Березневий сніг
Дарувала нам мрiї зеленi,
Впав неждано-негадано в березнi снiг,
І бруньки заморозив на кленi.
Вiн усе навкруги диво-ковдрою вкрив,
Він до себе манив бiлизною,
Ми ж не радi чомусь, ми не хочем тих див,
Бо сумуємо вже за весною.
Перехожий з досадою комiр пiдняв
Та потер роздратовано щоки:
– Ну для чого цей снiг, нащо пiзно упав,
Натрусив кучугури високi?
Ще, мабуть, днiв зо три, хоч нiхто й не бажав,
На дорозi, в саду, коло хати
Той непроханий снiг винувато лежав
І тихенько почав розтавати...
*****
Ти, мій рідний колись, чом вертаєшся знов?
Уявляєш, що я буду рада?
Десь тебе не було, нащо пізно прийшов,
Викликаючи тільки досаду?
Нащо очі твої? І без них обійдусь.
Не піду зустрічать до порога.
Я чекаю весни! Та до серця чомусь
Простяглася зимова дорога.
Автор: Тетяна Чорновіл
Рубрика твору: Лірика пейзажна
Опубліковано: 03.03.2013 16:34