chitalnya
прописатися       запам'ятати  
Поезія Проза Різне Аудіо
Автори Форум Рецензії Блоги i фотоальбоми Про проект

ДЕСЕРТ

[Олег Корнієнко]  Версія для друку


Спекотний червневий день закінчив свій яскравий марафон, померхнувши за хребтом сірих панельних багатоповерхівок. Лише краплини зроненого бігуном поту, що рясно ятрилися сузір’ями на бездонно-смоляній доріжці байдужого небосхилу, нагадували про його існування. Накинувши просякнуту скрадливим ароматом жасмину мантію нічного безголосся, я поспішав на побачення.
Упиваючись тріпотливим передчуттям зустрічі з коханою, моя душа неслася стрімголов парковою алеєю, вздовж рідкосяючих між кленовою листоріззю ліхтарів. Палючі думки жадань малювали божественні картини, на яких вона виринала на зустріч із півтемряви прочинених дверей квартири. Загорнута у шовк коротенького халатика, що ніби рожевий серпанок звивається мигдальними згинами довершеного тіла, котре вабить ароматом кохання зводячи з розуму.
Моя хода, ризикуючи зірватись на галоп прискорилася, вторячи ударам закоханого серця, що вулканом пульсувало у грудях. Від різких помахів вітряних рук, тривіальний, находу придбаний у переході букетик ніжнооких фіалок, южив пелюстям по чернечій бездогані асфальту.
І раптом…
- Десеееерт! – легесенько, мов від ласкавого повіву нічного вітерцю, зітхнуло десь поруч.
- Таааак! Та ще який солодеееенький!!! – шепотним відлунням озвалося у мене за спиною.
- О, а яка енергеееетика?!!! – вихнуло в одвіт.
Підошви моїх кросівок сполохано зойкнули об гудрон і я застиг як вкопаний із залишками букету, який безжально облисів піддавшись силі інерції. Секундне оціпеніння розірвав обпікаючий адреналіновий струмінь, що владно змусив мене обернутись. Збуджений мозок не зразу зміг адекватно усвідомити побачене, проводячи безперспективні аналогії.
Позаду мене у повітрі, на пастельному фоні масної кіптяви ночі, в ареолі фіолетового неону, подібно глибоководним медузам повільно пульсували рожево-прозорі згустки. Перше що спало на думку – поліетиленові пакети! Потім – шовкові хустинки?! Але ж сяйво?!!!
- Він бачить насссс!!! – з острахом прошелестів кулеподібний, найближчий до мене.
- Ви щоооо, не зачинили портаааал???! – гнівно засичав довгополий.
- Привііііт! – притьмом розбавивши фіолетову люмінесценцію у тремких салатових клубочках завальсував третій, найменший з них.
- Добррррий вечччір. – пересохло-скам’янілими губами прохарчав я і безглуздо помахав остатками фіалок.
- Ми, Офііііри! – зігнувши желейноподібне тільце у форму посмішки, весело колихнувся фісташковий кучерявчик.
- Не ваааарто йому це знатииии. – роздратовано посинів інший.
- До того ж і дессссерт зіпссссовано – густо зарум`янившись проскиглив кулькотілий . – Зітріть йому паааам`ять і гайда назаааад, бо ще Создатель дізнаєтьсссся!
Ідея наруги над рідним мозком вивела мене з оціпеніння.
- Я тебе зараз сам «зітру» шмаркля кисільна! – істерично змахнув я рештками букета у бік опецькуватого нахаби. – Що ви таке?! Господи, чи я збожеволів?!!! Чи канал ВВСі передивився?!?!?!
Раптова здогадка повернула мені надію на наявність (у мене), нехай і не зовсім здорового, але все ж таки глузду. Здійнявши похапцем обезбукечену долоню у ґратуляційному жесті, я проторжествував:
- Привіт вам далекі брати по розуму! Земляни радо вітають Вас! – і, простягши у бік усміхнутого згустку липку від жаху руку, боязко додав: - Контакт???! Для чого МИ тут???!
Товстотілий желейчик, густо побагровівши конвульсивно роздувся до розмірів метеозонда і зайшовся дрібним реготом:
- Гаааа, гаааа, гаааа! Ви ччччули – «далеккккі братииии»?! «Контаааакт»?! Та за кого ти насссс маєшшшш?! – розчавив він святкову мить.
- Досить кепкувати з Людини! – сердито гримнув довгов’язий у бік опецька, від чого той зненацька стиснувся до розміру прозористо-жовтого тенісного м’ячика. А потім, наблизившись впритул, «командир» дихнув мені в обличчя озоновою свіжістю:
- Ти прагнеш Людино відповідей на свої запитання?
- Так. – невпевнено в унісон співрозмовникові гаркнув я, і стушувавшись додав: - Якщо це не боляче.
- Гиии, гиии – «болячччче»! – спалахом набув початкової форми товстун.
- Хххха, хххха! – підтримав його «кучерик».
- Доссссить! – угамував їх старший.
- Як вже сказав мій брат, ми – Офііііри. Сутності із паралельного Земного виміру. Ми, звільнившись від екзоскелета непрактичної плоті, знаходимося на найвищому еволюційному щаблі. Вище нас лише Він – Творець всього сущого. Той, чий геніальний розум, врівноважуючи терези Життя, владно керує Вселенським хаосом, надаючи йому впорядкованого сенсу.
Ви Люди, замість того, щоб щиро довірившись Його ідеальному Замислу просто жити, катуєте себе питаннями «Нащо ми тут?». Я відповім за Нього. Незважаючи на ваш самонадумано розвинений інтелект і чванливу гордість за «останню ланку в харчовому ланцюзі», самі не відаючи того, ви являєтесь харчем для нас. Так, так – не дивуйся. Ви – наш харч! Вірніше не Ви самі, не ваша пожадливо-розбещена плоть, а Ваші думки,емоції! Їх розгнуздано-нестримна безконтрольність є для нашого виду невичерпним джерелом життєдайної енергії. Бо прорік же Господь: -«Думка матеріальна»! І це є - непохитна Істина!
- Раз так, ну то й жуйте власні емоції. – ображений за розвінчаний власний рід огризнувся я.
- Ти що?! – знову стиснувся у кульку товстун.
- Це – канібалізм. – м’яко пояснив веселун. – За таке Творець карає поверненням до Вашого плотського Пекла. Ой! Хххі, вибачте.
- Досить патякати! – синню напружився довготілий. – Достатньо з нього інформації.
- Всеодно зітремо пам`ять. – пирхнув гладун, знову роздавшись у розмірах.
- Тільки спробуй! – кинув я в його бік і, перевівши погляд на прогонистого з приреченою цікавістю, повною гіркоти самосарказму, посміхнувся: - Ваш харч кажеш? Якщо так, то «провізія» бажає знати меню вашої забігайлівки!
- Не варто ображатись. – спробував заспокоїти мене старший. – адже у кожного з нас свої ролі у Його Вселенській виставі. А «меню», по аналогії з Вашим споживанням їжі - будь ласка!
На ранок: - ароматна кава материнської ніжності;
- кілька бутербродів з наївно-милих дівочих мрій;
- на додаток склянка прозорої дитячої безпосередності.
Обід: - строкаті салати заздрісних інтриг в асортименті, підсолені гіркотою власних поразок, щедро намащені майонезом брехливих лестощів;
Основні блюда:
- борщ родинної ненависті, гостро присмачений відбірною лайкою та хатнім катуванням, з масними шкварками «ладу в сім’ї на людях»;
- суп буркотун із канючення вічної невдоволеності, з галушками дурості;
- юшка безпорадності з липким пшоном наклепів.
Другі блюда:
- жарке суперечок із прокльонами;
- яєчня спокуси під соусом розпусти;
- пюре глевкого відчаю з відбивною моральної розправи.
Напої:
- кисіль порожніх обіцянок;
- компот із самозакоханості;
- зелений чай алкогольного опусто́шення.
Десерт:
- віра;
- надія;
- любов.
- Ну то як вдовольнив я апетит вашого допитливого розуму? – підсумував ефірний шеф-кухар.
- Так, так. – перебуваючи в напівастралі автоматично відповів я. І зразу ж схаменівся: - А на вечерю?! На вечерю що??!
- А для вечері достатньо кілька ковтків поживного соку довіри та людяності.
- Так, так людяності. – намагався привести я мурашник думок до ладу. – А між сніданком і обідом що?
Різкий порив насиченого прохолоддю озону нічного вітерця і… Упиваючись тріпотливим передчуттям зустрічі з коханою, я стрімголов нісся нічною парковою алеєю. Мовчазні, замурзано-поодинокі свідки – ліхтарі, сховавшись між розлогої листорізі кленів, лячно споглядали як смоляну безгомінь ночі тихо бентежили два звуки: прискорене биття мого закоханого серця та ледь вловимий шурхіт рожево-прозорих крил, у фіолетовім ареолі, за моєю спиною.



Форма твору: Нарис
Рейтинг роботи: 0
Кількість рецензій: 0
Кількість переглядів: 328
Опубліковано: 03.07.2013 09:44





© Copyright: Олег Корнієнко



 

 

Оставлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи