|
як тиша пірнає у сутінок мушлі,
я мушу торкатись до тебе нишком,
бо кит мовчання, що спав під ліжком,
вилазить на сушу.
та сіль долоні його розпише
кривавим мехенді та мозолями.
гарячка, берег і мертва тиша
між нами і світом,
і знов між нами.
так вперто мовчати не вміють і риби,
хіба лише небо мовчазне й безкрає.
а кит наш притулок ковтає повільно,
мене і тебе
ковтає.
бо ми так довго жили в порцеляні,
що слів спорожнілих луна ще блукає
у лабіринтах вушних до нестями,
у снах багряних.
Вуста оксамитові, чорні та пряні
вбирають слова і предмети поволі,
та нас випивають дощенту, до краю,
я прагну на волю.
Я знову врятую наш свiт наче Йона,
а може як Йоко, а може як Леннон,
та я народжую слово i знову
струмлюсь я та спрагну
до тебе.
|
Версія для друку
