http://www.chitalnya.ru/

Монолог мужньої українки

Присвячую Ірині Довгань, жительці міста Ясинувата.
«…Что я такого делала? Я кормила украинских солдат. Это ведь моя обязанность. У меня украинский паспорт, у меня украинская фамилия Довгань, моя бабушка разговаривала на украинском языке. Какой я могу сделать выбор, скажите мне? Какой я вообще могу делать выбор?» ( з інтерв’ю після звільнення)

Ще донедавна тут був край мій рідний.
Тепер жирує найманців юрба.
Я, вгорнута у стяг жовто-блакитний,
Стою біля ганебного стовпа.
В волосся в мить наруги терористом
Заплутані маленькі прапорці,
Табличка, верх абсурдності за змістом,
В тремтячій від напруження руці.
Наказано стояти неодмінно
Навшпиньки тільки. Протягом годин.
Бо враз без попередження в коліна
Стріляти обіцяє осетин.
А витріщаки, до «розваг» охочі,
Мов у багно жорстоке канув світ,
В під’юдженій злобі плюються в очі
І б’ють у груди, в голову, в живіт…
Страшні безумці, що нівечать тіло
У апогеї лютої хули,
Та все ж, пізніше стане зрозуміло,
Страшніші ті, що мовчки мимо йшли
Чи просто зупинялись, гарно вбрані,
Байдужі і ні крапельки не злі,
Від нічого робити в здивуванні
Робили знімки на моєму тлі…
Стою. Густіє натовп звідусюди…
На тілі осуд ранами щемить.
Ще битимуть не раз ногами в груди,
Щоб захлиналась подихом на мить…
Не з уст, лиш в думці «Слава Україні»
Зітхну, як відійдуть наглядачі.
«Героям Слава» в вітру тріпотінні
Шелесне тихо прапор на плечі.

_____________________________________________

У газеті New York Times 25 серпня з'явився страшний знімок: на площі в Донецьку стоїть худенька тремтяча жінка, обмотана українським прапором, на грудях її табличка: «Она убивает наших детей. Агент карателей ». Ще один прапорець прив'язаний у неї на голові. Поруч – похмурий чоловік з автоматом. На іншому знімку розлючена блондинка в чорному б'є жінку ногою в живіт. Через два дні стало відомо ім'я полонянки – Ірина Довгань. Завдяки заступництву журналістів – у першу чергу Ендрю Крамера (New York Times) і Марка Франкетті (Sunday Times) – її вдалося звільнити. З'ясувалося, що Ірину тримали в Донецьку, в казармах ДееНеРівского батальйону «Восток», командир якого, Олександр Ходаковський, і відпустив її на прохання іноземних журналістів.
Уривки з інтерв’ю:
– Я живу в маленьком городе рядом с Донецком – Ясиноватая... Мне 52 года, у меня двое детей. Уже давно работаю косметологом. У меня свои клиенты, очень приятная работа. Мой муж – главный инженер успешной строительной фирмы. У нас была достаточно обеспеченная семья, свой дом в этом маленьком городе, сад, огород. В общем, обыкновенный я человек…
– Не знаю, как я буду после этого жить. Я все еще нахожусь в стрессовом состоянии, не до конца все осознаю…





Автор: Тетяна Чорновіл
Рубрика твору: Лірика історична
Опубліковано: 24.10.2014 09:57