Монолог мужньої українки |
![]() «…Что я такого делала? Я кормила украинских солдат. Это ведь моя обязанность. У меня украинский паспорт, у меня украинская фамилия Довгань, моя бабушка разговаривала на украинском языке. Какой я могу сделать выбор, скажите мне? Какой я вообще могу делать выбор?» ( з інтерв’ю після звільнення) Ще донедавна тут був край мій рідний. Тепер жирує найманців юрба. Я, вгорнута у стяг жовто-блакитний, Стою біля ганебного стовпа. В волосся в мить наруги терористом Заплутані маленькі прапорці, Табличка, верх абсурдності за змістом, В тремтячій від напруження руці. Наказано стояти неодмінно Навшпиньки тільки. Протягом годин. Бо враз без попередження в коліна Стріляти обіцяє осетин. А витріщаки, до «розваг» охочі, Мов у багно жорстоке канув світ, В під’юдженій злобі плюються в очі І б’ють у груди, в голову, в живіт… Страшні безумці, що нівечать тіло У апогеї лютої хули, Та все ж, пізніше стане зрозуміло, Страшніші ті, що мовчки мимо йшли Чи просто зупинялись, гарно вбрані, Байдужі і ні крапельки не злі, Від нічого робити в здивуванні Робили знімки на моєму тлі… Стою. Густіє натовп звідусюди… На тілі осуд ранами щемить. Ще битимуть не раз ногами в груди, Щоб захлиналась подихом на мить… Не з уст, лиш в думці «Слава Україні» Зітхну, як відійдуть наглядачі. «Героям Слава» в вітру тріпотінні Шелесне тихо прапор на плечі. _____________________________________________ У газеті New York Times 25 серпня з'явився страшний знімок: на площі в Донецьку стоїть худенька тремтяча жінка, обмотана українським прапором, на грудях її табличка: «Она убивает наших детей. Агент карателей ». Ще один прапорець прив'язаний у неї на голові. Поруч – похмурий чоловік з автоматом. На іншому знімку розлючена блондинка в чорному б'є жінку ногою в живіт. Через два дні стало відомо ім'я полонянки – Ірина Довгань. Завдяки заступництву журналістів – у першу чергу Ендрю Крамера (New York Times) і Марка Франкетті (Sunday Times) – її вдалося звільнити. З'ясувалося, що Ірину тримали в Донецьку, в казармах ДееНеРівского батальйону «Восток», командир якого, Олександр Ходаковський, і відпустив її на прохання іноземних журналістів. Уривки з інтерв’ю: – Я живу в маленьком городе рядом с Донецком – Ясиноватая... Мне 52 года, у меня двое детей. Уже давно работаю косметологом. У меня свои клиенты, очень приятная работа. Мой муж – главный инженер успешной строительной фирмы. У нас была достаточно обеспеченная семья, свой дом в этом маленьком городе, сад, огород. В общем, обыкновенный я человек… – Не знаю, как я буду после этого жить. Я все еще нахожусь в стрессовом состоянии, не до конца все осознаю… Автор: Тетяна Чорновіл Рубрика твору: Лірика історична Опубліковано: 24.10.2014 09:57 |