chitalnya
прописатися       запам'ятати  
Поезія Проза Різне Аудіо
Автори Форум Рецензії Блоги i фотоальбоми Про проект

Змарноване щастя

[[The_Nameless]]  Версія для друку


«Прощавай, друже», - повільно надрукувала вона і закрила вікно повідомлень. Втомлено опустивши голову та закривши очі, вона меланхолійно слухала проникливу тишу, сповнену вибуховим напруженням. «Мене це не зламає. Я витримаю. Я буду жити. На зло всім вам», - тихим, але твердим голосом промовила вона. Сльози переповняли її очі, біль і смуток заливали її душу брудом , ламаючи на дрібні шматки все її Я.


Стрілка годинника показувала північ. Темну і холодну кімнату освітлював лише блідо-жовтий місяць, крадькома спостерігаючий за стражданнями молодої дівчини. Спустошена та ослаблена, вона мовчки сиділа на підвіконні , загіпнотизовано дивлячись на мерехтіння яскравих вогників чужих домівок та мимовільно прислухаючись до гоміну сусідів, які напрочуд весело та динамічно святкували кінець чергового робочого тижня. «Хоч комусь в цьому світі весело і любо», - могла б подумати вона, але жодна з думок не була спроможньою подолати той нерушимий бар’єр штучної байдужості. А сльози, між тим, продовжували стікати по її блідим щокам, одна за одною падаючи на сірий пластик холодного підвіконня.

Минали дні, а легше не ставало. Біль дедалі загострювався, впивався у свідомість дрібними шипами спогадів та в’їдлими відлуннями фрагментів фраз. «Немає долі – є тільки сукупність подій, які нас спрямовують, дають нам шанс, право на щастя. І ми цей шанс використали», - написала вона на останньому аркуші старенького, геть списаного зошита і поставила крапку.


Тут не було ані винних чи правих , ані програвших чи переможців. Цілий всесвіт розколовся на дрібні уламки змарнованого щастя, змушуючи двох люблячих осіб зазнавати нелюдських страждань. Вона втратила його - вони втратили себе, він не зумів дійти до правди - вона не стала його до неї вести. Все просто. Все дуже просто. Все як і завжди.

Йшла осінь. Сумбурний коловорот життя поглинав своїм виром експресивність та злість, натомість лишаючи апатичну байдужість та награний цинізм. «Все мінливо: і ви, і я. Особливо я. Мінливі і всі наші почуття: від жалю і співчуття до ненависті і болю. Хоча ніщо так швидко не минає, як добро та щирість. Особливо добро. Не буду вдаватись до помпезних промов, не буду відкривати нові сторінки та чисті листи життя, я просто перейду до нового. Іншого етапу. Іншого життя», - стиснувши кулаки, промовила вона вголос. Стрімкі потоки сірих дощів змивали бруд та маскували сльози. По-жовтневому глибоке небо та різнобарвне листя під ногами навіювало гнитючо-інтроверсну меланхолію. Закутавшись в старе пальто й заховавши обличчя від перехожих, вона журливо йшла сірим та холодним містом.

***

Вакуум у голові поступово конвертувався на тверезість думок, дозволяючи триматись гідно, з високо піднятою головою. Не банальна пиха, а саме гідна людини гордість – її головна зброя. Її індивідуалізм, прихильність до правди – виконали свою, деструктивну, роль. Вона пішла на принцип, усвідомленно пішла напролом. Не любов, не щастя, не гармонія, а саме правда, та єдина і виняткова для неї, була однією з невід’ємніших складових її cвідомості. Вона ніколи не вимагала розуміння та підтримки, ніколи не брала обіцянок… але, в найпотрібнішу мить, не отримавши взаємності у розумінні – не змогла. Зірвалась і полетіла. Вниз.

Він любив її. По-справжньому щиро і всепоглинаюче. Настільки сильно, що і людській уяві не підвласно осягнути масштаб тієї Великою Любові, тієї Великої Істини, що існувала тільки в межах їхнього світу. Світу для двох. Він навіть не любив її, ні. Скоріше обожнював, фанатів, щоразу дедалі більше засліплюючись яскравим полум’ям тих почуттів, що всепоглинаюче та остаточно заволоділи ним.

Вони стали в’язнями свого кохання, вони стали в’язнями самих себе. Їхня любов – їхній наркотик, кохання для них – ціле життя : коли довготривалі розлуки доводили до істериї, сміх змінювався сльозами, а кілометри відстаней вводили до стану ступора. Але вони були щасливі. Як ніколи в житті.

Незважаючи ні на що, прості життєві аксіоми знайшли своє практичне підтвердження і на цей раз: все має властивість закінчуватись, рано чи пізно. Часи злагоди швидко канули в небуття. «Сукупність обставин» - ось кінцевий вирок, ось кінцевий результат. «Світ для двох» розбився вщент, розлетівся на дрібні уламки, що пронзили саме серце й устлались на весь подальший життєвий шлях. Вони розійшлись по різним сторонам, турботливо зберігаючи ті крихти добра, які так і не змогли їх залишити. Віднині і назавжди була тільки вона і тільки він. Не стало їхнього світу, не стало і їх самих. Але кохання житиме вічно. У найтемніших та найвіддаленіших кутках їхніх сердець воно спочиватиме як пам’ять, як останні залишки світла і тепла.

***

Пекучій біль не знав упину, а вона йшла.. йшла, шарудячи жовтим листям, кусаючи обвітрені губи та незграбно змахуючи сльози з обличчя, вона посміхалась.. і йшла вперед. Обтяжлива журба розлетілась дрібними уламками і пролилась у бруд… назавжди. «Мене це не зламало. Я витримала», - прошепотіла вона.


Це була її найкраща осінь. Це була її остання осінь.



Форма твору: Розповідь
Рейтинг роботи: 10
Кількість рецензій: 2
Кількість переглядів: 314
Опубліковано: 14.12.2008 12:48



 
Рецензії


Тетяна Савченко   [tonx]   Додано 01.11.2010 в 00:01   Рецензія: позитивна

Вау, це просто неперевершено.





 
Phoenix   [Phoenix]   Додано 14.12.2008 в 16:37   Рецензія: позитивна

Дуже сподобалась розповідь. Так емоційно Ви описали той біль, прекрасно! В кінці начебто дали надію, а потім одразу ж відняли її...Дякую за написане.





 
[The_Nameless]   Додано 14.12.2008 в 18:07

спасибі Вам, не уявляєте, наскільки приємно.



 

 

Оставлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи