chitalnya
прописатися       запам'ятати  
Поезія Проза Різне Аудіо
Автори Форум Рецензії Блоги i фотоальбоми Про проект

Божевільна графиня

[Phoenix]  Версія для друку


Сьогодні місяць у повні… Вона так любила споглядати кожне кого народження. Як і смерть зрештую. В цей час він ставав особливо прекрасним. Ще з дитинства Еріка бачила в ньому більше ніж всі ті, хто не хотів ні бачити , ні знати, ні відчувати. Його називали холодною білою плямою на небі. Це страшенно обурювало її. Тому часто вдягаючи чорний одяг, вона казала, що буде темною плямою на землі, наче на противагу йому, і тоді вони будуть ріднішими. Можливо вона була надто самотньою, а тому й не зрозумілою для інших. Казали, що їй бракує людяності. Сама того не усвідомлюючи, вона просто влаштовувала протест всім навколо, хто засуджував.
Дитина аристократичного походження, з королівською кров’ю у венах та небесною блакиттю в очах… З кожним роком дорослішання, її краса спопеляла все більше і більше закоханих до нестями парубочих сердець. Проте графиня не була щасливою. Кажуть, що побачити її усмішку можна було лише коли вона споглядала ігри дітей. Це наче повертало її назад у дитинство, коли ще батьки були живими, в час коли тільки вони могли дарувати таке щире батьківське тепло.
Містом ходити легенди, ніби графиня Еріка збожеволіла. Вона часто влаштовувала собі сутінково-нічні прогулянки околицями середньовіччя. Звісно того ніхто не розумів, а відповідно все незрозуміле засуджується. Так почали повзти чутки, що графиня має стосунок з дияволом і ходить до озера накладати чари на тих, хто чимось їй завинив. Врешті на вустах людей вона стала вампіром, котрий вишукує свою жертву поглядом, висмоктує ним життєву енергію і доводить до божевілля. Її боялись та уникали. А матері ховали своїх дітей у своїх спідницях від небесних очей молодої графині.
Не зважала на десятки пропозицій вийти заміж. Та й свідченням її містичної особи завжди ставали чоловіки, котрі втрачали через неї спокій. Відповідь усім їм була приблизно однакова:
- Навіщо мені ваші руки та серця, коли у вас немає душі, і хочете ув’язнити мене у золотих стінах своїх обмежених привілеями розумів?
Вона залишалася собі вільним птахом, білою вороною. А думки інших її не торкались. Давно відсторонила себе від осудів та нерозуміння іншими.
Якось, гуляючи містом, вона побачила двох маленьких дівчаток, які гралися посеред вулиці. Люди проходили повз них, не помічаючи їх зовсім. Вони не були схожими на звичайних дітей, та й ігри їхні не такі. Дівчатка, взявшись за руки, кружляли собі у парі, приспівуючи щось на кшталт, - “Поверни, поверни нас, батьку, додому”. Еріка довго спостерігала за ними. Навколо зникли усі звуки та перехожі, залишились лиш ці двоє. Їй стало трохи лячно від того. Вона боялась завадити такій дивно гармоній грі. Та згодом малеча перестала співати і почалась гра звичайних дітей. Їхній щирий сміх викликав усмішку на обличчі дівчини. Щойно вона підійшла до них. Вони наче з переляку розбіглись врізнобіч(так падає вода з неба на камені та розбиваючись, летить в різні сторони). А потім почали гасати закутками старої вузької вулички. Вони хотіли, щоб дівчина погралась з ними. І вона так само безтурботно бігала за ними, ховалася як вони у кутках, зі сміхом знаходили одне одного, кружляли у колі.
А всі навколо люди зупинялися і дивились на неї, мов на душевно хвору. Деякі хрестились та хапались за голови, матері підіймали малих дітей на руки, старшим закривали очі долонями і тікали геть.
- Чому люди такі? Ставляться до мене так, ніби я прокажена… та байдуже, ваша компанія мені миліша (до дітей). Як вас звати?
- Світло, - відповіла дівчинка у чорному;
- А мене темрява, - сказала та, що в білому
- Цікаві у вас імена)) Де ж ваші батьки?
Погляд дівчаток з наївного дитячого перетворився на сумний дорослий. Обоє одночасно підійняли очі до неба, не промовляючи слів…
- Бідолашні мої сироти! Я не дозволю нікому вас скривдити. Віднині ви станете моїми дітьми.
Дітки зраділи радісним та лунким сміхом. Їхні очі засяяли яскравими вогниками.
Світло: - Це вона, вона! Ми знайшли її)))
Темрява: - Ні, це вона відшукала нас…
Світло витягнула з кишені щось сріблясте і простягнула дівчині в долоні. То був ланцюжок, на якому висів срібний кулон у вигляді жолудя.
Еріка: Це мені?
Темрява: Так!
Еріка: За що? Я не заслуговую такого дарунку. І звідки це у вас?
Світло і темрява(разом): Наш татко дав…
Поки дівчина милувалась таким дивним подарунком, уявляючи як житиме тепер зі своїми дівчатками, вони раптово кудись зникли. Вона захотіла пригорнути їх до себе, та дітей уже не було поряд.
Еріка: Де ж ви поділися?
Графиня шукала їх повсюди, на кожній вулиці, у кожному домі. Але навіть на слід натрапити не вдалось. Так ніби вони розвіялись у повітрі крихітними піщинками. Знесилена пошуками, змушена повертатись додому, до замку, де тяжкий сон огорнув її своїми палкими обіймами.
Прокинувшись дівчина попрохала свого вірного найманця Яна, осідлати вороного коня, котрого подарував їй батько, коли вона була ще дитиною. Саме так, часто відбувались вечірні подорожі до озера чи лісу, які Еріка любила споглядати, особливо в такі ночі, повні місяця, як ця.
Сьогодні він особливо щедрий на сяйво. Воно лягло на поверхню води чітко, проте вода з особливою ніжністю відбивала його зображення знову кудись у волю простору. Навіть тулуб Геліоса виблискував мов сонячного дня. Але цієї ночі вірний друг був неспокійний. Дівчина помітила дивну поведінку свого впертого коня, та повертатися не поспішала.
Неподалік від озера помітила щось дивовижне. Те диво витало у повітрі якимсь срібно-блакитним згущенням туману та супроводжувалось дзвінким дитячим сміхом, наче передзвоном дзвіночків. Її серце спалахнуло надією, що вона нарешті впіймає цих двох створінь та огорне своєю ласкою і любов’ю.
Це й справді були вони. Одразу кинулись на зустріч, збиваючи її з ніг.
Дітки разом: Ми знали, що ти нас не покинеш, знали, що прийдеш))
Не дочекавшись відповіді, вони починають танець навколо неї, співаючи щось незрозуміле. Від того танку Еріці запаморочилась голова, допоки все не перетворилось на суцільний шалений вир, що привів до втрати свідомості. Оговтавшись побачила поряд Світло і Темряву… вони відкрили їй вхід до нового простору. Він називається Всесвітом.
Світло: Вітаємо тебе у нас вдома!
Темрява: Познайомся з нашим батьком. Йди за нами.
Еріка покірно, нічого не питаючи, прямувала за ними, навіть не підозрюючи під собою неба…
Діти разом: Батьку, Місяцю, ми привели її до тебе, як ти й просив!
Місяць був надзвичайно красивим. Його довгі чорні кучері були зібрані разом та переплетені срібною лентою, деякі неслухняно падали на високе чоло. Очі…таких магічних очей дівчина ніколи не бачила. Зіниці були широкими та заповнені глибокою темрявою, їх обрамляли срібні зорі з яскравого сяйва. А далі у простір вони наповнені небесною синню. В тих очах так хотілось втопитись, або ж просто впитись до смерті їхньою красою. Вони випромінювали любов. Шкода, що Еріка ніколи не побачить, що в неї такі ж. Він був одягнений в чорно-білі шати, і уособлював два початки…світло і темряву. Він ступав босоніж цим псевдо грунтом, на слідах якого народжувались запашні квіти. Ось яким прекрасним він був.
Він чекав на цю зустріч від самого її народження, бо лиш вона могла бачити його та його дітей. Бо так вже втомила вічність в самотності.
Місяць: О, графине, ми так чекали Вас!
Якби Еріка була звичайною людиною її серце завмерло б і перестало битись від краси його голосу, який не вдається ні з чим зрівняти…
Місяць: То Ви не проти тепер бути з нами, чи хоча б інколи провідувати нашу самоту?
Еріка: Я завжди була з вами, і залишусь скільки попросите, і повертатимусь щоразу як ставатиме сумно.
Світло й темрява зачали свою нову коломийку. А красень Місяць прощався з Ерікою поцілунком, адже вже час. Скоро він перетвориться на старість, мудреця у повні, заради всього живого та мертвого…заради неї, та своїх дітей.
Від нічних місячних променів, що торкались тіла, дівчина прокинулась. Вся кімната була залита його сяйвом. В покої ввійшла прислуга з графіном води.
- О, графине, як добре, що Ви нарешті прокинулись! Ми так переживали за вас. Як ви себе почуваєте?
- Дякую, все добре)) А чому нарешті? Я спала як звичайно, тільки от не пам’ятаю як повернулась з прогулянки…
- Люба графине, ви нікуди не їздили. Повернувшись з міста, Ви втратили свідомість, і з того часу не прокидаєтесь ось уже сьомий день!
- Сон кажеш))) Там справді час ходить повільніше(про себе).
- Про що ви, дитино?
Ні, не зважай. Це лише мої думки вголос. Воно наснилось мені)).
Тихо усміхаючись, дівчина вийшла на балкон до свіжого повітря.
- До зустрічі, мій коханий, мої любі дітки!
Прислуга шепотом: Вона геть не дружить зі здоровим глуздом!
І тільки срібний кулон гойдався на шиї графині, як єдина згадка про її божевілля…



Форма твору: Фантастика
Рейтинг роботи: 5
Кількість рецензій: 1
Кількість переглядів: 303
Опубліковано: 07.12.2008 20:08



 
Рецензії


Олена Хоролець   [aucubagold]   Додано 07.12.2008 в 22:36   Рецензія: позитивна

Мені сподобалось)





 
Phoenix   Додано 10.01.2009 в 17:58

Дякую))



 

 

Оставлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи