chitalnya
прописатися       запам'ятати  
Поезія Проза Різне Аудіо
Автори Форум Рецензії Блоги i фотоальбоми Про проект

ПРОЛІСКИ

[Микола СНАГОВСЬКИЙ]  Версія для друку


Дибала до вокзалу. Ні, не їхати. Куди їй, такій старенькій. Та й ні до кого. Це кілька років тому, коли вдома було залишатися несила, вона сідала на першу ліпшу електричку і їхала куди та повезе — байдуже куди. Холодної пори у вагонах тепліше, ніж надворі, тому й вимушена була кататися, а геть не тому, що якесь збочення мала до того катання. Рівномірний рух учукикував тіло й притупляв кепський настрій, не давав виступити сльозам від образ. Та й пасажири повсякчас то заходили, то виходили, мінялись на сусідніх місцях, і їй від того було якесь урізноманітнення.
Забувалась.
А коли після поважного віку настав вік ще поважніший, такий собі листопадово-грудневий, який наслав додаткові хвороби, і вона вже не мала сил підійматись на східці вагонів навіть з ковінькою, довелося відмовитися від тієї звички. Тож просто йшла ближче до вокзалу і там… Як вам сказати?.. І там жила. Жила на привокзальному майдані, дарма що неподалік мала своє помешкання. Так вона перечікувала, коли її син-наркоман утихомириться. Щоразу це було по-різному. Але вона якимсь незбагненним почуттям навчилась ловити той момент, коли варто було ступати додому. Інколи те відчуття підказувало їй, що можна повернутися за кілька годин, а інколи й днями мовчало. Тож нудилась тут-таки — на привокзальному майдані та на самому вокзалі. Його працівники і правоохоронці до неї вже звикли й не чіпали та не запитували зайвого.
Ось і тепер вона шкандибала у бік вокзалу, неподалік якого завжди вирує стихійний базар квітів. Ото зараз він якраз — для неї.
Та як же його дійти, якщо маєш такі хворі ноги. І хоч у руці — ковінька, не дуже гарно виходить з ходьбою: ті ноги не слухаються, за щось весь час зачіпляються, потрапляють у дорожні вибоїни, не хочуть підніматися на високі бордюри, спускатися чи підніматися по крутих незручних східцях, а необачні перехожі нерідко наштовхуються на тебе, відтак дивляться як на якусь несподівану прикру перепону, яку готові вмить розтрощити чи зжерти очима… Як же його дійти, щоб ще й не розтрусити пролісків. Вони такі гарні свіжі, молодість нагадали. І де він, бісів син, їх стільки нашматував? Хіба не знає, що вони зараз під охороною держави? Звісно знає! Але в чаді наркотичного зілля, певно, не володів як слід собою, рвав та й рвав ті перші квіти весни. Гадав, що уторгує за них на добротну дозу. Хотів сам їх продавати. Та хтось зі знайомих якось зумів переконати його не робити того, щоб його, наркомана, не забрала міліція або не потягли ж свої — додавати дози. Тож він удома накинувся на неньку: мовляв, ось — тобі квіти, йди заробляй гроші, нічого сидіти вдома… Вона вже й не дивувалася таким його грубощам — не вперше.
Старенька аж зупинилась, згадавши закиди сина: чому до дитсадка водила в той час коли деякі сусідські ровесники перебували вдома? Чому на море влітку не возила? Чому батько від них пішов? Чому весь час бігала до школи дізнаватися про його успіхи і таким чином ганьбила його перед класом? Чому забороняла курити? Чому не дозволяла пити пиво? Чому не дала грошей на навчання у виші? І нащо їй знати яке саме задоволення він отримує від уживання наркотиків?..
Ці численні «чому» щоразу кусюче лунали якось несподівано і перетворювались немов на своєрідний град на голову бідолашної. І вона через те щоразу ледь не втрачала свідомість. Ось і зараз, згадавши останні грубощі свого улюбленого сина, вона аж заточилась, за малим не впала, бо затуманилось в очах. Та якась дівчина, помітивши, що бабусі стало геть кепсько, запитала куди її довести. Спасибі дівчині-незнайомці, завдяки якій вона тут, на стихійному риночку квітів, і облаштувалась. Та дівчина звідкілясь колоду замість стільця принесла і навіть якусь ємність з водою.
Старенька проліски розіклала насипом, бо ж багато їх. Хай люди самі казатимуть, скільки потрібно, а вона добиратиме у пучечки. За якою ціною?.. Та грець його знає! Глянула праворуч — ліворуч, ніхто таких квітів ще не продавав, тож ні у кого не вдалося уточнити, бодай прикинути ту ціну.
Відтак усілась на принесену дівчиною колоду, глянула на розкладені нею проліски й погляду не могла вже відвести: з пам’яті спливали спогади й перетворювались у своєрідне кіно її життя.
«Чому тебе, синку, водила до дитсадка, а не доглядала вдома?..» Ой, Боже ж ти мій! Сину-сину! А чи мешкав би ти зараз у квартирі, якби я сиділа з тобою вдома і не заробила її тяжкою працею на заводі. Добре, що хоч так вийшло: тільки ту квартиру отримали, а тут і Союз розвалився, ринкові часи прийшли і квартирні черги по суті формальними стали. Бо учорашні високопоставлені чиновники та партійні діячі швидко зорієнтувавшись, вирішили, що безкоштовна роздача квартир, навіть черговикам, навіть тим, які пропрацювали десятки років і ті ж десятки років перебували на квартирній черзі, — то великий удар по їхньому збагаченню, то неабияка перешкода у відмиванні грошей.
«Чому батько пішов?..» Та не «пішов», мій любий сину, а десь дівся… Досі його чекаю. Всі сльози виплакала. А тобі сказала якраз так, щоб не травмувати твою тоді ще дитячу психіку. Можливо, й неправильно вчинила. Та не стала вже переінакшувати…
— По скільки проліски?..
«…Кохаю ж я його, батька твого, любий сину. Познайомилися ми проліскової пори і серед пролісків…»
— Бабусю, ви як проліски продаєте: одразу всі чи на пучки?..
«…Я злякалася лисиці, та й побігла, репетуючи на все узлісся. А неподалік проїжджав на машині хлопець, майбутній батько твій, та й побачив і мене, і лисицю. Здогадався, що я тікаю від якогось звіра, зупинив машину, підбіг до мене почав утішати, помітив теж лисицю, то сказав, що лисиця мене певно більше перелякалась…»
— Перепрошуємо, по якій ціні ваші проліски?..
«… Коли мій переляк він трохи вгамував, ми озирнулись і побачили, що стоїмо у морі пролісків. Неподалік виднілась годівниця для диких звірів наповнена свіжим кормом. Певно туди й бігла лисиця… Милувались ми пролісками, здається цілу вічність. Хоча, звісно ж не вічність. Йому ж треба було по роботі далі їхати. А потім — буває ж таке — твій батько, любий сину, зізнався мені у коханні. Це за якихось півгодини знайомства…»
— Бабусю!.. Бабусю, проліски як у вас купити?..
— Що?.. А-а, так-так… продаю… Продаю… Так… Будь ласка! Як вам? Тобто, який вам пучечок дібрати: маленький? Величенький? Великий?.. Дякую щиро, дякую! Візьміть здачу… «…Чому на море — питаєш, сину, — не возила?.. Так здоров’я у тебе було нівроку. Хіба ми тебе з батьком не питали, чого більше хочеш: кудись поїхати чи джинси купити або там ще щось, якусь гру, скажімо… Віддавав перевагу одягу, взуттю, просив залишати дещо на кишенькові витрати… А на поїздках до моря тоді ніколи не наполягав. І далося нині тобі те море… Ти ще закидаєш мені стосовно батька… А чи не ти кілька разів твердив: добре, що у нас батько — далекобійник, і тривалий час його не буває… Як уперше почула таке від тебе, гадала жартуєш. Однак, пізніше переконалась, що ні того, першого разу, ні наступні рази ти не жартував. І я тривалий час мучилась у догадках: через що така нелюбов у сина до рідного батька? Це при тому, що батько до тебе завжди лагідним був, ніколи не піднімав руки… Здавалось би, навпаки, він — мужчина, ти, любий сину, — мужчина. І цим все сказано! А воно — ні!..»
— … Ей! громадяночко?! Чуєте?.. Е-ей!.. бабусечко-о!.. Отямтеся!.. Ей…
— «А воно – ні!»… А воно — ні…
— Що, «воно — ні»?.. Ви чуєте, що вас питають: «Проліски звідки?»
— Та… Та… Як «звідки?». Проліски у лісі ростуть.
— Ви ще скажіть, що на землі, з-під снігу виглядають.
— Еге! «З-під снігу»…
— Ми — з екологічної інспекції. Штрафувати вас будемо…
— Ой, синочки-донечки, Та… Та… не… не треба. Я геть зникну. Ось зараз піду.
— Та ні, як це: «піду». А штраф?
— Чого причепились до старенької? — обурився чоловік, який поруч купував смажене насіння.
— Ви, шановний, своїм ділом займайтесь.
— Я уже завершив «своє діло», а тепер…
— … Ну, то і йдіть далі.
— Ви мене «далі» не посилайте. Я ближче до… несправедливості хочу бути.
— Степане, та пішли… а то пиво нагріється, таранку розберуть.
— Йди, Олеже, пий! Вкотре кажу тобі: не хочу пива!
— Ну що ти знову встряєш зі своєю справедливістю… Де ти її бачив?
— О-о! Громадянине Олеже, будьте свідком. Ми протокол складемо про те, що оця бабуся продавала проліски. А вони, як відомо, заборонені до продажу.
— Ого! А я й не знав.
— То ми вам повідомили.
— Навіщо?
— Щоб ви, як свідок, протокол підписали. Тепер же знатимете.
— Олеже, не здумай підписати.
— Нє!.. Нє… підписувати не буду.
— Чому?
— Тому що я… зайнятий.
— Ми бачимо, що ви нічим не зайнятий.
— Я ось зі Степаном… Йду… пиво пити! О! Я йду! Тобто ми йдемо, поспішаємо!..
— Олеже, ще не йдемо. Треба бабусю захистити.
— Дивак. Повторюю: не встрявай не у своє діло. Ходімо.
Шановні інспектори, можливо ви все ж облишите таку невдячну справу як штрафувати стареньких немічних людей…
— Степане, шо ти верзеш? Облиш.
— Ну цим інспекторам, чи як там їх, на пиво можливо грошей бракує…
— Шановний, ви нас образили під час виконання нами службових обов’язків.
— То ви бабусю вже кілька разів першими скривдили. А я вас – ні!
— По скільки проліски ?!.
— Не продаються!
— Чому ви відповідаєте за бабусю, шановні так звані інспектори?
— Тому що ми взагалі забороняємо продавати такі ранні весняні квіти. І що це за «так звані»? Щось не зрозуміло...
— А так, що ваших посвідчень ми не бачили… Тому, шановні, Христа ради, відчепіться від бабусі.
— Це що ще таке ?!. Нам, інспекторам, ви таке говорите?
— Та хіба ото справа честі екологічним інспекторам виряджатися немов до ресторану: костюми он у вас які! Краватки! Сорочки! У кожного штиблети, певно, на три бабусиних пенсії потягнуть…
— Ось посвідчення.
— Одне на кількох? Ну, й інспектори…
— Працювала-трудилася… І двадцять років маю страхового стажу, і сорок років — трудового, а пенсія — найменша, — схлипнула бабуся. — Забирайте квіти, забирайте. Що хочете з ними робіть, тільки ж не викидайте. На смітник не викидайте…
Навколо зібралася справжня юрба.
— Облиште бабусю…
— Знайшли кого карати!
— Та он тому на прикрасу в друге вухо не вистачає!
— Дівчино, і тобі, певно, на щось не вистачає коштів? А-а-а, справді, на пірсінг під ніс… На губі є, є на брові й у ніздрі… Треба ще під ніс, краще кільце…
Юрба клекотала і підсміювалась:
— Товаришу екологічний інспекторе, а що це ви?.. Ой, люди добрі, та що це з ним?! Он матня його штанів — нижче колін, не інакше як наваляв від сорому. Та вже хоч би памперс зодягнув перш ніж стареньких перевіряти.
— То мода така нині! Ех, ви, бидло нетямуще!..
— А-а!!! Он воно що: ми — бидло?!. То кивайте п’ятами звідси, поки не пізно, екологи бісові…
— Еге! … І йдіть захищати природу — на саму ж природу, а не до ось таких немічних людей.
— Одягайте робочий одяг, взувайте чоботи і — до лісу, на поля, у степи, на луки!
— Та шо ви їм таке радите? Тю-ю!.. Як же він з матнею нижче колін ходитиме лісом та луками? Зачіпатиметься ж повсякчас за гілки та корчі!
— Та вони ж — екологи-теоретики…
— А-а… Це у сенсі дослідження впливу атмосферних опадів на прикрасу у вусі чоловіка. А я терзаюсь у здогадках: чому тільки в одному? Тепер дійшло — щоб різницю того впливу з другим вухом відчути й порівняти, дисертацію написати…
— Ой, ти диви: куди ж ви?! Агов, екологи! Аго-о-ов!
— Та чи ви не бачите? Певно, незручно їм стало серед нас, «бидла».
— То хай щезнуть, без сорому і совісті.
— Та я помітила, що один з них почервонів…
— Один за всіх? Прогрес!
— Степане, ну, тепер ти хочеш пиво пити? Ти вже тут не потрібен…
— Та… як… як тобі сказати, зачекай трохи. Бачиш: люди розходяться, а допомогти бабці ще треба б…
— Ой, Степане, бабусі вже нічого не загрожує, а от пиву — висока температура загрожує точно. Я подріботів!
— Не перечепись!
— Дякую, синочки! Дякую, люди добрі, що захистили.
— Допомогти зібрати? — запитав Степан.
— Допоможіть.
Йшла додому, несла нерозпродані проліски. І несподівано її душа все щедріше наповнювалась радістю, радістю спогадів про ту велику галявину пролісків у лісі, про чоловіка, про сина, ну особливо про його дитячий вік… Й відчувала, що оці непродані проліски ставали наче живими істотами, немов сказати їй щось хочуть. А що — вона й сама не знає. Це добре, що їх у неї екологи не відібрали, що люди захистили, хоч і виникла неабияка суперечка, за малим до стусанів не дійшло. А якби не принциповість Степана, що було б?.. Ой, важко сказати…
Старенька пригортала, мов щось найрідніше, проліски і прагнула тільки одного: донести їх неушкодженими додому та якомога швидше поставити до води — вони ж пити хочуть. Аби тільки сина у цей час не було. А якщо буде, що ж вдіяти?..
Біля під’їзду…
— Маріє! — почула.
«Ой, Господи, чи не вчувається? Це ж голос мого Михайла…»
Озирнулась. Та начебто нікого підходящого, хто міг би так її гукнути й немає: дві жінки-сусідки розмовляють між собою, хтось на інвалідному візку сидить, поруч — якась жінка, певно дружина, а ще окремішньою зграйкою підлітки тиняються.
— Маріє-є!
«Та ні, не вчувається — це голос Михайла, мого Михайла!»
Серце закалатало, горло кавалок стис, здогадка — в душу: «Той, хто на візку… Той!»
Стояла у цей час спиною.
«Той!»
І рвучко обернулась. По тілу – блискавка непідробної радості!
— Михайле! Господи, Михайле!..
— Маріє! Це ти… ти, моя люба, і з… пролісками.
— А я відчувала, що станеться щось незвичайне, щось станеться… І ось воно сталося… Як я рада!
На проліски закапали сльози...
Жінка, яка стояла поруч з Михайлом виявилась соціальною працівницею і таким чином унеможливила приводи Марії до ревнощів. Вона ж розповіла про нечуваний Михайлів характер. Після великої автомобільної аварії, що, до речі, сталася за кордоном, він перетворився на інваліда-візочника. Тож вирішив не ставати тягарем родині і зробив усе можливе, щоби вдома всі подумали, що пропав безвісти. Як не дивно, це йому вдалося.
Пройшли роки. Михайло повернувся до України. І жив би собі, не відаючи що з його родиною, а родина — що з ним, якби якось не втримався та й розповів про власну долю своєму товаришу по притулку. Розповідав, маючи на увазі, що по секрету. Але товариш вилаяв його як слід і твердо промовив, що хай він, Михайло, готується до зустрічі з рідними, що, мовляв, хоч після аварії у тебе ноги й не ходять, це ще не значить, що родина, і особливо дружина, буде проти тебе…
— Михайле!.. Михайлику… Михайличку, я ось тобі пролісків принесла… Ага, тобі…
Біля під’їзду вже порався син, роблячи тимчасовий пандус для зручного заїзду батька на візку. Тепер уже і його під’їзду.




Форма твору: Розповідь
Рейтинг роботи: 5
Кількість рецензій: 1
Кількість переглядів: 1288
Опубліковано: 05.11.2014 15:54





© Copyright: Микола СНАГОВСЬКИЙ



 
Рецензії


Віра Петриченко   [vera]   Додано 06.11.2014 в 22:20   Рецензія: позитивна

,Проліски в вашому творі- боже посилання!
Сподобалось!





 

 

Оставлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи