Ви знаєте, мені не дуже сподобалось те, що я описав. Забагато гріховності, і мало духовності. Занадто багато церков. Ісус. В мене не може бути дітей. Я не займаюсь сексом. І мати моя. Прихожани. Треба гріхи не замолювати, а не допускати їх. Жити треба по уму і по совісті. Чи ви думали, ні? Ви що, заповіді мої не читали? Це прості слова? Ні. Непрості. Чи ви думали, що так минеться? Не минеться. Ви думаєте покидьки, що грабують свій рідний край, помруть безкарно? Не помруть! Я їх неодмінно покараю. Це богом, тобто мною дана вам територія. Це ваша країна. Україна. Так бережіть її. А якщо не можеш, кулю в лоба, хоч це й гріх. Принаймні не заважаєш. Коротше, хто берегтиме - піде в рай. А хто плюндруватиме - піде в ад. Самісіньке пекло! І буде там смажитись на пательнях. А особо відзначившіся особистості горітимуть в вогненній геєні. Попереджаю, шкварчатиме доки я є. Тобто вічно.



16 листопада 2012 року



Форма твору: Інше
Рейтинг роботи: 0
Кількість рецензій: 0
Кількість переглядів: 463
Опубліковано: 16.11.2012 20:03



 

 

Оставлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи