chitalnya
прописатися       запам'ятати  
Поезія Проза Різне Аудіо
Автори Форум Рецензії Блоги i фотоальбоми Про проект

трансМІСІЯ СЛОВА

[Костянтин Сушко]  Версія для друку




Костянтин СУШКО


т р а н с М І С І Я
С Л О В А

Білялітературні поневіряння

*

















Запоріжжя
*






Анотація
Підбираючись до окремих – найсуттєвіших – проявів сучасного вітчизняного письменницького життя і намагаючись у них розібратися, автор використовує переважно досвід власного руху до Слова. Інколи залучає також чужий досвід – не лише белетристичний – і тоді межі розповіді значно розширююються, що робить її надзвичайно цікавою не лише для тих, хто пише, а й хто читає.

_______________________

У тексті читач стріне Тараса Шевченка і Павла Гірника, Ліну Костенко й Олену Телігу, Оксану Лятуринську й Галину Пагутяк, Михайла Лермонтова і Марка Твена, Григора Тютюнника і Нодара Думбадзе, Любов Голоту й Володимира Базилевського, Павла Загребельного й Володимира Висоцького, Петра Козланюка й Костянтина Воробйова, Володимира Сосюру і Миколу Гоголя, Віктора Чабаненка та Юрія Трифонова, Олександра Стешенка й Миколу Лиходіда, Геннадія Літневського й Василя Моругу, Леоніда Череватенка й Анатолія Бортняка, Юрія Мушкетика й Олександра Сизоненка, Дмитра Павличка й Бориса Олійника, Михайла Сидоржевського і Миколу Жулинського, Віктора Баранова й Володимира Яворівського, Валерія Ніколенка й Валентина Мороза, Павла Мовчана й Анатолія Рекубрацького, Віктора Лупейка та Федора Достоєвського, Павла Вольвача та Івана Драча, Миколу Вінграновського й Бориса Мозолевського, Володимира Шовкошитного й Василя Шкляра, Олександра Шостака та Сергія Борщевського, Івана Буніна та Юрія Нагібіна, Мирослава Дочинця та Євгена Барана, Михайла Слабошпицького й Володимира Даниленка, Юрія Буряка й Валентина Чемериса, а також Лідію Повх, Олексія Довгого, Віталія Челишева, Дмитра Дроздовського, Сергія Жадана, Юрія Андруховича, Олександра Бригинця, Миколу Білокопитова, Олександра Абліцова, Вадима Пепу, Григорія Лютого, Олега Гончаренка, Станіслава Бондаренка і ще багатьох, кого автор згадує абсолютно незлим, проте не завжди і не зовсім тихим словом.
*
Свою дослідницьку спробу
автор подає зараз у значно (втричі) скороченому варіанті,
обриваючи розповідь у найнесподіваніших місцях
не з метою подратувати читача, а щоб не розкривати одразу всі карти.
Робота уже зверстана (338 стор.), добре проілюстрована,
лишилося чекати (чи шукати, щоб знайти?)
інвестора, або ж спонсора, чи мецената.
Якщо хтось із них трапиться,
то восени (2015) «трансМІСІЯ СЛОВА»
зможе побачити світ
у вигляді окремої книжки.

Для відгуків і пропозицій:
099-069-52-22
Читайте!











Від автора (в день, коли почав писати)
Задум цієї книжки виник давно, і спершу «трансМІСІЯ» уявлялася лінгвістичним дослідженням за багатьма напрямками. Проте, накопичуюючи матеріал, осмислюючи його й уявно вибудовуючи композицію майбутнього твору, я все гостріше й гостріше став відчувати, що з поставленим завданням мені не впоратися. З’ява праслова й слова, формування прамови й мови, виникнення літературної творчості й виокремлення її згодом у самостійний вид людської діяльності… Щоб зібрати, дослідити і систематизувати лише цей матеріал, потрібні зусилля не однієї людини, а робота цілої групи експертів, упродовж вельми тривалого періоду. А ще ж належало розібратися з мотивами та різновидами використання слова, його роллю в історії людства і т.д., і т.ін.
Назва роботи, безумовно, інтригувала, проте вона ще й зобов’язувала, а тому настав час, коли остаточно переконався: зміст того, що задумав, його наповнення вимагають кардинального коригування. Не лише виключно під одну людину, а й у той бік, який, на думку автора, ще просториться нерозораним полем. «Місію» слова випадало розглядати не стільки в історичній, соціальній, лінгвістичній, методологічній і т.д. площині, а, так би мовити, на засадах морально-етичних, та ще й із використанням здобутків переважно власного життєвого досвіду. Авторський погляд мав спрямовуватися туди, де не ступала нога ні знаменитого поляка Яна Парандовського, ні менш знаменитого, але, як на мене, не менш здібного і по-доброму амбітного січеславського (дніпропетровського) письменника Валерія Ніколенка. Всюди має господарювати тільки «перша особа однини», проте далеко не завжди її слід повністю ототожнювати з автором цих рядків.
Звісно, кому б і яким саме дослідженням не випадало займатися, навряд чи вдавалося повністю уникати повторів, тому заздалегідь прошу вибачення, якщо, захопившись, інколи опинятимуся в чужому городі. Водночас, дорогі читачі, сподіваюся, що навіть там, де я буцімто зі своїми наголосами, висновками чи навіть вердиктами нагадуватиму винахідника велосипеда, постарайтеся розгледіти бодай крихітну детальку, чисто авторського виготовлення.
18 жовтня 2014 року

P.S.(після того, як закінчив роботу)
Відчуваю: усе вийшло дуже суб’єктивно. Через те, що, вилаштовуючи свою розповідь, я населив її не підказаними кимось персонами й фактами, а тими, які обирав сам. Утворився такий собі палісадник, де трава, квіти і кілька дерев по периметру дібрані виключно на власний смак садівника. І все ж, якщо когось, можливо, знітила моя засторога, не поспішайте відкладати книжку вбік – слово честі, на її сторінках ви знайдете чимало того, що, окрім автора, могли б сказати й ви.

17 грудня 2014 року









І слово –
це найфантастичніша,
дозволимо собі так висловивитися,
глина психіки людської, і місткість слова
може дорівнятися хіба що місткості галактичних безбереж,
тобто взагалі безбережна, бо вбирає в себе
як світ природи, так і світ людини
у світі природи: задумаймося
хоча б над піснею.

Євген ГУЦАЛО



Яким був звук, котрому першим пощастило вирватися з моїх грудей, історія чомусь замовчує. Оскільки ж сам я зафіксувати цю подію не спромігся, то припускаю, що все було, як у людей: класичним «а-а-а-а-а!» сповістив про свою з’яву на світ білий, а на скільки гучно, не важить. Дещо пізніше нагодилися слова. Запам’ятав усі і зараз називаю кожне з для всіх зрозумілим душевним трепетом: мама, баба, жижа, моня, дюдя, вава, киця, ну і, звісно ж, кака. Кому невідоме їхнє значення, пояснюю: перші два слова тлумачень не вимагають, далі – світло (вогонь), молоко, холодно, боляче (ранка і т.д.), кішка. Останнє ж, гадаю, зрозуміле всім. Забув про діда? Дідів я не застав, обидва померли – мамин тато під час Голодомору, а батьків – за війни. А сам батько? Був він у мене, але в нашому селі замість «татко» вживали «папка», отож, я не поставив це слово в один ряд з іншими, так би мовити, суто НАШИМИ, а вжив у вигляді додатку. Звісно, це не означає, що рідний батько відіграв у моєму житті додаткову, ледь не другорядну роль – я завжди бачу його поруч із моєю мамою. До речі, був у нашому сільському вжитку й «папа», але, навдивовижу, так дорослі привчали маленьких дітей казати… на хліб.
Звернули увагу, що переважна більшість моїх, так би мовити, первісних слів – іменникового походження, і лише двійко прикметникового та прислівникового? Фахівці кажуть, що так і має бути? То й добре.
На певний час мені й усім, хто зі мною знався, названих слів вистачало з головою, бо зміст кожного помітно розширювався, коли поруч вживалося «ай-яй-яй!», «о-о-о!», «у-у-уххх!», «ну-ну-ну!», «ц-ц-ц!», «цю-цю-цю!», «кс-кс-кс!» за відповідних обставин, звісно, та ще й із незбагненною кількістю відтінків. Скажімо, зашипить на мене невідомо з якого лиха кицька, то мама гримне:
– Ну-ну-ну, киця…
А коли те, чому слід було б потрапити до відповідного горщика, я залишав у своїх штанцях, мама суворо хитала головою:
– Ай-яй-яй! – Каку додавати було не варто, хіба що лунало услід дуже мною не шановане «ц-ц-ц!
Після таких зауважень не примушувало довго на себе чекати промовисте «ніз-з-зззя!» у неодмінному супроводі погрожувань вказівним пальцем.
Впливало це на мене? Гадаю, що так. Проте, оскільки до всього, що оточувало, що можна було побачити і, по можливості, ще й помацати, невдовзі долучилися хок і бабай, то можна зробити висновок, що особливою слухняністю я не відрізнявся. Ці дві, так ніколи мною і не побачені істоти, до мого життя залучалися завжди, коли ні «ай-яй-яй!», ні «ц-ц-ц!» не спрацьовували, і те тривало довго.
– А он слухай, як хок тупає ногами! Чуєш? Ану, давай, одягайся, бо то такий хок…
Я, настільки міг, напружував слух, і хоча ніякого тупотіння зазвичай ніде почути не вдавалося, неодмінно реагував. Я враз замовкав, коли плакав, або ж кидав робити те, що робити – з погляду мами-бабусі-батька-сестер – було не слід. Хок увижався мені насупленим, худим і високим, з білим розкуйовдженим волоссям, у довгій білий сорочці і таких же штанях. Варто лишень було його уявити, як хок простягав до мене руки, загрозливо наближаючись.
Хок був хатньою істотою. Він ховався у темному закутку, на печі, під ліжками, у сінях, а вночі міг стояти чи сидіти прямо на долівці, посеред хати. І жодного разу я не чув про нього надворі, бо там господарював бабай.
Цей був теж високий, але чорний і волохатий. Крізь пасма волосся світилися зелені очі. І бабай уже не тільки простягав до мене руки, а й гримав кулаком, у темряві міг навіть погнатися слідом. А ногами він не просто тупотів, а й загрозливо шарудів, гримів. Нерідко здавалося, що я бачу бабая: то він серед білого дня майне у заростях дерези, то загрозливо застогне на дні глибокої балки, то вночі загляне у вікно ще й стукне гачкуватим пальцем.
Світ навколо, ніби відчуваючи моє невтримне бажання побачити й пізнати якомога більше, просторішав. Усе, що оточувало в хаті, щедро виплескувалося надвір, а те, що стрічалося надворі, безперешкодно проникало в хату, і, невдовзі змішавшись, стало для мене Єдиним Світом – ясним і радісним, незважаючи на те, що сумного в ньому вистачало. Але похмурим я не переймався. Я знав його – бачив і переживав, – але довго на цьому не зупинявся, бо світ розгортався он як широко, і, щоб жадібно пізнавати його, одних лише дюді, моні, жижі, вави і, звісно ж, каки, невдовзі стало бракувати. І тоді з’явилися ворота, акація, собака, корова, соняшник, вітер, вишня, ластівка, шовковиця, миша, сніг, одуд, дощик, свиня, гарбуз, курочка, качечка… Але лунали вони не так, як мені чулося, а як міг вимовити їх я. Бо часу не вистачало, я поспішав якомога глибше зануритися у світ, тож доводилося одні слова скорочувати, а інші змінювати до невпізнання… Ота, кася, пака, ова, ві, шна, гасті, ковся, мима, сиск, дуд, шик, пася, бус, ула, цєця…
Якщо хтось думає, буцімто я не відав, що витворяю, то жорстоко помиляється. Знав! Відчував, що з моїх вуст слова спурхують дещо в інакшому вигляді, ніж коли їх вимовляють дорослі. Переконаний був також у тім, що конкретні предмети чи живі істоти, приміром, ті ж ворота, акація чи ластівка, теж уловлювали різницю між тим, як їх називаю я, і як дорослі, проте не обурювалися, а відтак і не змінювалися. Мало того – усі вони відгукувалися на моє звертання, приймали мене, як свого. Акація шелестіла листям, коли я про неї щось казав, крислата шовковиця в городі сипала дивовижними чорненькими струпуватими ягідками, ластівка щебетала, про собаку ж, кішку чи свиню і мову вести було годі, оскільки першу я міг ще називати й Мушкою, другу Мурою, а третю Шурою, – вони це прекрасно знали – окрім них, так у нашому дворі нікого більше не кликали.
Першою моєю книжкою стала «Зоологія» – підручник для сьомого класу, видання тисяча дев’ятсот п’ятдесятого року. Ладненька була книжка, до того ж, широченька і важкенька. Нею я прикрив глечик із кислим молоком після того, як крадькома спив вершки. До того глечик був зав’язаний шматочком ганчірки, але так, як зробила це мама, заладнати я не зміг, тож прикрив глечик «Зоологією». Після того, як сестра Рая забрала «Зоологію», спробував замінити її бабусиною «Біблією», але…

Тече вода з-під явора
Яром на долину.
Пишається над водою
Червона калина.
Пишається калинонька,
Явір молодіє,
А кругом їх верболози
Й лози зеленіють.

Тече вода із-за гаю
Та попід горою.
Хлюпощуться качаточка
Помеж осокою.
А качечка випливає
З качуром за ними,
Ловить ряску, розмовляє
З дітками своїми.

Цей вірш має продовження, але, так би мовити, у дитячому варіанті він закінчується там, де обірвав його щойно я. То був перший вірш, який я почув. Прочитала його моя сестра Тамара, і я відразу зрозумів, про що мова, лише слів деяких не знав. Наприклад, що таке явір? А далі – яр, пишається, гай, качур… З чотирма останніми словами все з’ясувалося швидко, то, відповідно, були балка, красуватися, лісок і селезень, а от із явором довелося зачекати. Лише за кілька днів Тамара сказала, що яворів у нашому селі немає, а щоб уявити, яке воно, це дерево, треба згадати клена або ж осокора. Цих я знав добре, тож уявив і подумав: якщо після вірша виникають питання, то чого б тому, хто його написав, не скористатися відомими, зрозумілими всім словами? Ніхто -- ні сестри, ні батьки -- пояснити цього не змогли, проте я не забув і вже коли пішов до школи і навчився писати, то в першому ж класі замінив чужі слова. Удома, перед вечерею прочитав усім:

Тече вода з-під кленика
Балкою в долину.
Красується над водою
Червона калина.
Красується калинонька,
Кленик молодіє,
А кругом їх верболози
Й лози зеленіють.
Тече вода з-за лісочку…


І так далі. Не забув, звісно, й селезня посадити замість качура.
Похвали не почув ні від кого, а сестри навіть покепкували з мене, порадивши більше не сунути свого носа, куди не слід…

Наголос із 1957 року
«Був темний, великий ліс. А в глухій лісовій дебрі посеред непролазної гущавини примістилась невеличка Затишна поляна. Росли тут кучеряві кущі ліщини, що прибирались восени золотими горішками, росла густо рябина з червоно-гарячими коралами на шиї, а попід ліщиною та навкруг порохнявих пеньків у зеленій траві жили громадою гриби і печериці.
Поляна була в такій глушині, що ніхто з людей сюди не заходив. Тільки прибіжить іноді з гущавини зайчик та поскубне зеленої травиці, прискаче сполохана сарна й постриже вушками на поляні, пристрибає звично білочка поласувати горішків. Рідко-рідко заблукає сюди і кудлатий ведмідь — покачатися в теплій травиці...»
Прочитав і захотілося в ліс. Дуже захотілося, і степ, що обіймав село зі сходу, отими своїми вузенькими штучними лісосмугами, тільки посилював бажання побачити справжні клени та ясени, а надто – справжні дуби. Не посаджені людиною, а відтак якісь ніби підстрижені, наче підправлені, а високі, товсті й неодмінно розложисті, точніше, крислаті. Саме КРИСЛАТІ – це слово дуже сподобалося йому з першого погляду.
– Тату, а в нашому селі є крислаті дерева?
– Не тільки в селі, он подивися, яка в нас могутня акація.
Акація у дворі справді могутня – висока, гілляста й тіниcта. Але ж то всього-на-всього акація… Стоїть біля порогу… Казав батько, що посадив її дідусь, коли був молодим. Зовсім інше діло – дуб. Та ще й столітній. У лісовій гущавині, а ще краще – на узліссі або ж посеред галявини…
Аж очі заплющувалися від задоволення, коли уявляв таке диво!
Хотілося лісу. Дуже хотілося, і хоча за Кінською, по той бік Дніпра, стіною розгорталися плавні, де й верби у п’ять обхватів, і осокори заввишки з багатоповерховий будинок, і старезні шовковиці, і дупласті дикі груші, але то все не те. У плавнях пахне ожиною, осокою, медом, сіном і коров’ячим кізяком – звичні, рідні, дорогі запахи – але… Почути б, як пахне ліс! Отой нескінченний, темний, через що – загадковий і таємничий. У плавнях над усі запахи – запах води, а в лісі, либонь… затіненого сонця. У плавнях – парко й вогко, а в лісі – прохолодно й сухо. Тут – звичне, а там – невідоме. Тут – знайоме, а там – небачене.
«Ніч захопила наших мандрівників уже в Зеленій соснині. Гриб і печериця постановили було йти до пізнього вечора, але не так воно вийшло. В лісі миттю стемніло. Правда, вгорі по верховіттях мовчазних сосон червонів ще яскраво захід, але знизу вже звідусіль сунули присмерки. Вони густішали, чорніли, і в пітьмі стали сновигати якісь тіні. То як сірі мерці, що глухо зітхали й скрипіли зубами, то мов довгі черв'яки, що повзли зловісно в траві поміж стовбури й плямкали ротами... Страшно було не тільки йти к присмерку, але й стояти. І, рад не рад, мусили подорожні ночівлі швидко шукати...»
Хіба міг подумати, яке глибоке і світле враження поселять в його душі оці рядки! І спізнає він його не лише тоді, як востаннє закриє книжку, а й за багато й багато літ опісля.

……………………………………………………………………………………………………

…Ти намагався йти в ногу з переважною більшістю, і коли, розчинивши навстіж вікно гуртожиткової кімнати, побачив на рівні простягнутої руки верхівки тополь, що завмерли у червневому надвечір’ї, то й сам завмер. Умить постали в уяві притихлі акації коло воріт, тиша в батьківському дворі, на городі й на Дніпрі, така тиша, що несила було змовчати, і ти підійшов до столу. Перш ніж узяти ручку, ще раз глянув у вікно. Акацій там не було, як не побачив ти їх цього разу і в уяві. Серце зненацька стріпнулося так, що ти аж схопився рукою і зробив глибокий вдих. Присів на стілець, ще раз зітхнув глибоко, підсунув аркуш паперу і вивів:

Под окно подкралась тишина,
Нежная, июньская такая.

Рука готова була виводити щось і далі, але серце зупинило її, бо ти знову спробував уявити акації біля рідного двору…
Не уявив. І тоді дописав :

Как-то непривычна здесь она,
В городе, где шум не умолкает.

Гуртожиток на південний захід дивився фасадом, отож тобі не видно було, чи сіло вже сонце, чи є там хмари; принаймні, на тій частині неба, що відкривалася з твого вікна, не було й пір’їнки. І тоді ти висловився не від себе. Бовкнув те, що навіялося чужим, до того ж, геть засмальцьованим від частого вжитку. Просто кажучи, ти -- збрехав, бо володіли твоїм пером уже не почуття, а крутив ним якийсь незбагненний розрахунок. Можна було похизуватися, що сказав про все, майже одним подихом, але не було в дібраних словах правди, отож не було й щирості, отож відсутнім у них виявилося справжнє…

Спрятал солнце синий горизонт,
лишь лучи на облаках остались.
И, глядя на сонный небосвод,
тополи о чем-то замечтались.

Що саме я витворив, достеменно переконався значно пізніше, тоді й відгукнувся чимось схожим на пародію до самого себе, але в іншому ритмічному оформленні:

Під вікно підкралась тиша,
ніжна і червнева.
Не шелесне навіть миша,
не здригнеться мрево.

Обрій сонце заховав,
а куди – не каже.

… Я б інакше написав…
Та як? Хто підкаже?
………………………………………………………………………………………………………………………….

… Аби ми знали, як плаче ображена, а надто – зраджена нами земля! І це не емоції, не високі слова і не містика. Вперше мені здалося, що я чую голос скривдженої землі, коли навесні вибрався за село, на широкі, ніколи не орані простори, мальовничо порізані балками та ярами. Ловили ховрахів – запеклих ворогів тодішніх високих колгоспних врожаїв. Якось так у нас повелося, що я ніколи зайве не турбував землю лопатою, хіба що коли порпалися з батьками та сестрами в городі, копав черви чи ставив капкани на тих же ховрахів. Я й тоді, поставивши капкани, повернувся до нашого табору, присів на шматок старої ковдрини, а лопату поклав поруч. Хлопці ж заходилися щось видовбувати на гребені урвища; з’ясувалося, – «окопи». Бо грати «у війну» без «справжніх окопів» наші хлопці не могли.
А я не міг усидіти на ковдрині. Коли хлопці почали вже не просто облаштовувати чотирикутні виямки, а відпихати, відламувати од пружки урвища величезні прямовисні шматки грунту з дереном наверху, що супроводжувалося криком, сміхом, нерідко й матючками й сповивалося густою сірою пилюгою, яка здіймалася до неба, мені раптом здалося, буцімто земля під ковдриною тихенько попливла. Я підвівся й відразу ледь не впав – земля справді ворушилася. Я розставив широко ноги, трохи нахилився, вирівнявся. Наче все на місці. Зробив крок, другий поперед себе… Присів. Підвівся. Легенькій дріж під ногами, здається, не вщухав. І тоді мене охопила тривога. Незрозуміло, через що й невідомо, до чого. Хлопці, як у нас казали в селі, чортувалися – дійсно чортувалися! – і ніхто не звертав на мене уваги. Я підійшов до пружки урвища, спустився стежечкою до крихітного плато, подалі від пилюги. І раптом помітив, що побурілі від дощів і снігів головки довгоногого деревію дрібно тремтять. Хитаються гіллячки глоду. Щось сичить у пиріях. І це, коли не відчувалося жодного поруху вітерця, стояв абсолютний, доволі рідкісний у наших степових краях штиль, наприкінці березня. І раптом почувся тоненький, розтягнутий стогін, як далеке відлуння стихаючої бурі. Звуки линули з дна урвища, із його стін, невідомо що притиснено промовляло за моєю спиною, а також ліворуч і праворуч, і враз щезло відчуття тривоги. Хлопці давно позбігали усі вниз, щось копали вже там, а я стояв непорушно й слухав. Уже без тривоги, а наче з якоюсь причетністю.
Мені дуже слушним тоді видалося те, що нікого з хлопців я не погукав і нічого нікому не сказав.
Коли стогін урвався, гіллячки глоду ще тремтіли. Аби пересвідчитися, що це справді так, я підійшов до кущика, охопив рукою тоненьку гіллячку… Вона справді тремтіла.
Я знав, що треба робити, але в присутності хлопців робити нічого не став. Я повернувся до урвища наступного ранку і засипав землею, й зарівняв усі «окопи». Потім тихо мовив у простір: «Пробачте нам…» Ніхто мені нічого не підказував, ніхто не вчив, і під впливом чого-кого, вчинив саме так, пояснити не можу. Але з якою радістю повертався тоді додому! І дивна річ: коли за день хлопці знову стяглися до урвища, то жоден і словом не прохопився про те, що сталося з «окопами», хоча всі бачили: вони засипані…
Часто думав про той випадок. І, вже подорослішавши і, як кажуть, набравшись розуму, здається, дещо збагнув. Земля тоді дійсно стогнала. Але що для неї оті «окопчики», забавки заради, нехай навіть разом із відчахнутими скибами грунту! То навіть не легенькі подряпинки, якщо порівняти їх із жахливими ранами у вигляді всіляких котлованів, каналів, канав, та, звісно ж, – справжніх окопів і траншей, які невтомно й наполегливо риють люди щодня, щогодини в різних куточках планети. Тим стогоном земля не скаржилася, вона застерігала, щоб ця дитяча забава не переросла згодом у дорослий злочин. Земля попереджала про відплату, яка завжди дістає кривдників. Я тоді про це здогадувався, а значно пізніше натрапив на таке:
«У нинішній час екологічного лихоліття українському етносу необхідно зберегти контроль над власним природним середовищем…
Украй змінене природне середовище не відповідає нашій людській сутності… і чинить усе більший і більший опір людині…
Зіпсоване, «глухоніме» навколишнє середовище вносить корективи і в національний менталітет…
Наш талан, наш Дух землі ще живі у збережених, природних і культурних скарбах, у національному ландшафті. Вони ще кличуть про порятунок. Тільки не всі, що ходять по українській праземлі, прикладають до неї своє вухо, чують її…»…
Не пам’ятаю, скільки саме хлопців тоді «гралися у війну», гадаю, було їх близько десятка, а от те, що шістьох із них уже немає серед живих, знаю достеменно. Двоє братів загинули у п’яних бійках ще молодими: одному було сімнадцять, а другому – дев’ятнадцять. Троє повісилися: один на тридцять сьомому році життя, другий на тридцять дев’ятому, а третій дожив до сорока. П’ятий помер, щойно вийшовши на пенсію по гарячєй сєткє…
……………………………………………………………………………………………………...
… Моїм адрєсом аставался Савєцкій Саюз. А в рідному селі, у затишній хатині мешкали батьки. Про те, що в тій же хатині нетерпляче чекало на мене моє дитинство, тоді навіть не підозрював.
А як поважав те, що лишив у рідному обійсті? Короткочасними – на два-три дні – приїздами, щоб, крадькома пустивши ностальгійну сльозу, набити сумку продуктами й повернутися до міста. А там нудьгувати було ніколи. Бо з одного боку обласкано віщав Євгєній Євтушенко:

Юными, надменными глазами
глядя на билет, как на пустой,
держит по истории экзамен
граф Лев Николаевич Толстой.
Або:
Я вижу:
мерцают в струенье дождя
штыки с холодной непримиримостью,
но справедливость, к власти придя,
становится несправедливостью.

З другого, чисто по-громадянськи, дохідливо роз’яснював Робєрт Рождєствєнскій:

Тунгусская загадка
Разгадана давно!
Протестовать –
забавно.
А в сущности –
смешно.
К чему такие
cтрахи?
Сенсации –
на миг?
Пришельцы?
Это враки!
Пришельцы –
это миф…

З третього, оговтавшись від знаменитої хрущовської нагінки, самозабутньо філософствував Андрєй Вознєсєнскій:

Оза, роза ли, стервозы --
Как смешны метаморфозы,
В ящик рано или поздно…
Жизнь была -- а на фига!!

А окремо, поза всякими рахунками-розрахунками, без жодної черги, напрочуд прозірливо хрипів Владімір Висоцкій:

Я не люблю манежи и арены:
На них мильон меняют по рублю ---
Пусть впереди большие перемены,
Я это никогда не полюблю.

А наші, рідні? Що їх бентежило в той самий час?
Я не відав. Бо ні руки, ні серце до них не доходили. Це вже пізніше дізнаюся, що в унісон Євтушенку, чисто по-олійниківськи, сидячи відразу на двох конях, ділився Борис Ілліч:

Вийду в поле рано-пораненьку
На лугів отаву молоду,
Де сини Ватутіна й Довженка
Борозни за обрії ведуть.

І в той же час:
Дон-Кіхоте, гідальго мужній,
Що ж це кінь твій баский поник?
Часом важко бува нам, друже,
В цей двадцятий практичний вік.

А разом із тим:

Будуть діти і весілля добрі,
Щастя хміль і сонячна сльоза…
Але тихо, як холодна кобра,
З райських кущів зрада виповза.

На противагу Рождєствєнскому, зовсім іншої вів Борис Мозолевський:

Мама завше чогось із сьозами
На світанку будили мене.
Мене ж сонце в степу лизало
Так, що й досі волосся лляне.

Аж ніяк не в тон рафінованому Вознєсєнскому впевнено заявляв Василь Симоненко:

Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить мій народ!
Пощезнуть всі перевертні й приблуди,
І орди завойовників-заброд!

І знову ж таки, абсолютно осібно, зовсім невлад ні з ким, подавав суто свій голос, ще нікому не відомий, а значно пізніше – визнаний, бо гідний! – вісімнадцятирічний Леонід Череватенко:

Вічне ми палання – не гниття.
Не згасити нашої спільноти.
У вогненннім плині забуття
Ще колись зустрінемось. А доти…

Воістину – кому що. Проте в цих моїх словах -- ані натяку на сарказм. По тому, що тільки-но прицитував – строфи із віршів я брав не навмання, а, попорпавшись у власній пам’яті та в книжках, вибрав найяскравіше, найвідповідніше, що пасує до цього місця моєї розповіді, – видно не лише, хто чим жив, а й як писав. Зрештою, як зумів, як зміг, як дозволялося-наказувалося тоді творити. Не лише керуючись приписами ідеологічної цензури, а й дослухаючись власного серця.
Мало хто переймався тоді долею України. Принаймні, мене серед дисидентів не було. До того ж, молодим і завзятим ближчими все ж таки уявлялися всілякі «ози» й «тунгускіє загадкі», а «борозни», «обрії», навіть «орди», як це не прикро, видавалися піснуватими. Разом із ними – й рідна мова.
Сумно… Власне, ну нехай усі ці автори були десь далеко, через що, геть недосяжні, але ж поруч – в одній зі мною кімнаті студентського гуртожитку, в одному будівельному загоні, в одній редакції був Гена Літневський:

Веселочка, райдуга, раю дуга –
Брова здивування: а хто ж це зумів?
Поміж голубих танцюристок Дега
Дівчисько у сукні на сім кольорів.

А ще Толя Рекубрацький:

Соняхів огненні бубони,
Міднолист шляхи встеля.
Розігнали тишу буднів
Весілля та й весілля.
……………………
Над оселями́́, над яром
Відшуміли весілля,
І шкода --
Лише боярином
Був на тім весіллі я.


А також Сашко Шостак:

Ружано, Ружано,
втікає од нас і вертає стежина,
і знову втікає, і знову вертає стежина,
і сонце от-от упаде перепілкою в жито,
і випурхне сонце перегодя з жита.
……..
Та головне – Микола Лиходід, незрівнянний Хомич:

Усе це в літо переллється,
усе – в літа, літа, літа…
Нехай отак: мов перевеслом
веселка землю огорта.

Зараз уже й не знаю, чи справді нещадно тиснув великодержавний ідеологічний прес, чи то так глибоко вкорінилося в мені малоросійство, що я затято продовжував експерименти на общєпонятном… Навіть на лекції з історичного матеріалізму, коли ми з Геною Літневським влаштували між собою конкурс на найдотепніший віршик-шарж про студентське буття, я й тут поспішив скористатися наїждженою ще в армії колією, утнувши ледь не цілу поему в стилі, як мені здавалося, а ля Маяковскій:

Хлеб наш насущный
даст нам днесь.
Проблема первая:
надо поесть.
Кончились пары:
крики, топот ---
несутся
студенты
в столовую
скопом.
Вьется очередь-змея,
я –
в хвосте змеи.
Кушанья –
ваши,
деньги ---
мои.
Стою, переминаюсь
с ноги
на ногу,
еле сдерживаюсь
от слова
бранного.
Каждый день
по часу
здесь топчемся,
уже
не хватает
сил мне --
как человек,
стою я в очереди,
ребята-узбеки
лезут вне…

Хтось із київських письменників на одній із нарад молодих авторів сказав, що в мені спить дар пародиста... І все? Пародія – це похідне від оригіналу. Немає оригіналу -- не буде й пародії. Пародійний продукт -- річ вторинна, а сам процес, що йому передує, я назвав би, з одного боку, гротескним, а з іншого -- узаконеним епігонством. Жодних підстав навіть для претензій на статус самостійного жанру тут немає. Зате пародіювання можна розглядати як тренінг, своєрідну розминку, необхідну всім: і поетам, і прозаїкам, і публіцистам із журналістами. Власне, як і віршування. Це майже як у спортсменів. У тренувальній залі, готуючись до змагань, скажімо, той же важкоатлет може й бігати, й плавати, і стрибати; намагаючись копіювати – пародіювати! – і легкоатлетів, і плавців, і гімнастів, навіть акробатів, а на помості його чекатиме лише штанга, яку він намагатиметься підняти. Без жодних акробатичних «па», без стрибків і біганини. А в гурті нашої письменницької братії скільки таких, котрі зі своїми незавершеними, недоробленими, недоношеними творіннями, які, нічтоже сумняшеся, пропонують до друку (і їх, до речі, усе частіше, частіше й частіше таки друкують!), схожі на важкоатлетів, які замість того щоб підійти до штанги, демонструють те, чим займалися у тренувальній залі. Ти, шановний, покажи всім, на що здатен, чого досяг, працюючи наодинці з собою в поті чола, видай, так би мовити, готовий продукт, а не намагайся розчулити когось тим, як самовіддано і тяжко розминався-тренувався…
…………………………………………………………………………………………………….

… До речі, працював я у відділі пропаганди та агітації «молодіжки», в сфері впливу якого, окрім чистої політики, перебували також питання культури, мистецтва, історії, природи. І – літератури. Щомісяця обсягом з півтори газетної сторінки (формату тодішньої газети «Правды»), ми готували літературно-мистецький випуск «Зачарований Дніпро», яким упродовж кількох літ поспіль опікувався я. Про це приємно згадувати, адже саме бадьора течія «ЗД» винесла в море поезії Григорія Лютого:

Од суєти пірнаємо в цю тишу,
Де спочива Переляк на корчі,
Де погляди залишені колише,
Як цвіт наш давній, папороть вночі.

…Олександра Абліцова:

Схилюсь над стрімкою водою ріки
Й себе не впізнаю навпроти.
Можливо,
це доля так лічить роки –-
Аж душу пронизує протяг.

…Миколи Білокопитова:

Між іще небуттям і уже небуттям
Мить коротка, яку
називають життям.
І про це аж тоді
зрозумієш сповна,
Як осіннього чуба
торкне сивина.
…Вікторії Сироватко:

Нам бути вічними не вдасться,
Але, допоки ми живі,
Тримають нас гормони щастя,
Що розчинились у крові.

Дещо пізніше, продовжуючи традиції «Зачарованого Дніпра» за скромного сприяння редагованої мною «Запорозької Січі», до того ж моря прибилася Любов Геньба:

На краю самоти тут хоч смійся, хоч плач,
Шаленіє в душі моїй вольниця.
Ти за відчай мене невблаганну пробач,
Це не я, це душа тобі молиться.


Які світлі, які високі були часи! Через те, що ми виглядали такими? Чому ж згодом так потьмяніли, так заземлилися ? Один із щойно згаданих поетів, звісно, жартома, але й не без потамованої запопадливості, називав мене тоді «видавцем», бо в шухляді мого робочого столу частенько лежала підготовлена до друку чергова добірка його віршів… Інший, даруючи свою першу поетичну книжечку, написав: «Кості – поету і барду, прозаїку і журналісту, а головне – великому серцю – від серця. Автор. Підпис. 3.04.84 р.»
Звідкіля ж тоді згодом поміж нас так щедро почнуть розсіватися зерна спершу підозрілості, потім скепису, далі – наклепів, а в підсумку – затятої ворожнечі? Міг би лишити це питання без відповіді, але чого ж мовчати, коли вона в мене є! Усі причини – в непомірних амбіціях, у заздрощах, а ще – в самозасліпленні. Це неодмінно трапляється тоді, коли сіренький хист митця ставиться вище за світлий талант людяності. А особливо, коли отой підступний хист затуляє у житті все. Як легко й солодко бути поруч із добродієм, котрий творчо ще зростає, пнеться на ноги, особливо коли ти сам на першому етапі уже начебто відбувся! Тоді ти великодушно можеш навіть виставити себе в ролі духовного каталізатора, навчителя. І ось твій протеже згодом теж відбувся! Але при цьому нізащо не хоче визнавати факту твого надуманого опікунства, а заразом і своєї вторинності на тлі твоєї, звісно, первинності. А надто коли вчорашньому неофітові раптом відкрилося в тобі те, що досі так ретельно приховувалося: не лише порожнеча фрази за її зовнішньою дзвінкістю, а й підступність вдачі – за удаваною товариськістю.
Що, хтось каже, буцімто усі вище згадані добродії також не забули світлі часи, навіть збагнули, чому вони були саме такими? Коли так, то й добре! Прекрасно, коли усвідомлюють: основа всього – початок, оскільки без нього не було б і продовження, надто – ні утвердження, ні зростання. Геть нічого не було б. Отож, пам’ять – благородна річ і – об’єктивна. Навіть тоді, коли одні жартуни (мабуть, зосліпу) обзивають її короткою, а інші (либонь, спересердя) злою.

Благодатний був час… Благодатний? Щасливим той час поставав, либонь, в уяві таких, як я, як Гена Літневський, усіх інших, хто вважав, буцімто прикрощі в житті – виняток, а правило – це світле й веселе; що коли ти усміхаєшся, то неодмінно мають усміхатися й тебі і що саме за оту твою усміхненість тебе й цінуватимуть. Ми так спішили радіти – навіть між тридцятьма й сорока, – що не помічали навколо похмурих перекосів, ми орієнтувалися лише на Сонце, а воно ж так яскраво світило! Не тільки для нас, а й для Василя Стуса, для Юрія Литвина, Олекси Тихого, Валерія Марченка, В’ячеслава Чорновола, Надії Світличної, Івана Світличного, Левка Лук’яненка… Ми не відали достеменно, що коїться десь далеко і зовсім близько аж ніяк не через те, що не бажали відати. Давалася взнаки атмосфера провінції, а потім брала своє молодість, яка вщерть заповнювала щирою довірою до всього. Та все ж інколи щось муляло, щось пробивалося – незрозуміле і тривожне, а інакше й бути не могло, бо серце серце чує. 1984 року диявольська компартійна Система вбила правозахисника Олексу Тихого, поета й правозахисника Юрія Литвина, правозахисника й літературознавця Валерія Марченка, 1985-го – видатного поета Василя Стуса. Правозахисникові й публіцистові В’ячеславу Чорноволу дала чотирнадцятирічну відстрочку. Уперше ВСЯ УКРАЇНА почує про своїх страждальців, коли в листопаді 1989-го поет Володимир Шовкошитний організує перевезення останків Тихого, Литвина і Стуса з Пермського непривіття до світлосяйного Києва, де їх урочисто поховають на Байковому кладовищі 19 числа. Шовкошитний організував і здійснив надзвичайно складну експедицію. Як могла віддати большевицька імперія тіла своїх жертв – Українських Патріотів! Не втішаймося, що те сталося на хвилях пєрєстройкі – Вільнюс, Баку і Тбілісі були ще попереду. Київ «запізнювався» на двадцять три роки, за що, либонь, і отримає згодом сповна. Отже, то була ще й небезпечна експедиція. У день прибуття літака з останками загиблих, на площі біля аеропорту «Бориспіль» їх зустрічали сотні патріотів під жовто-блакитними прапорами. Відбулося щось схоже на мітинг. Цитата із книжечки В.Шовкошитного: «Говорили колишні соратники (загиблих, – К.С.), майбутні очільники… Жодного з учасників експедиції, організаторів перепоховання, до слова не запросили…» Видатна акція – з одного боку, а з іншого – дешеві інтриги політичних паразитів: похмуре передвістя того, як саме розвиватиметься далі ВСЕ…
Сміливу, величну акцію здійснив Володимир Шовкошитний із друзями й рідними загиблих страждальців. Про неї і про такі речі взагалі нам слід згадувати якомога частіше, коли набираємо у жменю попіл, щоб посипати собі голову. Болісно переймаючись тим, що у нас не виходить, не забуваймо наші ВИСОКІ вчинки, щоб казати самим собі й усьому світові: ми можемо бути й такими. Власне, може, саме такими ми і є.
Коли ховали мучеників Системи, Гени Літневського поміж нас уже не було – рівно за шість місяців до того він разом із іншим поетом, Васею Моругою, загинув ув автокатастрофі в Румунії. Талановитий, як Стус, глибокий, як Тихий, послідовний, як Литвин і відкритий, як Марченко, він не боровся відкрито з Системою, а тихо чинив їй супротив світлом своєї душі.
Я щасливий, що Гена Літневський стрівся мені 1969 року, і хоча, згодом даруючи Довженкову «Зачаровану Десну» з нагоди мого 30-річчя, він написав: «Старий! Я там був один тост сказав… Не хочу його повторювати. Я тобі багато чим завдячую і шкодую, що не можу завдячувати в більшій мірі», то ще невідомо, хто й кому має завдячувати більшою мірою… Пізніше, даруючи двохтомник Максима Рильського, Геник напише:

Не нам з тобою у Максими лізти,
Але скажу без марних слів і сліз:
«Ти був завжди, ти є максималістом.
І я услід, хоч іноді, а ліз».

А ще згодом, уже глибоко і впевнено відчуваючи себе у словах, і слова в собі, до автографа на своїй першій поетичній збірці долучить оці рядки:

Я тебе не здивую,
усе це тобі вже відоме,
Та плекаю надію, що ти,
як і сам я не раз
Повертався до віршів чиїхось,
немовби додому,
Мов до себе самого
у юні літа повертавсь.

Зайве повторювати, як не вистачає сьогодні цього щирого, відвертого, надійного і сміливого степовика, і єдине, що інколи трішки втішає: я встиг сказати Геннадію Літневському, що він – справжній, ні на кого не схожий український поет. Живому сказав, а не відзначаючи якусь його скорботну дату…

Вечір
Під місяцем –
ні обрію, ні краю…
М’якої сили повні
світ і серце.
Фіалка пахне так,
що аж здається –
прозора тінь від запаху лягає.

Мовчать садів вишневих
темні шати:
до ранку їм
у тихім сні радіти.
А лампи
з вікон дивляться
як діти,
яких не випускають
погуляти.

І коли мало не за три десятки літ, я, розрядки заради, вдаватимуся до римування, яким грішив у молодості слідом за молодшим за мене Літневським, то згадуватиму оті наші давні настрої…


Тим, хто був колись поруч
Роки неначе ворухнулись
і розкуйовдились чуби,
і дишлом вилізло минуле
не на гриби, а на гроби.
І все навколо враз спинилось
на хвильку, на одну лиш мить.
Невже навіялось-приснилось?
А сниться те лиш, що болить…
О скільки барв! А скільки звуків!
А люди!... Всі такі знайомі…
І ночуватимемо вкупі
посеред двору, на соломі.
По вінця змага повнить змогу,
але ніяк не для забави,
бо щедро стелиться дорога --
лише до успіхів і слави.

Здається, слуха вся планета,
як лінотип співа тоненько.
І шепче віршами газета
між Лиходідом і Стешенком.

Не можу пробачити собі, що Олександра Стешенка, тодішнього колегу по його нетривалій роботі в «Комсомольці Запоріжжя», не зміг розгледіти як слід. «Як слід…» М’яко сказано. Я не розумів його так, як розуміти був зобов’язаний. Ми сиділи в одному кабінеті, під номером 512, на п’ятому поверсі Будинку преси, в обідню перерву бавилися пивом, після роботи ввечері дозволяли собі й дещо міцніше; отож, моє ставлення до Сашка здебільшого визначалося тим, що він часто запізнювався на роботу, і з таким же запізненням (та ще й незграбно притамованою неохотою) готував свої газетні матеріали до друку, і не вистачало мені таланту розгледіти, ХТО САМЕ сидить поруч зі мною. Так, я чув, що Олександр Стешенко -- недовчений філолог, член Спілки письменників -- пише вірші, але не переймався, ЯКИМИ САМЕ!

Весну люблю за мускули,
В яких живуть громи!
Ви чуєте, як хруснули
Ключиці у зими!
І крига
кригу
крилами
На берег вигорта,
Зі щучими ікринами
Каміння виверта.
Весну люблю за дерево
З зіницями бруньок.
За молоді артерії
Думок.
За сплески, що на обрії
Роняють журавлі,
За теплу ораторію
Пробудження землі.

… Весну люблю за мускули,
В яких живуть громи!

Не відав тоді я, що мука не написати протягом тижня жодного рядка, то -- пів-муки, можливо, навіть чверть, а справжня мука – написати щось варте уваги, а люди не знають про нього анічогісінько: одні через глухоту свою, інші через небажання знати, а треті просто зумисне відмовчуються.
Незабутній Стех… Уявляю, як глузував він із мене мовчки, яким дрібним і геть несуттєвим видавався я йому зі своїми зауваженнями, а надто коли під чаркою, освідчуючись у своєму коханні до чарівного Острова, не помічав не меншої – а може, й більшої! -- закоханості іншої людини, до того ж, тієї, що сидить поруч із тобою!..
Я знав, ні, я лише чув, що Сашко Стешенко – непоганий поет, проте не виділяв його поміж інших запорізьких поетів. Для мене тоді всі вони -- Микола Лиходід, Анатолій Рекубрацький, Олександр Шостак, Григорій Лютий, Олександр Абліцов, навіть Геннадій Літневський, який хоча й стояв поруч із ними, але своєю якось епізодичною приурбанізованістю трішки відрізнявся, -- видавалися на один копил. Тепер переконаний: те було через поверховість мого сприйняття, через недостатню зацікавленість. А поверховість і недостатність від того, що всі щойно названі поети писали українською. Ось як глибоко завинив я перед рідною мовою: орієнтуючись на повсємєстний общєпонятний, фактично ігнорував своє. Стосовно ж Сашка Стешенка, то перед ним завинив найбільше: готуючи книжку «Стежка на Хортиці» (2004), яку присвятив поетам, у чиїх віршах тою чи іншою мірою присутня тема найбільшого острова на Дніпрі, я геть забув про оцей, не можу навіть висловитися, який саме! -- за незбагненною силою і глибиною проникнення в душу -- вірш…

Мені до тебе хочеться,
Туди, де під автобусом
Прокручується Хортиця
Зеленощоким глобусом.
Мені побачить хочеться
Густу зорю над скелями
І жолудеву Хортицю
з козачками веселими.
Побачити, як горнеться
До тебе хвиля з леготом.
Як горнеться
до Хортиці
Дніпро бувалим легінем.
Як над мостом
розслаблені
Вітри шугають з чайками,
Як вибігають яблуні
Мене стрічать дівчатками.
І хочеться, і хочеться –
Зупинки не діждатися –
По дідовій по Хортиці
В автобусі гойдатися.
Славетна земле хортицька –
Вишнева, яблунева ти!
В тобі, мов риба в неводі,
Душа моя тріпочеться.
…Асфальтом сонце котиться,
І пружно під автобусом
Прокручується Хортиця
Зеленощоким глобусом.
………………………………………………………………………………………………………………………….
…Запізніло визрівав я, примірюючись до літературного середовища. Усе ввижалося, якщо не відверто рожевим, то, принаймні, неспростовно світлим. Либонь, давалося взнаки незнищенне з дитинства зачудування і книжкою, і тим, хто її витворив. Звісно, майстер слова був і залишався людиною, але тільки стосовно плоті та крові. Цим його звичайність вичерпувалася, бо далі мені уявлялися особистості й незвичайні, й надзвичайні. У всьому. Геній і лиходійство для мене завжди були речами несумісними. Скільки довелося прочитати похмурих свідчень про непрості взаємини «геніїв-лиходіїв» і «лиходіїв-геніїв», скільки солодких ілюзій розпорошилося через це, скільки болю завдали гіркі одкровення, але я тримався. Навіть екстравагантне зауваження Євгєнія Євтушенко, що «спорт, незважаючи на всі махінації та бруд, взагалі-то значно чистіша річ, аніж література», пояснив позерством, пересиченого загальною увагою до поета. Збагнув УСЕ лише тоді, коли надибав у Володимира Базилевського – у нашого, українського, та ще й степового письменника – таке: «Літературне середовище жорстоке. Часто говоримо про милосердя, про любов до ближнього, виносячи ці поняття за межі професійного кола. Свідомо забуваємо, що письменницька професія одна з найтрагічніших, бо стоїть на аскезі самозречення».
…………………………………………………………………………………………………
…Цілком можливе пересічне, міщанське, жлобське і т.д. запитання: що дало мені членство в НСПУ? Насамперед, глибоке моральне задоволення. Окрім того… Ще одне, аж ніяк не мілке моральне задоволення. А на додаток… Ще кілька такого ж гатунку моральних задоволень. Та – десятиденне перебування в Будинку творчості в Коктебелі восени 2008 року. А ще можна начебто поправити здоров’я у спеціальній письменницькій поліклініці, проте в Запоріжжі такої нема, їхати аж до Києва, щоб там за пільговою ціною та ще й із граничною увагою й повагою до тебе вирвали зуба чи поставили клізму… І все ж один пункт із того Статуту має зміцнювати дух майстрів красного слова: «Основною метою діяльності НСПУ є сприяння професійній діяльності письменників України, захист їхніх авторських та громадянських прав; відстоювання честі, гідності, доброго імені літератора, охорона його творчих і соціальних інтересів, його творчої спадщини у державних органах, громадських організаціях, а також у судах; боротьба з утисками творчої свободи письменників, проти переслідування їх за політичні, національні, релігійні переконання, за дотримання тих чи інших творчих, естетичних принципів». Не знаю, що і як було і є в інших «очленених» побратимів по перу, а от дечим із власного досвіду з цього приводу охоче поділюся. Тільки трохи пізніше.
А зараз без жодних претензій до нинішньої суспільної ваги НСПУ, скажу, як вона (щоправда, без визначення «Національна») котирувалася за совіцьких часів.
Усі пільги, якими користувалися члени СПУ тоді, перераховувати не буду, назву три, на мій погляд, якщо й не головні, то вельми істотні. Перша: штатний письменник мав право на додаткову житлову площу (для робочого кабінету); друга: значні переваги при нарахуванні гонорару за видання книжки. Скажімо, якщо рядовий автор отримував від дев’яноста до ста двадцяти рублів за один друкований аркуш (двадцять дві машинописних сторінки рукопису), то прийнятий до спілки – від ста п’ятдесяти і вище, здається, десь до п’́ятисот рублів (у залежності від рівня видавництва). Третє: член СПУ міг ніде не працювати, і його не лише не притягали до відповідальності за тунеядство, а й нараховували трудовий стаж! А на що ж жити? Офіційний радянський письменник забезпезпечувався тим, що сьогодні назвали б мінімальним прожитковим мінімумом: він упродовж року міг здійснити сто публічних виступів. Кожен виступ, який ретельно фіксувався відповідною офіційною путівкою, -- п’ятнадцять рублів. Множимо п’ятнадцять на сто… Тисяча п’ятсот. Ділимо тисячу п’ятсот на дванадцять місяців… Сто двадцять п’ять. Тобто – сто двадцять п’ять рублів. З огляду на те, що рядовий робітник, працюючи на підприємтві (!) тоді в середньому отримував сто десять-сто п’ятдесят рублів, --це вельми і вельми!.. А ще ж гонорари за газетні та журнальні публікації, за видання своїх книжок, зрештою, можна було додатково влаштуватися десь на будь-яку роботу. Звісно, сто виступів на рік – це не так і мало, і виконати цю норму було не так і просто. Отож, при кожному обласному відділенні СПУ на офіційній ставці працювала людина, яка й займалася організацією письменницьких виступів. Залишалося… Що? Правильно, – не спати. І хто не спав понад норму, той почувався непогано.
Нинішній повноправний член Національної спілки письменників України – якщо він ніде не працює й не обіймає якусь відповідальну посаду в керівництві НСПУ – голий, як церковна миша. Та ще й незахищений з усіх боків. Значно обізнаніший Володимир Базилевський висловлюється прозоріше: «Письменицька Спілка не здатна виконувати своє пряме призначення – бути опорою письменнику у його тяжкій виснажливій праці. Вона стала джерелом маніпуляцій для утримування чи й збагачення спілчанських чиновників». Смілива думка, через що трохи далі спробую не лише підкріпити її фактами, а й назвати дещо з причин. Але я знову забіг наперед…
…………………………………………………………………………………………………
…Оскільки видавець мав повернути собі кошти, витрачені на видання мого «Віщого Степу» (а також дещо й заробити), то слід негайно розгортати пропагандистсько-рекламно-презентаційний процес. Звідки почнемо? Звісно, зі столиці! Отож, у другій половині квітня їду до Києва.
Кілька днів сиджу на телефоні: дзвоню знайомим і не зовсім знайомим письменникам, науковцям, краєзнавцям. 23 квітня 2004 року – презентація в Будинку письменників НСПУ. Конференц-зала на другому поверсі за кількістю стільців розрахована десь осіб на вісімдесят із гаком, а нас десь під 17 годину зійшлося близько сотні. Разом із додатковими стільцями до зали вносять пачки «Віщого Степу» – Валерій Пістунов щойно привіз легковиком із Запоріжжя, як кажуть, прямо від друкарського верстата. Тремтячими від хвилювання руками розриваю пачки, і кілька десятків примірників книжки відразу розлітаються по залу. Пожвавлення, вигуки захоплення, бо книжка зовні виглядає доволі солідно. Тодішній голова НСПУ, а за сумісництвом ще й народний депутат Володимир Яворівський, присів на стілець, уважно гортає книжку… За якусь хвилину схоплюється, рвучко підходить до мене:
– Костю, – мовить збуджено, – давай передамо кілька примірників Віктору Ющенку! (Віктор Андрійович тоді саме намірявся в гаранти).
Я не проти, але неймовірно жаль книжки. По-перше, сумнівно, що месія знайде час, аби прочитати її; по-друге, книжок привезли небагато, а людей ондечки скільки! Є й по-третє: єйфорія єйфорією, та не слід забувати, що видавець прибув до Києва власним коштом, тим же робом видав він і мій «Степ», отож, не завадило б книжку не дарувати, а продавати. Хіба в надії нації не знайдеться серед кишенькових гривень якоїсь сотні-півтори! Га, Володимире Олександровичу?
Звісно, пан Яворівський про це не думає, тож я йому нічого такого й не кажу, натомість брешу найнахабнішим чином:
– Володю, Ющенку я вже передав три примірники…
«Володя» якось так дивно на мене глянув, щось зважив, буркнув «ну, добре» і знову присів разом зі «Степом» на стілець.
Кинулися невдовзі з дружиною збирати книжки, і сімох примірників не дорахувалися…
Та хіба це важливо? Хіба це варто того, що в головному письменницькому будинку України, за кільканадцять кроків від президентської резиденції, вперше зібрався цвіт вітчизняної археології! Що серед присутніх були вдова незабутнього Бориса Мозолевського, родичі легендарного Василя Бідзілі (на жаль, помер за два роки перед тим), і знову ж таки – учасники Запорізької археологічної експедиції Інституту археології АН УРСР (згодом НАН України) усіх поколінь!
Які були виступи! Яка атмосфера була в залі! Як уміло диригував і виступами, і атмосферою ведучий Василь Федина (колишній диктор Запорізького обласного радіо)! Багаторічний керівник експедиції, завідувач відділу енеоліту-бронзи Інституту археології НАН України доктор історичних наук професор Віталій Отрощенко тоді сказав…
……………………………………………………………………………………………………...
…Словом, блискучим був початок. Таким же, за логікою розгортання подій, мало бути й продовження, проте…
…ми поверталися в Запоріжжя…
До Запоріжжя ми поверталися, визначення якого «козацька столиця» звучить, як знущання над світлою пам’яттю січових лицарів…
……………………………………………………………………………………………………..


…З настанням незалежності, українська книжка стала ледь не першою жертвою так званих ринкових відносин. Благодатним степовими, лісостеповими й лісовими просторами почала стрімко розповзатися пошесть приватизації; лише рука людини несповна розуму чи відвертого злодія могла кинути їй на поталу систему видання вітчизняних книжок, нібито, відпускаючи у «вільне плавання», фактично ж жбурляючи її в неконтрольовану безодню захланності й зажерливості. Необачність? Колись я схилявся до цієї думки, а нині заперечую ка-те-го-рич-но. Все стало наслідком спланованої акції в Кремлі за мовчазного невтручання наших рідних високопосадовців. Почалося відразу за президенства Леоніда Макаровича, небувалих розмірів досягло за Леоніда Даниловича, розкошувало за Віктора Андрійовича, підбило трагічні підсумки та досягло кінцевої руйнівної фази за Віктора Федоровича. Зміниться становище на краще за Петра Олексійовича? Особисто мене з цього приводу беруть великі сумніви.
Не можна було кидати рідну книжку напризволяще!
Національно ще як слід не усвідомлена, етнічно нестійка, фактично ще бездержавна держава, Україна не повинна була, заради свого збереження, заради розвитку й могутності кидати книговидавництво на відкуп жорстокому, космополітичному ринку, бо вітчизняна книжка, Рідне Слово – це товар не лише гуманітарного, а й украй важливого стратегічного характеру і значення. Держава ще тривалий час повинна була залишати книжкову справу за собою. Ні, не для «услади борзописцєв», а заради свого збереження і зміцнення, і про це далі скажу докладніше.
Саме держава повинна фінансувати видання (даруйте за канцеляризми) державостверджувального, державотворчого спрямування: насамперед художні твори історичної, патріотичної тематики, такого ж змісту публіцистичні розвідки тощо. Хто визначатиме саме такий характер і зміст рукописів? Спеціальні експертні групи відомих письменників, критиків, літературознавців. До речі, за донезалежних часів видавництва приймали до друку лише рукописи з кількома обов’язковими грунтовними рецензіями знаних фахівців, які або ж рекомендували твори претендентів до видання, або ж рішуче відхиляли. А тепер? Будь-яке видавництво (а їх стільки розплодилося!) з розкритими обіймами готове взяти до друку від будь-кого і будь-що, аби лиш заплатили. Класичним у цьому відношенні є діяльність, вельми успішного харківського видавництва «Фоліо». На стадії реєстрації, обіцяючи у своїх статутних документах видавати і пропагувати саме українську книжку, ця структура піддала сумніву, що робитиме вона все саме так, уже однією своєю назвою. Що то воно є фоліо? Із яких забугрівських далей прителіпалося? А ще ж є в нас усілякі «аверси», «ваклери», «віва-принти», «грані-т», «дж.дж.», «нью-тайми», «одекси плюси», «прайми» та всілякі інші «хайми»… І як розрадливо, водночас і ВЕЛИЧНО (хоча й самотньо…) виглядають на щойно наведеному словотлі «Пороги», «Рута», «Оберіг», «Смолоскип», «Ярославів Вал», «Скіф», «Український пріорітет»! Але вони в меншості. Є серед них і «Хортиця», але вона у Львові, у той час як у «славному козацькому» місті її представляє якийсь загадковий «ЛІПС»…
……………………………………………………………………………………………………
… Позачерговий, ІV, з’їзд письменників 2004 року… Після того, як він закінчиться урочистою ходою Хрещатиком до пам’ятника Тарасові Шевченку, невдовзі його назвуть звитяжним. Саме таким він, либонь, і був. Бо ми, 967 членів НСПУ (із 1672, що складали тоді весь український літературний гурт), уранці 28 лютого дійсно прибули з різних куточків України не рятувати нашого очільника – Володимира Яворівського, – а захищати честь письменницького братства. Різні тоді чутки снувалися й навколо нашої Спілки, і навколо її керівника. Казали, що «не то письменника, не то політика» давно вже час міняти, бо він не просто зазнався й літературні справи пустив на самоплив, а потонув у корупції, гендлює спілчанським майном і т.д., й т.п., і, гадаю, не все у тих звинуваченнях було наклепом.
Проблеми у Спілці назрівали давно, з першого року незалежності, але наводити лад у нашому гурті треба було за власною ініціативою і нам самим. Не відаю достеменно, як починалося у столиці та в інших областях, а до нас за кілька місяців до позачергового з’їзду в Києві на поспіхом скликані збори прибув заступник голови облдержадміністрації, колишній другий секретар Запорізького обкому комсомолу А.Стрюк. Без вступу, хоча й вельми ввічливо, Анатолій Іванович порекомендував нам переобрати свого київського очільника, Володимира Яворівського, а за це пообіцяв від адміністрації виділити гроші на видання книжок, а ще – встановити, нарешті, в Запоріжжі пам’ятник Тарасові Шевченку.
Правда, зворушливо, чи не так, шановний читачу? Не пам’ятаю, як саме воно чинилося за регламентом, але тоді ж учасники нелегітимних зборів і проголосували: хто «за» негайне проведення альтернативного письменницького з’їзду, щоб змістити з посади Яворівського, а хто «проти». Не можу згадати, скільки саме нас зумів згукати на те збіговисько наш запорізький письменницький очільник Григорій Лютий, але більшість висловилася «проти». Співвідношення було десь таким: 40х60. Не казатиму, хто і як «голосував», особисто ж я опинився серед протестної більшості. Мало того, оскільки Лютий поводився, щонайменше, гранично нейтрально і вельми нервував, то я й виступив. Насамперед, запитав у пана-товариша Стрюка, з якої-такої біди прийшов він на наші збори, а вже тоді поцікавився, чи не вважає пан чиновник свою пропозицію, м’яко кажучи, несподіваною. Навдивовижу, Анатолій Іванович не обурився, щось незграбно спробував пояснити, ми його вислухали, на тому й розійшлися.
А невдовзі, наприкінці жовтня, у Конче-Озерній під Києвом все ж таки відбулося (одні це збіговисько називали зборами, інші з’їздом) альтернативне зібрання значної групи письменників, на якій Володимира Яворівського, звісно, за його відсутності, зняли з посади голови НСПУ, натомість обравши Наталю Околітенко. Деякі ЗМІ зловтішалися, що «в украінскіх пісьмєнніков» настало двовладдя, але тривало воно недовго, позаяк у всіх заколотів доля завжди одна.
Тож і думалося: до чого тут офіційна влада? А ще, коли дізналися, як і ким готувався і як проходив розкольницький з’їзд у Конче-Озерній, як звозили туди делегатів, хто, як і чим їх там годував, то останні сумніви щодо того, буцімто ініціатива виповзла з медведчуківського барлогу на Банковій (поруч із Будинком письменників), різко відпали. Однозначно: влада хотіла усунути від керівництва НСПУ популярного політика від опозиційного БЮТу В.Яворівського, поставивши натомість свого, слухняного. Звісно, на той час наша Спілка, як не гірко в цьому зізнаватися, вже не мала такого авторитету, яким був він у неї, скажімо, в часи створення Руху, та все ж посилання представників тих чи інших політичних сил на підтримку «інженерів людських душ» ще справляло враження на електоральний загал.
Як поводилися в тій ситуації запорізькі «інженери»? Нас тоді нараховувалося більше двох десятків, на зборах за участі А.Стрюка було менше половини, отож…
Голова Запорізького відділення Спілки Григорій Лютий, як на мене, поводився не дуже впевнено. З одного боку він начебто рішуче готовий був ініціювати делегування місцевих письменників на з’їзд заколотників у Кончі-Озерній, а з іншого – не підтримував ідею його проведення. Все дуже нагадувало курку, яка одночасно відкладає яєчка у два кошики. Про всяк випадок, так би мовити. Певною мірою це пояснювалося особливостями вдачі Григорія Івановича, що дозволяло й дозволяє йому сповідувати і на практиці втілювати принцип активного співробітництва з офіційною владою, доказом чого були й залишаються тісні зв’язки пана Лютого з (як сказано у «Вікіпедії») «промышленным, научным, общественным и политическим деятелем Украины, Героем Украины, народным депутатом Украины 5-го, 6-го и 7-го созывов, почетным президентом предприятия «Мотор Сич», а якщо коротко -- українським патріотом запорізького розливу – Вячеславом Алєксандровічєм Богуслаєвим. Про особливості й наслідки того зв’язку – дещо пізніше, а зараз повинен сказати, що не без впливу «роздумів і хитань» запорізького літературного керманича до Кончі-Озерної все ж таки їздив гуртець запорізьких літераторів. Не називатиму всіх поіменно, бо згодом вони нібито покаялися, сам же Лютий про цю вилазку в газеті «Подробности» (№11/11од 18.03.2004 р.) спробував сказати так: «…нас на той з’їзд ніхто не запрошував, делегатів ми не висували, а наші колеги, які туди поїхали, їхали зовсім на інший захід й навіть не підозрювали, що вони будуть брати участь у з’їзді. Повернулися вони обурені й розгублені подіями». Далі – більше: «… не можна, не спитавши згоди загалу письменників, членів Спілки, за підтримки невеличкої групи людей робити перевороти…»
(А за згоди робити перевороти, виходить, можна…)
…………………………………………………………………………………….
…Після того епохального з’їзду-зборів просто неба, а надто після всього, що їм передувало, як би мав учиняти головний письменницький керманич? Слід було глибоко все осмислити, зробити висновки, врахувати всі зауваження-закиди-претензії на свою адресу і взятися до справи. Та, мабуть, не з такої плеяди керівників Володимир Олександрович. Четвертий рік пішов (станом на все той же 2004-й), як він «керманить» Спілкою, а змін на краще жодних. Мало того, чутки, які у вигляді конкретних фактів усе частіше стали просочуватися на шпальти різних газет, свідчили, що корупція у творчій Спілці (!) посилюється, щось не те відповідальні особи роблять зі спілчанським майном, міцніє волюнтаризм «керманича» і т.д.
Так хто ж він, Володимир Яворівський? Оскільки десять літ (2001-2011) керманив чоловік Національною спілкою письменників України, паралельно парламентарствуючи у Верховній Раді, то сказати про нього треба більше. Проте не вичерпно – це мені не до снаги – поділюся виключно особистими враженнями. А започаткувалися вони через книжечку «А яблука падають…» Запізно потрапила до рук ця повість у новелах, уже кілька років п’ятнадцятитисячним накладом тріумфально мандрувала вона по читацьких просторах, а я ото тільки сподобився. І був у захваті, кажу про це щиро.

«Жінка зіщулилась, зчахла, здрібніла. «Бити не буде – ніколи в житті не бив. Кричить, щоб переляк сховати. І по всьому видно, дуже перелякався». Стояла під його лайкою, мов під водоспадом. Шукала щілинки в його гніві, щоб загнати в неї якийсь жартик – це часто допомагало. Тоді він виймав кисет з тютюном і виходив долаюватись, але то вже було для сусідів, що непомітно визирали з вишняків».

Мене, русскоговорящєго, начебто українського, неофіта тоді все вразило: мова, стиль, незаяложена, стримана, але глибока образність.

«Теклівка зачепилася могилами за землю, а хрестами за небо. Так і захрясла в шпарині поміж землею і небом, як бабине Ксенине життя між хлівом і хатою, між Йосипом і коровою».

Коли так уже кортить дізнатися, хто ж він, отой, що написав оте, що так полум’яно кличе до отого, не варто копирсатися ні в його автобіографії, ні тим паче в біографії. Бо перша, написана самим, може бути занадто суб’єктивною, друга ж, створена іншими, – невиправдано тенденційною. Читаймо твори письменника, так би мовити, у чистому вигляді. Там він увесь. Банальна істина, але нікуди від неї не подінешся.

«Минав день, і поволі, з глибин неба, вилазили на поверхню зорі і дихали, й кричали од радості. І ходила поміж нами трьома Леська в голубому купальнику, і ходили ми втрьох, здивовані і лагідні, і вже ми не ходили, а освітлено оберталися навколо неї, як супутники, і вже ми не обертались навколо неї, а плавали у цьому травневому вечорі без мети і зусиль».

Не замислювалися, чому так часто цитують Василя Стуса, отам, де він говорить про «бездарних яворівських», і зовсім не згадують Павла Загребельного, який сказав, що Яворівський «розполовинений, розчахнутий між добром і злом, щастям і лихом, славою і ганьбою, красою і звиродненістю – цей блискучий український прозаїк із своїм словом завжди там, де біль і гнів його народу»?
Переконаний: зовсім іншим було б…

…………………………………………………………………………………………………….

… Всюди – свої. Нехай не за конкретним родом занять, не так навіть за ідеологічними вподобаннями, як за ментальністю. Решта – нові, прогресивні, нічим не заплямовані і ні в чому не замішані – відкидалися й відкидаються. Рішуче, без жодних вагань. Не називатиму незмінних – читач сам їх бачить на екрані телевізора ледь не щодня. Їх видно з новітніх нагород (серед яких звання Героя України перетворилося на банальну розмінну монету), поруч із якими – радянські ордени й медалі. Видно із сучасних лауреатських звань і посад – то посли, то посланники, то президентські помічники-радники, то навіть члени уряду, – а також по космічних розмірів гонорарах, які вони отримували за свої панегірики «во славу КПСС». Що тоді були в фаворі, що тепер. А країна… Вона аж нічогісінько не має від того їхнього досвіду! І якби ж тільки це! Держава жорстоко потерпає від них. Саме – від них.
Грішним ділом думається, що між ними усіма існує давня й непорушна домовленість-угода: своїх, до якого б умовного табору (партії) вони не належали, ні за що не здавати, чужим нічим не поступатися. Не називатиму незамінних і незмінних, а от бодай кількох із тих, хто не вписався, згадаю…
Де сьогодні Вадим Гетьман? Куди подівся Олександр Ємець? Кому заважав Анатолій Єрмак? Що сталося з В’ячеславом Чорноволом? З цими розправилися фізично, а скільком великодушно дозволено жити й далі, але в тому, що у нас називають ростом, утвердженням з відповідним наповненням цих термінів, їм відмовлено. Ка-те-го-рич-но. І – назавжди! Ще й з тавром незручних, зарозумілих, некерованих.
Цікава це тема, захоплюючим обіцяє бути дослідження проблеми хто є хто у нас на сцені й під нею, але поточна моя розповідь про інше. Отож, і питаю: чим гірший Володимир Олександрович Яворівський від тих, кого не потопити ніколи й ні за яких обставин!
1989 року з головою пірнув у політику? І правильно зробив. Як на мене…

Поэтом можешь ты не быть,
Но гражданином быть обязан.

Даруйте за банальність, підкріплену віршованими рядками, дорогі читачі, і погляньте на проблему серйозно. Хіба заперечуватимете, коли скажу, що від Гомера й до Аполлінера писано й переписано геть усе? Все досліджено й передосліджено, а в характері людини… Правильно, бодай одним ганджом не поменшало. Так, може, досить писати? А засукати рукави й рішуче втілювати в життя істини, які з таким натхненням…
Боронь Боже, до такої заземленої максими я не закликаю в жодному разі! Хіба тихенько натякну, що нині у нас, в Україні, на 2000 з гакогм рядових громадян припадає по цілому письменникові. Ви уявляєте, що це таке? Гомер був один на всю Елладу, ба навіть на весь античний світ, а тут одразу дві тисячі співців! Не всі однакові? Не всі гідні великого звання спів…
А ви наважтеся про це сказати кожному членові окремо…
І тут уже без тіні іронії зізнаюся, що особисто я з усіх талантів найвище ставлю талант людяності. Ото дійсно талант! А який дефіцитний цей дар! Як сліпуче починає він сяяти, коли уживається в одній особині поруч із талантом творення!..
Правильно вчинили письменники, які на зорі нашої незалежності пішли в політику. Згадаймо, як у далекому 1991-му слухали ми, затамувавши подих, несподівано розкуті виступи Дмитра Павличка, Романа Лубківського, Павла Мовчана, Романа Іваничука, Івана Драча, того ж Володимира Яворівського, і не в якомусь там письменницькому «Енеї» їх проголошували з-під склепіння Верховної Ради лунали вони на всю Україну!
Найчастіше ж на сцені -- Володимир Яворівський…
…………………………………………………………………………………………………
…Кажуть, письменники, віддавшись політиці, як митці невдовзі деградують. Можливо. Знову ж таки, зважаючи на ккд народного обранця, то воно, може, й на краще. Не так видно убогість власних творінь. До того ж, через брак часу кількість таких творінь значно зменшується, що теж дуже важливо задля зміцнення морального здоров’я суспільства.
Про деградацію Володимира Яворівського як українського письменника говорити мені не випадає…
……………………………………………………………………………………………………
…Зважено повівся з третім гарантом нашої Конституції Григорій Клочек у нарисі «Віктор Ющенко, українська політична нація»: «Скажемо зразу: Віктор Ющенко при всій своїй українськості не міг і, вочевидь, ніколи не зможе обрати шлях активної українізації. В умовах, які історично склалися в Україні, йти таким шляхом – це збурювати суспільство, вводити його у стан перманентної конфліктності».Ще ось таке: «Щойно йшлося про тактику, застосовану Ющенком під час президентських виборів. Нам треба піднятися вище і зрозуміти його стратегію творення української політичної нації. Ця стратегія вичитується з його висловлювань і, головне, практичних дій. Проте виникає запитання: а чому вона й досі не озвучена або ним, або ж його командою?»
Погодьмося: за підсумками першої річниці президентства це пролунало вельми достойно. Як також гідну уваги тональність обрав Дмитро Павличко в нарисі «Леонід Кучма» («ЛУ», від 9.11.2006 р.). Забігаючи наперед, скажу, що то безпрецедентний випадок, мабуть, не лише у вітчизняній, а й у світовій публіцистиці. Не знаю, де ще було таке, щоб про людину, яка відпрезидентствувавши два терміни поспіль, небаченою у світі приХватизацією довела країну та її громадян до повного зубожіння; коли фактично «за так» країна відмовилася від ядерної зброї, коли стільки приголомшливого відкрилося у справі про вбивство журналіста Георгія Гонгадзе… Та що там рахувати, перший-ліпший найпересічніший громадянин України скаже вам, чим і як позначилося на нашому житті-бутті десятилітнє кучмування, а…
…………………………………………………………………………………………………….
…До слова, започаткував постсовіцьку традицію вірнопідданських бестселерів Валентин Чемерис «стопудовим страховидлом» у вигляді роману-есе «Президент» (1994), слід вважати, відстрілявшись, таким чином, за своє перебування у радниках Леоніда Кравчука…

……………………………………………………………………………………………………..

…І раптом, за дев’ять місяців після оприлюднення колективного письменницького звернення, знову Володимир Базилевський: «Порошенко обіцяв суспільству новий закон про вибори на пропорційній основі і не дотримав слова. Не без його помочі до Верховної Ради потрапили антиукраїнські «опозиційники» рабиновичі-бойки-шуфричі, депутати мажоратирники». А далі: «Як тільки Порошенко став президентом, Липецька кондитерська фабрика (власність Петра Олексійовича в РФ, – К.С.) запрацювала на повну потужність. Іде війна, гинуть люди, частка ж компанії «Roshen» на російському кондитерському ринку не зменшується». І потім: «Так, олігарх Порошенко переграє президента Порошенка». І ще: «Пародійний (після усіх своїх попередників, – К.С.), на жаль, і Порошенко, де пародія надто після Іловайська і донецького аеропорту теж втрачає ознаки жанру. Пародійність Порошенка в його лякливій обережності. Він старанно фільтрує свої філіппіки. Уникає ризикованих уточнень і лексем. …І не з любові до евфемізмів, а з любові до шоколаду».
Цікаво, як сприйняли автори отого… …Чи бодай щось ворохнулося в їхніх душах? Якщо так, то, сподіваюся, «ворушилося» не почуття злорадства чи досади, а виключно сорому. Одвічна проблема «митець і влада» («поет і цар») має вирішуватися виключно на грунті відсторонення. Лише гідна і здорова (задля збереження фізичного(літера «и») й морального здоров’я) відстань. Історія не знає жодного прикладу, аби якісь там альянси, угоди, меморандуми, кааліції, союзи, приятелювання можновладців із митцями сприяли останнім. У розумінні виключно контактів фізичних осіб, звісно, а не в площині державних і державницьких засад. Помилися? Не на того поставили? А не треба ні на кого ставити! НАМ – не треба. Не маємо права! Лише – на власну совість. Хіба проникливим знавцям людських характерів із Печерських пагорбів це невтямки?. Якщо так – ми не знавці душ. Навіть не «інженери». Прислухаймося до Овідія (даруйте, бо цитую з пам’яті, до того ж, у власному довільному перекладі з російської):

Якщо випало в імперії народитись,
Треба жити у глухій провінції біля моря –
І від цезаря далеко, і від горя…

На завершення свого куценького дослідження української президентіади – вірш поважного Олексія Довгого без жодних ані обережних натяків, ані прямих аналогій:

А цей чоловік, він страшний чоловік,
Він тягне в майбутнє похований вік.
Він лютий на все, що сьогодні живе,
Він все б задушив, що вродилось нове.
А цей чоловік він з юрми Сатани,
Він повен ущерть за минуле вини.
Він покруч від роду, він зрадник в крові,
У нього не мозок, а жовч в голові.
А цей чоловік ще при владі, як тінь
У нього ще буде, ой-ой, поколінь,
У нього ще вийде на всесвіт біда,
І вкриється чорним земля молода.
А цей чоловік, він страшний чоловік,
Його поховає його ж таки вік.
А Час його прах по світах рознесе,
А потім зупиниться й скаже: «Усе!»

Не певен, що Олексій Прокопович бачив перед собою когось персонально, коли писав оці рядки десь років п’ятнадцять-шістнадцять тому. Либонь, то абстрактний образ, який, до речі, не почувається білою вороною у теплій компанії цілком реальних керманичів не лише найвищого рівня, а й середнього і найнищого…
Особисто мені при зображенні тих, хто береться верховодити людьми, вельми імпонує метод а ля базилевський-довгий. Ба, більше! У стосунках митців і владоможців узагалі треба змінити акценти. Яка в біса запопадливість, навпаки! «Поет» у ставленні до «царя» має повне право виявляти милостиву поблажливість (якщо не зверхність). Митець – насамперед, а не гендляр, надто якщо він торгаш-міняйло від політики! Навіть поплескування по плечу не завадить. Чим дужче ім’ярек при посаді нагадує персонажа Олексія Довгого, тим більшим на нього має бути тиск. З усіх боків. У разі успіху – стримана подяка, а за наявності прорахунку – нищівне таврування. Звідки такий разючий контраст? Лише через те, що першого у нас удень зі свічкою не знайдеш, зате другому кінця краю не видно. А за всім – долі мільйонів людей. І митці в перших лавах. Отож, не просити нам приписано Богом, а вимагати; не пропонувати, а наполягати; не чекати, а діяти; не ображатися, а зневажати. Найвищим із людських умінь є здатність створювати із слів речення, як із звуків – мелодію, а з кольорів – картину. Первинним є дух, а не матерія, духовне переважає матеріальне, відтак носіям духовного – служителям муз! – і карти в руки!
А ми їх не вміємо тримати…Слід рівнятися на Льва Толстого, на Віктора Нєкрасова, на Олеся Гончара, на Василя Стуса, на Ліну Костенко. Якщо не талантом, то хоча б характером.
……………………………………………………………………………………………………...

…До мене звернулася рідна «Літературна Україна», замовивши й опублікувавши розлоге інтерв’ю, а згодом – таку ж статтю. Керівництво запорізького письменницького осередку внесло до списку претендентів на видання власної книжки за державний кошт, і незабаром я її видав: збірка новел «Дев’ять молитов у серпні» не лише вийшла небувалим нині накладом в 2700 примірників, а наклад той мені (як виняток, спеціально для Сушка!) дозволили забрати і розпоряджатися ним на власний розсуд.
Не встиг оговтатися від такої честі, як керівництво НСПУ (звісно, з подання свого керманича) зарахувало мене до складу делегації для участі у щорічній письменницькій акції «В сім’ї вольній новій» (Одеса, 20-22 травня 2006 року), присвяченій річниці перепоховання Тараса Шевченка.
Що далі, то частіше задавався питанням: до мене така увага як до письменника чи як до керівника Хортицького заповідника? Мимоволі майже вичерпно відповів Яворівський. В Одесі, підводячи то до якогось місцевого високопосадовця, то до чергового столичного, як казав Володимир Олександрович, «шалено талановитого» художника, кіносценариста, скульптора чи архітектора, пафосно виголошував: «Знайомтесь – губернатор Хортиці». І жодним звуком про мій бодай який-небудь стосунок до літератури. А мене аж підпирали ізсередини і моя збірка замальовок про Хортицю, і книжка про історію острова, і збірка оповідань про диких тварин, і бідолашний «Віщий Степ»! Про «Дев’ять молитов…», півсотні примірників яких я привіз із собою, вже й не кажу. Грішним ділом, у мене тоді почало складатися враження, що керманич НСПУ взагалі «прихопив мене» до Одеси у вигляді такого собі хортицького бренда власного виготовлення і для власного ж іміджу. Що міг додати до того іміджу якийсь там мій провінційний опус, зовсім інша річ – Хортиця!
Що десь саме так воно і є, переконався, коли пізніше в Будинку письменників у Києві, на відкритті виставки живопису Володимир Олександрович, скориставшись паузою, плеснув у долоні і, як завжди в таких випадках, пафосно вигукнув:
– Тихо, товариство, тихо, тихо! А зараз… Налаштуйтеся всі!.. Зараз до слова запрошується губернатор нашої славетної Хо-о-ортиці – …
Їй-Богу, я ледь не застогнав…
Багато дала мені травнева проїздка до Одеси 2006 року. Насамперед, побачив нашу Спілку не лише зблизька, а й ізсередини. Мимохіть відчув її сутність. Нас, гостей, було десь близько сотні. Ядро делегації складали, як заведено вважати, наші провідні письменники, критики, літературознавці, тож неважко уявити, з яким хвилюванням роздавав я свої «Молитви». Звісно, з автографом та ще й із візитівкою між сторінок. Твердо був переконаний, що згодом неодмінно почую відгуки. Не обов’язково у вигляді газетних публікацій (боронь, Боже!), навіть не в формі листів звідусіль (як міг на таке сподіватися!), а через посередництво бодай телефонного дзвінка.
Не дочекався нічого. Якби, дорогі читачі, зараз я вилаштував список наших літературних високодостойників, у чиїх руках опинилися тоді мої «Молитви» і хто й бровою не повів, щоб бодай шепнути щось авторові з цього приводу, ви отетерієте. Бо не повірите, що такі люди можуть бути настільки нестандартно…чуйними.. Тоді я ще не знав: в Одесі мелькнув не виняток, мені відкрилося огидне правило. Так уже воно у нас повелося: ти комусь із маститих чи не дуже вручаєш свою книжку – продукт своєї праці – надто, коли висилаєш поштою, напружено чекаєш реакції, а, як казав Владімір Висоцкій, «в ответ – тишина». Це все одно, як ти ввічливо промовляєш до людини «Доброго дня!», а вона дивиться на тебе, чує і мовчить. ПІДКРЕСЛЕНО мовчить! Скільки разів пізніше я в тім переконуватимуся! Раніше про це якось не думав, а запізніло збагнув, що то перевірений і надзвичайно надійний засіб «нейтралізації конкурентів». Але…
Який особисто з мене конкурент! Живу у провінції, книжки видаються мізерними накладами, та ще й невідомо, що то за книжки. Наприклад, ті ж «Молитви»…
……………………………………………………………………………………………………..
…І все ж серед моїх мимовільних читачів трапилися й такі, що відгукнулися. Зокрема, повідомив про отримання книжки відомий колишній політв’язень, правозахисник Левко Лук’яненко (лист від 30.01.2008 р). А ще – зворотної адреси не було, і підпис нерозбірливий (15.05.2006 р.):
«Вельмишановний Костянтине Івановичу! З великим задоволенням прочитав, ні – «проковтнув» Ваш подарунок «Дев’ять молитов…». Таке враження, що, всупереч зайнятості, звертатимуся до «Хвостіка», а особливо до «Заповіту» чи «Під яблунею» (назви новел, – К.С.), як до відомих «Вогник далеко в степу» або «Три зозулі з поклоном».
Розумію, що будь-яке порівнння, пошук аналогій, співставлення – недоречні, але одні письменники мають хист зачепити душу, інші – ні. Ви маєте. І тому повинні писати, тим більше, що, як казав дяк у геніальної Поетеси: «Велике діло – писані слова!»
Ось – із відгуку лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка, незабутнього Анатолія Бортняка:

«Шановний п.Костянтине! Сердечно дякую за преславний подарунок – «Дев’ять молитов…»! Щоправда, я поки що тільки переглянув цю книжку – сторінка за сторінкою, – відзначивши цікаву композицію, патріотичні мотиви, багату й винахідливу мову… Схвальне враження підкріпилося і читанням – від самого початку, з «Поросячого хвостіка», яке я звісно, доведу до кінця.
А перед цим Вашій книзі (гарне зовнішнє оформлення, завидний наклад!) довелося зо два тижні побути в «епістолярній черзі (у стосові листів, книжок, щедро дарованих мені авторами), яку мені не під силу негайно «ліквідувати».
Щиро бажаю Вам добра й перемоги.
З повагою А.Бортняк. 1 лютого 2008 р, м. Вінниця».

Мені дуже дорогий цей лист, не так своїм змістом, як тим, що час, аби його написати, знайшла дуже хвора людина. Дещо пізніше здоров’я Анатолія Агафоновича значно погіршиться (за рік його не стане), виникне необхідність негайного хірургійного втручання (другого за п’ять літ), яке ефективно могли здійснити начебто тільки запорізькі онкологи. Це була друга половина 2008 року, в запорізькому офіційному середовищі я тоді вже не мав недавньої відомої ваги, оскільки не без участі того ж середовища, опинився у суцільній судовій облозі, тож не зумів допомогти хворому колезі. Мені болісно про це згадувати, і досі щиро жалкую, бо сприяння здавалося таким можливим. Тільки й того, що звернувся до керівництва Запорізького онкодиспансеру, домовився про оперування людини з іншої області та, на жаль, на тому все й зупинилося. Перешкодою на шляху до можливого порятунку стали, насамперед, гроші (16000 гривень), яких у відомого українського письменника не знайшлося. Завадило й ще одне, але, оскільки воно спричинене жорстокістю, замішаною на заздрощах, – інакше розцінити не можу! – одного, з дозволу сказати, колеги, то розкривати цього епізоду не буду.
Вірш Анатолія Бортняка «Янгол-охоронець» із однойменної книжки, подарованої мені у жовтні 2007 року, напрочуд легко вписується у контекст моєї розповіді, але подаю його тут не через це, а з почуття високого обов’язку перед світлою людиною.

На крилатого янгола квота
є у кожного начеб. Невже
і мене та небесна істота
від напасті, від зла береже?

Очі мружачи ніби до сонця,
анікого не бачу, сліпак.
Тож прошу навмання охоронця:
«Бережи, коли справді це так!»

Захищай від гіркої зневіри,
самоїдства їдкої золи,
що в мені, як озонові діри,
виникають коли-не-коли.

А, буває, синію від злості.
То, пильнуючи, янголе, ти
не вагайся – намни мені кості
і тим самим мене захисти.

Невідомо, допоки віднині
ще топтатиму я спориші, –
та надалі боронь від гордині,
а також від лінивства душі.

Відведи від богемної чарки,
хоч із нею я й так не в ладу.
і, звичайно, потрібні припарки –
за словесну бридню та нуду.

Щира правда – життєва основа.
Не дозволь, охоронцю, ні-ні! –
на брехню і на фальш ні півслова,
як колись дозволяв ти мені.

Ти почуй це прохання смиренне.
Якщо вгодно лише небесам,
захищай мене тільки від мене.
З іншим всім я розправлюся сам.


Я зберіг усі кілька листів від Анатолія Агафоновича, і, читаючи їх, укотре переконуюся, що увага однієї людини до іншої – необхідний складник її таланту. У нашому випадку – таланту письменницького. Власне, по-справжньому пропагувати гуманістичні ідеали до снаги лише тому, хто по життю сам гуманіст.
Як і відомий наш письменник, заслужений учитель України із села Тетерів на Київщині, світлої пам’яті Віктор Юхимович Лупейко. Познайомився з ним теж заочно. Залюбки прочитавши книжку есеїв, яку придбав у Києві, одразу знайшов адресу і, як це завжди роблю в таких випадках, відправив авторові вдячного листа. Віктор Юхимович із відповіддю не забарився, отож я надіслав йому «Молитви». Відгук отримав без зволікань.

«1 червня 2010 р. Тетерів
на Київщині
Вітаю шановного Костянтина Івановича та його родину!
Хай у Вас щоденно все буде гаразд! Доброго Вам здоров’я – у першу чергу! Будьте оптимістичні завжди! І на наших вулицях будуть свята! Віриться, у все те найкраще, що перебуває в дорозі до нас! Одержав Вашого щирого й дружнього листа. Вельми вдячний за нього! Розумію Ваші тривоги-болі від того, що ми щоденно бачимо і всотуємо у себе… На жаль, треба перейти нам і через оце все.
Прочитав із цікавістю Вашу прозу – збірник новел-оповідань «Дев’ять молитов…» Спасибі й за цю книжку. Гарна, соковита, образна й тривожна Ваша проза! Спасибі за те, що Ви зливаєтесь у своїх сторінках із болями, якими терзається наш народ, часто-густо не розуміючи, у яку божевільно-спаскуджену епоху доводиться йому, народові, жити й виживати. Всі Ваші речі досконалі, як на мене, бо у кожному оповіданні – цілий роман. Тривожний, розлогий і вражаючий роман із нашого життя. Не хочу виокремлювати особливо якусь річ із книжки, всі дев’ять «молитов»-новел збуджують думку, кличуть до якоїсь дії на користь рідного народу. Читали ми разом із дружиною (Надією Порфирівною): «Електорат», «Світлинку», «Бандерку»… Вона теж високо оцінює ці твори. Ми разом виставляємо Вам найвищу оцінку за багатющу мову новел. Ваші «Молитви…» у мене нині на столі, ще до них буду звертатись.
З повагою– Віктор Л.».
…………………………………………………………………………………………………………………………..

…А сутність нашої Спілки почалася відкриватися мені в Одесі якоюсь розхристаністю письменницької делегації. Ми прибули до «жемчужины у моря» під священним знаком Великого Кобзаря, проте об’єднавчий фактор саме навколо цього не відчувався. Ходили-блукали поодинці або ж купками, зупинялися, щоб попити пива, чи чогось міцнішого, і кожен начебто – сам у собі. Хіба що неоднозначна доповідь Яворівського, побудована, як мені здалося, на… протиставленні Шевченка Гоголеві і проголошена в Театрі опери та балету, могла б стати предметом дискусії. Але не стала. Ніхто про неї після урочистого відкриття заходу й словом не прохопився. Їхав начебто до побратимів по перу, скільки хотілося почути від них у довірчих розмовах, скільки сказати їм, але цього не сталося. Під кінець другого дня «свята» почувався так зле, що раптом захотілося усамітнитися в готельному номері «наодинці з пляшкою» і добряче напитися…
Тоді я вперше відчув, що нас дуже багато. В Україні аж занадто багато офіційно зареєстрованих «інженерів людських душ». Кількість зайвих (бездарних, але напрочуд спритних) не просто зашкалює – в ній загрозливо розчиняється сутність необхідних і достойних (талановитих і делікатних). І саме ядуча атмосфера отієї більшості накриває всіх, саме вона й визначає сьогодні сутність НПСУ, а отже – її авторитет у суспільстві. Ота байдужість нерідко, навмисне підкреслена, -- як до буденних справ, так і до успіхів чи невдач колег, -- то реакція на наявність серед достойних сірої маси нездатних, то своєрідний щит, засторога від посягання на твою особистість. То – навіяне, нав’язане, штучно створеними сумними реаліями письменницького буття.
…………………………………………………………………………………………………….
…Є необхідність повернутися до мого директорства в Хортицькому заповіднику і розповідь про нього подати у формі відкритого листа. Й адресувати послання тодішнім керівникам Національної спілки письменників України, Всеукраїнського товариства «Просвіта», Українского Фонду культури, Комітету Верховної Ради з питань культури і туризму, Товариства зв’язків з українцями за межами України («Україна – Світ») та одному високопоставленому тотдішньому радникові Президента України. Бо писав їм тоді, у гіркому 2007-му, сповнені тривоги листи, але жоден навіть не відповів.
Отож…
……………………………………………………………………………………………………..
…З висоти печерських пагорбів поважним столичним колегам моя діяльність на Хортиці уявлялася тріумфальним маршем (суджу з телефонних відгуків зі столиці та повідомлень у ЗМІ), тож ніхто й слухати не хотів, коли я телефоном або ж у безпосередніх розмовах сповіщав про хмари, які починають збиратися наді мною. Приводом для цього став відомий «конфлікт» між Ющенком і Тимошенко, а глибокою причиною – традиційне небажання запорізької влади мати Хортицю у вигляді повноцінного заповідника. Під мене почали активно копати вже на другому році директорства, у липні 2006 року, і тоді я сказав Яворівському: «Дорогий Володимире Олександровичу, будь ласка, здійсніть на Хортицю такий собі культурологічний десант групою відомих українських письменників, акторів та політиків. Протягом двох-трьох днів ми проведемо на острові відповідні акції з широкою пропагандою через ЗМІ, місцеві владці побачать, яку могутню підтримку має Сушко в Києві, і щонайменше на кілька місяців залишать мене у спокої. А почнуть знову напосідати -- ми знову щось придумаємо»… Бо! Після того як Вітя з Юлею побили глечики, мої акції на посаді гендиректора Хортицького заповідника стали падати.
Ні, темпу робіт не зменшували, навпаки, ми їх нарощували, але я бачив, а ще більше відчував, як почало змінюватися ставлення до мене можновладців.
Не підтримав спілчанський очільник. Кілька разів обіцяв «десант» і не прислав. У травні 2006 року голові Комітету Верховної Ради з питань культури відправила листа група запорізьких учених та громадських діячів із проханянням негайно втрутитися в хортицькі проблеми, щоб зарадити біді.
Ні втручання не було, ні відповіді.
6.06.2007 року відправляю за тією ж адресою листа вже я.
Ні втручання, ні відповіді. Зате у телефонній слухавці постійно чую: «Тримайся, Костю, ми ось-ось приїдемо! Рейтинг у тебе дуже високий, тож ніхто чіпати тебе не посміє».
Але ж – посміли!
……………………………………………………………………………………………………..

…Наприкінці літа 2007 року мав особисту зустріч із Миколою Жулинським, але не як із письменником та літературознавцем, а як із радником Президента України. Наша тепла розмова почалася в кабінеті пана Миколи на Грушевського, а продовжилася на Європейській площі. Облиті нежарким серпневим сонцем, стояли ми біля підземного переходу, чимало хто з перехожих вітався з відомим академіком, через що в товаристві такої людини мені слід було б почувався ледь не на сьомому небі, до того ж він запевняв, що все буде гаразд…
……………………………………………………………………………………………………..

…а невдовзі отримав наказ про звільнення…
……………………………………………………………………………………………………...

…Слід було мерщій їхати до Києва, наймати іншого адвоката, і тільки, було, зібрався в дорогу, як мене одразу викликали в Запорізьку міжрайонну природоохоронну прокуратуру. Там оголосили про відкриття проти мене кримінальної справи. Тут же взяли підписку про невиїзд, так що до Києва податися не зміг. Почав ходити на допити до прокуратури, а тимчасом відкрили ще одну кримінальну справу, потім ще одну.
Ви спитаєте, панове колеги, як я все витримував? Інші люди про це запитували раніше, я їм пояснював, тож зараз скажу й вам: рятувався Словом. Я мерщій сів за письмовий стіл і почав писати роман на документальній основі про своє директорство. Спершу через несподіванний правоохоронний наїзд мене ледь не спіткав глибокий гіпертонічний криз, тиждень провалявся у ліжку під постійним наглядом лікаря, але писати роман не полишав. Після того як наче одужав, було так: зранку в прокуратурі, а після обіду пишу; зранку пишу, а після обіду в прокуратурі… Писав у суботу і в неділю. Часто писав уночі. Я міцно затиснув себе у власних руках разом зі своїм невимовним болем і писав, писав, писав. З моєї квартири на восьмому поверсі видно більше половини Хортиці, лягаючи спати, я дивився у вікно і бажав Острову доброї ночі, прокинувшись, казав незрадливому Дніпровому материкові «доброго ранку». Інколи син вивозив мене автівкою на Острів, де я самотньо блукав найглухішими місцями плавнів, віч-на-віч стрічаючись із лисицями, з козулями, навіть із вепрами, і вони не втікали. Відбігши на десяток-два кроків, звірі завмирали, не зводячи з мене очей. А я стояв, боячись поворухнутися, і дивився на них. Хвилину так тривало, третю, п’яту… Інколи я вголос вимовляв лагідні слова, і наші «менші брати» (про яких, до речі, ми а-ні-чо-гі-сінь-ко не знаємо) мене уважно слухали…До міста повертався зміцнілим і просвітленим, де мене чекали письмовий стіл…
…і слідчі прокуратури. За однією із трьох кримінальних справ мені шили плюндрування старовинних могил, тоді як ми у навколишніх селах з дозволу місцевих властей на покинутих, безгоспних кладовищах, у кущах і чагарниках знаходили козацьці хрести, а частіше їхні уламки, везли їх на Хортицю і там ставили на державний облік. І сьогодні заповідник має одну з найбільших (якщо не найбільшу!) в Україні колекцію кам’яних раритетів. Мої переслідувачі…
…………………………………………………………………………………………………….
…Ви можете збагнути, шановні панове, що коїлося? То не похмурий епізод із далекого тридцять сьомого, тоді за вікном розгортався рік дві тисячі восьмий, переді мною сидів, ледь не на два десятки літ молодший за мене добродій у погонах прокурорського полковника і сталевим поглядом – фізично! – пропікав наскрізь. Знаєте, дорогі колеги, вбивали не самі недостойні слова на твою адресу, а моторошне усвідомлення, що ти нічим не можеш собі зараяти. І НІХТО В УСІЙ КРАЇНІ ТОБІ НІЧИМ НЕ ЗАРАЇТЬ!..
…………………………………………………………………………………………………….
Страшна річ, панове. Судова тяганина для кожного стрес, а для того, хто ні в чому не винен… Ех, краще про це не казати. Почуваєшся у страшній облозі, наче ти опинився в епіцентрі вселенського катаклізму, тож мимоволі спадає на думку, що в такому стані перебувають навколо всі. І раптом виходиш із прокуратури на вулицю, а там – ласкаво сяє сонце, туди-сюди сновигають вулицями авто, ондечки веселі хлопці п’ють пиво, у садочку сміються діти… Це приголомшує! Бо відчуваєш, що тебе в тому світі безтурботності нема. А де ж тоді ти? Он і Хортицю видно, там тобою прокладеними маршрутами ходять туристи, фотографуються біля пам’ятника Українській Писанці, Скіфському Казану на тлі відновлених курганів Скіфського Стану… Усього цього до твого приходу в заповідник не було, зараз воно є, люди втішаються, чого ж ти… За що?
Олександр Довженко писав: «Я спізнав страждання і зрозумів, що вимірюється воно глибиною потрясіння, а не силою зовнішніх обставин».
Збагнули, шановні старші колеги, жахливу істину цих слів? Наші кати розуміють це пречудово.
Рятувався роботою над романом, а ще – віршами поетів, котрих я глибоко поважаю і люблю. Вкотре перечитував Васю Моругу (ще не забули цього чоловіка, що загинув ув автокатастрофі в Румунії 1989 року?):

Історія
Знову думка прозора,
Ніби час відступив
У приборкане вчора
Придніпровських степів.

Гречно дякуєш долі
За смирення і лад,
А душа мимоволі…

…на моєму столі лежала книжечка Миколи Вінграновського…

Де ти, мій товаришочку чалий?
За твоїм і за моїм життям
Ще тоді удвох ми помічали
Глибину життя і майбуття…

Буде тобі сіно, і до сіна,
І земля барвінкова, й поріг,
А мені – дружина Україна,
Сто тривог і тисячу доріг!

… до мене промовляв Льоня Череватенко:

Все, що мала, ти мені дала,
Осене драконового року:
Повний степ сліпучого тепла,
Мовчазних курганів поволоку.

В пам’ятку запали кураї,
Кипень тихих хмарних еволюцій
Падолисту шамотіння, і –
Дощ: він ранком виростав на лутці.

Як синіли полиски озер!
Як злітав скуйовджений посмітнюх!
Як ридав…


……………………………………………………………………………………………………
…Роман «Бентежна Хортиця» – понад 600 сторінок із майже сотнею ілюстрацій – я написав і за власним макетом підготував до друку впродовж трохи більше шести місяців. Два великі уривки у двох номерах поспіль надрукував тижневик «Слово Просвіти». Почав шукати кошти на видання. Перший внесок зробив… академік Петро Тимофійович Тронько, на якого жодним чином я не розраховував. Він згодився подати до книжки передмову, дуже картав мене, що вчасно не повідомив про події в Запоріжжі (а хіба міг я втягувати у круговерть своїх проблем 92-річну людину!), і ось я на порозі кабінету Петра Тимофійовича. Господар підводиться з-за столу. У чорному костюмі, із зіркою Героя Україні на лацкані, блакитна сорочка і темно-сіра краватка. Сутулячись, важко підходить до мене й міцно обнімає. Якими були перші фрази, котрими ми обмінялися, зараз казати не буду, оскільки Петра Тимофійовича вже немає серед нас, я ж одноосібно брати на себе відповідальність за достовірність мовленого не маю права. Скажу лише, що теплі слова несподівано додали сил, і на всю решту свого життя я пройнявся теплом і чуйністю цієї людини.
Після того як ми узгодили текст передмови, Петро Тимофійович спитав: «Скільки гривень треба для видання вашої книжки?» – «Щонайменше тисяч п’ятнадцять». – «Не те, щоб мало, проте не дуже й багато… Скільки ви вже маєте?» – «Поки що – ані копійки». –«Невесело…» – мовив Петро Тимофійович, мовби сам до себе. Підвівся, неспішно підійшов до сейфа і сказав: «Ось зараз, скільки знайду за оцими дверцятами, усі – ваші». А коли дістав ключа, повернувся до мене і мовив, усміхнувшись: «І що це я таке бовкнув? А раптом у мене там сто тисяч!»
У сейфі виявилося значно-значно менше, але Петро Тимофійович усе передав мені. Згодом долучили свій внесок кілька київських учених, у Запоріжжі – колишні підрядники, що зводили за нашими проектами меморіальні об’єкти на Хортиці, дуже допоміг також колишній британець українського походження Пилип Миколайович Тараненко. Одне слово, у грудні 2008-го, трохи більше ніж за рік після мого звільнення, «Бентежна Хортиця» накладом у 700 примірників побачила світ. 19 числа нікопольські видавці привезли весь тираж і занесли мені його аж у квартиру.
Коли видавці поїхали, присів на диван, бо відчув страшенну втому. Боліло все: руки, ноги, спина, а надто – голова. Подумав, що знову починаються гіпертонічні викрутаси, крадькома від дружини дістав тонометр… Аж виявилося: 109 на 65! Такого тиску у мене, гіпертоніка, ніколи досі не було. Тож, нікому нічого не кажучи, сховав тонометр, розкрив «Бентежну Хортицю» на четвертій сторінці, де передмова Петра Тимофійовича:

«У тім, що трапилося, я відчуваю і свою провину, бо не довідався вчасно про бурхливий перебіг подій у місті за порогами. Відтак спокутую свій гріх хоча б цією куценькою передмовою …»
………………………………………………………………………………………………………………………….

…Відклав книжку, поглянув у вікно, за яким розгортається Хортиця і, мимохіть додаючи собі болю, раптом збагнув, що ВОНИ ВСІ елементарно мене здали… Чуєте, панове? Жодного розпачу з мого боку, навіть натяку на нього не було, лише спокійне, глибоке відчуття, що ВОНИ, оті людці, заради свого душевного комфорту і хліба з маслом, усе здадуть. І зараз, власне, не мене, а Хортицю здали. За відповідних обставин, ВОНИ все здаватимуть, і Хортиця – далеко не останній об’єкт у цьому скорботному списку.
Я не оракул, а тому не міг тоді точно спрогнозувати, що наступними за Національним заповідником «Хортиця» будуть Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник (нахабно усунули з посади гендиректора Сергія Кролевця); за ним – Шевченківський Національний заповідник у Каневі (витурили Мар’яна Піняка); далі – Національний заповідник «Софія Київська» (незаконно звільнили Нелю Куковальську). Не міг тоді сказати точно, коли саме (снаги не вистачило), але відчував, що, набивши руку, ВОНИ невдовзі підуть далі, працюючи вже по-крупному, отож здадуть Крим і Донбас. Не міг назвати конкретних об’єктів, але те, що ВОНИ здаватимуть, зраджуватимуть рідну землю, відчував гостро! І, ви, дорогі читачі, пробачте вже мені мою самовпевненість, бо скажу: в усій країні тоді, мабуть, ніхто не бажав ЇМ УСІМ невблаганної люстрації так, як бажав я. УСІМ ЇМ – і компартійним, і комсомольським, а також білялітературним годованцям – у першу чергу. Незважаючи на прояв видатих талантів у галузі «менеджменту» та добирання слів.
На власній шкурі я відчув, які це страшні, які це небезпечні для НЕЗАЛЕЖНОЇ України люди!
Усі ВЧОРАШНІ не здатні працювати на державу. Якими б освіченими чи досвідченими вони не були, симпатичними чи не зовсім, стрункими чи сутулуватими, брюнетами чи блондинами, стриманими чи імпульсивними – КОЛИШНІ на сьогоднішню незалежну державу не працюватимуть ніколи й нізащо, бо, насамперед, поняття не мають, як це робиться. І то ще не головна їхня біда: УСІ ВОНИ геть не розуміють, чому це треба працювати на якусь державу, а не на себе, неповторного!

Частину накладу «Бентежної Хортиці» поширював сам. Спершу у столиці роздав знаним киянам, серед яких – ректор Національного університету імені Т.Г. Шевченка; відомий історик, котрий по каналу Національного радіо відкриває нам очі на невідомі «миті історії»; нардепам демократичного спрямування, зокрема, Анатолію Гриценку, Арсенію Яценюку, Юрію Кармазіну, Юлії Тимошенко, Оксані Білозір, Тарасові Чорноволу, Петру Порошенку, Ірині Геращенко; далі – заступникові міністра закордонних справ Костянтинові Огризку (зазнайомився з ним, працюючи на Хортиці) і т.д., й і.п. У кожному примірнику книжки – моя візитівка, але не відгукнувся ніхто.
І все ж «Бентежна Хортиця» мала певний резонанс.
Леонід Череватенко, поет, перекладач, лауреат Національної премії ім. Т.Г.Шевченка (Київ): «Роман-застереження «Бентежна Хортиця» – це сенсаційний твір, що спонукає до перевороту не лише у вітчизняному літературно-мистецькому світі, а й у громадсько-політичному середовищі».
Любов Голота, поетеса, лауреат Національної премії ім. Т.Г.Шевченка (Київ): «Книжку, несподівано для себе, прочитала на одному диханні: сюжет заворожує, факти вражають, сміливість автора викликає глибоку повагу».
Роман Лубківський, лауреат Національної премії ім.Т.Г.Шевченка (Львів): «Многостраждальна, гранично відверта розповідь. Мужність і правдивість автора допомагають зосередитися на тому, що дороге серцю кожного з нас».
Володимир Гетьман, головний спеціаліст відділу державного управління територіями та об’єктами природного заповідного фонду Міністерства охорони навколишнього середовища, кандидат біологічних наук (Київ): «Давно назріла, чесна і відверта публічна розповідь про те, що коїться в наших знакових заповідниках, і ось у вигляді «Бентежної Хортиці» ми таку розповідь отримали. Велике спасибі авторові за це!»
Богдан Островський, священник РУНВІРИ (Київ): «Бентежна Хортиця» – це рішучий і сміливий прорив крізь завали брехні, підлості і байдужості. Це не лише поклик до високого і світлого, а й особистий приклад служіння істині».
Анатолій Бортняк, поет, лауреат Національної премії імені Т.Г.Шевченка (Вінниця): «Книжка з перших рядків – щира, відверта, безкомпромісна, жертовно мужня, наскрізь українська, до того ж, захоплива своєрідним публіцистичним стилем, влучною іронією, гострим сарказмом, мовною довершністю».
Володимир Ференц, публіцист (Івано-Франківськ): «Читаю «Бентежну Хортицю» і всією душею підтримую автора як надзвичайно активного патріота, яких , все ж таки більше на Східній Україні».
Ганна Токмань, доктор педагогічних наук, кандидат філологічних наук, професор, завідувач кафедри літератури і методики навчання Переяслав-Хмельницького державного педагогічного університету імені Григорія Сковороди: «Ваша книга – це сторінка історії, славна і печальна водночас, як і вся книга існування України. Минуле, яке озивається в сучасному, невідоме майбутнє, яке ми своїми вчинками обираємо нині, а не завтра, тривожать читача «Бентежної Хортиці», спонукають до вибору рішучішої позиції – патріотичної і моральної».
Розгорнутий відгук-рецензію написав доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри загального і слов’янського мовознавства Запорізького національного університету Віктор Чабаненко (земля йому пухом):«Бентежною Хортицею» К.Сушко зробив, фігурально висловлюючись, анатомічний розтин сучасного українського чиновницького організму, нинішньої системи державного управління в центрі (апарат Секретаріату Президента, Кабмін, міністерства, Верховна Рада) й на місцях (обладміністрації та рад різних рівнів). Вимальовується сумна і тривожна картина, особливо у сфері культури. Явища і процеси, що стосуються Хортицького заповідника, типологічно схожі з тими явищами і процесами, які спостерігаємо і в царині кіновиробництва, книгодрукування, інформаційного простору, театру і т.д.».

Тут, шановні панове… дозвольте на деякий час перервати відкритий лист і далі продовжити розповідь у загальному руслі. Точніше, поки що в межах одного епізоду, пов’язаного з Шевченківською премією.
Епізод не вельми приємний, власне, як і все, що кидає не зовсім легку тінь на НСПУ, через що і згадую його тут: може, все ж таки розголос бодай трохи посприяє нашій і творчій вимогливості, і просто людській шляхетності…

Коли це почалося? Улітку 2007 року, коли очільник Запорізького письменницького гурту Григорій Лютий підписав «Обращение представителей творческой интеллигенции…» з проханням (вимогою?) надання російській мові статусу другої державної? Чи пізніше, коли того ж Лютого висунули на здобуття Національної премії імені Т.Г.Шевченка? І не просто висунули на зборах запорізьких письменників, а й (уже в Києві) довели висуванця до статусу номінанта!
Ні, дорогі читачі, я нічого не наплутав і не вигадав, отож додам, що очолював тоді Шевченківський комітет, вже не раз згадуваний академік Микола Жулинський. Ох і напосівся ж на мене наш земляк, поет Павло Вольвач, коли в один із січневих днів 2009 року у приміщенні київського Головпоштамту я передавав йому «Бентежну Хортицю»! «Пане Костянтине, та як ви могли висунути оту людину на таку священну премію! Невже серед письменників Запоріжжя не знайшлося жодної тверезо мислячої людини!» Павло був абсолютно правий. В облозі судової тяганини, якось забув про витівку Лютого, і Вольвач тоді не просто протверезив, а й подвигнув мене до дій. Я ніколи не приховував своєї думки щодо нашого запорізького літературного керманича і як людини, і як керівника, і як поета, казав відверто також про те, як оцінюю його роман-пісню «Маму-Марію», і після розмови з Вольвачем подбав, щоб про мою позицію, стосовно премії дізналася українська громадськість. Що і як воно було, видно із публікації в газеті «Україна молода» від 2.04.2009 року, яку подаю повністю…
…………………………………………………………………………………………………..

…Додавати до сказаного немає чого. Хіба – невеличкий коментар. Насамперед, зауважу, що колега Білокопитов, висловився неточно, сказавши про мою «психологічну несумісність із Лютим». Це зовсім не так: подібних до Григорія Лютого людей я просто глибоко не поважаю. Усі причини називати не буду – аби зрозуміти мене, достатньо уважно прочитати пояснення Григорія Івановича у щойно наведеній газетній публікації. Чого людина важить, навіть за умови наявності у неї певних обдарувань, яскраво свідчить белькотіння про те, що він не посилав…, не думав…, мав зневіру…, такого більше не зроблю…, а надто схлип про перебування за два кроки від самогубства. Це все – поза, викликана безпорадністю людини, котра не має твердих переконань геть ні в чому. Окрім одного: я – невизнаний геній! Цим і визначається стиль поведінки на всіх напрямках. Про самогубство думати я б не радив за жодних обставин, а от добровільно якщо не піти зі Спілки, то, як мінімум, скласти з себе повноваженя керівника обласної організації НСПУ слід було якщо не після підписання горезвісного «Обращения…», то утнувши власне ганебне пояснення в «Україні молодій» – обов’язково. Я, коли прочитав, не повірив своїм очам: невже ти, Грицьку, не розумів, що плетеш? А якщо розумів, як міг опуститися до такого? Нещиро, брехливо, непослідовно, стилістично незграбно. Що ж стосується такого випробуваного й абсолютно безпорадного в усіх випадках посилання на «заздрощі», то воно лише додало кілька штрихів до портрету нашого і підписанта, і номінанта.
Слід було б коментнути і пояснення Миколи Жулинського, та вже…
……………………………………………………………………………………………………..

…Не присудили Лютому найвищу митецьку премію країни, і завадила цьому не моя (про інших не кажу) заздрість, як пан Грицько вважає й досі, а дещо зовсім-зовсім інше. Те, що авторові «Мами-Марії», боюся, не збагнути повік. А жаль. Будь інакше, то й життя в нашому як обласному, так і загальноукраїнському письменницькому товаристві вершилося б інакше. Принаймні, не було б стільки як шуму, так і глуму. Було б більше творчості, справжніх книжок та вищав би авторитет Слова. А так…
Біда з тими преміями та й годі. Мабуть, не я один помітив, що останнім часом (яке виразне, яке багатозначне словосполучення!) на вітчизняних белетристичних манівцях пожвався рух у напрямку до всіляких відзнак, і, зокрема, найголовнішої премії в галузі красного письменства. І вже не якимось там тривіальним здобуттям, не просто намаганням, а відвертим домаганням, таким дряпучим і таким затятим (премія або смерть!), позначаються гарячковиті потуги багатьох здобутників, що мимоволі щулишся в незатишності, питаючи самого себе: і що ж то за пошесть така людей охопила?
Звідки? Чим зумовлена?
Творчою спрагою?
Так пиши собі, чоловіче добрий, в поті чола свого, шукай, а там, дивись, може, щось і знайдеш! Ба ні… Шістдесят дев’ять літ тому Олександр Довженко з цього приводу ось який запис зробив у своєму щоденнику:

«Чого тільки не придумали за останні два десятки років, аби викликати серед людей ретельність, самолюбство, честолюбство. Почесні звання, ордена, медалі, значки, своєрідний почесний загін слави… Нарешті, коли вже не вистачило й сього, а потреба виросла, здавалось, до неба, канцелярії і департаменти духовних продуктів, своєрідні лабораторії слави й її науково-дослідчі інститути винайшли особливу приправу… Почались премії, дважди геройства, почався рекрутський набір в академіки, лауреати… Обсажування їми сотень непотрібних комісій, що однімають у них весь час, заважаючи творити і знати собі ціну і своїм творам, справжню, а не умовно кон’юнктурну.
Звідси друкування недоношених голих ідей, що вилізли з іхніх мізків, що їх породили, ще голими голопуцьками, ще тільки почавшими формуватися».

Отож, учитуєшся слідом за Олександром Петровичем у твори багатьох (а особливо найспритніших!) претендентів, і те, що відкривається, спонукає шукати відповіді на щойно поставлені запитання, які перебувають далеко-далеко за межами власне літературного процесу, бо сотворене й безоглядно запропоноване (і прийняте!!!) на здобуття найвищої митецької відзнаки країни воліє характеризуватися, насамперед, не наявністю чи відсутністю в ньому невловимих метафор та епітетів, а чинниками зовсім іншого гатунку та з іншої, не виключено, мабуть, що й медичної, царини…
На мій погляд, найоригінальніший спосіб будь-що отримати «вожделенную» премію випробував (сам виготовив?) мелітополець…
……………………………………………………………………………………………………...
Між лауреатськими метаннями колег я теж не спав. Звісно, про якусь там премію навіть не мріяв, тут хоча б свої навколохортицькі поневіряння бодай якось врегулювати. Бентежила не стільки тривала прокурорська облога, як усвідомлення своєї вини перед Хортицею. Кажу саме так, попри всі глузливі, а то й зловтішні коментарі з цього приводу, які нерідко прохоплюються то звідти, а то он аж ізвідти. Мене не полишало відчуття, що я сам покинув Острів. Так обнадійливо заходився розчищати столітні завали на священній землі і раптом зник. Відчуття було (воно й досі не полишає) дуже гострим, бо я сприймаю Хортицю як живий організм. Відчуваю всі її болі на тлі куценьких відрізків часу, коли болі наче притлумлюються. Отож, мій роман «Інспектор Хорс» --- не лише про драматичне перебування на посаді керівника заповідника, викладене в художньому варіанті, а й про за долю Острова. Через те й назва: Хорс – ім’я собаки, який разом із охоронцями стеріг священну землю. Дивовижний пес (прожив він усього три з половиною роки…) отримав ім’я від нашого прадавнього бога Сонця – Хорса, і назва унікального Дніпрового материка від того ж імені. Отож, Хортиця -- світлий, сонячний острів.
Сюжет розгортається через авторську розповідь, що переривається монологами собаки – інспектора Хорса…
……………………………………………………………………………………………………...

:
«4.05.2011, Глеваха.
Шановний Костянтине Івановичу!
Зворушили Ви мене своїм «Хорсом». Він у Вас майже людина. Але притягувальніший від людини, яка вироджується на очах. Хорс – то ще й вигадливий сюжетний хід.
Екологічна проблема, Вами порушена, з найгостріших. Так книгу міг написати тільки той, хто знає матеріал з перших рук. Що Пашко – це й Ви, а за Вами Хортиця – очевидність, яка вловлюється відразу ж. Є деталі, яких не вигадати.
Близькі мені у Вашій книзі і роздуми щодо загальнодержавної ситуації.
А ось вразливі місця пов’язані, як на мене, передусім з неорганічністю ведення діалогу. Він у Вас занадто п р а в и л ь н и й, статичний, тому незрідка, даруйте, прісний. Діалог має рухати сюжет чи фабулу… Ще: розмови у книзі надто затягнуті.
Кажу усе це з щирою прихильністю до Вас. Не без прицілу на перспективу: якщо намислите книгу передавати.
Годилося б і ретельно пройтися по тексту редакторським пером.
З повагою В.Базилевський».

Здивувала своєю есемескою колишня моя підлегла за часів роботи головним редактором газети «Запорозька Січ»: «Ваш «Хорс» – диво! Ви письменник, а не літератор. Аня Чуприна».
Доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри загального і слов’янського мовознавства Запорізького національного університету Віктор Чабаненко:

«Своїм романом «Інспектор Хорс» Костянтин Сушко гідно продовжив не такі вже й багаті анімалістичні традиції в літературі, і не лише вітчизняній. Тож забудьмо хуторянську підозріливість, скиньмо машкару недовіри і байдужості і щиро порадіймо, що твір запорізького письменника, лауреата премії імені Івана Франка порушив незатишну самотність «Сіроманця» Миколи Вінграновського, нагадав про «Білого Біма – Чорне Вухо» Гавриїла Троєпольського та навіть ризикнув наблизитися до «Вірного Руслана» Георгія Вадімова і «Плахи» Чингіза Айтматова. Перебільшую? У жодному разі, через що впевнено додаю до вкрай куцого списку ще й «Біле ікло» Джека Лондона!»

Зворушила звістка від удови незабутнього Олеся Терентійовича Гончара. Про «Хорса» Валентина Данилівна дізналася з піблікації у «Слові Просвіти», попросила запорізького професора Віктора Чабаненка, з яким сім’я Гончарів підтримувала давні і дружні стосунки, посприяти у придбанні книжки, то я й підписав примірник, а Віктор Антонович надіслав. Невдовзі, через того ж Віктора Антоновича, я отримав книжку «Берегти світло в душі…», підготовлену Валентиною Данилівною зі щоденникових записів Олеся Гончара. На третій сторінці напис: «Вельмишановний Костянтине Івановичу! Прийміть, будь ласка, в дарунок щойно видану книжку незабутнього Олеся Терентійовича. Дуже вдячні Вам за «Інспектора Хорса» – ми всі читаємо і перечитуємо. Всього Вам найсвітлішого! Від родини Олеся Гончара. 10.10.2011р.» А десь за місяць уже на мою адресу, надійшов коротенький лист від доньки Олеся Терентійовича, Людмили Олександрівни, в якому є згадка й про «Хорса»: «… весь час повертаємося до Вашого «Хорса» – це непересічний, талановитий твір, яких у нас мало».
Одне слово, доля «Хорса» починала складатися нібито щасливо, але на тому все й зупинилося. Ні повідомлення у місцевих ЗМІ, ні виступи автора по телебаченню, ні зустрічі з читачами Запоріжжя, Дніпропетровська, Мелітополя й Нікополя не змогли розширити коло споживачів мого чтива. Омріяний, радісний для багатьох письменників вигук…
…………………………………………………………………………………………………….

… Життя письменника у провінції (та ще й на півдні та південному сході) має як свої недоліки, так і переваги. Недоліки – в обмеженості спілкування, навіть у певній творчій ізоляції, а перевага в тім, що не відаєш виснажливої столичної суєти. Не лише в розумінні урбаністичних принад, а, зокрема, стосовно творчих взаємин. Оті всі столичні письменницькі угруповання-клани, ота вся гризня, чвари-міжусобиці обласного митця напряму не зачіпають (якщо, звісно, він сам не прагне бути в курсі всього), через що загалом зберігає свою (рятівну?) наївність в оцінці як НСПУ загалом, так і кожного колеги зокрема. (Йдеться, насамперед, про сприйняття cущих літературних генералів і маршалів). Звісно, певна частина конфіденційної інформації доходить і «на місця», але загалом вона не відбивається на дещо заідеалізованому сприйнятті письменницьких авторитетів. І то добре? Мабуть. Уділ письменника – писати, а не займатися чварами.
Особисто ж я сприймаю загальноукраїнський письменницький гурт, надто коли став членом НСПУ, лише за творами колег, публікаціями в «Літературній Україні» та в «Слові Просвіти». Вистачало(є) мені того матеріалу? Вважаю, що більше ніж. Наскільки ж об’єктивними стануть деякі мої висновки й коментарі, читач трохи далі переконається сам. Зараз же скажу, що відразу після Шевченківського свята в Одесі моє благоговіння перед нашою Спілкою почало згасати. Неухильно. Насамперед, це визначалося якістю «газети усіх письменників України», точніше, тим, що вона оприлюднює. Потік прозової (переважно) сірятини, стихійно перемішаний з віршованою, іноді так діставав, так заводив, що восени 2010 року, упродовж кількох днів, на одному диханні, я склав цикл римованих присвят, адресованих тим, від кого, на мій погляд, залежить і рівень авторитету Спілки (через кокретних персоналіїв), і якість того, що вона презентує. Хочу підкреслити: мої присвяти в жодному разі не претендують на самодостатні твори, це скоріше – незграбні пародії, навіть не пародії, а заготовки до них. Писав їх зумисне нашвидкуруч: максимум півгодини-година, і присвята готова. Тобто працював так, як, на мій погляд, створюється переважна більшість літературного ширвжитку… Створюючи присвяти, я начебто грався, чим заспокоював себе, чим рятувався від остаточного розчарування в буремній вітчизняній письменницькій дійсності. І зараз…
……………………………………………………………………………………………………

…Вище я вже казав, що здійснити повний аналіз українського літературного життя, бодай за останні 10 років, мені не до снаги, проте деякі висновки щодо окремих його проявів зробити спробую. Чим живуть наші письменники, про що пишуть (точніше, що із написаного друкують), як виглядає літературний процес збоку – все це віддзеркалюється в «Літературній Україні». Неповно віддзеркалюється? А вже як вдається. Погано віддзеркалюється? А чому? Через те що дзеркало тьмяне чи відображати немає чого?
Пишу суб’єктивні нотатки, тож і в оцінці як головної письменницької газети України, так і дечого з того, що випало їй відображати, спиратимуся тільки на особисту думку. А вона в мене не вельми й не вельми… Тому наперед перепрошую, якщо подекуди видаватимуся занадто різким – поблажливості заслуговую вже хоча б через те, що занадто довго мовчав. А то якось стрівся у Нікополі з шанувальниками красного слова, серед яких трапилося відразу аж двоє рядових читачів «ЛУ», і такого від них наслухався! Коротко все, що я почув, зводилося до одного: скажіть, будь ласка, письменники до підготовки і до випуску своєї газети мають бодай якийсь стосунок? А ті, хто готує газету, знають, що, окрім них, її читатиме іще дехто, і в тому гурті траплятимуться люди, котрі не лише добре знають мову, а й мають деякий хист до письма? Звісно, мені було що відповісти, але ж мусив пам’ятати і про честь мундира… І я рятував ту честь, мобілізувавши усі свої жалюгідні дипломатичні чесноти. А коли вечір скінчився, і невдовзі електричкою я повертався до Запоріжжя, то раптом такий сором охопив мене!.. За оту мою незграбну дипломатію, а водночас і за рідну «Літературку». І тоді виникла ідея написати листа, який подаю нижче. Оскільки в ньому чимало думок, підказаних читачами-неписьменниками, то я підготував його у формі послання одного з них. Таку форму ми обрали ще й через те, що письменників, не наближених до письменницької газети, на рідних шпальтах зазвичай не друкують, тож думали, може, сторонньому авторові пощастить…

ТАК ДАЛІ ТВОРИТИ НЕ МОЖНА
Спроба відкритого листа до письменників України
1
Я – не письменник і не просвітянин. Але «Літературну Україну» і «Слово Просвіти» передплачую і читаю уже протягом десяти літ. Чому? Бо саме ці видання вважаю (поки що!) останнім духовним форпостом українства. Щотижня, упродовж шести днів поспіль, в облозі нашого перманентного суспільно-політичного, виробничого, а заодно і побутового безпросвіття напружено живу очікуванням, що ось у п’ятницю чи в суботу отримаю «ЛУ» та «СП» і, занурившись у читання, не лише відчую себе українцем, а відчую саму Україну, як кажуть, від Сяну до Дону, переконаюся, що я не такий уже й самотній, хоча й мешкаю у наскрізь зашовінізованому, закосмополітизованому місті. Це – не перебільшення, саме так і є, бо в каламутному потоці несмаку й сірятини, який по висхідній продукують телеканали, лише через посередництво названих газет можна відчути пульс своєї Вітчизни і тим зігріти своє серце.
Та, на превеликий жаль, останнім часом став відчувати, зокрема, через публікації в «ЛУ», що пульс той усе слабшає і слабшає. Тож сюди й написав. Збирався зробити це давно, та все часу не знаходив, і ось номер від 24 лютого ц.р. посадив мене за письмовий стіл. Почну зі статті «Так далі жити не можна» дуже шанованого нами Юрія Михайловича Мушкетика, одного з патріархів вітчизняної літератури, до того ж, колишнього очільника українського письменницького гурту. Не акцентую на тім, що заголовок, власне, не статті, а такого собі (даруйте) розгорнутого допису делікатно запозичений у відомого амбітного московського ого кінорежисера – то дрібниця (серед уривків прозових творів, а також цілих віршів, які невтомно друкує наша «Літературка», незграбного наслідування, безсоромних запозичень, засмальцьованих штампів та відвертого графоманства хоч греблю гати), зате дозволю собі зауважити: так, вельмишановний Юрію Михайловичу, писати не можна. Принаймні, сьогодні. Слово честі, мені нелегко адресувати ці слова широко відомому авторові талановитих, проникливих романів, зокрема, «Гайдамаки», «Брат на брата», «Яса», але робити це мушу. Там, де йдеться про високе призначення красного слова, а надто – про причини безладу в рідному українському домі, компроміси не лише зайві, а й шкідливі. Тож і питаю, звертаючись до всіх, хто мене зараз читає: на кого розраховані одкровення штибу «зникають рештки інтелігенції», бо «її витискують» і «замовчують», на інтелігенцію «тиснуть», «просто не дають їй жити»? Кого схвилюють нагадування, від яких вже оскома на зубах, що вибори у нас «сфальсифіковано, куплено, отож і владу куплено», бо «вона продажна». Хто розчулиться щемливим спомином про те, що «на світанку доби незалежності я заходив до установ і чув українську мову» (до речі, це не зовсім відповідає дійсності. – В.Ч.)? А тепер? «Усе зникло, зіщулилось, колапсувало». Чому так трапилося, дорогий Юрію Михайловичу? Хто винен? У своїх невеселих, власне, що там – занепадницьких! – розмислах прямої відповіді на це запитання Ви не даєте, натомість упритул підводите читача до наскрізь одіозних постатей, на яких уже, як кажуть, тавро ніде ліпити. І хто ж виставляється на суд праведний? Знову гаспада Затулін, Марков та Лужков? Чи цього разу присоромлюються добродії Колєсніченко, Лєвчєнко, Чєчєтов (це вже ближче до нас)? Боже збав! Праведний гнів спрямовано на Алєксєя Міхайловіча, самодержця московського, свєт, Тишайшого, татуся закадичного друга України Петра І. Правильно! Як кажуть нащадки тих же московитів, «нє в бровь, а в глаз». І це ще не все. Слідом за Тишайшим, до символічного ганебного стовпа припинається «німецька курва і лицемірка» Катерина Друга, і тут знов улучання прямо в «десятку». Дякуємо красно авторові, нарешті, озвучено ім’я цієї хвойди на самодержавному троні, а то все панянки як не Герман, то Богословська, як не Лукаш, то Бондаренко… Набридло товкти воду в ступі, і дуже вчасно виникає поруч із «курвою і лицеміркою» її поплічник граф Румянцев!..
Словом, така собі розминочка перед тим як хвацько пустити воза по добряче второваному і перевіреному шляху, де не те, що мін, а навіть натяку на них давно-давно немає: «укази Валуєвські, Емські, совіцькі (саме – «совіцькі», а не радянські, бо так дошкульніше. – В.Ч.), «закриття українських шкіл»… Приготувався зустріти на цьому украй заїждженому маршруті ще й Андрусівську унію (1667 р.), Люблінську унію (1669 р.), наказ патріарха Іоакима (1677 р.), а також цитатки з «Велесової книги» або ж із кумранських манускриптів, але на «школах» рух той безприкладний раптом спіткала зупинка. Либонь, для того, аби перевести подих від перевантаги, і тут же рушити повз ГУЛАГ, бомбування Грозного та афганську авантюру, мимохідь нагадавши, що наш «світ хитається» й «освинячується». Згодом усе ж таки оповідь дісталася місця, де час підводити риску, зауважуючи, що «так далі жити не можна», але перед цим стурбований автор раптом щиро запитав: «До кого звернутися, кому пожалітися, у кого просити допомоги»?
Не знаю, люб’язний Юрію Михайловичу, не відаю, бо сам ніколи й нікому не жалівся, а користуючись нагодою, дозволю собі звернути Вашу увагу на дещо з того, чого Вашому дописові явно бракує. Добряче дісталося Тишайшому укупі з «Катькою», Румянцевим та Валуєвим – так їм і треба, але, як було б доцільно, коли б Ви – знаний майстер історичних творів – у своєму газетному виступі розширили часові рамки, заодно і список персонажів поповнили! Адже хіба не відгукується у нашому сучасному суспільно-політичному українському вертепі мерзенний вчинок полковника Носа? Не кидає на нього яскраву проекцію відмова Петлюри прийняти від генерала Скоропадського 40-тисячну армію вишколених вояків у розпорядження Центральної Ради? Не вчувається на двадцятому році незалежності у чварах народних депутатів відлуння запеклих суперечок між есерами та есдеками у Директорії? Хіба не в нашу сьогоднішню згуртованість влучив (мимоволі?) «легендарний» Нестор Махно, стріляючи у Миколу Григор’єва? А незгода між Бандерою та Мельником, що супроводжувалася кривавими сутичками? А новітнє (2011 рік!) вшанування Дня злуки, яке наші полум’яні патріоти блискуче відзначили, не згуртувавшись, а РОЗЗОСЕРЕДИВШИСЬ по п’яти різних куточках столиці! Десь у площині цих та інших подій, із неодмінним залученням конкретних імен (батьківщина має знати своїх героїв), і слід вести розмову, аналізуючи причини наших перманентних невдач. АНАЛІЗУВАТИ причини слід, а не безпорадно перераховувати наші нескінченні втрати, лишаючи людей останньої надії на те, що згодом усе влаштується (має влаштуватися!), бо попри все, ми, українці, чогось таки варті.
Здається, де Голль казав, що за умов трагічного стану справ у державі дуже важливо, не випускаючи з поля зору негативний вплив зовнішніх факторів, рішуче розібратися з внутрішніми дестабілізуючими чинниками, власне, з внутрішніми розібратися слід ледь не в першу чергу. Що ж робимо ми? Лаємо Тишайшого та «німецьку курву», до того ж, так самозабутньо, що ось-ось переберемо на себе лаври славетного танцюриста, якому постійно… щось заважає. І це тоді, коли на чолі нашого головного культурологічного відомства країни один за одним опинялися Лариса Хоролець, Іван Дзюба, Богдан Ступка, Оксана Білозір, Ігор Ліховий. Посади віце-прем’єр-міністра з гуманітарних питань обіймали Микола Жулинський (двічі), Микола Томенко, В’ячеслав Кириленко. Справами кіновиробництва відав Іван Драч. Що за люди? Всуціль, так би мовити, наші: демократи, українці, як за походженням, так і за переконаннями, за станом душі. Тож хіба не на їхніх очах впроваджувалися всілякі «Комсомолки», «Известия», «Труды» і прочая, і прочая «на Украине», заполоняючи вітчизняний інформаційний простір шовіністичним мотлохом і, витоптуючи тендітні паростки української духовності? Хіба не за їхньої посадової присутності одна за одною щезали знамениті київські книгарні? Хіба не бачили вони, як і під впливом чого «згинаються» українські літературні часописи, розвалюються видавництва? Бачили, знали, а можливо, навіть (не приведи, Господи!) тихцем, певним чином, долучалися до цього процесу… А ще ж були на нашому державному олімпі (дехто і понині там) такі постаті як…
…………………………………………………………………………………………………………………………

Листа надіслав головному редакторові «ЛУ» Сергієві Козаку, а копії деяким членам редколегії, зокрема, відомому поетові Володимирові Базилевському й не менш відомому критикові та видавцеві Михайлові Слабошпицькому. На додаток хотів послати ще й присвяту самому собі, оскільки встругнув її під впливом щойно викладеного, та вчасно збагнув, що лист підписаний начебто не мною, тож оприлюднюю зараз:

Дике поле
Елегія-ХХ1
Костянтину СУШКУ
Прилип до асфальту зомлілий корсак,
загрібся у щебінь беззубий їжак,
і зирить ховрах сторопіло.
Завмерла рицина, принишкнув ріпак,
в облозі акацій зіщуливсь байрак,
лиш пугач кахикнув несміло.

Чого ж воно все намурмосилось так
і чим прохопився зловісний той знак,
що ладен і час зупинити?
Невже знов ногаєць? А може… кримчак?
Хто грізно шляхи повертає навспак
і стелить в багно оксамити?

Ні, схоже, не видно лихого ніде…
Та страх знавісніло вухами пряде
і боркає волю нахабно!
А може, то кара Господня гряде?
За що? Стане видно, на кого впаде,
і гідність відступить незграбно.

А так все о’кей – розкошує будяк,
під сонцем байдужжя всиха Янчекрак,
й ні сміху тобі, ані суму.
А ген на узвишші безкрилий вітряк
в німім непорушші навіки укляк,
і хтозна, про що його думи.

Листа, звісно, не надрукували, чим іще раз підтвердилася залізна істина, що «ЛУ» дійсно «газета письменників України». Усіх-усіх письменників (і нікого більше!), справді від Сяну до Дону, усіх, а не лише тих, що отаборилися на Печерських пагорбах та неподалік від них. Власне, на таку милість, як оприлюднення листа, я й не розраховував. То вже було б нечуваним посяганням на священну традицію, якою газета стійко захищає свої шпальти не те що від проникнення усіляких статейок та послань підступно неоднозначного змісту, а навіть дописів зарозуміло дискусійного характеру. Спокій і комфорт – над усе! Тож не на друк, насамперед, сподівався, а на те, що всі, дотичні до виготовлення газети, дослухаються до зауважень збоку. Дослухалися? Дещо, схоже, врахували. Зникли вже аж занадто засмальцьовані рубрики, поліпшилася верстка, проте головне лишилося без змін. Аби не зводити наклеп, що «ЛУ» -- своєрідний орган вузького кола осіб, зазначу толерантніше: колектив дописувачів «ЛУ» неприпустимо, -- бо штучно! – обмежений. Щоправда, після переобрання керівництва НСПУ та перепризначення головного ректора газети (листопад-грудень 2014 р.), в часописі намітилася зміна постійних авторів, але про розширення кола дописувачів говорити зарано, бо то могла бути лише «зміна караулу». Словом, поживемо.

…Загалом до «ЛУ» претензій чимало, досить сказати, що майже після кожного числа, мені дзвонять обурені колеги, я дзвоню їм, влаштовуємо таку собі телефонну літучку… А який зиск? Отож, саме під впливом наших нескінченних талантів, які так любить відкривати для нас один дуже енергійний (цитую письменницький довідник) «прозаїк, критик, літературознавець та публіцист» («видавець» чомусь пропущено), сідаю за стіл і починаю затято римувати… Наримувавшись, телефоную одному з колег, питаю:
– Є вільна хвилинка?
– Для тебе завжди є.
– Дякую, то послухай вірш:

Хтивим полиском, гострим колесом
в браму неба в’їжджає день,
і волає не своїм голосом
на узліссі трухлявий пень.

Перехоплено все забродами,
і навергано каменюк,
а над входами і проходами
хижо невід снує павук.

Позамикано, позатулено,
міцно-наглухо всі серця.
Обіцянками геть замулено
упосліджені озерця.

Хижим посвистом, диким реготом
квилять думи мої сумні,
та здіймаються ясним леготом
справи-справоньки весняні.

Та й рішучі ж, гай! Та й високі ж, гей!
Що вже й неба їм не стача.
І глибіє глиб голубих очей,
і міцнішає міць плеча.

-- Ну, як? – питаю.
-- А що це за вірш? – обережно цікавиться колега.
--- Та от в одній збірочці надибав.
-- У чиїй?
-- Тобі так відразу й скажи! Ти краще відповідай, як вірш?
Сам колега римує доволі вправно, чуття до слова має, отож я ледь стримую сміх, чекаючи вердикту, і раптом:
-- Ти знаєш, щось є… Ану, прочитай іще раз!
Читаю ще раз.
-- Занадто іронічно, але на існування право має. Щоправда, на слух так відразу все не схопиш… В одному місці, здається, отам, де «навергано каменюк», наче грубувато…
Ще раз читаю другу строфу.
-- Власне, може бути. Мабуть, у чоловіка такий підхід. Я он бачу -- «живий полиск», «квилять думи»… А от «глибіє глиб» навіть дуже непогано. Так хто ж…
-- Чекай,-- перебиваю. -- Іще забув… Вірш називається «Невблаганність змін». Нормально?
-- Ніі-і-і!.. Фігня! Точно мура! Зовсім не годиться. Як сідло на корові. Так хто ж це?
-- Пізніше скажу. А за консультацію дякую.
Звісно, окрилений, уранці наступного дня пишу ще одного вірша…

Путівець
Через ріки, степи і багниська,
без стежини і без пуття
покотилася пісня неблизько,
але вперто, без вороття.
Безгомінно і беусмішно,
безнадійно і без вагань,
мовби й швидко, а наче неспішно…
Але вперто!..Хоч ляж та й встань.
І підстрибувала, й чвалала,
шкутильгала і рівно йшла,
ніде й сліду не залишала,
хоч землею твердо брела.
З очевидністю сперечалась,
однозначність за щось кляла,
і все сторожко озиралась,
ніби здачу чужу взяла.
Тож догідно степи вгинались,
висихала в річках вода.
І так щедро довкруж встелялись
будячиння і лобода.

Того ж дня видаю третього…

Вибір
Снігом білим, смогом сизим ніч проз ніч
лине думка обважніла назустріч.
Чи впізнає… Чи підійде… Мо’ пождем?
Краще ми її тихенько обійдем!
Зробим вигляд, що ті ми – зовсім не ми,
ми ось щойно повилазили із тьми,
замазюкані, затуркані усі,
але горді, як в сметані карасі.
Ми і так уже замислені ущент,
тож навіщо нам напружуватись ще?

…Хвилюва-а-али-и-ись!.. Та вона не підійшла…
Не впізнала? Ні, причини не знайшла.

Згодом ми з колегою стрілися. Я прихопив із собою кілька роздрукованих віршів власного виготовлення. У кав’ярні, коли сіли за столик, подав один аркушик колезі.
-- Ось вірші, які я читав по телефону.
-- А де ж збірка? Ти ж казав…
-- Спершу прочитай, -- сказав я і пішов замовляти по «сім крапель».
Повернувшись, застав колегу дещо зніченим.
-- Знаєш, автор зловживає дієслівними римами…
Я присів за стіл.
– А як тобі отаке… – І прочитав напам’ять:

А так… Кажи, хоч не кажи –
терпіння Істини вже вбито,
і Доля дивиться крізь сито
на свято блуду і олжі.
Ідуть навально манекени,
а нам заціпило вуста…
І недосяжна висота
відспівує всіх поіменно.
І так іде, і так триває
хула, захланність і обман.

…Лиш диктофону під диван
для повноти не вистачає.

– Вірш називається «Застереження». Що скажеш?
– Навіть напам’ять вивчив? Чиє ж це? І чого ти не приніс збірку?
– Не поспішай. Краще послухай ще одного вірша під назвою «Безпритульність».
Цього я прочитав з аркушика…

Наштовхнусь на одвірки зневажливий звук
й безшелесно у простір уплив.
Мовби в пелені зради притлумлених мук
засурмив призабутий мотив.

Хижий поступ розтанув у спомині дня,
де бажання горіло іще.
Відчахнулось гілля од трухлявого пня,
і запахло невчасно дощем.

Де той вітер, щоб леготом в серце проник?
До той схлип, що риданням ячить?
Перед пізнім стрибком так ощадно принишк?
Чи, як всі, малодушно мовчить?

– Нічого не розумію, – сказав колега, – по телефону наче все було ясно, а тепер… Іронія – не іронія… Враження, наче людина писала з розпачу, пересилюючи стилістичну недбалість.
Я не витримав і розреготався. Колега скинувся:
– Так це… То ти сам усе понаписував?
– Сам.
Помовчали.
– Не переймайся надто, – нарешті сказав я. – То не з розпачу, а швидше, через роздратування. Як начитаюся того, що розповсюджують наші письменницькі часописи, то аж руки сверблять.
Виявляється, десь на денці своєї душі колега здогадувався, що автором тих віршів можу бути я, позаяк у молодості римував частенько, і коли все з’ясувалося, порадив мені спробувати «написати щось усерйоз». Спершу – пародії на поетів, яких поважаю.
– Сподіваюсь, такі в тебе є? – запитав, примружившись.
– Безумовно! – твердо вигукнув я, бо «три з половиною» із «семи крапель», що приніс, уже було спожито. – Один із таких поетів сидить зараз переді мною.
За вікном розгорталася перша половина лютого 2011 року, і я сказав те, що відповідало тогочасній дійсності.
Повернувшись додому, взявся виконувати «соціальне побажання» колеги. Першим потрапив під гарячу руку Павло Вольвач:

Посеред химерної держави,
Де прибився твій південний схід,
Синіми туманними ножами
Музика тремтить тобі услід.

Своє відлуння я назвав «Азимутом»:

Ні дороги, ні стежинки навіть,
Чи в болоті, чи серед ріллі.
Щось комусь там сонце службу править
Ну, а тут -- лиш зашморг на гіллі.

Крикнув би отак: «О Боже правий!
За яку провину і чию
Маргінально-глиняну державу
Ти послав на голову мою?»

Не уздріти тут, де схід, де захід
Північ там, чи південь – все одно.
Вибирай: іти тобі на плаху
Чи тихенько залягти на дно.

Задовбали верески сумління,
Остогидли генів голоси.
Невідь-де назбиране насіння
Повернуло геть усе на пси.

Слави б?.. Слави!!! Що тої держави…
Де ні в ширину тобі, ні вглиб.
…Всупереч недовіркам іржавим
Клясовий викрешувати триб…

Далі рядки Леоніда Череватенка…

Родом ми з божевільні,
Де святкують і п’ють.
Децибели дебільні
Занечистили путь…

… надихнули мене на

Родовід
Родом ми із сушарні,
Де висмоктують суть,
Де оті, що… прегарні,
Просто так не дають.

Ми уперті й свавільні,
Хліб дарма не їмо,
Речовини дубильні
Замість пива п’ємо.

Родом ми із пекарні,
Де печуть калачі,
Де токують безхмарно
Яловівські й грачі,

Де нуртують мавлички
(І не застує Стус…),
Заготовлено гичку
На обротьки для муз.

Родом ми із кошарні,
Де доноси плетуть,
Де жучинські задарма
Чхнути вам не дадуть,

Де сичать патріоти
Про «незламність в віках»
Й на знезвучені ноти
Напинають наш стяг.

Наші душі цивільні
Не в фаворі життя,
Та ми все ж таки вільні
Від гризот каяття.

Не забув віддячити також і своєму натхненникові, пройнявшись його присвятою Р.Т.

Срібні тіні по воді
У тремтінні ліс простелить,
На вогонь летить метелик,
У печалі – сто надій.


Присвята Р.Т. назви не має, я ж свій відгук пойменував «Міжсезонням на Дону»…

По насупленій стерні
Босий ранок стежку стелить,
А над ним дебелий джмелик
Сіє думи навісні.

Щось знічев’я впало в Дін,
Сколихнулось кволо плесо,
І чкурнула навздогін
Доленька
довготелеса.

Поховали косарі
До весни лискучі коси –
Бо яка ж косьба під осінь!
Картоплі ж бо на порі!!

Ласим поглядом своїм
До гріха жінок схиляю…
…Відлітають солов’ї,
А коли – того не знаю.


З наступним автором… не мав і не маю таких стосунків, як із двома попередніми, проте на одне в його вірші…

Цілий вік щось краде й бреше,
Бреше й краде, аж гуде.
Так за словом слово теше,
Бреше в плем’я молоде.

… увагу звернув і відгукнувся «Лжезлодієм»:


Кволий промінь в землю креше
І світає де-не-де.
Тільки він все вірші теше,
Аж сокира геть гуде.
Може, й важче, може, й легше, –
Хто побачить, той знайде.
Ну а він все вірші теше –
Пнеться в плем’я молоде.
Не по чину й не до ладу,
Якщо вцілить – попаде.
Хтось десь бреше, хтось десь краде,
А… вірші пряде.

…Пиво рибі не завадить –
Вище конформізму стяг! –
Там шпигне, а там порадить,
Тим і стелить власний шлях.

Я так, було, захопився пародіями, що мені стало відкриватися дещо з таємниць…
………………………………………………………………………………………………………………………..

…Хх-хух!.. Нарешті, здається, все. Ну, що скажете? Зверніть увагу, як акуратно розібрався-впорався я з розділовими знаками – ніде жодному не знайшлося місця! А як вам «солодке очікування», якому «не…» Власне, хто ж коментує власні вірші! Вибачте, це від хвилювання. Через оте підступне збентеження спершу хотів навіть не позначати ні свої строфи, ні Олександрові, -- нехай би читач сам розбирався, де чиї, та один колега підказав, що мої рядки занадто переобтяжені екстравагантністю, через що їхнє авторство легко вгадується… Тож подав, як є. Нічого? Тільки – чесно! Відкинувши оту екстравагантність, можу я косити під… не лише Олександра Бригинця?
Поки обдумуєте відповідь, заодно прислухайтеся до Анатолія Бортняка: може, «Апологія рими» справжнього лауретата Шевченківської премії щось вам підкаже…

Верлібру практика повзуча
буяє з розмахом трави.
Та все ж я клаузул співзвуччя
люблю. Я з римою на «ви».

У ній – ударна сила слова,
що ритм підсилює і зміст.
Вона – строфи лунка основа,
а не пришийкобиліхвіст.

Вона і тішиться, і плаче –
в таємних згуках, мовби ліс.
Без рим поезія, -- неначе
автомашина без коліс.

В пісок безрим’я, ніби страус,
не заховаю голови.
Співзвуччя клаузул (не кляуз),
поете, в пошуках лови!

Як і належить пілігриму,
живу за приписом старим,
Що вся шляхи ведуть до Риму.
Але в поезії – до рим.


Не готові ще відповідати? Гаразд, я зачекаю, а щоб не гаяти часу, розповім, що в мене трапилося з ужгородською поетесою Лідією Повх. Спершу прочитав…

На вулиці дощ – я шию.
На вулиці сніг – я шию.
На вулиці сонце – я шию.

… і сказати нічого не зміг. Навіть собі самому. Боявся! Якщо людина написала таке, то в ньому обов’язково щось закопане, воно неодмінно чимось позначене, як казала моя глибоко віруюча бабуся, – «свише». Була моя бабуся Марфа (мамина мама) з усіх боків українкою, послуговувалася лише рідною мовою, а от коли треба було відзначити в чомусь або ж у комусь щось загадкове, божественне, неземне, то переходила на руський. Отож, веду далі: якщо людина написала вище процитоване, а згодом його взяли й надрукували, то воно уже вдвічі чимось позначене. А якщо автор – відмінник освіти України та ще й лауреат премій імені Зореслава та імені Ф.Потушняка (що за преміїї, на жаль, не відаю),-- то оте «воно» чимось позначається уже втричі. Відтак, чи не позначити його ще й учетверте, запитав я невідомо в кого, й відлунився «Зізнанням»…

На вулиці сніг по шию,
замети, що ого-го-го!
Та я собі мовчки шию
із клаптя сукна свого.

Що вийде, я ще не знаю,
кухваєчка чи труси.
Оборочку тулю скраю,
аби не зійшло на пси.

На вулиці – дощ по коліно,
й ні даху тобі, ані дна.
та я все шию сумлінно,
присівши біля вікна.

Вже й сонечко вікна миє,
до вечора діло йде,
а я все шию і шию,
і що мені, хто там де.

Отак би шити й шити,
а там – хоч гармата б’є!
Як хороше в світі жити,
коли в тебе голка є!
.......................................................................................................................................................................................

…Можна орієнтуватися на незнайомій місцевості без карти й компаса? Як кажуть, льогко. Але гарантія дістатися, куди прагнеш, вчасно і без пригод у подібних випадках зводиться до нуля.
Можна відтворювати музику без нот? Звісно, – на слух. Але на точність і глибину такого відтворення сподіватися не випадає.
Можна писати без розділових знаків? Цілком. Точнісінько так само, як можна носити штани, спустивши їх до колін; увіходити до власної квартири не через двері, а крізь вікно; за холоднечі укриватися сіткою, а в спекоту -- ватяною ковдрою і так далі. Усе можна, було б лише бажання. Через що пояснювати відсутність розділових знаків у деяких художніх творах прагненням видавця зекономити на коректорові, -- некоректно, а то й узагалі вульгарно. Так можна вщент спримітизувати унікальне явище в літературі й образити його поціновувачів. Шукати коріння слід в іншому. Для початку гляньмо на зразочок – скромний витвір молодої поетки (поетеса вже вилучена із нашого вжитку раз і назавжди?) Юлії-Ванди Мусаковської…
……………………………………………………………………………………………………...

…Ті, хто спостерігає за письменниками збоку (невже такі є?), либонь, гадають, буцімто їм утішно слухати твердження, що кожен митець— особистість самодостатня, кожен «носить у собі Космос», відтак велелюдні тусовки митцям начебто й ні до чого. Між тим, інколи дуже навіть «до чого»! Звісно, кожен митець за характером своєї діяльності самітник, проте нерідко він також відчуває гостру необхідність у спілкуванні. Інша річ, як те спілкування організовувати. Звести докупи великий гурт «інженерів» і, роздавши кожному по кухлю пива, лишити їх напризволяще, чи до кожного кухлика додати ще й по дебелій тараньці – далеко не одне й те ж.
Над цим я розмірковував, коли у травні 2012-го діткнувся до чергового Шевченківського свята, уже в Запоріжжі. Тоді НПСУ очолював В. Баранов. Оскільки на високій посаді Віктор Федорович опинився внаслідок звитяжних, ледь не революційних внутріспілчанских подій (переказувати їх немає сенсу), то саме з ним пов’язували ми й радикальні зміни в письменницькому житті. Проте вони навіть не окреслилися. Особливо виразно це проявилося на черговому Шевченківському заході. Якщо в Одесі, за Володимира Яворівського, кожен із делегатів був залишений наодинці з самим собою, а саме свято пущене на самоплив, то в Запоріжжі, за Віктора Баранова, навпаки, в усьому давалася взнаки рука і керівництва НСПУ, й організаторів свята, яка тяжіла до стримування, тобто все було регламентоване і справляло ще гнітючіше враження, ніж мимовільна анархія.
На зустріч столичних письменників та літературознавців із працівниками обласної бібліотеки ні мене, ні колегу, з яким тоді я начебто приятелював, ніхто не запрошував, то ми прийшли самі. Не знаю, як приятель, а я чекав щирої і нагальної розмови про життя-буття письменників «у провінції», зокрема, в Запоріжжі. Почули ж рекламні виступи члена Ради та Президії НСПУ, досі не відомого С.Грабаря; другого члена тієї ж Ради та Президії, поета Ю.Буряка і приблизно такий же виступ самого В.Баранова. Чому рекламні, бо перший поділився власними (звісно, творчими!) успіхами (заради цього дійсно слід було їхати до Запоріжжя); другий – успіхами очолюваного ним видавництва «Український письменник» (теж вагома причина для візиту), а виступ третього базувався на монотонному рефрені про «необхідність перезавантаження (виділення моє, -- К.С.) роботи НСПУ». З Барановим та Буряком, гадаю, все зрозуміло, а от із паном Грабарем не дуже, тож про нього -- бодай побіжно.
Не лише я, а, гадаю, переважна-переважна більшість членів НСПУ раніше нічого не чула про цього добродія 1954 року народження. Звісно, чоловік чимось цікавий, можливо, навіть дуже…
……………………………………………………………………………………………………..
…Готуючи свою розповідь до друку, я кілька разів викидав цей епізод, а тоді знову повертав на місце. Аж поки не лишив остаточно. Не поспішайте, дорогі читачі, звинувачувати мене у дріб’язковості чи картати за те, буцімто виношу сміття з хати. Епізод сам по собі, звісно, нікчемний, та стільки в ньому всього! Насамперед, там -- і рівень, і характер нашої щирості, за якою сором’язливо (як це схоже на мого приятеля!) ховається неправда. Потім із неї вилуплюється нахабна брехня, а згодом не примусить на себе довго чекати й відверта зрада. Знаю, що кажу. І мовлю не взагалі, а стосовно конкретних людей, у тому числі… Так, саме про нього, а також про отого й отого мова. Нещирість – річ підла і підступна в будь-якому середовищі, а в творчому, насамперед. Звісно, коли те середовище справді складається з митців.
До слова, хочу нагадати епізод із життя незабутнього Олександра Довженка. Хто з його близького оточення – письменники, кінематографісти, актори, політики – не знав, наскільки тонка, наскільки вразлива, сердечна і чуйна це людина! Користуючись цим, як вони всі безсоромно – й солодко! - мучили українського генія! Наближений до Сталіна грузинський кінорежисер Михайло Чіаурелі, першим дізнавшись про арешт Берії…
Далі цитую самого Олександра Петровича:

«Одводить мене в куток: --Слушай, Сашко, я хочу сообщить тебе, -- пошепки, -- сообщить тебе приятную весть для тебя… Если тебе надо, слушай меня внимательно… Если тебе надо устроиться творчески и вообще устроиться, достаточно твоему назначению здесь, в Москве, или на Украине, в Киеве напиши коротенькое письмо Лаврентию Павловичу. И не откладывай. Напиши: «Дорогой Л.П., и т.д. очень прошу вас помочь творить и т.д.» Понял? Можешь мне верить. Это я тебе, запомни, говорю. Да будет тебе известно, он лучше к тебе относится, чем относился… Я уезжаю в Грузию».

Неважко здогадатися, як на хвилі загальної ненависті до Берії, і в першу чергу тих, хто був із ним поруч і в кого тоді, одразу після смерті Сталіна, чесалися руки раз і назавжди звести з ним рахунки, як би за тих обставин міг окошитися той лист на долі вщент довірливого і зацькованого Довженка!..
Звісно, я не Довженко, але скільки подібних прикладів, старанно й не дуже, замаскованих провокацій зазнав на власній шкурі! Через те й залишив оцей бібліотечний епізод. Завершити ж хочу такими рядками із вірша мого…
……………………………………………………………………………………………………

…І все ж, на якій підставі, звісно, на мій погляд, опинилися ув одній запряжці російські просвітителі та українські літературознавці? Як це мені вдалося розгледіти спільне там, де з одного боку, -- традиції, а з другого – ледь не повне ігнорування їх?
Спільним є, м’яко кажучи, сум’яття, яке в національному митецькому процесі спричинюється шаленим засиллям чужої мови (це – ззовні) та химерними новаціями експериментаторів від літератури (зсередини). Зокрема, за Дністровим (і не лише за ним!) виходить так, що не обов’язково якийсь там роман, повість, оповідання, новелу і т.д. слід заганяти в чіткий сюжет та ще й давати йому логічне завершення – читач сам здатний «дописати в уяві (поки що – лише в уяві, -- К.С.) бажаний для нього фінал». Блиск! Сам полюбляю так звані безсюжетні твори! Та з іншого боку, не чураюся також класичної літератури, що виросла на «однозначно прямолінійних» принципах… Аж, виходить, її епоха минула (минає)? Отже, Котляревський, Толстой, Сервантес, Гоголь, Гюго, Багряний, Гемінгвей, Стельмах, Загребельний, обидва Тютюнники нам уже не потрібні, відтак геть їх (відомо, звідки), а слідом за ними, вибачте, і вашого покірного слугу, бо, хоча мені й далеко до класиків, але я теж грішу отією клятою «прямолінійністю» і досі мав намір грішити нею й надалі! Що робити?! Га?
Стало неймовірно прикро, і я, незчувшись коли, опинився на позиціях кондового, совкового, геть укритого мохом академічного …знавця. І відразу пустився в занудно прямолінійні міркування…
……………………………………………………………………………………………………...

…Відтоді як зупинився на цих висновках, став уважливіше вчитуватися в оте нелінійне письмо, зустрічі з яким спеціально не шукаю, проте зрідка воно все ж трапляється на очі. І зараз для прикладу звернуся не до якогось там початківця, а до людини досвідченої, автора кількох романів та ще й лауреата Національної премії імені Т.Г.Шевченка (премій імені Антоновичів та журналу «Сучасність» можна й не згадувати). Отож -- львів’янка…. Подаю два…
……………………………………………………………………………………………………

… не буду продовжувати. Скажу лиш, що до такого мужнього вчинку спонукав не автор – «надзвичайно обдарований молодий письменник» (цитую рядок із анотації – досі вважав, що таке визначення більше пасує передмові чи післямові), не суперінтригуюча назва роману, не поважне видавництво, яке дало книжці путівку в життя, надихнули на подвиг дві жіночки-журналістки з телеканалу «Запоріжжя», які подарували мені ту книжку. Симпатичні, розумні жіночки, вправні журналістки й такі суча-а-асні-суча-а-асні! Коли дарували «Хроноса», в обох так щасливо світилися очі, мовби віщували присудження мені Нобелівської премії в галузі наклепів на молоді, нетрадиційні обдарування.
Одне слово, прочитав. А оскільки на «Хронос» у періодиці замигтіли сповнені захвату відгуки, вирішив…
……………………………………………………………………………………………………...
…Таки правий був Владімір Ульянов, незалежно од того, що він накоїв, ставши Лєніним, коли cтверджував: жити в суспільстві і бути не залежним від нього, неможливо. Я вже казав, що не ганяюся за просунутими авторами, а тим паче за тим, що вони видають, живу скромно, читаю переважно пісну лінійну класику… А тут приходить протягомцілоготижняочікувана «ЛУ», а в ній – «Казка про раціонального трубадура» Олександра Клименка. Я б нізащо не став читати, бо про все сказала вже назва витвору, але ж – хлопець із Волині! Та ще й – дебют! До того ж, представляє молодого прозаїка не хто-небудь, а сам пан Слабошпицький (станом на грудень року 2011-го Михайло Федотович…)
…………………………………………………………………………………………………………………………...
…Згоден, дорогий читачу, після такого не завадить і розрядитися. Тож переведімо подих і залучімося до Поезії. Насамперед, одесит Володимир Мороз (земля йому пухом):

А Лета тиха, наче й не ріка.
Але глибока, як душа людська.
І тільки риби глянуть з-під води,
І тінь проплине чорної біди.
І з дна, як із непам’яті, зірки
Спливуть, як риби -- мертві і холодні,
Душа замре в передчутті безодні
І скотиться сльозою зі щоки …


А це Оксана Лятуринська, яку Володимир Базилевський назвав «найлаконічнішою з українських поетес»:

Ти ще не вмер, ти ще не вмер!
Через розбурханий Дністер
з Дніпра ти видибаєш, Боже!
Впадуть долів боги ворожі.
Перед лицем великих чуд

жахнеться князь, чернець і люд.
Тоді ж у громі-блискавиці
запаляться скирти пшениці.
Злетить офірою когут.
Явися, боже, і пребудь!

А ще Павло Вольвач:

Забіліли сніги, забіліли…
Просто так – забіліли, і все.
А мені між снігів заболіли
Твої млисті ім’я і лице.

Бо без тебе ця балка бездомна
І душа, і хати, і зима.
І та сиза, на обрії, домна,
Що не треба мені й задарма.

Молодик проступив над трубою,
Стало червоно в першім вікні.
Хай саднить – та смачніші з тобою
Цього світу бузки крижані…

З приводу невтішних поточних українських реалій – Михайло Ткач:

Там на сході… А може, сонце
переводить буття у н́ебуть –
сходить кров’ю налите сонце
в порешечене кулями небо.

Додати трішки Прози? Будь ласка, Григір Тютюнник:

«Я пригадав, як хапався матері за спідницю, коли вона опівночі потайки виходила з хати, як учепився їй за тепле червоне намисто на високій білій при місяці шиї, і воно порвалося, пороснуло в траву посеред двору, як бабуся стояла перед нею на колінах і плакала, розкинувши руки, ніби хотіла перейняти її, благала, схаменутись, – і розказав усе, що пам’ятав, що чув довгими зимовими вечорами від бабусі, й те, що видумав собі, граючись десь у бур’яні або, сидячи в напівтемному покутку на печі, але так звик до нього, що воно здавалося мені справжнішим за правду. Так я видумав собі тата, й коли бабуся показала мені його карточку, зняту зі стіни та приховану в скрині під усяким ганчір’ям, я не повірив, що то він, бо мій тато був вищий, ширший у плечах, мав довгу, густу чуприну й великі вогнисті очі…»

Годилося б навести щось із сучасно-новітнього, але не зміг. Кілька днів порпався в тому, що упродовж останніх трьох літ завдяки письменницькому рупору – «Літературній Україні» – опинилося нібито у всіх на слуху, і не знайшов. Звузив пошуки до як уже відлауреатованих, так і ще лише відномінованих авторів, – ні за щ́о не зміг зачепитися. Пройшовся по тетралогіях, міражо-фантомних романах і просто романах, 18 листопада (2014) допущених комітетниками Національної премії імені Т.Г.Шевченка до другого туру, – і там спіткала невдача. Закандидатився було…
……………………………………………………………………………………………………..
…Одне слово, не знайшов я жаданої цитати у прозі наших сучасників. Хотів зателефонувати Михайлові Слабошпицькому, щоб підказав, та не наважився… Дуже засумував од свого відкриття, аж поки утішився думкою, що премії все одно будуть. Будуть! Бо лавреатів, незважаючи ні на що, обов’язково визначать – члени високого Комітету виявлять більше винахідливості, ніж я, необачний. А тому, щоб у нас усе було гаразд, проймімося ще одним Григоровим уривком…

«У степу було тихо. Блищали од сонця стерні і ковила понад шляхом, сріблилася важка, обвішана разочками роси павутина. Вдалині, між телеграфними стовпами й некрутими пагорбами, мріли рожеві, мов спалахи багать, крейдяні гори. Десь там, біля тих гір, чув од людей Климко, було велике місто Слов’янськ, а поміж горами, просто на землі, лежала брилами сіль, -- бери, скільки здужаєш. Іще чував Климко, що за склянку солі можна виміняти всякого добра: мисочку чи й дві кукурудзи, відерце картоплі чи й хліба справжнього.
Климко ішов босий, у куцих штанчатах, старій матросці, що була колись голубою, а тепер стала сіра, та ще в дядьковій Кириловій діжурці. Тій діжурці, як казав дядько, було «сто літ», і не рвалася вона лише тому, що зашкарубла від давньої мазути. Не брали її ні дощ, ні сніг, ані сонце. Пахла діжурка паровозом. Уночі вона нахолоняла, а вдень аж димувала на сонці, пахла ще дужче і пекла плечі та спину».

Може, вчинив я занадто категорично, відмовивши сучасній українській прозі, звісно, через посередництво найяскравіших її представників, перебувати на тій вершині, де знайшов тільки-но процитований уривок? Навряд. По-перше, я не критик і не досліджував я увесь сучукрлітпроцес, а вишукував лише те, чого вимагала моя розповідь, спираючись переважно на речі, на які націлює головна письменницька газета. По-друге, якщо й передав куті меду, то мій негречний вигин шляхетно виправив Михайло Слабошпицький, у своїй невиголошеній доповіді на VІІ з’їзді НСПУ («ЛУ», 11.12.2014). Сумлінний Михайло Федотович назвав більше сотні прозаїків, і всіх із позначкою «плюс». Інформуючи про те, що «сьогоднішня наша проза – це розмаїття наративних стратегій та яскравих стилістик», що…
……………………………………………………………………………………………………..
…Мабуть, через те й забув чоловік назвати одного письменника, згадати про якого було б варто. Мова про Валерія Ніколенка із Січеслава (Дніпропетровська). Майже півтотра десятиліття Валерій Васильович сумлінно розробляє тему літературної творчості і всього, що з нею пов’язане. Майже щороку видає (загалом на власні кошти) по книжці оригінальних есе, зміст яких – у назві видань: «Біографія в порівняннях», «Покликання», «Гонорар», «Дружляндія», «Брудно-прекрасне» (міжписьменницькі стосунки), «Бузинуті часи», «Несвятые» (порівняльні творчі характеристики Владіміра Войновіча, Алєксандра Солженіцина та Міхаіла Шолохова). Ніхто, рішуче ніхто подібним серед українських прозаїків, -знавців та есеїстів не займався і не займається. У круговерть несподіваних, часом на грані епатажу, але з обов’язковим дотриманням такту, письменницьких перипетій, Ніколенко залучив сотні, сотні й сотні майстрів Слова усіх часів та всіх континентів – уже це і вражає, й захоплює. А ще стиль – легкий, розважливий, дотепний. Невипадково про творчість Ніколенка схвально відгукнулися такі відомі письменники та критики, як Роман Іваничук, Марія Матіос, Анатолій Дімаров, Людмила Таран, Володимир Базилевський, Євген Баран. Ось, зокрема, оцінка В.Базилевського: «Іронія, паракдокс, ігровий момент як складові Вашого письма – це, можливо, якраз те, чого бракує нашому аж надто серйозному літературознавству». Читач, либонь, зрозумів, що Валерій Ніколенко розрозбляє на українській літературній ниві традиції, посіяні поляком Яном Парандовським, причому розробляє їх достойно. Та чи успішно? Знов-таки, а що таке успіх? Якщо -- тираж і популярність, то Ніколенкові тут похвалитися нічим. Перший, в еквіваленті одного видання не піднімається вище за півтисячі примірників, а другий, звісно, випливає з першого. Ну не вміємо (чи не хочемо?) ми помічати оте важливе й потрібне, що поруч із нами! А не помічаючи, прирікаємо його на в’янення, а згодом і всихання. І хто програє від цього? Звісно, автор, у першу чергу, та ще більших збитків зазнає наше, глибоко непоінформована громада. Ось як пише Ніколенко:

«Можливо, в наведених прикладах жінки та їх чоловіки й не зовсім рівновеликі в творчому плані, але це таланти десь одного калібру, а не той варіант, коли хтось од когось на голову вищий. Скажімо, Росса Макдональда зараховують до найкращих майстрів крутого детективу (слідом за Хемметом і Чандлером), а його дружина (поруч із Патрицією Хайсміт) – королева жанру «роману-напруги». Зараз важко повірити, що при одруженні з усесвітньо відомою танцівницею Айседорою Дункан Сергій Єсенін значно програвав їй у популярності, її ж попередній і наступний чоловіки, нікчемні супроти її генія, вимагали, щоб вона покинула сцену й милувалася ними».

«Нормально сказано, – зауважив би колишній газетний колега, – але якось наче не по-українськи». І хоча оце Тарасове сюди наче повністю не пасує, все ж притулю:

Бо вже б, здавалося, пора:
Либонь, уже десяте літо,
Як людям дав я «Кобзаря»,
А їм неначе рот зашито,
Ніхто й не гавкне, не лайне,
Неначе й не було мене.

Невимирущі рядки.

А Михайло Федотович невиголошеною доповіддю змусив мене дещо пом’якшити свій поспішливий (бо – дилетантський) присуд сучасній українській прозі. Я дуже уважно прочитав його публікацію. Зважив кожне прізвище. Намагався навіть побачити за кожним обличчя того, кого знаю. Скажу щиро: картина вималювалася доволі втішна: є в нас література, точніше, є що читати. Приємно, що маємо стільки авторів, яких не просто помітили на значно просунутішому за нас у літературному (і не лише) відношенні Заході, а й охоче друкують там, звісно, у відповідних перекладах. Проте це не міняє суті. І тут правий пан Володимир Даниленко, коли каже…
……………………………………………………………………………………………………...

…Не відчув я у тих витворах ні болю, ні тривоги, ні бодай хвилювання. Про любов і не кажу. Одне слово, позбавлена така продукція усього того, що робить твори, зокрема, Григора Тютюнника, помітними й тривалими. Вони – незворушні. Не видно у них того…
…на чому виросли «Записки українського самашедшого» Ліни Костенко…

«Привид бродить по Україні, привид шовінізму. Часом він вилазить на трибуну і вимагає другої державної мови. Часом стрибає по снігу, як підбита ворона, підпираючись костокрилим костуром. Часом курсує в коридорах влади в костюмі від Версаче. Часом вищирюється з нахабної фізіономії заїжджого гостя, часом з простодушної пики тутешнього неандертальця. Часом прикидається президентом, часом народним депутатом. Часом б’ється з іншими привидами. І тоді зчиняється великий бедлам.
……………………………………………………………………………………….
Україна пручається, як Лаокоон, облутаний зміями. Вона німо кричить, але світ не чує. Або не хоче чути».

…що густо розсипане в тому ж «Вічнику» Мирослава Дочинця (але…)…

«І те, що я зараз роблю, –- яка не яка, але моя праця. Я довбаю сю землю, щоб бути разом із землею і її душею. Ся робота не неволить мене, а звільняє від темряви відчаю. Втомлюючи, вона кріпить мене. Стікаючи потом із чола, змиває прокляття, накреслене там. Копаючи землю, не в землю я заглиблююся, а в себе. Бо коли ти завзято працюєш, то єднаєшся з собою, з природою, з Богом. А коли робиш щось із любов’ю, наповнюєш те диханням своєї душі. І се є частка самої Любови».

…що я надибав у «Хрещатику-плазі» Павла Вольвача, і якби цей роман не тяжів до хоча й надзвичайно талановитої, проникливої, живої, вишуканомовної (даруйте за неоковирний неологізм), емоційно достовірної, та все ж, як на мене, мемуаристики, він мав би всі підстави бути видатним явищем у нашій прозі не лише впродовж останніх трьох років. Але відкинемо тонкощі жанру! Головне, що в «Плазі» крізь призабутий бурлеск, загримований під сучасну мовби піжонистість, промовляють добро і людяність – несхибна ознака Справжньої Літератури.

«Хоч би скільки людина обдумувала світобудову й себе, вона лишень ускладнює лабіринти безвиході. Отже, що? Правильно. Хай це старе, як світ, але дійшов я до відчуття Бога сам. Бог єдиний і неподільний. Тільки він. А люди? По-різному… Може, я ідіот, але часто щось із ними не так. Зі мною, певно, теж негаразд, взагалі, задивляючись на себе, важко не розгледіти власної нікчемності, але зараз мова за них. За знеосіблену більшість «їх». Ось вони йдуть, живі й теплі, найсвіжіший піт життя в підпахвинах модних футболок, і люблять себе, товар у вітринах для себе, своїх жінок і своїх чоловіків, свої лиснючі авта – там, трохи далі назад і за ріг, у Пасажі, там є такі зразки пишнот, повз які мені тверезому ніяково проходити, бо вслід тягнуться думки про власну жалюгідність і марноту життя… Суспільство спектаклю, як сказав би ерудований Соменко, посилаючись на Мрожека чи Гі де Бора».

До речі, уривки з усіх трьох романів вибирав я не цілеспрямовано, а навмання, відкриваючи книжку на першій-ліпшій сторінці. Чим підкреслив свою довіру як до цитованих текстів, так і до їхніх авторів.

Один із найпопулярніших – не скажу щоб українських, – літераторів України, Андрій Курков, якось сказав, що письменник – не той, хто пише, а той, кого читають. Отак узяв чоловік і заявив, без ані найменших пом’якшувальних обмовок штибу «не лише той, хто пише», а прорік, наче виніс присуд, і ніхто його не обсмикнув: мовляв, що це ти, чоловіче добрий, мудруєш! По-перше, вислів шкутильгає на обидві ноги з чисто логічного боку; по-друге, він не вельми скромний для автора, книжки якого перекладено більш ніж двома десятками мов світу і за стількома ж його сценаріями поставлено кінофільми (таке міг бовкнути хтось інший)… Та головне, по-третє: од вислову віє провокацією, оскільки на чільне місце виводиться навальна кількість, автоматично тягнучи за собою невибагливу якість. Тут – широке поле для міркувань, усі висновки із яких не на користь гаспадіну Куркову. Зокрема, хотілося б почути, що Андрєй Юрьєвіч міг би сказати у відповідь на більш ніж слушне зауваження одного з героїв Ірен Роздобудько (ось тут уже – української письменниці!), який вважає, що успішний письменник і письменник талановитий – суть далеко не одне й теж. Мало того, персонаж пані Ірен таку категорію як успіх ставить на противагу категорії талант. Дійсно, не все тут безперечне, але замислитися «розкрученим» і «просунутим» є над чим.
Проте частіше доводиться замислюватися таким інженерам, як ваш покірний слуга, дорогі читачі. Не забули, якою мовою пише Курков? Отож. Звідси й наклади, а за ними й гонорари, популярність, переклади, а відтак – оті, що (за Курковим) читають…
…………………………………………………………………………………………………….

…Презентація «Ойкумени» відбулася 10 лютого 2012 року в Києві, у Будинку письменників. Вів дійство, перед цим, звісно, прочитавши роман, доктор історичних наук, професор, завідувач відділу археології енеоліту-бронзи Інституту археології НАНУ Віталій Отрощенко. Було ще кілька професіональних учених, зокрема, відомий скіфолог, кандидат історичних наук Юрій Болтрик; дослідник скіфських святилищ, кандидат історичних наук Володимир Петрук; одіозний (як для кого) археолог, кандидат історичних наук Юрій Шилов… Зала була переповнена, і розмова розгорталася дуже цікава. Дещо прикро пролунали слова відомого письменника й публіциста Вадима Пепи, якого геть не влаштовувало, що українці – нащадки скитів-скіфів. Либонь, стійким виявився стереотип, нав’язаний свого часу Алєксандром Блоком про «скифов-азиатов» «с раскосыми и жадными очами». І ніби вважаючи, що цього замало, шановний Вадим Іванович вдався до Олеся Гончара, котрий на презентації книжки Бориса Мозолевського «Скіфський степ» буцімто сказав приблизно таке: «Борисе, ви гарний поет, і книжка у вас вийшла гарна, але я не хотів би, щоб моїми предками були скіфи».
Ех, дорогі Олесе Терентійовичу та Вадиме Івановичу! Якби ж то Історія дослухалася наших хочу—не хочу! Але ця незворушна пані творить лише своє, ігноруючи навіть настрої класиків української літератури. Бо в неї свої закони. Не людьми придумані, а Провидінням створені. І коли я викладав в «Ойкумені» те, що когось буцімто може знітити, здивувати, обурити, а то й образити, то менш за все переймався, хто і що може подумати й сказати. Керувався не ідеологічними переконаннями-забобонами, а беззаперечними науковими свідченнями і дуже радів коли (нерідко!) вони збігалися з тим, що підказувала моя інтуїція. Бо йшов до Дантура й Дарія довго і здавна, ще змалечку. Відтоді як уперше почув іржання коней у степу та вдихнув на повні груди запах чебрецю (уранці), нагрітої сонцем ковили (вдень) та полину (увечері). Степом я ходив, Степом, а не міряв кроками затишні кабінети й відстань між ними. Сходив-об’їздив упосліджені залишки неоціненних просторів від Новоазовська на Донеччині до Лебедина на Сумщині. І не просто ходив-їздив, а дивився і вдивлявся, слухав і вслухався. Голос Дантура та його воїнів чув під склепінням дромосів та в шерехтінні коників, у палахкотінні багаття серед нічного степу і в снігову заметіль там же. А як промовляли журавлі над тими просторами, повертаючись із вирію! Зовсім не так, як вони кричать, минаючи закіптюжені міста чи перетинаючи гомінкі автостради. Тож писав сміливо. Нічого не боявся. Бо нічого не вигадував, не мудрував, а лише обережно діставав загорнуте в сувої Історії. А якщо інколи й відчував страх, то лише через одне: не урвалися б оті голоси, що бриніли десь далеко-далеко, а відлунювали зовсім близько – у моєму серці, -- і я вислухав би їх до кінця.
……………………………………………………………………………………………………..

…А на долю, що випала «Ойкумені», аніскільки не нарікаю: звичайна доля звичайної української книжки. Не скаржуся навіть з урахуванням того, що майже три сотні примірників (із тисячі) упродовж трьох літ досі не знайшли свого читача. На додаток: зараз, коли пишу ці рядки, частина із них лежить за сто вісімдесят верст у нетопленій, бо знелюдненій батьковій хаті, у величезній зеленій виварці (щоб миші не погризли) і чекають наступного літа: може, усе ж таки, вдасться вирватися на трасу «Дарієвого маршруту»…
Як вдалося цього літа (2014) почути уривки із «сказання» в рідному дворі… Несподівано зателефонував Павло Вольвач і порадив, щоб 10 й 11 червня о 12.34 я знайшов час увімкнути Національне радіо… А що вмикати, коли в ті дні воно в мене майже не замовкало! І ось лунає монолог Дантура… Коло Дніпра-Данапра-Бористену, над принишклими пиріями, між акаціями і кленами, між дубами і яблунями, під високим небом…
Наступного дня пролунав уривок із монологу Дарія.
Слухав і не вірилося, що маю до тих слів хоч якийсь стосунок.
Ні Павло Вольвач, який ретельно дібрав уривки, ні заслужений діяч мистецтв Василь Довжик, котрий проникливо їх озвучив, либонь, і не здогадувалися, який подарунок вони зробили авторові! А я од напливу почуттів навіть не подякував, як слід: боявся, що зопалу лунатиме подяка нещиро.
Як мало нам треба! Зовсім-зовсім небагато. Відтак, діждавшись, коли почне сідати сонечко, я вмостився під очеретяним «халашем» і в товаристві тихого й уважного таврійського вечора винагородив себе аж трьома «наркомівськими»…

«Та хіба і вгодиш усім? Тож і не годити треба, а вчиняти, як велить розум, сторожко дослухатися до порухів серця, бо цар людиною має залишатися за будь-яких ставин. Навіть більшою людиною, аніж людина є. Вождь – не лише охоронець прихильних ставин, а їхній творець. Власне, стуленню тих чи інших ставин саме очільник, вождь і сприяє, і не треба тулити сутінкові, а виключно – світлі, аби згодом не вихляти, щоб просунутися між краплинами дощу».

Не кажу, чиї це слова – Дантура чи Дарія, обидва могли їх виголосити. Бо в моєму «сказанні» – обидва благородні мужі, оскільки такими відчуло колись їх моє серце. Такими й мають бути навіть супротивники, точніше, НАДТО супротивники, коли вони люди.
10 й 11 червня – другий і третій дні після інавгурації п’ятого президента України. На сході набирає пекельних обертів маховик небаченої досі людством війни, котру черговий гарант самозабутньо називає антитерористичною операцією (АТО – яка безглузда і блюзнірська абревіатура!). Увечері, зціпивши зуби та стиснувши кулаки, слухаю зведення, які останнім часом скотилися до методичних, скільки кращих наших хлопців загинуло сьогодні і скільки поранено, і не можу заспокоїтися. І так – щодня. Місяць, другий, третій, четвертий. Згодом до просто загиблих і просто поранених додаються сотні розкиданих по полях непохованих, наших знайомих, друзів, синів, чоловіків, братів і батьків, і серце не може цього збагнути. Кажу про серце, бо розум давно вже вимкнений.
Як таке може бути мало не в центрі Європи, та ще й у ХХІ столітті!
Дарій – завойовник, Дантур – оборонець землі рідної, та в мене не піднімається рука провести відповідні паралелі між ними й Путіним із Порошенком. Чи на значній часовій відстані історія і їх зробить видатними та шляхетними? Сумніваюся дуже. Хіба історики постараються…
……………………………………………………………………………………………………
Саме тут, мабуть, час повернутися до відкритого листа, якого перервав кількома десятками сторінок вище.
……………………………………………………………………………………………………
… «Уявляєте ситуацію, шановні колеги, рівень абсурдності якої має всі підстави, щоб потрапити до відомої Книги рекордів! Не стільки безглуздий сам зміст звинувачень, скільки сам об’єкт тих звинувачень, тобто Ваш покірний слуга. Я майже сорок літ(!) служу Хортиці, як кажуть, вірою і правдою. Перш ніж очолити заповідник, працював 10 років громадським інспектором, опублікував близько 200 журнальних і газетних статей, видав 6 книжок: «Наедине с Хортицей» (1986), «По Хортице» (1989), «Хортица открывает тайны» (1999), «Острів Хортиця» (2001), «Я вибираю Хортицю» (2004), «Стежка на Хортиці» (2004). Уже за директорства і після нього випустив друге видання «Наодинці з Хортицею» (2007), «Бентежну Хортицю» (2008) та «Хортиця – острів cвятилищ» (2013). Працюючи директором, я не «відгуляв» шістдесят два дні за те, що добровільно виходив на роботу у неділю та свята; облаштовуючи об’єкти, із власної кишені найнятим епізодичним робітникам за два з половиною роки виплатив близько семи тисяч гривень, а мене «правоохоронці» звинуватили у шкоді, яку я буцімто заподіяв… Хортиці! На Запоріжжі немає жодної людини, яка вірить у це, хіба що – організатори мого переслідування. Все це було б смішно, якби не аж … гривень (наш спільний із дружиною місячний сімейний бюджет) та накладений арешт на все наше майно.
Отак у нас винагороджується багаторічна самовіддана праця, спрямована на збереження УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛЬНИХ СВЯТИНЬ!»
Цей уривок подаю в лапках, бо він із листа Петрові Порошенку. А куди ж іще звертатися, коли я нікому не цікавий!
Відповіді не отримав.
Коли перебував на посаді генерального директора, величали «губернатором Хортиці», а викинули геть то й дивитися у мій бік перестали.
Зрозумійте мене правильно, добродії……! Не в брутальному звільненні з посади керівника заповідника справа: це я вже пережив. То лише високе крісло з-під мене висмикнули, проте саму Хортицю ніхто в мене не забрав і не забере – руки короткі, та й снаги не вистачить. Проте з наругою змиритися ніяк не можу. Бо не сам живу в цім світі: у мене є дружина, син, невістка, онука й онук. Скажу: гроші нам із неба не падають, рахуємо кожну копійку, отож не можу допустити, щоб через мене потерпали мої близькі й рідні. Та й морально воно не дуже комфортно: кілька десятиліть вважався ледь не живим оберегом священного Острова, і раптом виставляють в образі його гнобителя… До того ж, мешкати у квартирі, яка формально тобі наче не належить (усе майно заарештоване)… Таке ні настрою, ні сил, ні здоров’я не додає. А коли взяти до уваги, що покараний я НІ ЗА ЩО, то … Не приведи, Господи, вам, шановні, опинится на моєму місці. Боронь Боже! Водночас скажу: у тім, що я зараз переживаю, винні й ви, шановні……. Не втрутилися в ситуацію вчасно, виявили образливу байдужість і не зробили всього, що могли зробити. А я ж просив допомоги тому, що постраждав не через особисте, а сумлінно вершив державну справу. Ви розумієте це? Усвідомлюєте, що ваше колективне зволікання тоді, у вже далекому 2007-му, призвело до того, що Національний заповідник «Хортиця» опинився в руках, які не дбають про його розвиток? Давно були на Острові? Приїдьте, подивіться – про те, що перед вами територія, яка тільки оголошена заповідною, нагадують одні лише щити з відповідними написами, встановлені за моїм розпорядженням, та кілька туристичних і меморіальних об’єктів, зведених за моєї ж ініціативи. Все! Решта – тотальна занедбаність. Те – й на совісті вашого, м’яко кажучи, невтручання, шановні, на чому й дозвольте закінчити листа.

Із невеселої ситуації намагався виплутуватися сам. Один приятель сказав: «Сімдесят тисяч гривень… Хіба в тебе немає сімдесяти добрих знайомих? Хіба кожен не пожертвує якусь тисячу? Ось я вже даю… Адже не тобі в кишеню, а державі!»
Знайомих у мене ледь не вп’ятеро більше, але наскільки кожен із них добрий… Мабуть, наскільки добрий у ставленні до кожного я…
І все ж мої друзі оголосили збір коштів. Сімдесят офірувачів не набралося, і про «якусь тисячу» від кожного говорити не довелося, проте я ні на що не нарікаю. Згадавши про наш спілчанський Статут, в якому сказано, що НСПУ має захищати своїх членів, звернувся до літературних керманичів – відмахнулися; тож в одному із грудневих (2012) номерів «ЛУ» (на газетній вирізці дати немає, публікація ж називається «Розкопки абсурду») розповів про свою біду. А в кінці приписка: так, мовляв, і так, запорізькі обласні оргазанізації Спілки журналістів та Спілки письменників оголошують збір коштів…
Слово честі, не стільки хотілося зібрати кляті гроші, як переконатися в тім, що жива УКРАЇНСЬКА письменницька солідарність.
Відгукнулися поетеса Валерія Богуславська із Києва та Юрій Єршов-Холодний із Запоріжжя, за що обом сердечно дякую, вже публічно. І ні на кого, повторюю, окрім себе, не нарікаю. Мабуть, як кажуть… отим не вийшов. То й шана відповідна. А Хортиця… К.Сушко і заповідний острів, слава Богу, не сіамські близнюки, тож наруга над одним не зачепила другого.
Не сіамські, це точно. Між тим, коли я писав оці рядки, надійшов черговий номер «Літературної України»…
……………………………………………………………………………………………………...
Наголос-1995
З дитинства тримався осторонь бучних компаній, велелюдних збіговиськ, нерідко отримував за те нарікання, і доволі довго вважав цю рису ледь не головним ганджем власної вдачі. Неперевершену «Облогу» , не відриваючись, прочитав відразу після того як вона вийшла в окремій збірочці, та належної уваги на ось це не звернув:
«Я зі страхом відчуваю, як десь глибоко в душі зав’язується й росте знайомий, звіданий мною гулкий сум і втома від цього печального сонця та гайворонячих тіней на ньому, а ще від безсилля збагнути, що коять дорослі. Їхні стосунки завжди полишали в мені липучу, як павутина, нудьгу, – може, так вабило до людей, світлих, простих, зрозумілих людей, у чиїх вчинках я бачив відповідь на запитання: «Навіщо?»
І ось зараз серце сорокадев’ятирічного мужчини підказало йому зовсім інше, ніж те, що нав’язував сам собі стільки літ. Відкрилося ледь не прямо протилежне. Надто коли слідом за цією фразою письменник ніби спеціально для нього – отого маленького і сором’язливого й уже дорослого і занадто делікатного – послав ще й таке:
«Ходи, Харитоне, дивися, та не все до серця бери, – радив мені немічний дідусь по той бік Дніпра. – Одвертайся, тікай, якщо нікуди одвертатися буде, бо такого набачишся, що й сам себе згубиш… Згадуй щось своє, дитиняче, хороше, що з тобою було колись, – от і забуватимеш лихе».
Скільки тепер назбиралося всього на життєвому рахунку!.. Адже і його вабило до простих і світлих людей, проте як часто не одвертався і не втікав. Рідко коли знаходив у собі сили не водитися, не спілкуватися з людьми нещирими й заздрісними. Мало того, усе брав до серця, підтримував там, де слід було викривати, допомагав тому, хто обкрадав його, і ніяк не міг уторопати, чому його так часто зраджують.
Лише тепер збагнув, переживши стільки. І це в той час, коли письменник, ніби з останніх сил намагаючись показати, попередити, застерегти все довірливе, світле й беззахисне, навіть наклав на себе руки…
Його називали українським Шукшиним – звичайно ж, це, мабуть, приємно, особливо зважаючи на те, що російський письменник (майже ровесник), завдяки шаленій радянській пропаганді, і тільки їй, був у всіх на вустах. Невідомо лише, як до цього ставився сам порівнюваний письменник, але він був рішуче проти. Ніякого знака рівності! Звісно, чимало спільного в обох, зокрема, тематика, але калібри абсолютно різні! В обох – переважно оповідання-новели, але в Шукшина вони нагадують етюди-образки, в той час коли у майстра «Облоги» будь-яку новелу, будь-яке оповідання, незважаючи на граничну лапідарність, можна легко розгорнути до розмірів повісті, а то й роману. І це блискуче доведено несподівано «зовсім несільською» повістю, де стільки абзаців, кожен із яких за глибиною змісту міг би лягти в основу цілої епопеї! Зокрема:
«Передвечірня далина, весняне червоноводдя на луках та прощальні гуки сонячної заграви, що поволі стихають, завжди будять у мені щось святе, і тоді я розумію і люблю язичників, їхню релігію, таку просту і близьку людській душі. Справді, хіба можна порівняти оте врочисте палахкотіння небес та мудрий супокій землі перед грядущою ніччю в тихих зорях – і погрозливо-державне Христосове: «У вас же й волося на голові все полічене».

……………………………………………………………………………………………………
…Гадав, із часом усе загоїться, аж воно навпаки: що далі, то більше нагадує про себе. Відтак напередодні VІІ позачергового письменницького з’їзду вирушив до Києва шукати правди. Відвідав кілька високих кабінетів. З приємністю відзначав, що мене пам’ятають, і хоча ще не знав, куди воно виведе, з усією переконаністю казав сам собі: до столиці варто було приїхати вже хоча б через те, що великі люди, гаряче обіймаючи та міцно тиснучи правицю, щиро-щирісінько бідкалися мало не в один голос: «І чого ви (ти) раніше не звернулись (звернувся)! Ех, якби хоча б рік тому!..» – «Так влада ж тоді он яка була!» – хотілося зауважити, але щось мудро стримувало.
З якими людьми стрічався як раз у річницю крутого розвороту в євромайданних подіях! Збагнути не можу: чому, невдячний, не цінував отих нетривалих хвилин, посланих мені Провидінням, а рвався геть на вулицю, щоб якомога скоріше ковтнути свіжого повітря та відчути бодай підошвами черевиків камені, залиті кров’ю героїв Небесної Сотні.
Неквапом піднявся Лютеранською до Банкової, перейшов на Грушевського, затим здолав відстань між Європейською площею та Майданом Незалежності, заглянув на Костьольну, спустився до Хрещатика, а тоді побрів-посунув нагору по Інститутській… До сліз розчулювався… Хрести, рушники, лампадки… Квіти, винахідницьки викладені з каменів бруківки ніші, з яких світяться живі погляди Справжніх Українців. Які обличчя, які очі! Пошепки вибачався перед кожним, що не був разом із ними, отож, хоча й бачив нібито все по телевізору, проте не відчував, ЩО тут було, і як було ЇМ.
Вінки й квіти, квіти, квіти й квіти… Гранітні стели з проникливими словами і ЇХНІ погляди, спрямовані прямо тобі в душу. Висока і зворушлива загальнолюдська, загальноукраїнська шана і ніде ані натяку – на присутність державної…
Майдану злякалися не лише Янукович та його шатія-братія. Він нажахав усіх, для кого поняття «слуга народу» є лише елементом виборчого сленгу – за формою, а не глибоко усвідомленим брендом високого статусу – за суттю. Чи звернув хто належну увагу на те, що п’ятий президент України, якого гарантом фактично зробила Революція Гідності, не відвідав Майдан та Інститутську відразу після інавгурації? Десь приблизно про це люди запитали у президента Литви Далі Грибаускайте – красивої, розумної, мужньої жінки, яку стріли на Майдані невдовзі після інавгурації чергового українського гаранта, і отримали відповідь, що головне не в тім, аби прийти сюди саме сьогодні, а щоб здійснити те, за що полягли Герої Майдану.
Очільник дружньої держави інакше сказати не могла, як і я зараз – написати. Але справжньої суті це не міняє. І тоді, після самотньої екскурсії по священних місцях, мені раптом видалися такими дрібними мої постсуддівські проблеми. Як і оті – тимчасові, проте досі вічно незмінні, за суттю господарі високих кабінетів, до яких спеціально прибув із Запоріжжя, і від яких потім майже тікав.
Красномовний епізод. Один із старих політиків, усе ще нової генерації, значно-значно молодший за мене, розімлівши від тривалої довірчої розмови, раптом несподівано злодійкувато (ледь не бовкнув «чисто по-нардепівськи») озирнувся ліворуч-праворуч і, нахилившись, прорік: «Що ти паришся! Якісь сімдесят тисяч… Та дай їм оті гроші, і нехай відстануть!» Я відсахнувся. Неабияким зусиллям волі вдалося утриматися, щоб не розреготатись, проте не знаю, чи зумів прогнати глузливий вираз зі свого обличчя. Мабуть, ні, бо розповнілий, подекуди вже покльований політичною міллю, один із стовпів держави враз якось так знічено-сполохано зиркнув на мене і простяг руку на прощання. Я ж подякував за «цінну пораду», сказав, що «мені є над чим подумати», і заспішив до виходу.
……………………………………………………………………………………………………..
Не знаю, звідки бралася розважливість! За підсумками поїздки до Києва радіти не було чого, а в душі панував спокій. Не отой, коли тобі все «до лампочки», а стійке відчуття рівноваги і… довіри до себе. Саме – довіри. Не було ні гризот, ні сумнівів, ні нарікань. Бо знав, що робити: я викладав на папір оте, що ви зараз читаєте, мої дорогі. Вважав, що потрібне воно насамперед мені. А оскільки згодом глибоко переконався, що саме так воно і є, то, вийшло, що знадобилося й вам.
Десь отакий стан почав визрівати в моїй душі й улітку 2012 року, коли в рідній хаті вовтузився з лірично--документальними спогадами…
……………………………………………………………………………………………………..

…Бідкаємося, що НСПУ втратила суспільний авторитет, і то є правдою. На цю тему у нас «плачів» найвигадливіших варіантів -- кількатомник можна видавати. Але, -- чому? Куди той авторитет подівся? Хтось украв? Сам вивітрився? До цих питань плакальники навіть не наближаються, позаяк констатацію очевидного, загальновідомого та ще й вельми драматичного (якщо не трагічного) явища озвучувати набагато вигідніше – тут ніколи не помилишся, хіба начотником обізве хтось аж занадто прискіпливий, але те дрібниці.
Авторитет НСПУ почав знижуватися із набуттям Україною незалежності. Поступово, але неухильно. Насамперед через те, що держава, проголосивши себе суверенною, відмовилася від імперської спадщини, до якої належав і письменницький гурт. Нехай та відмова багато в чому була схожа на декларацію про наміри, відтак чимало пережитків компартійного минулого у стилі нашого буття благоденствує й понині, але зриме, те, чого легко можна було позбутися, відкинули. Зокрема, творчу спілку пустили на самоплив: мовляв, нехай митці годують себе самі, бо ми впевнено ступаємо на стезю ринкових стосунків. А ще --- Спілка – сталінський витвір, то чого ж там із ними панькатися!
Звісно, ідея створення Спілки письменників СРСР…
Опинившись у вільному плаванні, письменницька організація одразу відчула, що переваг у пересуванні житейським морем-океаном саме у такий спосіб набагато менше, аніж вад. На це -- самовіддано, без жодних прицілів на якісь преференції, -- започатковуючи Народний Рух України, товариство «Меморіал», відновлюючи товариство «Просвіта», наша Спілка аж ніяк не сподівалася, бо заслуговувала на краще ставлення до себе. Як із боку суспільства, так і з боку Держави. Тепер можна писати про що завгодно? Пишіть! А хто друкуватиме? Хто виплачуватиме гонорари? Де право на додаткові метри у помешканні члена СПУ? Де тверда оплата за виступи перед читачами? Доволі довга вервечка безвідповідальних «де?». Іншими словами, вибачте за тавтологію, вільне слово стало коштувати аж занадто дорого. Відтак починаючи вже з Х з’їзду СПУ 1991 року (І з’їзду, за новітнім літочисленням) головна проблема творчого угруповання все чіткіше починає окреслюватися не словами як краще писати, а як вижити. Кому? Дуже важливе питання. Воно потребує окремого дослідження, я ж у цих нотатках скажу лише, що питання «кому?», на жаль, далеко не однаковою мірою торкається рядових членів Спілки та її київських керманичів. Зокрема, рядові члени платять лише внески й годуються від діяльності, жодним чином не пов’язаної з письменництвом, тоді як київські літературні очільники утримуються на кошти Спілки. Плюс – відповідні письменницькі лікувальні заклади у столиці, плюс близькість видавництв та літературних часописів. Усе це визначає неоднакове становище навіть рядових – столичних і периферійних – членів СПУ (згодом НСПУ). Про керівництво ж зайве й казати. Проблема загострювалася, і 1996 року процес розшарування спричинив розкол Спілки: письменники Юрій Покальчук, Юрій Андрухович, Микола Рябчук та Ігор Римарук вийшли із СПУ й 1997 року організували альтернативну творчу структуру – Асоціацію Українських письменників. Раніше, 1992 року, виникла Міжрегіональна спілка письменників Украни, що об’єднує літераторів із 19 областей...
……………………………………………………………………………………………………..
…дійшло до того, що на позачерговому VІІ з’їзді НСПУ(29.11.2014) так поспішали обрати нового очільника, замість померлого Віктора Баранова, що для головної доповіді в.о. голові НСПУ Олександрові Божку відвели аж… п’ятнадцять хвилин, для виступів – не більше трьох. Загалом же на з’їзді не пролунало й звуку про Слово, про Творчість, одні лише нарікання: на керівництво НСПУ, на українську владу, на… Бо з головним так і не впоралися: не дійшли згоди про зміст терміна криза та його місцезнаходження. Занадто абстрагують його і вбачають переважно в особі «зовнішнього ворога», у середовищі «п’ятої колони»; загалом усе це є, проте корені клятої кризи у природі НСПУ, її гніздечко – у гурті самих письменників. Хвороба, яка підступно загострилася за часів незалежності – зросла чисельність «інженерів людських душ». Прикро це чути, мабуть, кожному спілчанину, бо тоді в ролі кандидата на скорочення може опинитися будь-хто, принаймні, теоретично це дуже можливо. Ну та й що? Неприємно, незатишно, але це так. Іншого виходу немає. Ігнорування цього очевидного факту ще глибше заганяє хворобу всередину, аж поки загальнописьменницький організм не згниє вщент. А він уже загнив – листопадовий (2014) з’їзд показав це з усіх боків…
……………………………………………………………………………………………………..

…Я вже казав, що й усю НСПУ, і кожного нашого провідного письменника окремо ще до вступу в літературний гурт (2003), сприймав майже ідеалістично. Перший сигнал, що «в сім’ї митців» далеко не все гаразд, отримав у квітні того ж року, коли, увійшовши до колишнього ліберманівського особняка на Банковій-2, в галереї очільників Спілки не побачив портрета напівбілоруски-напівукраїнки Олени Шовгенової (Шовгенівої), за чоловіком – Теліги (мабуть, із білоруської – тєлєга, візок). Взявся розпитувати, чому ж це так, а у відповідь… Важко повірити: ті, до кого я звертався (а серед них опинилися й далеко не рядові спілчани), не розуміли, на що натякає цей «хлопець із Запоріжжя». Слава Богу, що хоч знали про героїчну загибель мужньої 35-річної письменниці в Бабиному Яру в лютому (22 числа) 1942-го. Утішно також, що багатьом відомий факт вимушено добровільної смерті разом із дружиною її чоловіка Михайла, але «до чого тут керівництво Спілки письменників»? Не відали «інженери», що, повернувшись у жовтні 1941 року до Києва, Олена Іванівна відродила нашу Спілку, організувала пункт харчування упосліджених письменників, активно співробітничала з часописом «Українське слово» Івана Рогача, видавала часопис «Литаври». І так – упритул до своєї загибелі. Коли я вже аж занадто «діставав» декого зі своїми «чому?», то мені роздратовано зауважували: «Так вона, як ти кажеш, очолювала Спілку усього лише неповних чотири місяці!» «Лише чотири місяці…» Але ж які то було місяці! І хто це сказав, що вартість чийогось особистого внеску в загальну справу вимірюється терміном перебування на посаді, а не тим, що людина зробила!
Гірко було це чути під склепінням загальноукраїнського письменницького храму. І «пережитками» радянського минулого, коли так званий статус не лише повноцінного громадянина Страни Совєтов, але й його людяності визначався тим «була чи не була особа на окупованій території», нічого тут не виправдати. А в нашому випадку наявне ще й співробітництво з часописами буржуазно-націоналістичного спрямування…
Згодом, крок за кроком, я став переконуватися, що таки кепські справи У НАС, окрім усього іншого, ще й через наше чи то стихійно хуторянське, чи через хитромудре, ідеологічно спрямоване невігластво. Піку ж оці переконання досягли навесні року 2012-го, коли нове керівництво НСПУ, все ще невтомно віщало про необхідність перезавантаження в роботі Спілки. Зайве перераховувати все те з реформ, за які взялися могильники «ери Яворівського» – про це писано-переписано я ж назву один, якщо й не маловідомий факт, то такий, на який колеги зовсім не звернули належної уваги. Мова – про звалені хаотичною купою нові книжки різних авторів. Якраз за пару кроків від стола чергового у холі Будинку письменників, під бетонованим східцями. Їх, за розпорядженням нового керівництва НСПУ, вилучили у чергових, яким письменники (переважно ті, хто приїжджав до столиці з периферії) передали для продажу за вельми прийнятною ціною. Непоганий, смію зауважити, був засіб розповсюдження книжок. Без ліцензії, без відповідно обладнаного місця? Звісно, це вопіющеє нєподобство! Тому керівництво НСПУ, замість того щоб на законних підставах обладнати в тому ж холі Будинку письменників або ж неподалік спеціальний кіоск для торгівлі українськими книжками українських письменників, наказало кинути їх прямо на підлогу, під східцями, – щонайменше кілька сотень найменувань! І нехай би «серед мотлоху» я розшукав два примірники свого «Інспектора Хорса» (п’ять черговий усе ж таки продав!), але ж там знайшов цілу пачку збірки віршів Леоніда Талалая, збірочку Бориса Мозолевського і ще багатьох-багатьох відомих авторів! Одне слово, книжки вже були звалені купою. Лишалося ту купу передислокувати на майданчик перед Будинком, для ефекту облити бензином, або хоча б гасом і піднести сірника. Як робили це на площах у Берліні 1933-го чи в Луганську улітку 2014-го…
……………………………………………………………………………………………………..
…Дивився я на розгортання VII позачергогового і думав: хіба можна уявити учасником подібного збіговиська, скажімо, Панаса Мирного? Чи став би Нечуй-Левицький уперто стовбичити коло сцени з президією, щоб почули тільки його слово і рахувалися лише з ним? Чи зважилися б Гемінгвей, Достоєвський, Гребінка, Бальзак, Гюго, Франко, Діккенс, Марко Вовчок, Джек Лондон чи Леся Українка верзти на повний голос те, що віщали окремі делегати з «трибуни з’їзду»? Ніколи, нізащо і ні за яких обставин. Бо лізти геть із шкури, аби потрапити на чергову (позачергову) столичну белетристичну тусовку у статусі повноправного делегата, чатувати коло сцени і полум’яно виголошувати революційні кличі – то тяжкий хрест і ситний хліб невдатних і нездатних. Лише їх! Через те й отримали ми всі «з’їзд» замість З’їзду! Від того й лихоманить Спілку, яку одні ласкаво називають «свинарником», а другі не менш зворушливо – «колгоспом». Через те й накопичуються проблеми.
Читач, либонь, уже зрозумів: я аж ніяк не закоханий у сучасну НСПУ, але приміряти до неї пікантні псевдо снаги не вистачає. Для кого Спілка «свинарник»? Для отого, кого ще молодим хлоцем витягла вона з якоїсь Твердохлібівки чи Завинилівки на столичні асфальти, кому організувала постійну столичну прописку й дала достойну квартиру? А хіба наступні шалені успіхи, скажімо, ось такого обвинувача – депутат Верховної Ради СРСР, заступник голови…
……………………………………………………………………………………………………..
…Досить. Бо ще треба залишити місце в цьому тексті й одному з отих, хто, називаючи українську літературну громаду «колгоспом», за підтримки лише Спілки письменників, й опинився у столиці, завдяки тільки їй, отримав там квартиру, обіймав, до хрустка в суглобах, посади…, то головного спеціаліста першого заступника… то почергово головного редактора… (Цікаво, коли ж чоловік писав)? Упродовж майже цілого десятиліття куди тільки не кидала «доля» багатоверстатника, на якийсь час неборака навіть опинився за бортом НСПУ, та згодом виборсався з виру й знову прибився до «недолугого колгоспу», бо треба ж було фіксувати на здобуття…
Забагато честі невдячним наклепникам? Згоден, проте коли Спілка наша хвора, то перш ніж розпочати цикл лікування, слід визначити вид захворювання. Заодно і з класом вірусів (а їх до біса!) розібратися, а також виявити їхніх носіїв та поширювачів. Інакше анінайменших змін не діждемося ніколи!
«Свинарник» у складі «колгоспу» зростав і зміцнювався у всіх на очах. Перший з’їзд (1934, після з’їзду письменників СРСР року 1932-го), що відбувся у тодішній столиці України, Харкові, зафіксував 206 членів творчої Спілки. Далі – тотальні репресії (лише в один день, 3 листопада 1937 року, в лісовому урочищі Сандармох було розстріляно 100 найскравіших представників української творчої інтелігенції), війна, знову репресії. Сталін винищував українських митців упень, але на ІІІ з’їзді (1954) говориться про 324 члени СПУ та 95 кандидатів (тоді була й така категорія «інженерів», за аналогією до партійної)… Одне слово, станом на 1991 рік в Україні значилося вже 1095 письменників, сьогодні ж їх 2075.(уточнити) Усе через те, що на теренах – спершу УРСР, а згодом незалежної України – зросла кількість громадян? У жодному разі! Навпаки, рівень чисельності населення у нас неухильно зменшується: 51,7 мільйона (1989), 51,9 (1991), 50,89 (1997), 49,4 (2000), 42,9 (уже без Криму, станом на 1.09.2014).
Що ж виходить – людей меншає, а письменників більшає? Того й чекай, невдовзі ми станемо вже не «самой чітаємой», а «самой пішущєй» нацією у світі? Саме час готуватися, щоб започаткувати Національну Спілку читачів…
Власне, тут не до сміху, бо (за Курковим) за кількістю тих, хто пише, має зростати і кількість тих, хто читає. І це якось має впливати на рівень суспільної моралі, коли вірити поетичному афоризмові про ефект і наслідки поширення «разумного, доброго и вечного». Власне, не якось там впливати, а неодмінно позитивно! Стан же нашого сучасного суспільства, за логікою речей, свідчить про те, що ніякого відповідного впливу воно на собі не відчуває. Принаймні, у тій кількості або ж такої сили, щоб стрімко перетворюватися на суспільство високої моралі, позитивних імпульсів воно не отримує. У чому ж річ? Погано сіємо? Сіємо добре, але забуваємо поливати? Чи сіємо зовсім не те?
Обирайте, дорогі читачі, що кому більше до вподоби. Я ж затято грішитиму на занадто велику чисельність… Ні, не тих, хто мережить аркуші словесами – нехай собі мережать на здоров’я – я про кількість осіб, об’єднаних у професійну творчу Спілку. Гарно Ви сказали, дорогий Влідімір Владіміровіч, що наша «мова величава и проста», а от із заявою про «хороших и разных поэтов», яких може бути «много», переборщили. Гарних поетів -- справжніх, глибоких -- багато бути не може. Та й, вибачте, не треба їх стільки. Нехай пишуть усі, хто має бажання, нехай множаться лави поетів і прозаїків, проте до СПІЛКИ ПИСЬМЕННИКІВ слід приймати лише тих, чиє письмо, воістину позначене високим талантом, хто створює високі літературні твори, відтак дійсно складає творчу ЕЛІТУ у відповідному творчому сегменті. Іншими словами, щоб слово ПИСЬМЕННИК лунало врочисто, а надто – ЧЛЕН НАЦІОНАЛЬНОЇ СПІЛКИ ПИСЬМЕННИКІВ.
…………………………………………………………………………………………………….

…Літературний процес – явище безперервне. Визначається воно конкретними творами конкретних авторів, і лише тоді може перерватися або ж відірватися, коли з процесу усуваються, прибираються фізично геть усі творці. Коли Слово замовкає, бо писати немає кому. Отоді в історії – похмурий прочерк. Ми ж не маємо права анічогісінько викреслювати, принаймні, з того, що написали всі наші відомі попередники. Так, сотні були закатовані й розстріляні, але ж лишилися Павло Тичина і Микола Бажан, Остап Вишня і Максим Рильський, Юрій Яновський та Андрій Головко, Борис Антоненко-Давидович, Андрій Малишко, Володимир Сосюра… Якщо вціліли, значить, запроданці, угодовці?
Вище ми вже домовилися, хто має право оцінювати поведінку цих людей за диявольських обставин, тож не порушуватимемо джентльменську угоду. Для нас, сучасних, є, насамперед, твори наших попередників. Так, багато написано і панегіричного, й апологетичного, і відверто антихудожнього, проте – я відповідаю за свої слова – моє покоління та, мабуть, не лише воно, як кажемо нині, не зациклювалося на прикрих речах.

І рости, і діяти нам треба
Так, щоб аж гриміло з краю в край.
Угорі над нами – неба, неба,
А кругом – простори, хоч співай!

Хто і що міг і може сказати проти цих слів, не лише в час, коли вони були написані, а й сьогодні? Нам не треба «рости»? Ми не повиннні «діяти»? І хіба не виникає бажання заспівати, коли навколо тебе простори?
Рильський…
Сосюра…
Не прилипала міцно ні до старих, ні до юних громадян Союза РСР ідеологічна багнюка, на що так сподівалися замовники соцреалістичного місива. Безумовно, ті, хто вижив, писали за високою вказівкою. Але у своєму готовому вигляді твори нещасних митців замовними мали тільки свою фабулу, і то – вона була мертва. Стиль, лексика, власне, Слово лишалися живими. Ми, діти, не звертали уваги на плакатне, декларативне в тому ж «Альошці Богунцеві» Михайла Тардова (до речі, гуляйпільця за походженням), у «Синові Таращанського полку» Петра Панча, у «Лісовій красуні» Юрія Збанацького. Ми всотували із них людське й людяне, патріотичне, близьке нам і зрозуміле і вкрай необхідне, а воно є в цих творах. Є, попри все! Як і у «Вуркаганах» Івана Микитенка, у «Великій рідні» Михайла Стельмаха… «Вершники» Юрія Яновського вчили нас не класової непримиренності, а плекали героїчні почуття, а пізніше, коли ми подорослішали – огиду до братовбивства. Навіть уявити страшно, що у нас могло не бути «Пропороносців» Олеся Гончара чи «Таємниці Соколиного бору» того ж Юрія Збанацького…. Без цих творів наше дитинство і юність були б спустошеними. Вони, оті вціліли митці, упродовж жахливих 30-х, буремних 40-х, непевних 50-х своїми творами попри все зберегли для нас усіх Українське Слово, Українську Естетику, Український Дух – наперекір усьому, вони змогли просотуватися до наших сердець крізь загати ідеологічного гною. І за це отим нашим письменникам – низький уклін. Можливо, не все з написаного ними в ті часи варто перевидавати, звісно, не все ув їхніх тогочасних учинках вилискує героїзмом, проте головне вони зробили: зберегли українську мову, в тому числі й літературну.
Послухаймо, що cказав із цього приводу Євген Гуцало при отриманні премії фундації Т.й О. Антоновичів у травні 1995 року, за півтора місяці до смерті: «Ви знаєте, що коїться нині. Деякі вчорашні літературні ідоли самі падають, але чи варто в цій драматичній ситуації вести аж таку хворобливу боротьбу з тими, хто був не так фальшивим ідолом, як жертвою системи? Хто все-таки своїм словом, яке хочеться порівняти з „досвітніми вогнями“ Лесі Українки, світив у темряві нашого комуністично-соціалістичного буття, освічував людську свідомість, допомагаючи, може, не так жити, як вижити? Здається, ніхто не осмілюється кидати камінням у в’язнів Освенціма чи в’язнів Заксенхаузена, то чи то треба аж стільки кидати каміння у письменників, які порятувалися з газових печей соціалістичного реалізму, з крематоріїв мистецько-філософських догм, із цього страхітливого комплексу смертельної чорнобильської естетики? А чи не краще помовчати в жалобі та скорботі? Зрештою, весь наш народ пройшов ці „этапы большого пути“, — й не йшов він весь час таки з гордо піднятою головою, зрештою, весь народ нині не існує у своєму ідеальному вигляді після, скажімо, чотирьохсотлітніх обіймів, то що — не той народ? Ні, той — і не інший, і ми всі в літературі — ті, а не інші. То, мабуть, і про самих себе годиться помовчати в жалобі й скорботі».
Справжній талант здатний донести світле і правдиве навіть за найнесприятливіших обставин. То лише нездари завжди чогось безкінечно вимагають (переважно – для себе), істинний творець у цей час мовчки творить.
Кажете, «угодовці» раювали, «запродавши душу кривавому комуністичному диктаторові та його партії»? Брешете, панове дослідники-переоцінювачі, і та брехня – од вашого особистого безпросвітного нікчемства. Наберіться мужності хоча б на кілька хвилин і загляньте до шоденника, приміром, того ж Олександра Довженка, «обласканого Сталіним». Ось запис від 6.12.1945 р.:

«П’ятнадцять літ обробляв я, сказати б, громадську ниву. Не жалів ні сили, ні часу. Не знав часом свят і навіть не досипаючи ночей. Все думав, як би краще знять врожай. І в мене родило. Був добрий хліб на моєму полі, і були яблука в саду, і мед на радість всім, хто їв, хто хотів їсти. Один лиш раз не вийшов у мене врожай. Не так виорав, не так висіяв, чи молитву не ту прочитав, і боліла ж до того голова і серце. Тоді прийшли на мою, политу марним потом ниву недобрі люде, серед зів’ялого саду поставили наспіх збиту трибуну, подібну на ешафот і, прикриваючи свій сором, а хто не сором, а недобрість чи пустоту свою, кричали голосно:
– Ось він!.. Забивав нам памороки красотою життя свого. …Розіпніть його, розіпніть його! Ненавидьте, зневажайте!..
Тоді я мовчки впав і вмер. Тіло моє викинули собакам. Стоїть моя нива поранена, стоїть моя пограбована хата порожня».

А це від 31.12.1945 р.:

«Я забуваю свою мову. Часом я забуваю свій біль і жаль по Україні. У мене вмирає душа. Перечитав «Історію України» Маркевича. Плакав. Писати далі не можу. Німіє щока, і кружиться в голові. Я абсолютно один. Чи винен я, що я один? Чи хотів я самотності? Чи діяв я во ім’я їй? Ні. Ні.»

А ось запис від 10.01.1946 р.:

«Кіно – велике мистецтво і брутальне. Воно мистецтво жорстоке в гіршому розумінні сього слова. Воно заповнене пройдисвітами поверховими у виробництві, а керує ним кучка мертвоголових убогих чиновників, очолених мікро-Большаковим. У нас мистецтво недемократичне. Воно придворне».

Хіба можна читати таке з незворушним серцем? Хіба не чутно невимовний біль митця, якому НЕ ДАЮТЬ ТВОРИТИ ТАК, ЯК ВИЗНАЧЕНО ЙОМУ БОГОМ? Якийсь із новітніх хоробрих експериментаторів за подібної високої опіки, самовіддано сів би на голку і забув би навіть, як його звати. Довженко вистояв. Попри неймовірні душевні муки він зберіг не лише світло у своїй душі, а й твердість руки митця. За дев’ять літ після з’яви у щоденнику тільки-но процитованих записів і незадовго до своєї смерті Олександр Петрович подарує нам «Зачаровану Десну» – дивовижний шедевр, рівних якому немає в усьому світі.

«Благословенна будь, моя незаймана дівице Десно, що, згадуючи тебе вже много літ, я завжди добрішав, почував себе невичерпно багатим і щедрим. Так багато дала ти мені подарунків на все життя.
Далека красо моя! Щасливий я, що народився на твоєму березі, що пив у незабутні роки твою м’яку, веселу, сиву воду, ходив босий по твоїх казкових висипах, слухав рибальських розмов на твоїх човнах і казання старих про давнину, що лічив у тобі зорі на перекинутому небі, що й досі, дивлячись часом униз, не втратив щастя бачити оті зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах».
…………………………………………………………………………………………………………………………..


І на цьому тлі, дорогі читачі, порадьте, як залишатися спокійним, пропускаючи все повз вуха, коли в надміру розрекламованого сьогоднішнього, ще не старого успішного прозаїка надибуєш ось таке…
……………………………………………………………………………………………………...

…Щоб зорінтуватися на благородне, виважене, зрештою, доцільне, тут уже точно без психоаналітика, на якого отам, вище, вище й вище, натякав Володимир Даниленко, не обійтися. Всяке буває. Інколи таке находить, особливо, коли неприкаяно вештаєшся країною, через посередництво жебрацького автостопу!.. (…витвір під назвою… , цитати з якого наведені вище, навіяний саме пересуванням вітчизняними просторами в такий спосіб). Якщо на тебе в отій звитяжній подорожі десь напало гостре відчуття власної невлаштованості (нічого дивного!), якщо тебе почала душити твоя ж власна – персональна! – злість, то не слід видряпутися-виставлятися зі своїми вавками на люди, публічно зганяючи накипіле на комусь. Не чіпай святого і не паплюж страждальців! Не можна, гріх прагнути власного стердження, вивищення за рахунок Слова. Слово – категорія незалежна й існує лише для ствердження Світла і Добра. Гвалтуючи літературні жанри, калічачи слова, навіть близько не підходь до жанру загальнолюдського, ім’я котрому – Порядність. Мужньо, наодинці із самим собою, переживай свою досаду, яка спричинюється як зовнішніми, так і внутрішніми чинниками. Зовнішнім, це, коли навіснієш від чиєїсь чистоти й вищості, а внутрішнім, коли місця собі не знаходиш, через власну нікчемність і невдатність.
Дмитро Дроздовський з цього приводу …
……………………………………………………………………………………………………..
…«Що заважає розвиткові сучасної української літератури»? Поставив це питання, ще й узявши його в лапки, не через те, що не дає воно спокою особисто мені, а тому, що не знімається у нас із черги денної. Та коли придивитися пильніше… Чого в ньому більше – глибокої заклопотаності станом нашого красного письменства чи звичайнісінького популізму? Впевнено схиляюся до другого. Як правило, проблема «розвитку» використовується у вигляді такого собі заспіву, після якого той чи інший дослідник, розпустивши пір’я, вирушає в нескінченні розмірковування, демонструючи всім свою обізнаність та розум. При цьому частенько безнадійно ухиляючись від теми. І це тоді, коли все виглядає набагато простішим. Але просто то вже наче й примітивно… Значно престижніше заявити, що згаданому розвиткові, а точніше, «авторитету й розвиткові потенціалу української літератури заважає віковий шовінізм».
Одне слово, – віковий шовінізм. Що це означає? Автор вислову (див. зноску) охоче пояснює: «Це коли старші письменники, критики, літературознавці зневажливо ставляться до молодших, принципово їх не читають, бо вважають, що нічого доброго вони ще не можуть написати».
Серйозне звинувачення, та навряд чи є для нього такого ж характеру підстави. Либонь, і сам пан Даниленко в тім не дуже переконаний, інакше не припустився б неузгодження у своєму грізному вердикті. Пояснюю, що…
……………………………………………………………………………………………………..
…Так, старші письменники багато чого не сприймають у методиці молодих, що теж природно, але не виявляють вони при цьому тієї агресивності, що притаманна експериментаторам. Досвідчені, заслужені й упевнені в собі автори не наполягають, що вони і тільки вони пишуть єдино правильно, як це лунає з вуст новаторів стосовно власних витребеньок. У них немає тієї агресії, якою просунуті й видають себе. Були б вони терпимішими, то, либонь, не такою помітною виглядала б творча неспроможність багатьох, хто прикривається нетрадиційністю, новаторством. Відтак, агресія – не лише гірка доля, а й ознака, бренд, а вже потім і зброя графоманів. Згадаймо, як накинулася ця псюрня (так моя мама називала злих бродячих собак) на Ліну Костенко перед її приїздом до Львова з презентацією своєї дивовижної книжки! Мимоволі згадалося гнівно-обурене Лєрмонтовське:

Не мог щадить он нашей славы;
Не мог понять в сей миг кровавый,
На что он руку поднимал!..

Дійсно, на кого замахувалися, пігмеї! То був сліпучий прояв, ні, не філологічного, не українського самашестя, а безнадійного клінічного божевілля, через снобістську обмеженість.
Вище я достаньо навів прикладів як відверто нелінійного, так і приховано нетрадиційного письма, тож не хочу більше обтяжувати ці нотатки неперевершеними зразками авангарду, ар’єгарду, андеграунду пост- , некст- , передмодернізму…. І прочая, і прочая. Та й немає місця дискусіям там, де все є аж занадто очевидним. Бо, так захопившись, можна скотитися до виголошення прописних істин. Новаторство? Будь ласка! Тільки – заради чого? Хіба не відомо, що весь набір випробуваних зображувальних засобів, які складають той чи інший художній метод, упродовж одного письменницького покоління не встигає застаріти до такого вигляду, щоб бити на сполох і вимагати міняти геть усе? Слово честі, про це незручно навіть говорити. Я відкриваю Америку? Хіба – для невігласів. Для отих, що уяви не мають: і оті засоби, і загалом отой метод, – речі багато в чому умовні, малопомітні, отож міняються не внаслідок революційних збурень, а поступово й невідчутно – ОРГАНІЧНО. Немає тут жодної проблеми, хіба що – чиїсь тенденції, амбіції, як кажуть, од нічого робити.
Бачте, як не намагався – де іронією, а де сарказмом – приховати свої традиціоналістські орієнтири (не лише в літературі…), а власна творча совковість усе ж вигулькнула на поверхню. Отож, тепер, уже не ховаючись, хочу сказати: як би хто і що не кривлялося, із мови нікому, ніколи й нізащо не вдасться вичавити те, що робить її живим організмом, насамперед: розділові знаки, неприйняття чужих запозичень, як у вигляді цілих слів, так і окремих літер, стійкий імунітет проти матюків. Сама ж література повинна нести читачам тільки світле. Навіть тоді, коли предметом зображення є речі похмурі. Як це зробити, залежить від таланту письменника. Власне, саме здатність, зображуючи похмуре, не лякати людину, а навпаки, наснажувати її оптимізмом і виявляє талант митця.

Якщо світ цей долати не вміє
Шлях до правди, крутий і святий, –
Честь безумцю, тому, хто навіє
Людству спокій і сон золотий.

Це – Жан Поль Беранже (1768-1857). Чули такі його рядки? Напевне, але в перекладі Васілія Курочкіна, я ж із російської подав українською. У чотирьох рядках видатний француз висловив, можна сказати, квінтесенцію всього мистецтва, призначення митця, зокрема, й письменника. І ось тут дуже приємно процитувати все того ж Володимира Даниленка, але уже не в ролі мого, начебто опонента, а в статусі союзника: «Література не повинна нести цинізму й порожнечі, бо їх і без літератури вистачає, а має давати заряд таких емоцій, які робитимуть людей благороднішими».
……………………………………………………………………………………………………..
…Важко розвиватися українській літературі, коли її ось так просовують. І де там збагнути просуванцям, що справжній митець – гарячий безумець, а не холодний, поміркований раціоналіст-експериментатор.
А таки просовують! Письменницька газета наприкінці січня 2015 року заголовком «Навчись складати літери й слова – і стань письменником» особисто мене омолодила відразу майже на шість десятків літ. Ось так: усього лише вісім слів і одне тире, і я відчув себе дитиною. Як оце наче сьогодні побачив перед собою гасло з плаката, що висів у хаті бабусі Соломиди: «Изучай свою страну – занимайся туризмом». Швидко й абсолютно безкоштовно. «Изучай, и занимайся» – «Навчись, і ставай». Хутко, але… не зовсім задарма. Про що мова? А про те, вістить газета, що в нашій країні «пожвавилися організатори всіляких письменницьких курсів». І далі: «Відразу три літературні школи оголосили про набір слухачів у майстерні «сіячів доброго та вічного». Вас обділив Господь талантом? Не впадайте у відчай! Готуйте 4000 гривень, і ви забезпечені 43 годинами «занять і вільного спілкування з літературознавцями та письменниками», а також 24 годинами «роботи над власними текстами» вкупі «з редакторами і письменниками». Не нашкребли 4000 гривень? Платіть 2600, і «лектори» поділяться з вами «особливостями написання творів у різних жанрах і стилях, методами ефективного просування молодих авторів, окреслять позалітературні стратегії успіху (виділено мною, – К.С.) в літературі». Є й безкоштовна «школа», зокрема, від журналу «Радуга». Питаєте, хто ж ці «лектори»? А хіба вислови «просування молодих авторів» та «позалітературні стратегії успіху» нікого не підказують? У перших лавах – уже відомі нам С.Жадан, Ю.Андрухович, його донька С. Андрухович, далі – А.Дністровий, Т.Прохасько, письменник, бард, поет і перекладач (так значиться у «Вікіпедії») В.Каденко, зовсім-зовсім юна російськомовна Н.Захоженко, аж ніяк не юний «советский, русский писатель» («Википедия») А.Дмітрієв… Є й інші, зокрема один, вже далеко не молодий і поважний поет, якого не називаю, бо, стрівши його прізвище серед «організаторів шкіл та курсів» і «лекторів», довго не міг оговтатися… А м-м-може, то помилка?
………………………………………………………………………………………………………
…Вище я мимохідь натякнув на імунітет мови до всіляких запозичень, і він-таки існує. Проте сама мова без нашої допомоги не впорається, про що свідчить посилення експансії чужовторгнень, помічене останнім часом. Ким? Хто відстежує у нас цей загрозливий процес, коли на – з дозволу сказати – слова штибу «випендрюватися», «блін», «трахати», «залупатися», «капець», «бабло» (не дозволю, аби воно й далі «ескременило» бодай на цих сторінках) у сочінєніях наших молодих обдарувань досвідчені поціновувачі талантів уже й уваги не звертають? Тож про відверто іншомовні «драйви», «риціпієнти», «наративи», «сублімації» «адреналіни» годі й казати. Надійшла черга літер.
Які красиві, які граціозні, які НЕПОВТОРНІ – чисто наші! – «Ю», «Щ», «З»! А «Ж» – цілий візерунок, а не літера! Хіба не бачать цього нащадки галлів, бриттів, германців? А якщо бачать (особисто я в тім аніскільки не сумніваюсь), то чому не використовують їх у своїх, суто французьких, англійських, німецьких, словах? Ми ж не проти! До того ж, ондечки, уже впихаємо у власні – теж суто, але вже українські, слова їхні «S», «Z», «V», «Y». Є всі підстави сподіватися, що цей ряд незабаром продовжиться, оскільки такі літери як «D» і «N» фактично вже стали нашими, лишилося дочекатися радісного повідомлення про збільшення рідної абетки на… стільки-то нових позицій. Чи кількість позицій не зміниться, позаяк свої літери через їхню невідповідність європейським стандартам ми викинемо на смітник? Жартую? Навіть не думав, і для жартів вибираю легші приводи. Та й уже не раз згадуваний…
……………………………………………………………………………………………………
…Не можу, не маю права приховувати: мимовільно-короткоплинні зустрічі з усілякими модерністськими здобутками не проходять для мене безслідно. Того ж дня, коли вставив до тексту згадку про Жадана й Андруховича, трапилася вирізка із незмінної «ЛУ». А там – Руслана Мельничук із Вінниці. Прочитавши її вірша, в якому молода поетеса бідкається…

Я від правди ховаюсь.
Я заручена з вітром
Маюсь…

...я щиро поспівчував колезі, хотів було втішити по телефону теплим словом старшого, та, побоявшись, як би пані Руслана не подумала, буцімто запізніло набиваюсь до неї в добрі душевні знайомці, утнув ось таке, сподіваючись, що воно віртуально краще зможе підтримати дівчину в нелегку для неї творчу годину:


Не сумую за шкодою,
Прибираю неприбране
І дивлюся на вроду я,
Від неспокою придбану.

Із блакитною зеленню
Так хотіла побратися,
Та вітрисько занедбаний
Став до мене чіплятися.

Зашарівшись від щирості –
Не за тим побиваюсь,
Між рядками хитливими
Маюсь…

Руслану цими рядками я, сподіваюся, заспокоїв, проте додав клопотів собі. Не встиг перенести на чистовик пародію, присвячену небаченій вінничанці, як трапився на очі клаптик аркушика із старого зошита. Смикнувся кинути в кошик, аж вичитав:

На ланцюгу тримала,
все, що могла взяла.
Молодість мою вкрала
немолодість роздягла.

Прізвища автора не було, але це не завадило рядкам мені сподобатися, тож повторював їх подумки цілий вечір. Усе минулося лише тоді, коли вранці написав у відповідь «Запізнілий здогад»:

За ніч схолола ватра,
з місяця злущився німб.
Дбай уже зараз про завтра,
про свій насущний хліб.

Завтра вже пізно буде,
бо ще й учора не встиг:
мертвого не розбудить
хворий архістратиг.

Квилить снага з-під споду,
чавить жага сумлінь.
Порухи на свободу
хтиво приборкав тлін.


Остаточно ж жадано-андруховицькі мотиви перестали бентежити, коли за два дні під залишками їхнього впливу склав присвяту УСІМ.

Без просвітку тинялися,
аж здибались коли.
Коханням обіклалися
таємним, з-під поли.

Сопіли, обіймалися
до сутіні в очах,
та згодом все ж побралися,
переборовши страх.

Обідраними блуднями
невідь-куди пішли…
Поміж святами й буднями
підкови не знайшли.

Не охали й не ахали,
що ж, мов, то за буття,
бо совість геть затрахали
до самозабуття.

Назад не озиралися,
в облозі бур і злив,
та раптом з’ясувалося,
що так… ніхто не жив.

Серед розмислів про те, що заважає розвиватися українській літературі, я надибав такий фактор, як її… ізольованість, А це що за дивина? Причина не розголошувалася. Тож спробуємо розібратися. Ізольованість викликана нескінченним обміном творчих делегацій між країнами? Необмеженим (Інтернет) доступом до всього, що видається ТАМ? Усілякими грантами, преміями, фондами, фундаціями, стипендіями, що, за ініціативою зарубіжних піклувальників-альтруїстів, покликані сприяти отому розвитку?
Останнє привертає найбільшу увагу: нехай усе буде, але чи замислювався хто, в який саме бік спрямовує розвиток нашого красного письменства ота зворушлива забугрівська опіка? Хто б не повернувся із зарубіжного культурологічного вояжу, -- тільки й одкровень, що в нас і де не так. Не ті рими, застірілі метафори, убогі епітети, а фа-а-абули!.. «Шановні, ТАМ давно вже так не пишуть, а ми все чіпляємося за якісь традиції…» І нишкнуть неофіти, і соромляться, і відвертаються від свого. Спершу потайки, а згодом, угледівши, кого саме із наших, точніше, як саме і з якою помпою РОЗКРУЧУЮТЬ їх ОТАМ, то вже не криються, а відверто косять під… Не називатиму сучасних західних класиків, аби часом когось не пропустити, та й місця той список зайняв би чималенько.
Не видно жодних позитивних зрушень від сприяння розвитку, зате чітко проглядається причосування на свій фасон. Через нього й лізуть чужі літери до нашої абетки, а разом із ними – цілий набір правил новітнього оформлення тексту. І то вже не збагачення через творчі контакти, а відверте запозичення, втрата свого, через… в тому числі й фінансову залежність. Оте все не наше на обличчі сучасної, поки що української, літератури, -- вже не окремі сором’язливі підліткові прищики, а суцільний загрозливий старечий висип. Зважте, зіставте наклади книжок тих авторів, кого вперше помітили ТАМ, а надто – їхній рівень та спрямованість, з отими, хто нікуди не їздив і не їздить, спинаючись на ноги в рідних стінах, і ви зі мною погодитеся.
Я щиро радію, шановні панове Андрухович, Курков і хто там іще, що ваші твори перекладаються польською, чеською, німецькою, англійською, японською, китайською і т.д. мовами у добрій двадцятці країн світу, оскільки, як інколи пишуть, ви таким чином розносите українську славу по світу. Відрадний факт, хоча Володимир Базилевський почувається тут дещо стриманіше: «Ті книжки кількох українських авторів, що виходять мізерними накладами десь там у Європі чи й далі, погоди не роблять. Тому що найголовніша правда про Україну у тих книжках не явлена». Отож, я ще дужче радів би, якби водночас твори інших українських письменників поширювалися нашими рідними селами й селищами, де свіжої і гідної української книжки не бачили вже упродовж двох десятиліть! Ви до цього не маєте жодного відношення? А не скажіть. Ота ваша (наша) зарубіжна гуманітарна місія й експансія чужої літературної моди в рідній країні – два боки одної медалі. (Так і крутяться на язиці «місіонери глобалізації», та, бачте, не озвучую – боюся звинувачень у схильності до радянської риторики).
А вона ж, якщо й цілковито ще не править, то завзято мутить світом, ота зажерлива глобалізація. Не лише в економіці й політиці, а геть у всьому, і в гуманітарній сфері, зокрема. Шкідливий цей процес для людства? Банальне запитання – процес загрозливий. Згубний. Ті, що його культивують, цим не переймаються, бо вирішують… ні, не проблеми сьогоднішнього дня, жодних проблем вони не вирішують узагалі, а лише множать їх. Головна мета: нічим не обмежене збагачення. Культивується прагнення підпорядкувати собі все. Розмити кордони. Уніфікувати мови. Зробити світ одноманітним і слухняним. У нас не лише господарюють всілякі «Комсомолки» «Известия» та «АиФы» «в Украине», на запрошення ВСЕНАРОДНО обраного президента, до нас уже прибули ЗВІДТИ чужі спеціалісти наводити лад у нашому господарстві. Американка (щоправда, українського походження) взялася наставляти нас, як рахувати гроші; грузин – як накладати компрес; а литовець привчатиме економіку бути… економною. Жодних заперечень: це, мабуть, дійсно тямуща трійця, цілком може бути, що вони нам у чомусь посприяють, але вибачте за відстале хуторянське запитання: невже у нас бракує своїх? Сорокамільйонна країна! Скільки талантів! Про них ми не лише натхненно й абстрактно говоримо, а й називаємо конкретні прізвища. Багато, багато, багато прізвищ! Чому ж своїм не довірили? Чому їм не даємо росту? За віщо їх образили?
З якою метою тією недовірою принижуються вся країна?
Нерідко стверджують, буцімто неважливо, хто наводитиме лад у нашому домі – варяги, етруски чи неандертальці – головне, щоб він був, а разом із ним і хліб на столі, а крихти -- під столом. За принципом таких вишуканих запитів, зовсім байдуже, якою мовою ми спілкуємося, бо над усе – хліб; не має значення, як ми називаємося, аби лиш було щось і до хліба. Зрештою, не важить, хто керуватиме нами, точніше, під ким ми ходитимемо, аби лиш – не голодні та сідницями не світили. Багато до чого можемо доплентатися з такою логікою. То, може, керуючись саме нею, і діється навколо все те, що коїться?
Кажуть, днями до нас має приїхати несамовито геніальний в усіх відношеннях Макабуло Сурогата, який уже не похапцем, не лише під час епізодичних відвідин нашими талантами їхніх широт мимохідь просвіщатиме, де треба ставити крапку в реченні, і чи потрібна вона там сьогодні взагалі, а викладатиме це безпосередньо у нас! Під пана-сеньора-містера-месьє-ребе Сурогату навіть ВИШ спецільний відкривають! Що, не тільки ВИШ? Ось бачте, -- ціле відомство в урядовій системі під назвою Міністєрство нємєдлєнних заімствованій і молнієносних внєдрєній. Чого московською? Бо не всі члени українського уряду володіють державною. А ще для того, аби понятно було не лише мешканцям зелених Карпат, а й обітатєлям Донецького кряжу (поки він іще не зовсім не наш). І дійсно, розумітимуть усі, як оте гасло в лівому куточку наших (поки що-- вітчизняних) телеекранів: «Единая страна. Єдина країна». Дивляться на нього люди як зі сходу так і з заходу, як із півночі так і з півдня і час від часу натхненно беруться за руки. Навіть, коли треба, під час обіду відкидають геть ложку й шматок хліба, а мерщій єднаються одне з одним.
Возьмемся ж за руки, друзья!
(Щоб не пропасти…)
Між тим, усе дуже просто: письменник має писати. Насамперед і тільки. Написав – надрукував десь у якомусь часописі. Згодом видав книжку. Знову написав. Не друкують, бо часописи мікротиражні та ще й худющі-прехудющі, відтак не протовпишся на їхні сторінки-шпальти? Є така проблема. Книжку не видають, бо в письменника немає грошей, спонсор-меценат ладен офірувати лише на те, що йому до вподоби, а рідна держава про нас не дбає? Теж болючі реалії поточного моменту. І ось тут ми впритул підійшли до того питання, про яке вище я згадував побіжно: структура сучасної НСПУ і, зокрема, її чисельність.
З Маяковським, отам, де він каже про «хороших и разных поэтов», яких у нього «много», з’ясували. Тож ідемо далі… Нас дійсно занадто багато, через… проникнення до лав НСПУ малообдарованих, ледьобдарованих і гетьбездарних. Співвідношення… боюся навіть сказати яке, принаймні, якби Спілка скоротилася втричі, а то й у чотири рази, це пішло б тільки на користь. Не лише їй, а й суспільству. Письменнникам -- бо отримали б від держави ті преференції, без яких творче угруповання повноцінно існувати У НАС далі не зможе, а суспільству – через відновлення авторитетної структури митців, на яку знову можна було б спиратися, зміцнюючи демократичні засади.
Якби комусь забажалося сотворити уявний, узагальнений, я б сказав, класичний образ митця (зокрема, письменника), що виставлялося б на перший план вдачі такого майстра слова? Он хтось підказує: талант, сердечність, делікатність, шляхетність, розважливість, довірливість, щирість, схильність до усамітнення, непрактичність. Згодні, дорогі читачі? Чудово! Я теж підтримую обома руками. А тепер уявімо всі гуртом такий же узагальнений портрет, але не зовсім відсторонений, не геть абстрактний, а на основі сучасної громадської думки про НСПУ… Які чесноти випало б згадати в першу чергу? З талантом, схоже, виникла б напруга. Сердечність, делікатність і шляхетність поступилися б місцем самовпевненості, нахабству й зарозумілості. Далеко від них не опинилися б і дражливість, чванькуватість, інтриганство, підступність, прагматичність, жага усіляких белетристичних тусовок. Перебільшую? Не я один, зі мною ви, дорогі читачі, а також колеги, які, попри все, бодай зрідка опиняються в гущі народу, відтак чують, що про нас мовлять люди.
Звідки ж оця суспільна, скажімо так, -- НЕДОповага? Як вчиняємо, так і маємо. До лав НСПУ протовпилося забагато нездар, котрим, щоб не лише опинитися в незаконному статусі ПИСЬМЕННИКА, а й утвердитися в ньому, ні до чого делікатність зі шляхетністю. Заради себе, незамінного, застосовуються насамперед самовпевненість і нахабство. Далі – підступність, інтриганство, прагматизм. Ані натяку на якусь там дебільну творчість! Переважна більшість проблем НСПУ – через широкі прояви вузького й низького в людині. Оті всі наші перманентні майнові проблеми, нескінченні міжусобиці, доноси, наклепи – від нездар. Спілку дійсно треба перезавантажити, але не так, як просторікували, нічого не роблячи, попередники нинішньої команди Михайла Сидоржевського, а шляхом…
……………………………………………………………………………………………………
…Років десь отак із десять тому, коли влада (зокрема, обласна запорізька) ще балувала письменників коштами на видання власних книжок, на зборах я звернувся до колег: «Шановні, добродії! Усі з присутніх, безумовно, дуже талановиті й перспективні, але не настільки, щоб раптове зникнення когось із нас (тьху-тьху!) чи всіх разом (не приведи, Господи!), бодай якось позначилося на загальноукраїнському літературному небосхилі. І загалом це, мабуть, вибачте, не так і погано. Отож, пропозиція: давайте на всю оту суму, яку виділила рідна обласна державна адміністрація, витратимо не на власні шедеври, а на видання добре ілюстрованої, на крейдяному папері збірки казок Григора Тютюнника. Це стане подарунком запорізьких майстрів слова юним українцям, і не лише юним». Що тут зчинилося!.. Проте всіх заспокоїв обласний літературний керманич, рішуче заявивши, що такого не буде, бо такого особисто він не допустить ніколи й нізащо. Якими ненависними поглядами пропікали мене колеги! Отим своїм виступом (та хіба лише ним!..) я тоді геть зіпсував стосунки з багатьма такими ж, як і я, запорізькими «інженерами». Час іде, а прощеним не почуваюся й досі.
Наше обласне відділеня -- то вся НСПУ в мініатюрі?
До речі, один колега вже років із десять мужньо виношує ідею добровільного виходу з НСПУ. Під час кожної зустрічі щиро, мовби замість пароля, вигукує: «А що вона дає мені, ота Спілка»! Особливо це питання загострюється для бідолахи напередодні сплати членських внесків. Скільки мук, скільки страждань знаходжу тоді при зустрічі на одухотвореному обличчі! Дійшло до того, що я не на жарт перейнявся терзаннями приятеля, і став міркувати, чим би йому зараяти. Аж ось на чергових письменницьких зборах чоловік раптом із таким несподіваним запалом став просити, щоб його обов’язково відрядили на VІІ позачерговий з’їзд в якості чистокровного, надзвичайного і повноважного делегата, що всі великодушно й одностайно дали «добро». Я наївно думав: і що він забув на тому з’їзді за п’ять хвилин до виходу з НСПУ? Збирався там, на прощання, полум’яно виступити? Так сидів же мовчки на одному й тому ж місці від дзвінка до двінка. Поновлював зв’язки із впливовими столичними колегами? До жодного з них навіть не підійшов. І тоді я припустив, що колега на тому епохальному з’їзді віднайшов свіжу риму до свого нового вірша, з чим, просвітлений, і повернувся додому.
……………………………………………………………………………………………………
А відібраний півтисячний гурт письменників-професіоналів, підтримуваний незрадливою Державою, працюватиме саме на Державу, на Суспільство, на всю Українську Громаду так, як не зможе це робити ніякий інший гурт. І тут уже я не жартую. Саме письменники, і тільки вони, можуть зміцнити основу основ нації, без чого вона існувати не меже, – Слово. Ніяких поліклінік НСПУ, ніяких баз, іншого рухомого й нерухомого майна у власність віддавати «інженерам» не слід – це тільки викликатиме нездорові прагнення серед їхніх керманичів і спрямовуватиме творчі зусилля не куди слід. За все платить держава. Письменників мають обслуговувати у звичайних поліклініках на пільгових засадах. Відпочивають «інженери» в будинках творчості, де разом із ними – художники, артисти, кінематографісти. Відновлюються платні публічні виступи. Встановлюється достойний гонорар за книжки та окремі публікації. Відкриваються видавництва, які випускають книжки лише українських та УКРАЇНОМОВНИХ письменників і не тисячними, а двадцяти-тридцяти-стотисячними накладами й розповсюджують їх по всіх-усіх бібліотеках: обласних, міських, районних, сільських, вишівських, шкільних і т.д. Частина книжок іде врозріб. Для цього треба гроші? Не так уже й багато, і лише для початку, для старту.
І в цьому напрямку держава уже зробила перший крок, започаткувавши 2005 року видавничий проект «Українська книжка». Ініціатор – Державний комітет телебачення і радіомовлення України. Думки лунають різні – жодна ініціатива, жодна справа не має стовідсоткової підтримки – але сам проект вцілому більше ніж слушний. Він дуже своєчасний і заслуговує не лише емоційного схвалення, а постійної фінансової підтримки. Незважаючи ні на що! Кожного року держава дає гроші на випуск Української Книжки і цим зміцнює, насамперед, свої – ДЕРЖАВНИЦЬКІ – засади, а вже потім сприяє авторам. Звісно, всіх одразу не охопиш, і цікаво, що серед начебто невдоволених проектом не чути письменницьких голосів… Хто ж тоді незгоден? А… розповсюджувачі книжок. Як сказано в одному із відгуків (лютий-2015), пролунало «обурення з боку практиків книжкового ринку». Чим же стурбовані торгівці гуманітарним товаром? Ні, не методикою підбору авторів, не художнім та літературним рівнем їхніх творів, а, зокрема, наявністю серед представлених видавництв багатьох не тих. Мовляв, хто про них чув і що вони досі видали? Стара пісня. Читач знає, як вона називається – лобізмом. Хлопці проштовхують своїх. І в цій вишуканій смиканині наголос робиться не на тому, ЩО видається, а ХТО видає. Ну, а наші літексперти, -знавці, критики, надто – знані, популярні і взагалі маститі? Як у рот води понабирали. Бо в одних власні «Вали» та «Пріоритети» за спинами, а інші в отих «Валах» і «Пріоритетах» значаться у наймах. Оце лише я на шістдесят дев’ятому році свого життя – вільний, як… Мовби ота муха. І такий же могутній та абсолютно невразливий, як вона…
Ще лунають скарги, буцімто члени експертної ради проекту мало уваги звертають (а то й зовсім не звертають) на розкручені, на просунуті імена, які у всіх на слуху. Отож, чуємо бас головного експерта, який сьогодні вирішує (поки не остаточно?), що слід видавати, а відтак і що нам читати, і його ім’я – Практик Книжкового Ринку! Схоже. Але скигління не з приводу геніальних казок Григора Тютюнника, які досі не видано окремою збіркою і яких теж не було в проекті; не через те, що ніхто не згадав про Володимира Білінського з його сенсаційною «Країною Моксель», нагальність перевидання якої масовим накладом аж кричить. На що ж тоді нарікання? А на те, що мало заплановано, даруйте, видань, представлених ось такими та їм подібними анотаціями: «…збірка біблійних і кримінальних балад, герої яких вперто й послідовно рухаються таємними стежками, намагаючись будь-що здійснити мрії і залишити місце злочину»; або: «…прозові історії, абсурд і надія, смерть і життя… горілка і цигарки…» Схоже, члени експертної ради все ж дослухаються до скигліїв, бо ондечки до українського державного видавничого проекту потрапив українець Пауло Коельо… А стосовно щойно процитованих анотацій, то таким чином уже відомий читачеві автостопник Сергій Жадан зробив заявку відразу на дві власні майбутні книжки за державний рахунок, відчайдушно при цьому зазначивши, що пише він «про що захоче».
Ніяк не збагну: які можуть бути нарікання? Важко продавати нерозкручені книжки? Так розкручуйте! Вчіться пропагувати чисте, а не брудне, намагайтеся рухатися проти течії, яку самі ж збурили й скаламутили. Не варто у цих речах прикриватися так званим об’єктивним фактором – музику тут замовляє чинник суб’єктивний. За кожними, буцімто невідворотним й незалежними обставинами завжди стоїть конкретний суб’єкт, який ті обставини нахабно моделює та ще й під себе. Або ж гурт суб’єктів. Їх видно, тільки треба як слід придивитися. Пам’ятаю, в Запоріжжі, якраз під завісу «перестройки», один спритний редактор переінакшив обласну комсомольську газету зі стотисячним накладом (!) з україномовної на російськомовну. Гадаю, то була не його особиста ініціатива (власної кебети у чоловіка не вистачило б). Те стало одним із заходів компартії, яка відчувала, що їй ось-ось доведеться тимчасово залягти на дно, отож, у без п’яти хвилин незалежній державі ретельно закладала власні інформаційні основи. Читачі обурилися, та невдовзі звикли! Звісно, наклад упав (у російськомовного видання на тлі україномовного!), тож новий редактор енергійно взявся його піднімати. Чим? А отим, що людям треба. Для початку отам, де стояв заклик до пролетарів, помістив: «Газета «МИГ» (молодежно-информационная газета, – К.С.) – для ребят крутых!» А потім із числа в число став друкувати відверто еротичні, до скабрезностей, матеріали. І читач повернувся… Але який!..
Брехня, що видавати й продавати слід те, що людям треба. А хто знає, що дійсно їм треба? Хто по-справжньому вивчав і вивчає у нас книжковий попит? А його й вивчати нічого. За державний кошт меж люди має іти правдиве й світле, що працює на Особистість і на Державу, а не руйнує обох. А таке може розгледіти неозброєним оком будь-хто.
Добрий проект, скажу наостанок, просто чудовий. Було лише побоювання, як би не приборкав його Практик Книжкового Ринку, чи не втрутився хтось із впливових. Тож надії покладалися на членів експертної ради, до якої 2015 року увійшло вісімнадцять поважних осіб. Одинадцятеро чоловіків і семеро жінок представляли двійко народних депутатів, аж п’ятірка професійних письменників і всього лише одинадцятеро професійних видавців та комплектувальників (читай – практиків книжкового ринку)… Отож, за результатами підсумкового голосування, кількість запланованого на 2015 рік скоротилася так, що… Зокрема, список запроектованих видань «класиків української літератури та сучасних українських письменників» зменшився майже вдесятеро і майже у вісім разів – перелік видань для дітей. Зрозуміло: війна, і треба затягати паски, але… Не сумуйте, дорогі читачі, «урізання» не торкнулося шановного… Окрім нього…. А також…
……………………………………………………………………………………………………..
…Підкилимні вовтузіння та всілякі закулісні ігрища, коли вони не вщухають, а навпаки, посилюються, згодом неодмінно виходять із нелегального режиму. Зокрема -- на сторінки газет. Скажімо, у вигляді публікації «По кому дзвін Шевкому?» («ЛУ», 15.01.2015р.). Угледівши його, а надто прочитавши текст, зазнав неабиякого піднесення: наш досі несхибно конформістський часопис очима так і невпізнаного Миколи Яковенка (подейкували, псевдонім) насмілився зазирнути у святая святих – ув експертну кухню Комітету з Національної премії імені Тараса Шевченка! Спрямовано пильну увагу туди, куди рядовому «інженеру» пхати свого носа заказано. Нез’ясований пан Микола заглянув. Дещо побачив. І хоча сказав, що «необхідність реформування Шевкому давно назріла», аргументувати свій висновок з першої спроби, звісно, не зміг, отож редакція закликала всіх небайдужих до дискусії. «Не зайва річ!» -- подумалося, але один, доволі шанований мною столичний колега пожвавлення мого не розділив. Не підтримав провінційного захвату і другий, такий же, тамтешній колега. Лишився осторонь і третій. Сумарно висловилися приблизно так: «Не квапся тішитися, щоб згодом не червоніти за свою наївність». Телефонне спілкування -- не кращий формат розмови для з’ясування глибоких речей, то я й утримався від уточнень. Але подумав: «Що за дивина?»
Між тим, читаю у наступних числах газети відгуки: «А загалом, що ви хочете очікувати від призначеного Януковичем Шевкому, де один – хворий, другий – бахусів соратник, третій після освячення Букваря, може, більше нічого й не читав…». Різкувато, неприємно, але загалом слушно. Що тут може не влаштовувати доброго київського знайомця? «…чому творчість одного претендента на Шевченківську премію подаєте цілими «ряднами» й «простирадлами» (і це щороку так), а іншого номінанта жодного разу не представите? …якщо він (Ю.Буряк, -- К.С.) -- український поет, то повинен римувати не «лібідо», а «лібідо» (з українським наголосом на другому «і»)…» А цей дописувач чим не вгодив? «Академік Віталій Дончик звернув увагу на те, що за Положенням про Шевченківську премію, підписаним Януковичем та Льовочкіним 2011 р., не можуть бути висунуті на здобуття премії наукові твори і монографії. З іншого боку: де сьогодні ті януковичі та льовочкіни, що їхніми уявленнями про літературознавство досі керується Шевченківський комітет?» А в цих словах що не так?
Не скажу, щоб започаткована газетою дискусія розвивалася, як кажуть, у конструктивному руслі. Піком став цілий розворот (5.02.2014р.), в якому ледь не вся розмова звелася до примітивного з’ясування стосунків, либонь, через що один із запланованих дискутантів – екс-«спікер» Верховної Ради Олександр Мороз – відмовився вставляти своє слово. Невикористаний Сан Саничем газетний простір спішно заповнив незграбними сентенціями в.о. головного редактора (схоже, ініціатор обговорення) -- майже півсторінки виправдань, ледь не вибачень, зокрема, перед головою «Шевкому» Борисом Олійником: «Тож хочу запевнити, що ми налаштовані на позитив і конструктив. Метою наших публікацій є не нападки на когось конкретно (тим більше – на людину, яка стільки зробила для нашої літератури й культури) (мова, звісно, про Бориса Ілліча, -- К.С.), а проведення дискусії для оздоровлення літпроцесу й реформування підходів до найвищої премії України».
Попри брак вишуканості процитованих рядків, читач, гадаю, все ж збагнув їхню суть. Я ж лише додам, що така вже доля наших сучасних, не санкціонованих відповідним генералітетом, дискусій: власну крапку і в потрібному місці серйозні люди ставлять, навіть не залишаючи своїх, давно, зручно (і надійно?) облаштованих командних пунктів. Їхня невидима крапка стала остаточною у кволій перестрілці? За логікою речей, саме такою вона й мала бути. Але до чого тут логіка, який іще там інстинкт самозбереження, коли на кону – репутація усього українського письменства першої чверті ХХІ сторіччя! Відтак, уже наступний, після вибачального, номер газети результатами самовідданого «журналістського розслідування» ладен був каменя на камені не залишити від болотяного вітчизняного белетристичного комфорту. Публікація такого собі Петра Кардаша “Жабодралівка по-шевкомівськи» оприлюднила факти, із яких випливало, що результати остаточного голосування членів «Шевкому» можуть бути сфальшованими. Фінальне голосуваня буцімто визнало переможцем Володимира Даниленка (13 голосів), за ним Юрій Щербак (4 голоси), а вже потім Юрій Буряк та Мирослав Лазарук (2 голоси на двох). І це тоді, коли в тому ж номері, на тій же сторінці, акурат над «Жабодралівкою…» вміщено інформацію, що переможцями у номінації «Література» став Юрій Буряк (збірка віршів «Не мертве море», а в номінації «Літературознавство і мистецтвознавство» – Костянтин Москалець (книжка есеїв «Сполохи») і так далі.
Кожен на моєму місці, неодмінно замислився б: і що ж ото воно коїться? Саме про це я й запитав сам себе, але на відповідь не спромігся. Кинувся шукати…
……………………………………………………………………………………………………
…Жарти – жартами, а такого в нас дійсно ще не було. Оголошують шевченківським лауреатом у галузі красного письменства Юрія Щербака, минає два дні, і звістка спростовується – так, переможець Юрій, але на прізвище Буряк; спливає ще кілька днів, і дізнаємося, що замість обох названих «інженерів» вітати слід Володимира Даниленка. Звідки такий плю… пфф… вибачте, плю-ра-лізм?
……………………………………………………………………………………………………...
…То що ж буде далі? За радянської доби, коли газета когось публічно викривала, очікували суворих оргвисновків. У нашому випадку проти «Шевкому» висунуті нелегкі звинувачення. Чи вони безпідставні? У будь-якому разі, тема вимагала продовження. Або ж убивчі факти підтвердяться, і «Шевкому» доведеться переголосовувати, або ж Петро Кардаш потрапив пальцем у небо, і тоді на газету разом із її в.о.головредом чекають великі проблеми.
Аж ось у наступному числі – «Про деякі публікації «Літературної Україні». Тільки схопив очима, як замелькали асоціації …
…………………………………………………………………………………………………….
…Мене ж особисто найбільше хвилювала доля Юрія Щербака, оскільки щиро поважаю його як людину, як громадського ліяча і як письменника. І тут слід подякувати панові Слабошпицькому, що не забув свого протеже на премію. Либонь, за невтомного сприяння Михайла Федотовича в тому ж числі (від 26.02. 2015) «ЛУ» з’явилася замітка «Повернення Юрія Щербака». Із неї випливало, що з шанованим письменником і колишнім дипломатом усе гаразд, оскільки відбулася презентація його нової книжки… «Повернення блудного сина». (А я, було, подумав: до чого тут «Повернення…»? Хіба Юрій Миколайович кудись зникав, чи ми, не приведи Господи, через його невдачу з лауреатством посміли чоловіка забути? Аж, виходить, то усього лише гра слів…)
……………………………………………………………………………………………………..
…Як тут не вигукнути: Боже, які ми… Смішні чи … якісь ІНАКШІ?!
……………………………………………………………………………………………………...
…Вони все передбачили… Вони все знали наперед і давно, оті мої добрі столичні літзнайомці. Ще до з’яви публікації, яка започаткувала «дискусію» і яка мене, необачного, так зворушила. Все відали вони ще до VII позачергового, задовго-задовго до нього. Власне, про все вміли і вміють здогадуватися ці хлопці вже з першого дня свого перебування на столичних асфальтах. Знають, коли й де подати голос, а коли промовчати. Вчасно розпізнають, кого слід проштовхувати, а кого в’язати по руках і ногах. Проштовхувати і в’язати – з огляду виключно на особистість творця, без жодного врахування його витвору. Вони чітко орієнтуються в нашому, геть занехаяному белетристичному середовищі. Без карти і компаса. Бо зі своїх запорізьких, житомирських, черкаських, кіровоградських, навіть навколокиївських тощо «глибинок» ці літературні біженці-переселенці свого часу прибилися до Києвого граду не Слово плекати, а стверджувати себе. Демонструвати винахідливий прагматизм літературних підприємців. У кращому випадку, звісно… Тому й не розділили провінційного піднесення, з яким сприйняв я запрошення до «дискусії».
Жа-бо-дра-лів-ка… Без жодних лапок. Сумна «дискусія». Дрібно, непривабливо виставилися не лише «обвинувачі» й «опоненти», а й розважливий, дуже навіть сподіваний «арбітр». Отож, подзвін-таки справді лунає. Але не тільки по «Шевкому», він гуде набатом по всіх нас…
……………………………………………………………………………………………………
…Дйсно, як на мінному полі. Тільки й стеж, аби чогось зайвого не бовкнути: отого необачно не критикнути чи отого, чисто по-хуторянськи, незграбно не похвалити. А раптом перед тобою друг отого кого ти критикуєш, або ж ворог оцього, од віршів якого ти в захопленні! Відтак, через свою непросунутість і ти механічно стаєш ворогом. Ні, я не обмовився, саме ворогом, бо другом стати так швидко неможливо. Надто там, де все підпорядковане виявленню недругів і… їхній рішучій нейтралізації. За куцотиражного характеру наших літературних часописів та несхильності до їхньої передплати багатьох митців блокада шляхом погромних публікацій, практикується вкрай рідко. Головна зброя -- усні наклепи й таке ж замовчування. Останнє набуло якнайширшого застосування. Мовчать відомі і не зовсім відомі критики і -знавці, яким надіслав свої нові книжки. Мовчать видавці, яким передав рукописа. Мовчать працівники газет, куди відправив свого дописа. Мовчать колеги, отримавши твою книжку. Залізне, знущальне правило важкого мовчання, нечасте порушення якого сприймається, як свято. Те мовчання – вага і перспектива не лише творчого гурту, воно – зміст і будучина самої нації, елітою якої той гурт є. Принаймні, вважається.
Зневірившись в ефективності офіційної мережі книготоргівлі і від знемоги дивитися на купи нереалізованого товару власного виготовлення, я вирішив поширювати свої книжки сам. Безкоштовно. Роблю це так: домовляюся по телефону з директорами районих музеїв, бібліотек, керівниками райвідділів культури і передаю автобусами і «маршрутками» книжки по п’ять примірникв на район. За кожну пачку книжок водії беруть з мене від 20 до 40 гривень.Таким чином, потайки від дружини, упродовж зими 2014-2015 р.р., я поповнив сімейний буюджет з позначкою «мінус» мало не на 600 гривень. Але не це головне. У відповідь на кожну послану пачку я не чую не те, що подяки, а навіть звістки, що книжки отримані. І так – у дев’яти випадків із десяти. Тож мовчу день, два, три, згодом не витримую і телефоную сам: «Отримали передачу?» «Так, – відповідають, – усе гаразд». Запитати ж, чому не сповістили про це самі і вчасно, нахабства бракує.
Що то воно є, дорогі читачі? Робиться так навмисне? Не думаю. Байдужість? Скоріш за все, вона. Але в обох випадках – знак зловісний: суспільство хворе. І дуже. І оте мовчання, ота байдужість – ганебна нарукавна пов’язка, по якій нас розпізнають і сахаються в цивілізованому середовищі. Нехай би лише в простому спілкуванні, а тож – у спільних культурних заходах, у кредитуванні, в інвестуванні, взагалі у ділових державних контактах. Що робити? Не знаю.Украінскіє кніжкі в Україні читають усе менше й менше, а іншого способу достукатися до сердець співгромадян, окрім як через посередництво Слова, особисто я не маю…
…………………………………………………………………………………………………….

…Було про що говорити на VІІ письменницькому з’їзді. (Та події на сході країни, на жаль, тому не засприяли?) Що збирався сказати з нашої найвищої трибуни з приводу прози Михайло Слабошпицький, ми вже знаємо, стосовно ж поезії мав намір виступити Євген Баран. Але не виступив, бо в рамки регламенту позачергового форуму не вписався. Його невиголошений виступ із екстравагантним заголовком «Калліопа, Евтерпа, Ерато, Полігімнія та інші…» я надибав на шостій сторінці «ЛУ» за 18 грудня 2014 року. Пожадливо накинувся, але з кожним рядком мене все щільніше і щільніше стало огортати розчарування. Зі шляхетного подання івано-франківського критика, літературознавця та есеїста, сподівався бодай хвилин двадцять-тридцять розслабитися у вишуканому товаристві відразу аж чотирьох давньогрецьких муз, особливо цікавила мене (на схилі літ) покровителька інтимної лірики, проте не стрів жодної. Зате скільки трапилося «інших…»! Та знову не радів, бо всі такі пісні, такі невиразні… Не певен, що…
……………………………………………………………………………………………………..
…Перечитав уважно все написане, дещо вилучив, але загалом лишив усе, як є. Ще раз перечитав, дещо виправив і знову з трепетом подбав, аби решта зосталася на місці. Переконаний: розширенню кола моїх друзів та приятелів це не посприяє, і все ж… Не скажу, буцімто стійко не відступаю, просто щось підказує: написане неодмінно має потрапити людям на очі.
Жодного марнославства, бо і вік мій уже не для нього, та й узагалі із синдромом завищеної самооцінки не знайомий навіть заочно. Вік же мій такий, що вкладатися спати став раніше, а вставати пізніше, сни все частіше й частіше бачу гостросюжетні, а прямуючи в магазин по хліб і до хліба, уже не біжу, а йду повагом. Відчуваю приплив снаги від побажань, а не від зауважень, від порад, а не докорів, ліпше сприймаю рішення, аніж вироки. Не тому, що буцімто старію (хто сказав!), а що запізно розгледів (але таки ж розгледів!), проте глибоко втямив мудрість буття та його запоруку в явищах еволюційних, а не революційних.
Чого ж тоді скільки всього настягав, назбирав, накрутив і намудрував, а, головне – ДОЗВОЛИВ СОБІ! – у цих своїх нотатках? Бо – накипіло. Тому й вирвалося. Але цим себе не виправдовую, навпаки, – каюсь і запевняю, що більше не буду. Прошу вибачення в усіх, в якому б контексті кого не згадав, а ще більші вибачення шлю тим, кого не згадав зовсім. Я обов’язково виправлюся. Ось перепочину трішки, а потім, щоб залагодити свою провину, засяду писати розважливу повість. Оту повістину, яку, власне, давно слід було розпочинати, а не гаяти час на якісь дослідження. Від принад нашого заклопотаного світу слід затулятися м’яким і сердечним словом, а не виснажувати себе всілякими викриваннями. Адже хто з колег не знає, що коли пишеш щось добре, то здається, буцімто все навколо стрімко змінюється услід за твоїм пером: зло відступає перед добром, багаті віддають награбоване бідним, а наші отруєні ріки повняться молоком, обростаючи киселевими берегами! Через те в моїй повістині будуть небо й ластівки, хмарки та обрій, затишне подвір’я, батьківська хата, яблуні, акації, дереза, їжаки під вечір, сичі вночі, а вранці – молодик Андрій або ж молодичка Люся з літровою банкою свіжого козиного молока біля воріт. А з того подвір’я полинуть думки-промені навсібіч. Усе пронижуть навколо: рештки зруйнованого села, балки, поля, степи, смердюче водосховище, ліси, шляхи, села й селища, міста. Одні дістануться Нікополя-Запоріжжя-Херсона, інші аж до Києва приб’ються, навіть на протилежний бік Землі зазирнуть. Усе ті думки-промені промацають, всюди побувають, але повернуться на батьківське подвір’я, де я вперше почув Рідне Слово, а згодом уперше вимовив його сам. Повернуться туди, де, як з’ясується, є ВСЕ. Там вони й лишаться назавжди.
Не знаю, якою вдасться повість, а назва підвернулся гарна. Уже місяців зо два хизуюся нею. До того виразна й розважлива назва, що бракує сил утриматися, аби не виказати. Та я не поспішатиму, оприлюдню її разом із текстом.
Коли напишу.

Жовтень 2014 – березень 2015 р.р.
м.Запоріжжя




Форма твору: Інше
Рейтинг роботи: 0
Кількість рецензій: 0
Кількість переглядів: 609
Опубліковано: 15.09.2015 15:08





© Copyright: Костянтин Сушко



 

 

Оставлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи