chitalnya
прописатися       запам'ятати  
Поезія Проза Різне Аудіо
Автори Форум Рецензії Блоги i фотоальбоми Про проект

ВЕСНЯНА КАЗКА

[Тетяна Чорновіл]  Версія для друку


Цю казку розповідає кожної весни веселий мандрівний казкар Вітер. Прислухайтесь уважно, як він шелестить торішніми листочками, жебонить у струмках талих вод, і почуєте історію про королівство доброго чарівника Вирія та про його доньку, красуню Весну. У те королівство за далекими синіми морями ніколи не приходить сердита Зима, тому воно круглий рік потопає у квітучих щебетливих садках.
А у найпишнішому королівському саду біля самого палацу ростуть три дивовижних дерева – срібне, золоте й діамантове, і квіти, що розквітають на них, є джерелом багатства та могутності Вирія. Але найбільша диковинка королівства – палаюча Вогнеквітка на кришталевому стебельці. Кожного ранку красуня Весна торкається її пелюсток, і від того дотику чарівна квітка сяє ще променистіше, даруючи тепло та спокій жителям королівства.
Ще веселий Вітер подарує вам оповідку про давні-предавні, а може й ще давніші часи, коли пташки вміли говорити і жили окремо від усіх у теплому Пташиному краю. Недалеко від того краю, серед синього моря, знаходився чималий острів, населений мишиним народом. А правив там злий чаклун голохвостий Пацюк.
Задумав підступний Пацюк знищити жителів Пташиного краю, щоб самому там оселитися. І наслав на їхню благодатну землю страшні Холод-Чари. Заховалося сонце за сірі хмари, квітучу землю засипали сніги, ріки та озера скувало кригою. У птахів не стало їжі, а пір‘я не всіх могло врятувати від тріскучих морозів. Тоді й узявся Вітер показати птахам дорогу до теплого королівства Вирія. Деякі відчайдушні, правда, не схотіли кидати свого рідного хоч і холодного краю. Але більшість пташок уже збиралися в шеренги, ключі, чи й просто великі зграї, готуючись до далекого перельоту.
Багато їх загинуло тоді в дорозі від голоду й холоду, але ті, що долетіли, забули у чудових садках Вирія про біди та незгоди. Ніщо не завдавало їм клопоту. Якби не новини мандрівника Вітра, що знову провідав птаство у теплому краю. Він нашіптував, що Пташиний край ще й досі не здався мишиному війську. Відважні горобчики, дятли, синиці, ворони і ще багато сміливців чинять опір Пацюковому чаклунству, хоч насилає він на них морози та хуртовини.
– Дивуюсь я тим сміливцям, – війнув Вітер та й полетів далі.
А перелітні пташки засумували. Не почула наступного ранку красуня Весна їхнього веселого щебету. Тільки сиві зозулі виспівували біля Вогнеквітки, бо народилися в королівстві Вирія і нічого не знали про Пташиний край. Перелітні ж вирішили летіти додому. Хоч як королівна сумувала та тривожилась за своїх нових друзів, але не змогла відмовити їх від небезпечної мандрівки.
Тоді зірвала Весна всі квіти із срібного, золотого та діамантового дерев і дала кожному птаху.
– Квітка буде оберегом у дорозі, а вдома покладіть її у гніздо, щоб зігріла та вберегла від пацюкових чар. Тільки не впустіть квітку на холодну землю! – попереджала красуня.
Полетіли птахи і швидко подолали знайому дорогу. Ось і рідна земля! Радісно закричали прибульці, тому обереги Весни попадали з дзьобів і перетворились на сухі гілки, росу чи грудочки землі. Як не метушилися птахи, не могли їх більше знайти. А Пацюк страхав морозами , мріючи скоро відсвяткувати перемогу.
Тим часом за синіми морями Весна сумувала біля Вогнеквітки, що тихо пломеніла біля палацу. Навіть сиві зозулі розгублено мовчали, бо знали від королівни про втрачені обереги та пташині незгоди в рідній домівці.
– Треба поспішати на допомогу! – вирішила Весна і старий король мусив благословити доньку в дорогу. Надів Вирій на голову Весні вінок із зелених смарагдів. Тоді перекинулась королівна лебідкою і полетіла в далекий Пташиний край. Скрізь, де пролітала лебідка у зеленому вінку, відступалв холод, танули сніги та крига, а чари Пацюка спливали за водою в синє море. Усі раділи красуні Весні і не хотіли її відпускати.
Весело королівні з птахами, не знає вона, що Вирій у біді. Адже мишиний володар надумав відомстити Вирію за добрі чари його доньки. Він послав кажана в королівський сад і той своїм чорним крилом загасив Вогнеквітку, яку тільки Весна могла запалити. Королівству загрожувала страшна небезпека.
– Сиві мої зозуленьки, летіть швидше до пташиного краю та передайте Весні вісточку від мене! –
благав Вирій найкращих співунок королівства.
Зозулі дуже зраділи, що побачать Пташиний край, бо надумали звити там гнізда і висидіти зозуленят. Летіли королівські пташки і весело повторювали наказ-пісню:
– Треба знайти Весноньку
У зеленому вінку,
Попросить лебідоньку,
Вирієву донечку,
Запалити у садку
Нашу Вогнеквіточку!
Веселу пісню раптом почув Пацюк. Він зачарував нещасних зозуль. Забулися мандрівниці, що мали вити гнізда і підкинули свої яєчка іншим пташкам. Але найстрашніше – зозулі перестали співати. Вони не могли пригадати пісню-наказ короля Вирія. Хоча… Останній склад кожного рядка одна зозуля все-таки згадала. Вона літала від дерева до дерева і розгублено кричала:
– Ку-ку, ку-ку, ку-ку…
Ті дивні коротенькі слова підхопили інші зозулі і так голосно вигукували, що Весна раптом зрозуміла їх, тому встигла до батька вчасно. Вона доторкнулася до похиленої Вогнеквітки, і та запалала ще яскравіше. А острів Пацюка раптом пішов на дно разом з усіма його злими мешканцями. Правда, багато з них врятувалися, та пробралися до Пташиного краю. Та назавжди втратили хвостаті свою чаклунську силу і вже більше ніколи не докучали птахам.
Чи було це, чи ні, ніхто нам напевно не скаже. Бо немає зараз Пташиного краю, а птахи живуть разом з людьми і вже не вміють говорити. Мишей же і голохвостих пацюків аж ніяк не можемо назвати чаклунами. А королівство Вирія і його красуні доньки? Чи існує воно насправді? Не поспішайте заперечувати. Адже кожного року з настанням холодів збираються птахи, щоб летіти до далекого теплого вирію, а потім сумують там за рідним краєм і поспішають назад з мандрівником вітром, щоб удома виростити своїх пташенят і щоб вони також мали змогу назвати той край рідним.
Поспішають птахи з вирію, хоч удома ще панують холоди, а за ними лебідкою прилітає весна, щоб розтопити сніги та подарувати тепло. І скрізь, де тільки ступить вона, розквітають квіти, а веселе птаство звеселяє нас своїми піснями. Але несподівано зникає весна з першою такою простою піснею зозулі:
– Ку-ку, ку-ку ку-ку…
Куди ж вона дівається? Може й справді легкою хмаринкою лине за далекі сині моря.



Форма твору: Казка
Рейтинг роботи: 0
Кількість рецензій: 0
Кількість переглядів: 737
Опубліковано: 29.03.2013 18:49





© Copyright: Тетяна Чорновіл



 

 

Оставлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи