Натхнення мить
Передали чужі краї
І нам мистецтво рубаї,
Та як же в розмір цей тендітний
Затиснути думки свої…
* * *
У небі, як і перший раз,
Зоря зійшла для двох лиш нас,
Та ми того не помічали,
Удвох сварилися в цей час.
* * *
Як і щороку, край села
Знов груша дичка зацвіла.
Сумую трохи, бо навіки
Моя весна кудись пішла.
* * *
Опалий з дерева листок.
Занесло вітром десь в куток.
В куточок пам’яті думками
Навіяло вірша рядок.
* * *
Пора холодна настає,
В гаю зозуля не кує.
– Для чого сум? – питає осінь
І стиглі груші роздає.
* * *
Прокрався літній промінь у вікно
І зігріває душу, як вино.
Та раптом звідкись осінь обізвалась:
– Не вірте літу, бабине воно!
* * *
Рясні дощі всю ніч лили,
Землі полегкість принесли.
Важкі невиплакані сльози
На серце каменем лягли.
* * *
Час швидко в безвість пролітав
І мимохіть пораду дав:
Зажди, не треба сумувати –
Чужий я, твій ще не настав.
* * *
Мертвець в труні. Своє віджив.
Ніхто не плакав, не тужив,
Лиш вітер каявся запізно
Й волосся ніжно ворушив.
* * *
В минувшину немає вороття.
Чи зле, чи добре жде нас майбуття?
– Коли ж кінець мій! – каркав крук старезний,
Хом’як же й не нажився до пуття.
* * *
В постелі хворий помирає,
Скорбота рідним серце крає.
– Добридень, - уклоняється трунар
І нишком руки потирає.
* * *
На щоки, плечі і до ніг
Все сипле й сипле білий сніг.
Стою, щоб біль душі щемливий
Згасити міг. Якби ж то зміг…
* * *
Біг час у сивини снігу,
Кохання кинув на бігу…
Підняти чи в снігу лишити
Коштовність серцю дорогу?
* * *
Кінець зимі, на клені крізь бруньки
Знов світ вітають молоді листки.
Іще виток! Ми по спіралі часу
Бездумно закружляли крізь віки.
* * *
За миттю мить життєвий вир
В безсмертя зносить всіх, повір,
Колись комусь кохання наше
Осяє шлях промінням зір.
* * *
Ішов по світу чоловік –
Поет чи може садівник…
Лиш глянув в очі, усміхнувся,
Тепло в душі лишив і зник…
* * *
Сміюсь чи плачу – час іде,
Все далі з юності веде.
Не знаю, як йому сказати,
Що в мене серце молоде.
Автор: Тетяна Чорновіл
Рубрика твору: Тверді форми
Опубліковано: 25.01.2013 14:17