Якось-то сталось на току,
Лиш ранок землю вкрив,
Горластий півень з курника
Розмову так завів:
«Ви птаство моє, я – ваш хан,
Вклоніться всі мені,
Бо лиш у мене є талант,
А решта всі – дурні.
Розумний я, безстрашний теж,
Красивий, як нарциз,
Бо тільки я з високих веж
Лечу сміливо вниз.
У мене гребінь, ніби жар,
І спів, як в солов’я.
Усе це правда, не піар.
А влада тут – моя!
Я курям покажу усім
Побачите за мить
На прикладі такім простім,
Що можу я зробить.
Сміливий, гордий в мене дух.
А ви! Ой далебі,
Як рій гидких, зелених мух
Сховалися в траві.
А я! Та гляньте ось убік –
Широка там ріка.
Холодний і стрімкий потік,
А кладка, ой тонка.
Хоч цей місток такий хиткий,
Я не боюся! Ні!
Вмить перейду! Бо я – меткий,
А решта всі – дурні!»
Та тільки глянув зверху вниз
На той швидкий потік,
Пожалкував за свій каприз
Нещасний «кукурік».
Прийшов на серце дикий страх
У півня-бідака.
Вмить затряслося у ногах –
Впав в воду сторчака.
І довго ще, аж до зорі,
Гудів увесь курник –
Не стало півня у дворі,
У воду впав – і зник.
Не говори слів без пуття,
І не хвались ніде!
Бо гордий норов і язик
В добро не заведе.
|
Версія для друку
