|
Стихли щебетання, бджілок звуки…
Запустило в поле вогкі руки
Сірі, мов сови беззвучне пір’я,
Вічно полохливе підвечір’я.
Незабудки рвало біля гаю -
Викладало ковдру небокраю.
Полини сплітало охайненько.
Встав із них янтарний місяченько,
Вишило плеяди із ромашок.
І над степом уквітчало дашок.
Налетіла чорна тут хмарина –
Вайлувато-смоляна перина,
Наробила майстрові клопоти.
Зіпсувала гарної роботи:
Скубала ромашки «на кохання»,
Доки вгасла зіронька остання.
Стала навіть місяць куштувати,
Покривилась: – Трохи терпкуватий!
Гнівно розтрощила на шматини,
Покидала в зарості тростини.
А награвшись, подалась до річки,
Скубати вербиці за косички.
Зблідло підвечір’ячко на прузі,
Птахом чорним заридало в лузі.
Пролило росою слізки щирі.
Та й пішло по полю в тиші й мирі,
Степові збирати, диво-квіти
Наново щоб зірочки сповити.
|
Версія для друку
