chitalnya
прописатися       запам'ятати  
Поезія Проза Різне Аудіо
Автори Форум Рецензії Блоги i фотоальбоми Про проект

Вічність

[Іванна Байда]  Версія для друку


У хащах диких, лісових,
Де ходить хижий звір,
Стояв самотньо на горбку
Старенький монастир.
Ченці-самітники щораз
Молились цілий день,
І щиро Господу-Христу
Співали всі пісень.
«Спаси нас, Боже наш, спаси»,–
Над мурами пливло,
І несло світлу благодать
Небесне джерело.
Між ними жив монах Іван,
Уже немолодий,
Щасливим був, лише одне
Тривожило спокій.
Коли вся братія впаде
Лицем до вівтаря,
І злине ввись,аж до небес,
Гучне «Алілуя»,
Тривоживсь сильно. З малих літ
Він голосу не мав,
Тому на спільних молитвах
Ніколи не співав.
Тай пісні зовсім не любив,
І думав: «Не втаю,
Як вмру, що вічно нудно так
Співати у раю.
Я ж Бога щиро так люблю
І славлю в молитвах,
Та вічно слухати пісні
Не зможу в небесах.
Ти поможи мені, Господь,
Розвій мою журбу,
Як вітер сушить сльози рос,
Що впали у траву».

Одного разу на весні,
Як все навкруг цвіло,
Чернець Іван подався в ліс,
Де било джерело.
І два відра важких-важких
Узявши на плече,
Брів гущиною. А згори
Як сонце припече…
Стомився, сів перепочить
У затінку дерев,
Поблизу річка плюскотить
Та водоспаду рев.
А скрізь у хащі між гілок
Співають солов’ї,
І задоволення душі
Несуть, і чар землі.
Тріпоче марево весни
В солодкому півсні,
Красують квіти поміж трав –
Яскраві та рясні.
Так посидівши з хвильку-дві
На теплім моріжку,
Чернець вернувся в монастир –
Мав справи на току.
Брат-ключник двері відчинив,
Іван знітився так,
Бо незнайомим був йому
Цей юний брат-монах.
– Ти хто, – питає вартовий? –
З яких прибув доріг?
Чи славу Господу приніс
На наш святий поріг?
– Ну як же хто? Я ж брат Іван,
Лиш час тому назад
По воду вийшов до ріки,
Де грає водоспад.
– Ти, брате, йди у свою путь,
Не твій це монастир,
Даремно навіть не тривож
У наших душах мир.
Ще років сто тому назад
Тут жив Іван-монах,
Та десь утік, як із долонь
Втікає вільний птах.
Тож довгий час у стінах цих
(З давно минулих днів,
Як сталось це, й аж до тепер)
Немає Іванів.

Тут на вечірню сповістив
Гучним привітом дзвін,
І під ворітьми брат Іван
Залишився один.
– Ну що з це трапилось таке?
Як статися могло,
Що сотню років в мить одну
У безвість відпливло?

Він став пригадувати всі
Події цього дня,
Аж раптом в пам’яті спливла
Та пісня солов’я.
Яскравих звуків перелив,
Мелодії сумні,
І мить оту, що задрімав
Під деревом в тіні.
Упав обличчям до землі,
Хвалу Отцю возніс,
І очі смутком налились
Янтарних,чистих сліз.
– Квітучим сонцем на землі
Сто літ, як мить,спливли,
У ніжних звуках солов’їв,
Що неба досягли.
Яка ж то велич у раю,
У вічності Твоїй,
В хор голосів слова вплести,
Де праведний спокій.
Спасибі, Господи,за те,
Що вилікував лінь,
Хай славиться Ім’я Твоє
Вовіки-вік! Амінь.

І лиш слова ці проказав,
Як в небі загуло,
Й чернець проснувся край ріки,
Де чисте джерело.
Умивсь водою. Віщий сон
В душі залишив мир.
Устав з землі і поспішив
Назад у монастир.






Рубрика твору: Байки
Рейтинг роботи: 5
Кількість рецензій: 1
Кількість переглядів: 164
Опубліковано: 08.02.2014 15:58





© Copyright: Іванна Байда



 
Рецензії


Тетяна Чорновіл   [TETYANCH]   Додано 09.02.2014 в 13:11   Рецензія: позитивна

Дивовижна історія! Автору за задум і втілення - респект!





 
Іванна Байда   Додано 09.02.2014 в 22:28

Дякую!



 

 

Оставлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи