|
Павутинки дощу помережали мальви за хатою
І до блиску омили смарагди нескошених трав,
Вмить запахло любистком, ромашками, дикою м’ятою.
Тьохнув десь соловей. Сірий птах у гаю заспівав.
За віконцем, мов лебеді, сонцем ціловані й веснами,
Склали крила в молитві й застигли навік рушники.
А під банями хмар, що торкаються сині небесної,
Лічить сива зозуля комусь майбуття і роки.
Усміхається сад і рясніє на гіллях кислицями,
Із полумиском ягід матуся старенька стоїть…
І так смачно пахтить зчервонілими вже полуницями.
І так лунко роса відривається й капає з віт…
Над потоком гриміло. І сонце убралось багрянцями.
Щось холодне діткнулось спітнілого за ніч чола.
Де ти , мамо? Де хата? Лиш землю поорано шанцями…
І на очі паде розтривожена, чорна імла.
Знидів сад. Поржавіли зелені дерева черешнями.
Серед диму й посліплених вікон – солдати у бій…
Ці знайомі пейзажі здаються уже нетутешніми.
Невпізнанні ліси. Дивних луків барвистий сувій.
Рідний двір у вогні. А у небі десь чубляться ворони.
І за ніч у волоссі посіялася сивина.
Залишилася піч і старі, кимось згублені, борони…
Все спалила, забрала з собою жорстока війна.
Вже не будуть тепер красуватися мальви під стріхою,
І у спеку тулити голівки гарячі до скла.
Тільки іноді сон золотистою, тихою втіхою
Поведе по стежинах дитинства – життя джерела
|
Версія для друку
