chitalnya
прописатися       запам'ятати  
Поезія Проза Різне Аудіо
Автори Форум Рецензії Блоги i фотоальбоми Про проект

Обірвана нитка Аріадни (Глава 4)

[Анатолій Котов]  Версія для друку


ЗУСТРІЧ ІЗ ВЛАСНОЮ ДОЛЕЮ

Мене справді чекали. Чекала інша жінка, яку я не бажав і залюбки помінявся б із Шахом на Гуру. Тільки йому потрібна саме вона, чорт забирай!
Останній рейд нашої штурмової групи був успішним. Аж занадто. Розмазали «чорних шоломів» за лічені хвилини! Захопили вантажний корабель під самим носом бойової станції Корпорації. Зістикувалися — і відразу всередину через основний і два допоміжні шлюзи. Цього разу навіть не довелося продиратися через енергетичний захист — його чомусь відключили. Та тоді не до роздумів було.
Поклали всіх сімох роботів. Весь екіпаж. Цих не шкода — карателі. А людей зазвичай на вантажних «болідах» не відправляли. Навіщо Корпорації ризикувати?

І все ж таки на борту захопленого нами корабля сховалася людина. Інженер-інспектор. Іноді разом із роботами посилають людей. Для перевірки автоматики в позапланових аварійних ситуаціях.
Цього разу таким інспектором виявилася жінка. Молода, не дуже приваблива, як на мій перший погляд, нажахана блискавичним штурмом «боліда». І легендами про жорстокість космічних повстанців. Легендами, написаними нашою мужністю і кров’ю.
Жінка ховалася в енергетичному відсіку. Я першим увірвався туди й відразу змів робота пострілом. «Чорний шолом» лише встиг повернутися в мій бік, як промінь пробив йому груди. Обличчя робота залишилося незворушним — він не відчував болю. Зате мене біль не полишав ні на мить. Жив у мені. Й керував мною. І вимагав крові!
Переступивши через розпластаного «чорного шолома», понівеченого й зовсім не страшного, я заскочив до відсіку. І наштовхнувся на її зляканий погляд. Великі очі маленької дівчинки, у яких тонув страх, і відчай, і примарна надія на порятунок. І я теж почав тонути в тих очах.
Тепер ця жінка по праву переможця належала мені. Захоплена в бою жінка — здобич штурмовика. І ось вона чекала мене в каюті. Там, де зовсім недавно я ловив щастя в обіймах Гури.

…Я зачинив за собою овал дверей і мовчки підійшов до ілюмінатора. Сліпо дивився в чорну безодню космосу, прикрашеного міріадами зіркових діамантів. Зорі мерехтіли. І кликали до себе, манили, спокушали, обіцяли розкрити найбільшу таємницю буття. Однак я теж знав тайну. Може, більшу, ніж оті далекі зорі.
— Тобі погано? — тихий жіночий голос повернув мене в тісний світ каюти.
Я глянув на свою бранку й промовчав. Як далеко їй до красуні Гури! Солодкої та примхливої амазонки, яка цінує волю й більше нічого. І яку в цю мить шалено пестить, цілує і пізнає найбезсоромнішим чином Шах. Мій бойовий товариш. І …суперник!
Я мимоволі заскрипів зубами.
— Тобі погано? — повторилася вона, віддано заглядаючи мені в очі.

Грубе слово ледь не зірвалося з язика, та чомусь застрягло. Жінка нечутно підійшла й лагідно торкнулася моєї руки. І якось по-домашньому тикнулася носом у плече, притулилася щокою, пробігла пальчиками по грудях — раптом відчула шрам, що тягнувся зліва, і завмерла. Погладила через цупку тканину комбінезону, зітхнула й обняла мене обома руками.
Кудись поділося усе моє роздратування. Господи, спасибі тобі! За те, що послав чоловікам цілющі ліки — жінок. Ліки і отруту. Справді — від байдужості однієї жінки легко виліковує ніжність іншої. І не зупиниться цей круговорот ніколи.
— Як тебе звати?
— Анастасія, — прошелестіла вона.
— Боїшся? — насмішкувато запитав я, повільно проводячи долонею по її напруженій спинці. А фігурка нічого так.
— Боюсь! — чесно зізналася Настя. — Тепер я твоя наложниця, правда? Твоя здобич…
Я засміявся.
— Я взяв тебе з бою. Ризикував життям. А тому ти вже належиш мені. По праву переможця…
— До біса такі права! — розсердилася жінка.

В очах її замерехтіли іскорки гніву. Мов зорі за товстим склом ілюмінатора. Я тонув у їхній безодні, бо прагнув цього сам. Забуття шукав. І все не міг знайти.
— У нас жорстокі закони. Це правда. Але ви самі змусили нас бути жорстокими. Ви поставили нас за межею закону. І забрали у нас все — домівку, сім’ю, роботу, нормальне життя, врешті-решт…
— Ви завжди можете скласти зброю і повернутися на Землю. Ніхто вас не покарає. Оголошена амністія для всіх. Ще не пізно розпочати життя спочатку…
— Пізно! — обірвав я її. — Все уже пізно… Мені немає куди повертатися. Я самотній вовк, потрощений, понівечений, як той «чорний шолом» у твоєму відсіку. Загнаний звір. І лише один вихід — помста. І смерть…
— Ні… Не поспішай відрікатися від майбутнього. Вихід зажди є! Не можна весь час палати ненавистю і жити лише помстою. Ти спалиш себе… І не врятуєшся все одно! Повертайся на Землю…
— Пізно… — це слово упало на блискучу ламіновану підлогу важким каменем. Чи тихою сльозою. Не розбереш.

— Все буде гаразд… Ось побачиш, — заспокоювала мене Настя, притискаючись все сильніше. — Хай буде так, як ти хочеш. Ти — мій володар, а я — твоя здобич. Мій лагідний і ніжний звір…
Вона потягнулася своїми м’якими вустами до моїх жорстких губ. Завмерла, торкнувшись. Провела пальчиками по неголеному підборіддю. І тремтіли ті пальчики, і так легенько торкалися мене, що я почав цілувати їх. А вони бігали по моїй щоці, тікали й поверталися, і дарували ніжність.
І я закрив очі, й згадав інші доторки — ще тоді, в минулому житті, коли я був щасливий і безтурботний. Й інша жінка заглядала в мої очі, а маленька донька лізла на руки, і я підкидував її вгору, до самісінького неба, куди згодом злетів і сам. І звідки знову впаду на грішну землю Божою карою. На тих, хто забрав у мене майбутнє.

Я дивився крізь Настю. І шматки туману клубилися вдалині, а жінка пильно вивчала мене, намагаючись зазирнути в глибину блакитних очей. Але там був морок, і сірий туман, і ненависть, і біль, і виглядав кровожерливий лик помсти.
І коли моє обличчя зовсім посіріло, як її комбінезон, Настя раптом рвучко обійняла мене, міцно притиснулася грудьми, аж я відчув, як затріпотіло її серце. І так солодко було відчувати затверділі цяточки її сосків, а жінка все притискалася міцніше, наче прагнула злитися зі мною в одне ціле.
Я відчував її свіже дихання, пив його, тікав із тісного закривавленого світу війни у безмежний світ кохання — і все не міг втекти. Настя допомогла мені, закривши мене від усього вологим поцілунком, довгим, мов саме життя, й солодким, мов втілена мрія.
І я зненацька збожеволів, упав у прірву забуття, зірвався у вир шаленства, забувши на деякий час і Гуру, і власний біль за втраченим коханням, і ностальгію по колишньому щасливому життю…



Форма твору: Повість
Рейтинг роботи: 0
Кількість рецензій: 0
Кількість переглядів: 176
Опубліковано: 04.01.2014 16:12





© Copyright: Анатолій Котов



 

 

Оставлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи