chitalnya
прописатися       запам'ятати  
Поезія Проза Різне Аудіо
Автори Форум Рецензії Блоги i фотоальбоми Про проект

Табірні пригоди

[Ангелінка]  Версія для друку


2011 рік
Розділ 1. Поїздка в табір. Незнайомець
Оксана давно мріяла про це. І нарешті її мрія здійснилася! Вона їде в табір. Нашвидку зібравши всі речі, Оксана попрощалася з батьками та бабусею і сіла в автобус. Автобус мав довезти її до потяга, а потягом до самих Карпат!
В автобусі було нудно. Надивившись у вікно, Оксана витягла з рюкзака книгу і почала її читати. Та враз під колеса автобуса щось потрапило, бо він різко підскочив. Від цього книжка з Оксаниних рук упала і закотилася під сусідній стілець. На стільці сидів дядько років сорока. Дівчина простягнула руку і засунула її під стілець. Але книга була далеко і Оксані довелося засунути під сидіння і голову, але видно під колеса автобуса знову щось потрапило, і він різко підскочив. Оксана з книжкою в руках вдарилася об стільця. Після цього вона швидко сіла на своє місце і почала нібито уважно дивитись у вікно. Та дядечко не став байдужим до того, що в нього діється під сидінням і спросоння викрикував:
- Га? Що? Коли? Де? Хто?! – він різко обернувся і поглянув на дівчинку. – А, це ти тут в мене під стільцями нишпориш? – звернувся до Оксани.
- Вибачте, це випадково вийшло, у мене просто книжка під стілець закотилась, - ніяково відповіла дівчинка.
- Що ходяча книжка? – зареготав дядько.
- Та ні…
- Добре. Буває. А ти куди сама їдеш?
- В табір «Мрія».
- В табір «Мрія»? – перепитав дядько,- так моя донька рік назад туди їздила. Сподобалось. Каже, цікаво там і краєвиди гарні. Так ти тільки перший рік?
- Ага.
- Ану почекай,- і незнайомець почав енергійно ритися в кишенях своєї валізи. – Ось тримай. І він простягнув Оксані клапоть пережмаканого паперу. – Це карта табору.
Оксана почала розглядати карту. Ось криниця, ось їдальня, навіть спортивний майданчик є.
- Спасибі, - відмовила Оксана.
- Та нема за що.
Тим часом автобус Оксани прибув до потяга.
- До побачення, - крикнула вона дядечкові. Але той не почув її і кудись заквапився із своїми валізами. Радісна Оксана почала шукати свій потяг і чомусь від цієї зустрічі їй стало веселіше.
Розділ 2. Поїзд. О, соле міє!
Нарешті після довгих пошуків Оксана знайшла свій вагон і сіла в нього. Її місце було на лавці номер 37. Навпроти неї сидів вусатий дядечко, дуже схожий на того,що дав їй карту, але уважно придивившись, Оксана зрозуміла, що це зовсім інший чоловік.
По-перше: в цього громадянина серед волосся виднілася лисина, по-друге: ніс був набагато гострішим, а по-третє: він витягнув якусь маленьку книжечку і почав щось мугикати собі під ніс. Враз він голосно крикнув: « О-о-о соле-е-е мі-і-і-іє-є-є!». І почав щось белькотіти на іноземній мові.
Оксанка тихенько пирхнула – ніколи їй не доводилось слухати, як дорослі так співали. Співак ще довго виводив різні ноти і Оксана так заслухалася, що майже не почула, як провідниця сказала: « Станція «Мрія»! Пасажирів прошу вийти!»

Розділ 3. Табір
Коли пасажири вийшли з потяга вони побачили будиночки, що стояли посеред лісу. Недалеко була річка, тому нудьгувати дітям не було потреби. В центрі табору, між будиночками, як і на карті, була їдальня. Поруч, на просторому спортивному майданчику з перекладинами і гойдалками можна непогано проводити час. Недалеко від табору діти побачили криницю, з якої щоденно на весь табір набирали воду. По всьому табору були розташовані лавки, піском посипані алейки. Загалом, хороший був табір. Для дітей в ньому працювали різні люди. Приміром, Надія Степанівна – табірна куховарка. Вона сувора, але водночас дуже добра. Коли хтось з хлопців бешкетував, вона ставила поперед себе порушника і довго дивилася йому в вічі. Мало хто витримував це, і дуже часто діти вибачалися і відводили винний погляд в сторону.
Ще декілька слів про директора Федора Івановича, в таборі діти прозвали його просто – Федя. У Федора Івановича, або в просто Феді, був свій кабінет. Він розташований в будиночку трохи більшому за інші. На Феді, зазвичай, був чорний костюм з краваткою і чорними лакованими черевиками, але він дуже рідко виходив із свого пристановища.
Тож самі бачите табір був просто МРІЯ!

Розділ 4. Похід до річки. Знайомство
В перший же день діти пішли до річки. Це всім сподобалось! Ще б пак, кому б не захотілося після шумного міста пірнути в голубу блакить?! Отож, без зайвих вагань дітлахи зібрались і всім табором вирушили до річки.
День був чудовий, тому надаючи ходу, загони швидко прибули до місця призначення. Варто сказати, що Оксана була в четвертому загоні, який найближче розташувався біля річки за хорошу поведінку.
Зручніше вмостившись, Оксана почала дивитися на річку. Аж раптом хтось штовхнув її в бік і спитав:«Не знаєш слова з шести букв:«бог води, іменем якого названа одна з дев'яти планет»?»
- П-о-с-е-й-д-о-н. Ні, в цьому слові вісім букв. Н-е-п-т-у-н. О, Нептун. А тебе як звати? – спитала Оксана.
- Галя. А тебе?
- Оксана. Слухай, а в якому ти будиночку живеш?
- Поки що в ніякому… Мене ще не встигли поселити.
- Я живу в сімнадцятому. Давай попросимо, щоб тебе поселили до мене! Я бачу з тобою буде весело.

Розділ 5. Рибалка
Під дощем численних прохань і мільйонів гіпотез вожата Неля за умови, що дівчата завжди й в усьому її слухатимуться, поселила Оксану і Галю разом в 29-му будиночку тому що в сімнадцятому не було зайвих місць.
Будиночок Галі і Оксани розмістився біля самої річки під старою вербою. Там була невелика кладка. На її кінці було метрів зо два глибини тому там часто рибалили. Тож мешканці при річкового будиночку мали змогу (хто не вмів) навчитися рибалити. Адже у навісі поряд були вудки, сачки і таке інше рибальське знаряддя.
У Галі тато – рибак, тому Оксана, яка в житті вудки в руках не тримала мала нагоду повчитися у справжнього мастака. Разом дівчата впіймали чималого карася. Але, що з ним робити вони не знали: відпускати не хотілося – так старалися, приготувати його не було як, та й не було потреби – в таборі добре годували. Тож дівчата вирішили зробити таке: замотати карасика в хустинку і покласти в порожну від вудок бочку, а зранку спробувати проміняти його на щось корисніше. Так і зробили.

Розділ 6. Зникнення
На другий день перебування у таборі дівчата прокинулись від гучних звуків табірної сурми. Це означало, що пора на зарядку. Перед виконанням вправ вожетий другого загону вийшов наперед і голосно сказав:
- Увага! Увага! Важливе повідомлення! Сьогодні зранку виявилось, що одного з кошенят табірної кішки Мурки немає. За знайдення Гектора (а так його було звати) буде вручено почесне звання Слідопита Табору та кожен день видаватися по порції морозива! Увага! Увага!...
Дівчата тут же вирішили буз жодних вагань знайти Гектора чого б їм це не коштувало. Пошуками дівчата вирішили зайнятися прямо зараз, але після зарядки був сніданок тоді похід в ліс, ігри, обід, конкурс художника, вечеря та сон.
Вже лежачи в ліжку Оксана почула якесь шкряботіння і сопіння. Вона смикнула за ковдру спавшої поряд Галі.
- Чуєш? – запитала Оксана.
- Що? – глянула на неї сонна Галя.
- Ніби щур лізе.
- Та ти що! Тут щурів немає!
- Та ми ж біля річки, тут всіляке бути може.
- А знаєш, ти права, піду подивлюся.
- Я з тобою.
Дівчата навшпиньках пройшли повз сплячих і вийшли на подвір’я. Галя каже:
- Я піду біля очерету подивлюся, а ти глянь як там наша риба.
- Ага.
Ось вже Галя підходить до очерету аж тут чує:
- Галю! Галю! Іди но сюди, подивись, що я знайшла!


Розділ 7. Ми його знайшли!


І вже через хвилину дівчата з цікавістю роздивлялися… Гектора! Виявилось, що кошенятам риби не давали, а Гектор, почувши запах незнайомої, апетитної їжі, пішов до бочки. На бочку він видряпався по сапі, що була біля неї, а з бочки кошеня вже ніяк не могло вибратися, тому воно лише тихенько шкрябало.
Отож дівчата по-черзі брали кота на руки і уважно роздивлялися.
Гектор – це син табірної кішки Мурки. Був він весь чорний, лише на мордочці, біля носа шерсть була жовтогарячого кольору. На кінчику хвоста кошеня мало шерсть такого ж забарвлення.
Котик був наляканий несподіваною увагою і тільки трусився з страху. Оксана ніжно пригорнула малого. А Галя сказала:
- У мене з вечері бублик залишився, можливо воно голодне?
- Звичайно голодне. Ти б змогла цілий день просидіти в бочці з однією рибкою? – спитала Оксана.
І за кілька секунд Галина постать зникла в темряві. Через хвилину перед нічним гостем лежав розм’яклий бублик.
- Ось, тримай, - сказала Галя, - звичайно не делікатес, але краще ніж нічого.
Гектор трохи покрутив носом, але спробувавши зрозумів, що це смачно і бублика як і не було. Невдовзі очі кошеняти почали повільно закриватись. Це була певна ознака, що йому час спати. Оксана не довго думаючи принесла свій світер. Котеня вляглося на ньому і солодко замурчало.
- Треба його якось обгородити, щоб не втекло бувало –вирішила Галя.
Разом дівчата обіклали котика сачками, відрами та сіткою.
- Тепер можна й спати – сказала Оксана.

Розділ 8. Велике прохання
Зранку після сніданку дівчата з Гектором у сумці попрямували до вожатого з другого загону, він тим часом грав з дітьми у якусь гру. Оксана крикнула вожатому:
- Вибачте! Чи не могли б ви підійти до нас?
Вожатий різко повернувся і побачив дівчат.
- Це ви до мене?
- Еге ж, до вас – відказала Галя.
- Ми до вас по важливому питанню – уточнила Оксана.
Вожатий (згодом виявилося його звали Миколою) завів дівчат за ріг якогось будиночку і сказав:
- Ну що ж, питайте.
Галя мовчки розкрила стару полотняну сумку, у якій солодко спав Гектор.
Коли до Колі повернувся дар мови він сказав:
- Гектор … Гектор! Ви знайшли Гектора! Дівчата не знаю як вам дякувати… А ні – знаю! Чекайте! – і він побіг до будинку.
- Е ні! Постійте! Послухайте, - сказала Галя.
І Оксана підступила до Ніка і стала казати відрепетировані слова:
- Миколо, розумієте, ми хочемо відмовитися від звання Почесних Слідопитів і пачок морозива щодня. Взамін ми хочемо Гектора… Ми будемо дбати про нього, годувати, гратися, вигулювати його. Ну будь-ласочка можна? – подивилась благально дівчинка.
-Е ні! – повторив Галину фразу Микола, - знайшлися дресирувальники котів. Значків не хочете, морозива не хочете то й більше й де дамо нічого.
Микола вирвав у здивованої і спантеличеної Галі сумку з Гектором і подався геть.
Дівчата тільки здивовано дивились йому вслід.
- Ну от, попросили, - тільки й змогла вимовити Оксана.

Розділ 9. Порятунок Петька
Далі, після випадку з Гектором табірне життя пішло своєю ходою. Дівчата потроху намагалися забути кошеня, але не полишали й надії, що скоро з гордістю можуть назвати його своїм. Але ситуація була не така вже й скрутна. Кошенят майже через день відпускали гратися з дітьми. Тут уже для Галі й Оксани починалось справжнє свято. Але тривало воно недовго: всього по півгодини на день.
Одного разу четвертий загін (у якому були Галя і Оксана) пішов на річку.
Разом з Галею та Оксаною у четвертому загоні був хлопчик на ймення Петя.
Петя – це рудий веснянкуватий хлопчик з, м’яко кажучи, не стандартною фігурою. Сам Петько з виду був схожим на хом’яка: такі ж щоки, такий же живіт, та й у роті хлопця постійно щось жувалося, смокталося, хрумтіло і ковталося.
Характер у нього був подібний до кактуса: стоїть тихенько, нікого не займає, а як торкнеться хтось його то коле безжалісно.
Так було і сьогодні. В той час як всі хлопці купалися, стрибали з гірки,плавали під водою та топили один-одного Петько спокійнісінько вилежувався на сонці. Сашко, найбільший з хлопців та безкінечний задавака, що був у хлопців за ватажка підбіг до Петі і задеркувато крикнув:
- Ей, хлопці! У нас, здається, нова дівчинка з’явилась! – це він натякнув, що він єдиний з хлопців, що лежить на березі як і дівчата.
- Ану повтори що сказав! – сперся на лікті Петько.
- Що ти – дівчинка! – зареготав Сашко.
- А я доведу, що ні! – вже встав хлопець.
- Ой доведе він! Звичайно ж доведе! – вже валявся на піску від реготу Сашко.
А Петько мовчки підійшов до річки, зажмурився і занурився по коліна, по пояс, по груди, плечі і … бульк, і нема Петька!
Всі хлопці завмерли від несподіванки. Вожата Неля, на щастя чи на жаль саме пішла за дорученням Феді. І тут Галя не вагаючись схопила надувний круг і попливла до місця зникнення Петька. Він безпомічно розмахував руками, здіймаючи фонтани бризок. Галя простягла рятувальний круг і Петько міцно вхопив його. Перший час Галя тягла його поки не вибрались на мілке. Хтось погукав Нелю Дмитрівну і поки вона бігла Галя і Петя благополучно дістались берега. Всі ледь не носили Галю на руках.

Розділ 10. Розмова з Федором Івановичем
Наступного дня вже весь табір знав про подвиг Галі. Тепер кожен відпочивальник і працівник табору знав Галю в обличчя. Одного разу після сніданку Федя відвів Галю від усіх і сказав:
- Галино Подарчук, ви зробили надзвичайний подвиг врятувавши Петра Корнієнка та захистивши честь табору. Дякую вам!
- Та що ви, це міг зробити кожен, - для годиться сказала Галя.
- Кожен, кожен. Та щось ні один не наважився, навіть з хлопців, полізли на глибоке. Я ваш боржник і повинен дати вам щось у подяку.
Дівчинка зашарілась. Звичайно не кожен день випадає загадувати свої бажання директору табору. І Галя не без страху сказала:
- Я б хотіла кошеня Гектора, сина табірної кішки Мурки.
- Кошеня...,- задумався Федір Іванович,- гм, гм. Навіть і не знаю...
- Ей, Іване Володимировиче, ходіть-но сюди! - позвав Федя заступника.
Він відійшив вбік і питав Івана Володимировича про щось, а той відповідав.



Форма твору: Повість
Рейтинг роботи: 3
Кількість рецензій: 1
Кількість переглядів: 339
Опубліковано: 17.05.2014 17:57





© Copyright: Ангелінка



 
Рецензії


Василь Усатенко   [veter.1974]   Додано 19.05.2014 в 10:30   Рецензія: нейтральна

Дякую за відгук. У відповідь ознайомився з Вашим твором. Читати було цікаво, але є до чого прагнути, як напевно і нам усім.
Я ніколи не був у літньому таборі, а те що мені розповідали доволі похмуре.

В усякому разі вітаю Вас з дебютом у Хаті-Читальні.





 
Ангелінка   Додано 19.05.2014 в 20:49

Дякую за ваш відгук також, для мене важливо, що про мене інші думають бо крім рідних цей твір ще ніхто не читав! Я теж не бувала, але цього літа поїду. Дякую!



 

 

Оставлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи