chitalnya
прописатися       запам'ятати  
Поезія Проза Різне Аудіо
Автори Форум Рецензії Блоги i фотоальбоми Про проект

Вежа в небеса

[Юлія Дворецька-Федорчук]  Версія для друку


Жив колись на землі один чоловік. Ми б сказали, що був він самотнім.
Але це було не так. У нього була мрія.
Вона вхопила у свої міцні обійми все його життя.
Він мріяв потрапити на небеса. Тож щохвилини, навіть щосекунди, всі його думки й прагнення крутилися навколо заповітної мети.
Жив він на околиці села, саме там, де звивиста дорога бігла курявою у безмежне поле.
Його стара хатина трохи осіла й покривилася, а колись гарний сад зовсім здичавів.
Та йому було байдуже.
Бо справи земні, думав Вік (саме так звали нашого замріяного героя), — то пусте.
Головне — дбати про свою душу.
З ним важко було посперечатися.
Бо ж таки душа людська і справді важливіша за земну метушню.

Вік пристрасно мріяв потрапити на небеса.
І як він це збирався зробити? — запитаєте ви. А я вам розкажу. На вушко.
Хоча це вже ніяка не таємниця, бо скоро про неї дізнаються всі.
Варто лишень тій вежі, яку почав будувати Вік, стати трохи вищою.
До чого тут вежа? А от саме вона і має здійняти Віка у небеса.
Вже певний час він старанно і не покладаючи рук будує неподалік своєї хатини вежу.
З кожним днем вона піднімається все вище і вище.
А там, угорі, білі невловимі хмаринки, а ще — безмежне небо, і вітер, і свобода.
І вічне щастя, яке так невідворотно манить Віка.
«Як там, на небесах?» — часто дума він, тягнучи важкі камені до своєї нової будови.
Залишилося не так вже й багато — просто добудувати вежу і дотягнутися до мрії.
Щоб ніхто не заважав йому працювати, він поставив навколо подвір’я великий паркан.
Вік перестав спілкуватися з людьми. Проте... ні, не зовсім.
Інколи йому таки доводилося спілкуватися з людьми.

У Віка була сусідка. Він бачив її вкрай рідко.
Але вона видавалася йому дивакуватою.
А ще він думав, що Софія даремно розтринькує дорогоцінний час, відведений їй вічністю.
У неї було дивовижне кучеряве волосся, великі карі очі й трійко кумедних малят.
А ще у неї був чоловік, якого Вік майже ніколи не бачив. Той працював з ранку до ночі.
Софія ніколи не поспішала і завжди посміхалася. Вона пахла квітами, хлібом, медом, травами і ще бозна-чим страшенно земним.
Вік ніколи не зазирав за свій паркан. А за ним був Софіїн сад, який цвів і паморочив голову своїми пахощами.
А ще Віка дратувала малеча, яка постійно галасувала в саду або гойдалася, сміючись, на гілках, наче на гойдалці.
Бо вони відволікали його він мрії. Від небес.
Між тим вежа ставала все вищою.

Одного ранку Вік обходив вежу, уважно оглядаючи свою роботу.
Із сусідського саду доносився шурхіт листя.
— Доброго ранку, сусіде! — привітно посміхнулася Софія.
— Доброго... — буркнув у відповідь Вік.
В руках у Софії був великий кошик, у який вона складала яблука. Молоді, але вже достиглі, вони наповнювали повітря медовим ароматом.
— Бачу, ви щось будуєте, — поцікавилася сусідка.
— Так, будую, — відрізав він. — Час летить, треба думати про душу і про те, що вічне. А ви все, я бачу, земними справами переймаєтеся.
Софія у відповідь лише усміхнулася.
— Коли ж про душу думати будете? — нетерпляче кинув він.
— От тільки перероблю роботу, — відказала весело сусідка, — тоді одразу ж і про душу подумаю.
Аромат яблук і сонячна усмішка Софії не йшли з думки Віку.
Але небеса манили своєю величчю.

Старий ліс зачаровував прохолодою і своєю красою.
Та Віку було не до цього. Йому потрібна була деревина.
Вежа вже була достатньо високою. Тож він майстрував у ній сходи.
Назустріч йому неквапно йшла лісовою стежкою Софія, тримаючи в руках оберемок духмяних трав. Вона щось ледь чутно наспівувала, час від часу присідаючи і вишуковуючи у траві щось відоме лише їй.
«Яка безпечність... — думав Вік. — Невже вона не хоче отримати вічне щастя на небесах?»
Побачивши сусіда, Софія усміхнулася:
— Будьте здорові! — вона саме додала до свого оберемку ще якусь рослинку, яка Вікові здавалася звичайним бур’яном.
— І вам Боже помагай, — повільно відповів він. — Все земні справи, я бачу, все земні...
— Що ж поробиш? — Вікові здалося, що у голосі Софії вчувалася втома. — Ось треба трав назбирати. Бо ж потім не буде чим лікувати людей.
Ммм... так-так... Вік пригадав, що чув колись, нібито Софія добре знається на лікарських травах. І справді дивакувата жінка: своїх діток троє — мороки через них скільки! — а вона ще й іншим ходить допомагає.
Побачивши, що сусід насупився, ніби чимось невдоволений, Софія лагідно додала:
— Та ви не засмучуйтеся! Все буде добре. Гляньте-но лишень, ліс який цього року дивовижно гарний!
Вікові було байдуже до лісу. Ліс — не небеса.
І йому було байдуже, що Софія не дбає про свою душу.
Кожний сам обирає собі долю.

Уночі маленькі далекі зорі грайливо підморгували Віку, так, ніби втішали: «Нічого, ще трохи, ще зовсім небагато...»
У такі хвилини він, хоч і втомлений, ладен був працювати все більше і більше.
Його вежа вже здіймалася над селом.
Часто, працюючи наверху, він бачив, як сходилися люди — їм кортіло подивитися, що за дивину таку будує їхній сусід.
А Вікові було шкода їх, таких звичайних нерозумних людей...
Перед ним з вежі відкривався великий світ.
Але Вік на нього не зважав. Небеса — передусім.
Тієї ночі сусідка також не спала. Вона сиділа у своєму саду, над чимось схилившись. Невеличка лампа мляво відганяла своїм сяйвом густу темряву.
Вік підійшов до огорожі. На його кроки Софія відірвалася від роботи і звела очі. На руках у неї лежала вишивка.
На ній різними барвами розпускалися дивовижні квіти.
— Не спите? Вже пізно, — тихо сказав Вік.
— Завтра у донечки свято, хочу закінчити для нею нову сукню.
З цими словами Софія показала Віку гарненьку біленьку сукенку з мереживами й вишитими квітами.

Думки роїлися у нього в голові, наче то і не голова була зовсім, а справжнісінький вулик.
Чому люди не бачать очевидного? У чому смисл такого життя, як у Софії?
Хіба ж це істинне щастя? Що з нею буде потім, там, у вічності?
Сон все не йшов. Тому Вік довго дивився на зорі.
Омріяні небеса були вже зовсім поряд.
«Як там, на небесах?» — вкотре сонно подумав Вік і нарешті блаженно занурився у темряву.
І снилося йому, що небеса вже поряд. Ось вони! За невеличкими залізними ворітцями, оплетеними плющем, поміж хмар і межи світами, небеса чекали на нього.
Він несміливо взявся за ручку і увійшов. Там на нього чекала вічність, проте насправді там була... Софія.
— Як? — його пройняв жах, аж всередині все похололо. — Що коїться? Хіба так може бути?
А Софія сиділа на старенькому стільчику і вишивала. Обличчя її було спокійним і прекрасним. Легенький вітерець грався кучерями і рясним подолом її волошкової сукні. Чомусь пахло сухими травами. Біля її ніг стояв кошик з яблуками...

Це було воно. Його вічне сподіване щастя.
Але чому воно належало їй?
Як так могло статися, що вона, не доклавши навіть сотої долі його зусиль, опинилася там, на небесах?
Вона, яка розтринькує себе на інших, яка займається дріб’язковими справами!
Прокинувшись переляканий, Вік не спав до ранку.
Він ходив туди-сюди по своїй вежі.
Раз по раз дивився на зорі.
Невже це правда? Невже це так?
Питання метушилися і налітали одне на одне.
Заледве дочекавшись світанку, він кинувся у сусідський сад...

Вік вперше зайшов на це подвір’я — раніше він бачив його лише через паркан — і одразу потонув у морі квітів.
Старий сад вразив його своїм затишком.
Не те що його подвір’я, на якому він вже давним-давно навіть не косив траву.
Невеличкий будинок привітно усміхався вікнами у мереживних фіранках.
З хати доносився тихенький спів і аромат свіжого хліба.
На порозі Віка зустріла маленька дівчинка. Вона була страшенно схожа на свою маму — така ж кучерява і кароока. Крихітка тягнула у сад невеличку лійку, розписану квітами.
У домі все було білим. А ще було неймовірно чисто і сонячно. І спокійно. І так, ніби тут зупинився час.
Старенькі розмальовані — також квітами! — меблі, плетені скатертини, на стінах у рамках старі фотографії.
Цей дім беріг час. Що ще він беріг?

Софія здавалася прекрасним янголом. Вона усміхнено наливала молоко у глечик. Поряд на столі накритий білосніжним рушничком лежав свіжий хліб.
— Доброго ранку, сусіде, — лагідно сказала вона, а у Віка відібрало мову від хвилювання.
— Доброго, — видавив він. — Перепрошую, що в таку ранню годину... але хотів у вас спитати. Я все своє життя поклав на те, щоб осягнути вічність і потрапити на небеса. Проте сьогодні я бачив сон, і там, на небесах, до яких я так прагну, я побачив вас. І я не розумію, я просто не розумію, як таке може бути...
— Справді? — здивувалася Софія.
Її погляд, здавалося, канув у вічність.
Вона сіла за старенький стіл і, задумана, стала розправляти рукою скатертину.
— Як так може бути? Як можете ви звідати оте щастя, якщо не дбаєте про свою душу? — не вгавав Вік. — Як може бути, що ви вже на небесах?
Її мовчання було нестерпним, а цокання годинника на стіні — безжальним.
Він так хотів отримати відповідь, а ще більше він хотів, щоб тут була якась помилка.
Вічність минула, і Софія звела на нього свої великі карі очі:
— А чому ви думаєте, що я не дбаю про душу? Душа розцвітає, коли її наповнює любов і коли ця любов віддається людям. Ну а небеса... Я вже давно там, бо ж небеса починаються від землі...



Форма твору: Казка
Рейтинг роботи: 5
Кількість рецензій: 1
Кількість переглядів: 224
Опубліковано: 15.06.2016 14:00





© Copyright: Юлія Дворецька-Федорчук



 
Рецензії


Света Лана   [SvetLana]   Додано 12.07.2016 в 02:09   Рецензія: позитивна

Гарна казка Юлія! Софія думає про душу. А сусід теж саме. але мені здається він думає і про Україну. нашій країні.
Ось тут теж людина думає про Україну і про наш народ.
Напишіть мені, як Ви думаєте Юлія, після прочитання?
  Намагалася це завантажити у себе. Не пропускає цензура Хати Читальні.

УКРАЇНА ПОВИННА ПРОЙТИ ЦЕЙ ШЛЯХ ДО КІНЦЯ! ДО САМОГО КІНЦЯ....

Написано тут https://clck.ru/A2FBE

Відразу обмовлюся, я затятий прихильник російського світу, в його широкому розумінні, а не в великоросійських розумінні окремих, нібито, патріотів русского мира.

Великороси зуміли зберегти острів адекватності (відносний, але все ж) в цьому шаленому світі (до великоросам відношу і всю плеяду малих народів Росії, бо той же приклад дуже шанованого мною Шойгу, показує, що русскій мір не має національності як такої).

Отже, великороси - це сьогодні оплот російського світу і оплот адекватності як такої на державному рівні.

Це розуміють всі адекватні люди.

Але самі великороси, зі звичайних людей, абсолютно незаслужено роблять з цього факту якусь особисту заслугу собі особисто, при чому 99% великоросів мають позицію: "дивіться які ми", насправді не роблять нічого, не робили нічого, і швидше за все не робитимуть нічого для того, що б русскій мір мав місце бути і не ні знищено.

Я зараз поясню.

У невигадливі дев'яності, коли Росія таки стояла на межі знищення (кавказька карта заходом розігрувалася більш ніж успішно і мала бути відправною точкою розвалу Росії), з сьогоднішніх зарозумілих великоросів, не було практично нікого, хто б організував опір продажної на той час влади ЕБНа.

І тільки мудрість уцілілої номенклатури при владі в Росії, яка зуміла переломити тенденцію пропиванням Росії і зуміла змусити ЕБНа призначити своїм наступником Путіна (призначити, а не вибрати), врятувало Росію від неминучого знищення (бог таки на боці Росії в черговий раз).

Саме стара гвардія, номенклатура, яку не встигли повністю знищити ліберали, врятувала Росію і сьогодні знову повертає Росії (поки ще обрізаної і не повноцінною) її належне місце в лідерах світової геополітики.

Чи не "патріоти великороси" врятували Росію.

 Де були ці зарозумілі клавіатуровоіни в 90х? Хто з них може похвалитися своїм прикладом опору закабалення Росії? Практично ніхто? ...

Росія сьогодні піднімається не завдяки цим інтернет "патріотам", а практично всупереч всупереч їм.

Дивно, але тепер ці ніхто вчать українців як бути росіянами і як звільнятися від окупації заходу. Такі собі тренери з плавання, які не вміють плавати і ніколи не плавали.

Більш того, ці ніхто, сьогодні закликають відмовитися від українців, типу вони не брати великоросам, і тут аргументація зашкалює, типу тому, що:

- Називаються українцями.

- Чи не зуміли запобігти окупації заходом.

- Чи не вбивають сусідів і знайомих, які раптом стали свідомими ...

- Тому що малолітка ідіотка (по суті ТП) на майдані від імені українців сказала росіянам: "Ми тепер не брати".

- Тому що коли впав російський авіалайнер, то в інеті було кілька десятків тисяч постів радості від тих акков, які себе позиціонували як українці, і пофіг, що не всі ці акки мали українську адресу, і пофіг, що пости радості в більшості були спамом на розпал, і реальна маса українців не відчувала з цього приводу радості.

- Тому, що хтось нав'язує тезу "українці нам не брати" як модний, і це повинно стати модним.

-Тому, Українці повинні заслужити бути братами і ніяк інакше ...

-Тому, Що братство по крові, це не братство, як виявилося для значної частини блогерів великоросів, а ось якщо у тебе думки схожі і ти підтакує, то ти тоді брат, і не важливо що ти по крові африканець або океаніец, ти тепер цього блогеру великоросові брат, сестра, батько, дядько і племінник, якщо зумів вчасно підтакнути.

А українець - це чужинець. Ворог.

І Т. Д. і Т. П.

Аргументація на користь відмови від українців найрізноманітніша, іноді просто ідіотська, але вона нав'язується постійно, вперто і іноді дуже жорстко.

Україна повинна пройти цей шлях до кінця! До самого кінця....

Чи потрібно говорити про те. що така постановка питання, це наслідок чудової роботи "друзів Росії"?

"Друзі" Росії не тільки добивають русскій мір, але роблять це руками корисних ідіотів в самій Росії.

І найприкріше. що ці корисні ідіоти мають вагу на таких інтернет майданчиках. Вони пропагують дроблення, відторгнення частин русского мира і його планомірне знищення, розбавляючи все це нібито патріотичними статтями в основному ні про що, з криками: "УРА".

Браво!

В черговий раз ляскаю генію західних спецслужб. Ці свій хліб їдять не дарма і у них потрібно вчитися і вдень і вночі.

Молодці.

Але я пишу нема про спецслужбах заходу, в черговий раз чудово розкручують тему розколу всередині російських, це так, невеличкий лікнеп для хто не визначився, що б не особливо брали в душу заклики нібито патріотів Росії, які закликають відмовитися від частини Росії, від України, на користь заходу.

Я як українець і тому російська, напишу про Україну, і чому Україна повинна пройти цей шлях, по якому вона зараз йде.

Ах да. Зараз мені тут наплюють на екран, за визначення себе як українця, зроблю і тут невелику зупинку. Хлопці, вже 100 років термін "українець" вбивається прямо в мозок кожному новонародженому на цій території, і цей термін старанно пропагують йому всю його подальше життя від пелюшок до труни. І робили це особливо ефективно в СРСР (хоча я совок, вата і СРСР для мене є чимось набагато більш світлим, ніж вся ця гидота, яка до нас хлинула після розвалу, я просто реаліст і здатний називати не тільки плюси, а й мінуси ).

Отже, українців створювали цілеспрямовано, при чому тільки частина росіян (знову ж цілеспрямовано) називали росіянами, саме великоросів, інших російських, малоросів і білоросів, вчили що вони не росіяни, а лише деякі брати російським.

Це робилося, це б протиставити в майбутніх одних російських іншим російським.

Після 100 років пропаганди серед українців, що вони не росіяни, напевно тільки повні ідіоти можуть чекати самовільного сплеску генної пам'яті серед українців, що вони, (ми) українці - це росіяни.

Потрібно віддати належне, що повні ідіоти знаходяться, і частково їх сподівання виправдовуються, маленька частина українців, раптом, саме утворилися на теренах інету, починають розуміти, що вони росіяни, як наприклад я і українці пишуть тут на Конте. Це говорить, про дуже сильною генної пам'яті росіян.

Але повернення в руськість цілого шматка російського народу, українців, це шлях не швидкий і дуже болючий.

Україна просто не зможе пройти зворотний шлях без страждань.

Україна повинна пройти цей шлях до кінця! До самого кінця....

Україна - це людина, яку накачували наркотиком і переконували, що він не людина, а переконували, що він наприклад рослина. Під дією наркотику, людина відчувала себе рослиною, і вірив, що він рослина. Українець, вірив, що він не росіянин, а тільки якийсь віртуальний брат російській. Здавалося б, брат російського начебто теж російська повинна бути, бо братство має на увазі едінокровіе, а виявляється немає, брат росіянину - це не російська, це просто брат, так нас вчили ... Так нас зараз вчать і деякі блогери від імені великоросів.

Тепер на Україні, на державному рівні (благо України тепер повністю окупована ворогами Росії) вчать, що українці і росіяни навіть не брати виявляється (вікна Овертон йдуть на завершальну стадію пропаганди), а взагалі різні народи.

Так нас тепер вчать і деякі блогери, від імені великоросів, адже спалювання мостів тим ефективніше, якщо робиться одночасно на обох берегах ...

І не важливо. ці блогери, це агенти впливу заходу, або корисні ідіоти для держдепу, важливо розуміти процес, що б вміти протидіяти знищенню русского мира в цій частині битви.

Процес русофобії в Україні, який має на меті знищення частини російського світу, що має підживлення державною пропагандою призначеного заходом уряду, чекаємо і пояснимо. Захід взяв частину російської території і активно знищує на цій території всю російськість (а за одне і весь народ), яку тільки зможе, поки територію не відібрали назад (в тому, що територія буде повернена, не сумнівається ніхто, ну напевно крім свідомих на Україні і таких же свідомих, тільки навпаки, в Росії).

Правда, у випадку з Україною, ворог трохи прорахувався.

За 100 років російським на цій території вдалося переконати, що вони не росіяни, вдалося навіть вивести особливу плеяду злісних русофобів, але ось самих росіян не вдалося зробити не росіянами на генному рівні.

Так, ці російські, які називають себе не росіянами українцями, і які боролися з ворогами Росії у всіх війнах мільйонами, які залишили свої малоросійські прізвища в залі слави Росії як вчені, воїни, бійці, спортсмени, актори і тд, які запросто виявляли і виявляють зараз героїзм проти ворогів Росії (про що говорять малоросійські / українські прізвища воїнів-героїв Росії в Сирійській бійні), ніяк не хотіли і не хочуть битися проти самої Росії.

Хвилі мобілізацій по всій Україні, цілодобова пропаганда, репресії так і не дали ефекту.

Не вдалося створити армію російських, готових воювати проти росіян (ті кілька тисяч в 40 мільйонній Україні, які типу сьогодні бандерівці в "Азові і тд" це просто смішно, при такому напруженні пропаганди), західна машина в цьому випадку дала осічку і вищі кола розчаровані .

Держдепу здається, що винна хунта, що вони погано працюють в розкручуванні русофобії серед росіян, яких на протязі 100 років вчили бути украінцамі.Но вони помиляються. Хунта якраз робить просто неможливе, і тим не менш, змусити українців по справжньому битися проти російськості, державна машина хунти безсила.

Саме від безсилля в цьому питанні деякі націоналісти на Україні заговорили про те, що на Україні потрібно знищити все населення, яке застало СРСР а так же потім і їх дітей, і тільки онуки можливо зможуть стати українцями, як того хоче захід.

Це безсилля перед російськими, навіть якщо росіяни вже навчені що вони не росіяни, дратує захід. Західні цінності засновані на світі грошей просто кришаться в російській світі. Захід приречений, якщо не зуміє остаточно вбити русскій мір. І захід намагається, в тому числі і на просторах інтернету. Частково ми маємо "щастя" тут читати статті, які спрямовані на знищення російського світу, але впевнений, що і тут ворог потерпить фіаско.

Що ж стосується України, то її чекає біль. Україна, Мала Русь і так вже довгий час терзаема і багаторазово згвалтована, обколоти всякою гидотою, понівечена, знівечена, але як і раніше небезпечна для заходу в своїй прихованої російськості, яка жевріє в її надрах.

Більш того, саме тепер, після падіння СРСР, повернення російськості до України неминуче. Саме СРСР був гарантом перетворення України в неросійський анклав, саме СРСР був гарантом утримання України в неросійських поле.

Зараз почався процес, де захід хоче закінчити процес формування русофобства (розпочатий при СРСР) у малоросів швидко і дешево, але тут найшла коса на камінь. Русский ген поламав всі ідеальні плани.

Українці не воюють проти росіян, не дивлячись на всі зусилля, не русофобством в своїй масі, не дивлячись на картинки в ЗМІ, і взагалі, український народ, все ще вдається утримувати в рамках державної антиросійської програми тільки ціною неймовірних зусиль, великих фінансових витрат, і позамежної оскаженілої монопольної пропаганди.

Захід здивований, що 40 мільйонів українців виявилися не дуже еластичними, з них не вдалося зліпити таран проти Росії, хоча в теорії, це був план крутіше "Барбаросса".

Так, є смішні батальйони типу "Азов" які не стільки допомагають захід у боротьбі з Росією і Русским миром, скільки навпаки, своїми грабежами, насильством і відвертим бандитизмом, заважають, створюючи образ не героїв, а бандитів, і населення зіткнулося з подібними українськими патріотами русофобами раптом в душі починає бажати російського миру, спокою і справедливості ...

Проте, це той шлях, який Україна повинна пройти.

Це шлях одужання через біль, інакше потім знайдуться діти сонця, пофарбувати у відповідні кольори, які будуть розповідати, які блага Україна втратила, не дійшовши до західного дна.

Україна повинна дійти до дна.

Наркоман повинен пережити ломку і вилікуватися.

П'яниця повинен пережити жорстоке похмілля, що б стати на шлях тверезості.

Україна це повинна пережити, що б вилікуватися, і тільки потім настане час, коли молоді українці почнуть в інеті шукати статті про свою російськості, а визначення малорос - стане модним.

Це все буде, але тільки в тому випадку, якщо ми не дозволимо ворогу вбити Україну, якщо Росія не залишить свою частину на розтерзання. І мова не йде про введення військ, немає, навпаки, мова йде про м'яку силу.

Ворог розуміє всю небезпеку того, що малороси набагато легше і швидше повернуться в русскій мір, ніж з нього йшли під тортурами заходу, тому зараз ми бачимо тролів закликають відмовитися від України і українців, які називають українців не братами, особливо упоротие закликають вбивати українців.

Їм вторять корисні ідіоти, які роблять це просто так, бо це можна, бо це хтось називає патріотизмом, бо за це похвалять якісь активісти, назвавши таку позицію правильною.

Захід піде на будь-яку підлість, що б якщо не виключити повернення Малої Русі в Русскій мір, то хоча б уповільнити цей процес і знекровити по максимуму Малу Русь перед її повернення.

Так давайте не будемо корисними ідіотами, давайте дивитися ширше і читати між рядків, розуміти суть того, що відбувається розумом, а не будувати свою думку завдяки зображенні, у створенні якої захід завжди буде великим професіоналам ніж ми, як і годиться шахраєві.

Україні потрібно допомогти пройти її шлях повернення і в потрібний момент підставити плече, витягнути з трясовини.

Ворог буде переконувати (голосами від імені деяких великоросів) що Україну треба кинути, вона повинна загинути, а Росія повинна скукожіться до розмірів без України.

Потім такий процес пройде і з Білоруссю, і з Кубанню, і знову з Кавказом. З дальнім сходом і Уралом. І Т. Д. і Т. П...

Захід не є оригінальним. Його посил постійний.

Оригінальний наш, місцевий корисний для заходу ідіот, який кожного разу допомагає захід знищувати свій будинок, свою родину, свій рід ...





 

 

Оставлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи