Телефонна розмова |
| Згадка про часи без мобільних телефонів. Ще й зараз пам’ятаю ті телефонні розмови, які мама замовляла з пошти. У трубці тріскотіло, долинали якісь уривки слів. А мама пізніше розповідала, що її крик у кабіні збігалось послухати пів базару! Та це ні в якому разі не гумореска. Просто теплий спомин про маму. – Сама. Роз’їхалися діти. Син старший, а дочка ж… маленька… – Не має де думок подіти, Тривожиться за дітьми ненька, Бо, бачте, вирядила вчитись, Топтати в світ свою дорОгу. Вони ж, нема чого жалітись, Розумні в неї, Слава Богу! Крізь смуток думка враз підкралась: – Є ж телефон! Чого там нити! Умить попоравшись, зібралась У центр на пошту! Подзвонити! – Що, Ольго, в ранній час хотіла? За дітьми скучила матуся? – Знічев’я заторохкотіла З вікна телефоністка Люся. – Москву й Луганськ мені! – стискала У пучці папірець зім’ятий – Москва ще з ночі в нас «пропала», Донбас знайду! Прошу чекати! – Луганськ! В кабіну! Де ти, Ольго?!! – З віконця голос Люсі лине, – Дочка вже є! Гляди не довго! Як заплатила – три хвилини! Крізь тріскіт голос рідний чути… – Це, Таню, ти? Там не голодна? Послала лист?... Не може бути… А в нас зима така холодна!.. – Ало!!! Ало!!! Не чути знову!!! З кабіни роздаються крики, Аж вороння з кленка раптово Злетіло й згинуло навіки! Недільний день. З базару люди, На крик до пошти позбігались, Ще сходилися звідусюди, З Луганська вістей дослухались! Ху-у-у!!! Все ж скінчити мала змогу!!! – Як, Ольго, доня? – люд роїться. – Як?! – усміхнулась, – Слава Богу! Старається, рідненька, вчиться! Автор: Тетяна Чорновіл Рубрика твору: Лірика цивільна Опубліковано: 02.03.2013 14:36 |