|
Зацвіла вишня, п’яна од весни,
Взяла на себе білопінну льолю,
Підкрався вітер попід паркани,
Перебігами тихо кравсь по полі.
Він закохався в вишню молоду,
У квіти, як перлини у намисті.
Благав: «Без тебе, мила, пропаду,
Дозволь торкнути віти променисті»…
Вінок коханій дарував із зір,
Із крапельок дощу – дзвінкі коралі,
Серпанку кинув легкий кашемір
На плечі завороженої кралі.
На дужих крилах тихо колихав
Під шепіт трав, що вигулькнули з схову…
Та не помітив – раптом обірвав
Фату весільну радісно-святкову.
Ще покрутився трохи край воріт,
Ще позітхав чи скрушно, чи печально,
Востаннє глянув на опалий цвіт
Й на бідну вишню холодно, прощально…
До яблуні звернув, що край ріки
Вдягла на себе сніжно-білу льолю…
Доспілі вишня колиха гріхи
І плаче на свою нелегку долю.
|
Версія для друку
