chitalnya
прописатися       запам'ятати  
Поезія Проза Різне Аудіо
Автори Форум Рецензії Блоги i фотоальбоми Про проект

Монолог української Смерті

[Олег Корнієнко]  Версія для друку


Частина І

«Комунальна»




Ех-хе-хех, кістки ломить. Мабуть на погоду. Знову Творець у своїм захмар’ї гніває, а мені страждати. Примхуватий дідуган!!! Бога - геть!!! Ой, що це я? Хоча б не почув, що я тут скімлю про нього. Бо не бачити пусто-порожнім очницям премії! А то ще й зарплатню уріже. А вона ж у мене й так невеличка, в одну кишеню балахону на денце влазить. Ледве на ліки та на оплату комунальних вистачає.
Комунальні ж, не приведи Гос…, чортяку у печінку… О! Їм же й сплачую! У Райську контору за сонячне світло та дощову воду, до Адового офісу – за опалення. Тарифи космічні! А якість послуг, не то щоб шкутильгала, клигає задрипаним злиднем на скалічених ратицях.
Приміром світло: з кожним тисячоліттям стає усе тьмяніше й радіоактивніше, почастішали випадки перебоїв у постачанні через затемнення, зменшилася кількість ясних днів… А ціна зросла! Парадокс!?!? Пішла скаржитися до Самого, янгольський секретаріат послав… до Біса, мовляв Йому не до дрібниць зараз - екологія, перенаселення і все таке.
Добре думаю, спущусь на рандеву до Куцого, бо й там справу маю. Поскаржусь йому на рогатих паровичників, що вже кілька років поспіль опалення навіть влітку не вимикають. Задуха, парня! А в мене тиск і астма..! Грошей силу витратила! Правда було в мене кілька попутних «душевних» шабашок.., ну там нещасний випадок у ванні з… прости Господи, хлопчиками-коханцями (тху,тьху,тху не дай… такої біди на мій кістлявий таз) та асфіксія у директора ринку від шматка баранячого шашлику. Так увесь же той бариш віддала нахабному німому таксисту-поромнику за 666-ти секундну поїздку на обшарпанім іномарочнім човні, пом’ятім з усіх боків, мов газета «Правда» перед альтернативним використанням! І що? Ні-чо-гі-сінь-ко!!! Спихнули все на Ранкову (наголос на А)! Мовляв «звідти накази шлють, а нам виконуй і не бекай, наш казан з краю і ратиці наші нічого не брали». Яка брехня!!!
І тут я не стрималась, як шарахнула кіссям об казан, аж грішники з несподіванки бульбашками його в джакузі переобладнали. Кажу: «Нічого не брали?! А хто квоти на викиди парникових газів американцям, потайки від Творця загнав? Не ваших то кіптявих писків справа?! Ні? Мені американська колега все донесла! А хто зайве тепло японцям та філіпінцям через вулкани збуває? Знов не ви?! Так у мене й там подруги-агенти маються. Я не згадую вже за танкер смоли зі ста котлів, що Харон Стіксом, під виглядом дизеля на Херсонські заправки збагрив. Доречи, за такі навари міг би собі і нового човна з салону придбати. Скнара! Дійшло вже ваше хвостороге братство до того, що навіть смоляний осад реалізували як бітум СМУ-13, що автостради до «Євра» ладить. А ті, раденькі у пів ціни і хапонули. Ото катастроф буде! А в мене й так викликів по другий хребець… Що заощаджу, все на заточку коси йде! А кісся - щомісяця купую! Мало того, що якість «не того»… китайська, так ще й ціна «піднебесна»!».
Коротше, добряче вербально надавала їм по підхвістю. А толку нуль! Відфутболили мене з першим виверженням за хмари і все. Лише не змащені щелепні шарніри понатирала та гроші в Адовім полум’ї спалила. Ось і сиджу тепер на Ранковій з прив’язаним до коси плакатиком «Куцого геть! Чортам – тюрми! Смерті – гідну пенсію»! Не почують – горе, а почують – в тричі більше: доведеться назавжди кишені зашити. Та мушу відстояти гроші, що партія "Янголів-вигнанців" приплатила...


Частина ІІ

«Про клієнтів»





…Усіх геть… - тху-тьху, кахи-кахи! Побачила, що «вигнаньський» шпик стежить за тим, як я зарплатню відпрацьовую – ревонула аж осінній листочок до беззубого рота вітром занесло. Здається пішла нишпорка… Задоволена… Ось тобі фаланга великого пальця, між вказівним і середнім, у перед! Не стовбичитиму більше! Досить і цього. Чесно відстояла їхній дріб’язок. Нехай здіймають свої олігархічно-оперені дупи із засланських п’єдесталів і самі тупцюють у вогкім хмаровинні Ранкової! У мене своєї роботи по Чумацький шлях! Та ще й ревматизм у гомілковій кістці розгулявся…
О, а це хто під Райськими брамами плакатно збурюється? Що ж там виведено? «Профспілка Неприкаяних Душ»?! Ха, либонь знову у будівельну піраміду втрапили?! Предковічне квартирне питання! Ех, душеньки-душі…
Доречи, піду ліпше попрацюю. Список клієнтів на сьогодні довжелезний, мов Аспид! А я його ще й не перезирала. Ану ж, кому на сьогодні Білобородий судове слухання призначив? А, а, а. Бе, бе, бе. Ге, де, же, зе… Та на Бога таке…?! Суцільні «важкі» кандидати на представлення!!! За що мені такий клопіт на дряхле низів’я кряжу?!
Бурсак Іларіон???
Ну ось… ось цей – Іларіон, студент. Минулого разу поніс мене Лихий на Тетянин день, за душицею бурсаковою до гуртожитку. Тільки двері прочинила, вахтер – бабця-кульбабця: «А куди це ви дамочко? Відвідувачкам після двадцять першої заборонено!» «Так я ж, сестра Іларіона», - брешу, - «до братика з села приїхала останнім автобусом. Пустіть, благаю!» А вона, окуляри-телескопи глибше натягла й каже: «Знаємося ми на таких «сестричках»! На ранок чередами зганяємо з поверхів. Ану хвойдо, вали звідси! Бо пепеесників викличу»! Тут мені Куций у міжребір’я вила і встромив… Зопалу косою махонула… І душа в торбі!!! Правда – позапланова та думаю «якось відзвітуюся». Блискавкою знеслася по запльованим східцям і, слизьким від води смердючим коридором обережно дісталася, як і було прописано в колонці «адреса клієнта», 32-ї кімнати. Мов ніндзя, кістлявим плесном уперіщила по, не раз потрощеному, перелатаному шматками фанерки та бляшаними кришками від кабачкової ікри, дверному полотну і, зробивши кульбіт через голову зненацька увірвалася в напівтемне черево кімнати. А там…!!!
У бруді Авгієвих конюшень, за розпляшкованим столом, засланім ватманами з кресленнями курсової, хлопчачо-дівочий студентський шабаш! Коса плавно вислизнула із моїх остовпілих п’ясток і негайно повисла у щільній тютюновій поволоці, а нижня щелепа боляче вперіщила по третьому ребру. Секундні витріщання, чайник води у обличчя і голос Іларіона: «Манюня, ефектна поява! З посвятою! Штрафну їй! Немає чарок? У вазу їй! По вінця! От хохма»! Потім пухкенька рука з товстим срібним ланцюжком на зап’ясті зі словами сповненими гордощів: «Татовий первак!До дна!», плеснула у мою роззявлену пащеку вміст глиняного глечика. Адовий пломінь опаливши кості, негайно всмоктався у їх тканину. Перед очницями поплинуло. І, з поясненнямми «Та це мабуть фела з кооперативного…», Іларіон дзвінко вмостив мій кістяк собі на коліна.
Далі - морок чорної діри у захмеленій пам’яті. Лише тьмяні відблиски: «За любов!», «За дамс та недамс!», «За сесію!!!» «Манюня, чави стриптиз!», «Ти у мене перша… Сьогодні.», та не голені масні, з анчоусові-пивним душком, палкі поцілунки «Іларіончика».
На ранок прокинулася: кімната порожня, зі столового побоїща, з-під кургану недопалків, з осудом зирить одноока погризена голова оселедця. У спраглих цементованих щелепах двадцять гривень, а на тумбочці, у конспекті з термодинаміки, записка: «Манюня, ти бомба! Ми на першій парі – залік. Зганяй за пивом. Якщо бабок не вистачить – у холодильнику на верхній полиці під 16-ти кілограмовою гирею общак. Чи під гантелями? Багато не витрачай, бо увечері в «Шоколаді» паті у балахонах. Підемо потусуємось. Твій Ларік.»
Ганьба вселенська! Я, балахон ледве натягла на розкроєну похміллям черепчину. Косу на ключицю. Лантуха з душею бабці під ліжком зі презервативного сміття витягла і ходу…
Ще кілька разів навідувалася за бурсаком, та так і не застала. То у нього сесія, то перездача «хвостів», то волонтерська допомога на дачі пристаркуватого професора з термодинаміки, то кабацькі вояжі…
Може сьогодні застану. Ох, Іларіоша! Ой, пухкенькі ніжні ручки, та палкі вуста медово-анчоусні! Ех…
Хоча, хай може ще поживотіє розпусник?! Я ж вахтершу за нього здала! Якщо Сам аудиторську перевірку влаштує, скажу, що гермафродитом був… Солоденький.


Частина ІІ
«Про клієнтів»

Мажори




Ех, любов навіщо мучиш ти мене?! Ай! А-а-а! Боляче! Об що це я колінною чашечкою приклалася? А, злидар під банком на шматку картону безкоштовного квиточка до Раю заробляє. Ну й правила у Творця – стражденним та сіромахам автоматично в Сади благодатні. А може й вірно…?
Що? Чого тобі бідарю? Копієчку? Ноги не маєш? Та я б друже за любки, але ж… Що? «Скупа довбня»?! «Кобила»?! Ах ти ж харпак бомжуватий! Ось тобі коліном у паплюжну неголену пику! Ось ще раз! О, диво!!! Підхопився! Подався мов сірий роздолом! На двох?! Ну брехун, зажди! Прийду по тебе в люті морози, як ЖЕКи почнуть теплопроводи рихтувати, чи ТЕЦам за борги вентилі перекриють! А чи Росія… газові! От народ, суцільні кидали! Дивись та дивись!
Де ж тут у Біса пішохідний перехід? Ага ось він. Потрібний будинок он на тій стороні, тріщинами та покривленими облізлими вікнами вихизовується. Першого поверху за сміттєвими курганами не видно! Жекам не платять? А, хоч ті в Анталії зиму пережидають…?
Ой! Ай! Йой… Що за…? Усю дорогу кістьми устелила! Що воно, «Феррарі»? А номер, номер? «Віталік»?! Все ясно – мажор твою… Три Господи…! Так, зібратись до купи. А щелепа?! Де щелепа??? О, ось вона! Дякувати дорожникам – сміття під бордюрами місяць тому позмітали на купки, а вивезти грошей на пальне не стало. Ось вона, годувальниця туди і приземлилась. А перехожі! Хоч би хтось допоміг підвестись?! Я не кажу вже про штучне дихання… Сердобольці липові! Ей, пацан, ану косу не займай!!! Я тобі дам «металобрухт»! Теж мені піонер. Досить того, що твої батьки за двадцять років майже усі дідівські заводи під автоген пустили та за копійки морями-океанами бувшим ідеологічним ворогам розторгували!
Досить, завелася… А все той «Віталік!» Упіймаю я тебе асфальтовим катком на зустрічній смузі! Хоча вже носилася за одним… «Віталіком». Як згадаю, лобна кістка ниє. Гасала за лобурякою цілісінький день, аж очниці комашнею позаліпляло. Наздогнала за містом, дебелим ясеновим стовбуром. «Ну - думаю, - вже пройдисвіте ти мій!» Тільки-но, в момент зіткнення, голову просунула в прочинене бічне вікно, як уперіщило мене щось білою велетенською боксерською рукавицею межи очі! Остання думка, що зродилась у чернечій порожнині струшеного черепа була – «А чи не Віталік той, Кличко?». Ледве оговталася!!!
«Каєн» - у бублик, А йому хоч би хни! Ні подряпини! Саме сидить майже у багажнику, з пляшкою коньяку, а гонору…! Пальці розчепірило. Гундосить у мобілу: - «Тату, пришли своїх ментів, бо я тут крапаль тачку пошкрябав… і швидку. Та ні, не мені! Тут якась бабуля на дорозі ковбаниться у конвульсивному брейці. Так, жива… Свідки? Ні нема. Пристрелити і їхати далі? Так у тому то й фішка, що тачіло не фуричіть. Чекаю. Страховикам і адвокату? Зараз маякну. Розведемо стару, може хата під будівництво дачі…? Не питання. Па па! Я тебе теж». А потім мажорна, вилізло із залізяччя, нахилилося до мене, майже в притул і як дихне тижневим перегаром: - «Шо, старуха очухалась? Оце попандос у тебе, по взрослому! Хата є? Чи грудаста онучка..?»
Доки він зливав горілчаний конденсат на задні стопи понівеченого «Порше», я дременула геть.
Знаю я отих татусів! У 90-ті, за зелені дохлопрезидентські папірці душі Вельзевулові запродали, а тепер жирують на бариші по фірмам, банкам та Радам. А діточки – банан від пальми… Хоча мавпа ж може з’їсти і… Та досить про це. Мажори – не найгірша клієнтура…
(далі буде)



Форма твору: Нарис
Рейтинг роботи: 0
Кількість рецензій: 0
Кількість переглядів: 363
Опубліковано: 15.07.2013 22:43





© Copyright: Олег Корнієнко



 

 

Оставлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи