chitalnya
прописатися       запам'ятати  
Поезія Проза Різне Аудіо
Автори Форум Рецензії Блоги i фотоальбоми Про проект

НЕДОЩОДЕННИК ПЕРСЕФОНИ

[Liza Greg]  Версія для друку


Ранок був чудовим. Як завжди, гаряче сонце просвічувало мене наскрізь. Зелене пухняне поле трохи лоскотало ноги й пузо. Кольорові квіточки вселяли в мене процентів шістдесят усієї радості. Тому щастя моє було безмежним, коли я ненароком глянула на яскраву плямку, кроків за двадцять. Підійшовши ближче, розгледіла дуже маленьке, просто мікро розмірів, жовто-помаранчево-фіолетове диво. Ну не дивитись же мені було на нього, я вчинила абсолютно адекватно – зірвала квіточку, щоб залишити на пам’ять. Хопа… все чорне!
Ось я вже їхала в надшвидкісній колісниці. Мене тоді охоплювали жахливі відчуття. Думаю, хоч ніхто не бачив як я зникла, зате всі сто відсотків чули. Ще б пак, я кричала як недорізана корова.
Попереду сидів дядько Аїд. Я не повірила очам, бо чого б це він мене викрадав, але потім зрозуміла, що ці чоловіки знайдуть привід для всього. Його анітрошки не турбував факт, що я була ще манюсіньким дитям і не шарила їхніх дорослих бажань.
Тоді виникла божевільна ідея втекти: раптом я відчула себе героєм і, така, на пафосі вже уявляла як стрибатиму з колісниці. Мене не турбавало, що ми гнали зі швидкістю світла і що під ногами імовірно не знайдеться твердої поверхні. Я уже ступила однією ногою в повітря іі…тут я ледь не вкакалась від переляку. Ні, звичайно план провалився, бо я була лише малою вишнябуватою боягузкою.
Після двох тижнів з Аїдом стало ясно, що життя – це повний капець! Я боялась його як, наприклад, людина боїться крокодила. Тільки на хвилинку заснеш, або втратиш пильність, він одразу накинеться і зіжре тебе. Тільки Аїд їсти мене не хотів.
У прислужниці мені назначив двох мерців. Ну чим він думав, скажіть будь ласка? Я мало з глузду не з'їхала! Досі пам'ятаю як ті мертві обідрані жіночки
розчісуючи мені волосся, обслюнявлювали його, або як я знаходила у їжі їхні відвалені пальці, носи, очі, навіть цілі руки. Однак, я скоро звикла. Ми навіть знаходили про що поговорити. А інколи в нас збігалися інтереси – неймовірно. Очі, до речі, дуже смачні, трохи нагадують устриць, тільки в шкарлупі.
Все ж, мене дещо турбувало. Я спитала в Аїда, тепер уже свого законного чоловіка: «Невже рідна мати віддала мене тобі? Мало того, навіть мене не попередила!», тоді він відповів: «Ні! Це була угода із Зевсом.» – помовчав трохи – «Таємна угода.» Він у мене взагалі не балакучий, добре хоч щось сказав. Це полегшило страждання. Стоп, не полегшило. Тоді на мене звалилося, що мати значить не знала де я. Триндеець! Та вона мабуть такого наробила без мене! Вона ж хвилювалась!
Ішов місяць, другий, третій. Пройшло вже багато часу з тих пір як я приперлася сюди. Було нуудноо! Хоча я завела собі декількох друзів-зомбаків. З ними було весело. Час від часу, переважно на вихідних, коли наглядачі їх менше мучали, ми втікали у затишну місцину (так, я вже могла з огидного, вибирати менш неприємне) і гралися у схованки, або ж вони розповідали мені захоплюючі історії свого земного життя. Уявляєте, богиня дружить з мертвими, та ще й людьми. Правда, Аїд не дозволяв спілкуватися зі своїми рабами, і кожного разу, коли я палилась, відправляв мене в кімнатку, де дуже темно, і нічого нема, взагалі нічого. Витримати там хоча б день було тяжким випробовуванням, але з друзями я бачилась все-одно.
Цікаво, я ніколи не зустрічала тут некромантів. Але ж вони точно мають бути в пеклі. Для них це рай! То де ж вони блукають? Ясно. Це не законно, вони мабуть ховаються від Аїда. Що ж, значить у цьому вони вправні!
Якось до нас завітав Гермес. Він був живим і це в мені просто розпалило вогонь: захотілось випити його живу кров, відібрати пульсуюче серце… хмм, ну, не буду про це. Коротше кажучи, спасіння моє було близько! Гермес прибув
посланцем від батька, щоб забрати мене назад – у НОРМАЛЬНИЙ світ! Невже?? Вже не знаю про що вони там балакали, але Аїд таки зламався. Він дозволив!
Не думаючи довго, я зібралася і ми з Гермесом швиденько звалили. Зізнаюсь, я очікувала, що мене зустрічатимуть веселе сонце, зелені луги… Але вдома фіговєнькі були діла: все сіре, нічого не росло, всюди в’язка від злив багнюка.
Зустріла я маму, підійшла до неї – обидві такі раді були, аж підстрибували.
Вирішила не задавати їй дурних питань, чому все було похмурим. І правильно, бо раптом все почало інтенсивно оживати і знову я побачила сонце. Ну нарешті! Тепер все було чудово!
Далі вже нічого цікавого не відбувалось, хіба що забула важливу деталь: виявилось, що Зевс із Аїдом домовились ( вони взагалі все завжди без мене вирішують – нечесно!), що дві третини року я житиму на Олімпі, а одну третину проводитиму у компанії смердючих дохлих тіл та Аїда. Принаймні навідуватимусь до друзів.



Форма твору: Інше
Рейтинг роботи: 0
Кількість рецензій: 0
Кількість переглядів: 186
Опубліковано: 25.05.2016 22:46



 

 

Оставлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи