chitalnya
прописатися       запам'ятати  
Поезія Проза Різне Аудіо
Автори Форум Рецензії Блоги i фотоальбоми Про проект

Калиновий міст

[Юлія Дворецька-Федорчук]  Версія для друку


Старенький фонтанчик задумано жебонів. Літо закінчувалося, і у маленькому містечку тихо й неквапно запанувала осінь.
Поклавши на бруківку велосипед, з плетеного кошика якого підморгував стиглий виноград, Єва вмостилася на підмурівок фонтану й задумано дивилася великими сірими очима, як годинник на ратуші рахує час.
Дивилася, але… не бачила.
Бо Єву мало цікавило те, що відбувається навколо неї. Проте її дуже цікавило її майбутнє.
Настільки цікавило, що вона, здавалося, жила у ньому, пропускаючи повз увагу все, що відбувалося навколо неї.
А між тим містечко жило своїм невеличким простим життям.
Годинник на ратуші відбивав кожну годину.
По головній вулиці снували туди-сюди люди. Вони всі знали одне-одного. Тут жили їхні батьки, діди й прадіди. Тож загубитися було неможливо.
Тут любили квіти й городину, розводили сади й співали пісень.
Вечорами часто сходилися до однієї-єдиної кав’ярні, а одяг і продукти купували у одному-єдиному магазині.
За містечком розкинулася у світ велика звивиста дорога, та для Єви її рідне місто і було цілим світом, який вона не хотіла покидати за жодних умов.
Саме з ним, таким рідним і затишним, дівчинка пов’язувала своє майбутнє.

А своє майбутнє Єва знала як п’ять пальців.
Вона відчувала його на запах, на смак, могла б запросто його намалювати усіма відомими їй барвами.
Вона проживала його щодня і щосекунди, смакуючи кожною дрібничкою, уявляючи, як вона нарешті виросте і…
Єва буде найкращою господинею на все містечко.
Будиночок її, як і тата з мамою, буде купатися в квітах, а на вікнах обов’язково будуть білі фіраночки.
Звісно, у Єви буде розкішний порцеляновий чайний сервіз, а ще — срібні ложки й виделки.
Щодня Єва одягатиме маленький капелюшок, жакет із модною спідничкою й туфлі на високих підборах.
І Єва не буде їздити на велосипеді — ні! Вона проїжджатиме біля старенького фонтанчика й ратуші на новенькому червоному авто.
Як Єва це все дістане? — над цим вона ще не задумувалася, але вже напевно знала, що її майбутнє буде найкрасивішим і найщасливішим.
Треба лишень вирости. І то швидше…

«Доню, доню, — часто журила її мама, коли Єва, вкотре замріявшись, закидала всю домашню роботу. — Не квап час, бо захочеш потім вернутися у безтурботне дитинство, а буде запізно».
«Та ну, — подумки обурювалася Єва. — Хто ж захоче вернутися у дитинство?»
Але час від часу, слухаючи, як мама вечорами співає, поливаючи квіти у саду, вона відчувала, що мама хотіла би вернути своє дитинство. Не те, що мама була нещасливою, та все ж… І Єва раз-у-раз проганяла від себе ці думки.
Слова однієї пісні ніяк не йшли їй з голови. Її журлива мелодія засіла глибоко в серце, нагадуючи дівчинці слова саме тоді, коли їх менш за все хотілося чути:
Ой, з-за гори кам’яної голуби літають,
Не зазнала розкошоньки, вже й літа минають.
Запрягаймо коні в шори, коні воронії,
Та й поїдем доганяти літа молодії.
Доганяли літа мої на калиновім мості.
— Ой, вернітесь, літа мої, до мене хоч в гості!
— Не вернемось, не вернемось, немає до кого,
Треба було шанувати, як здоров’я свого.

«Мамо, а що це за калиновий міст? І чому аж там треба доганяти свої літа?» — часто питала Єва у мами, але та лише лагідно усміхалася:
«Це пісня про те, люба, що треба цінувати кожну хвилину свого життя».
А Єва і цінувала. По-своєму. Адже кожна хвилина наближала її до омріяного майбутнього.

Місяць вночі яскраво світив крізь вікно, наповнюючи кімнату таємничим сяйвом. Годинник біля ліжка тихенько цокав, відраховуючи хвилинки.
«Як же довго тягнеться час», — з відчаєм думала Єва, вовтузячись у ліжку й перекидаючи туди-сюди подушку.
Їй хотілося, щоб час мчав стрілою, летів, як вітер, і не зупинявся ні на мить.
Аж раптом біля самісінького вікна Єва почула… форкання.
Визирнувши з вікна, вона побачила прекрасного вороного коня, який своїми розумними очима наче запрошував її у подорож.
Вилізши через вікно, Єва, не вагаючись, заскочила йому на спину. Обійнявши коня за шию, вона притиснулася міцніше. Вийшовши неквапно з подвір’я, кінь помчав безкраїм полем.
З переляку Єва заплющила очі.
Їй здавалося, що навколо неї вирує цілий світ: вітри, зорі, спогади, мрії і бажання, і крізь усе це вчувалася така безмежна тиша, що від неї защеміло серце.
А потім все затихло. Кінь зупинився і, похитуючи головою, знову тихенько форкав.
Єва боялася розплющити очі, тож несміливо глянула лише одним очком, та нічого не побачила. Глянула двома — і знову нічого! Навколо була… порожнеча.
Вони з конем стояли на невеличкому містку, який, здавалося, висів у просторі…

Єва з переляку не могла поворушитися.
«Де я?» — тихо шепотіла вона, злізаючи з коня.
Місток, хоч і невеликий, був доволі міцний і по-своєму навіть чарівний.
Здавалося, що він був плетений з гілля.
«Де ж це я?» — ще раз і ще раз бурмотіла дівчинка.
«На Калиновому Мості», — раптом вчулася відповідь десь у неї за спиною.
Озирнувшись, Єва побачила дивакуватого чоловіка. Ще молодий, він був одягнений у темне пальто, на хвилястому волоссі хвацько сидів картуз.
Та не це здивувало дівчинку. Він був весь у… годинниках. Вони цокали кругом: один у лівому скельці окулярів, другий на зап’ястку. Годинники висіли на ланцюжку на шиї, вони були в каблучках на пальцях, проглядали з внутрішнього карману жилета, обтяжували кишені пальта і навіть красувалися на черевиках, наче пряжки.
З великої сумки, яка висіла на плечі, також виглядали годинники. Зовсім різні, вони також цокали, трибки в них весело вертілися.
«Хто ти?» — зачудовано запитала Єва.
«Я — Володар Часу, — відповів незнайомець, — а ти зараз на Калиновому Мості, де люди зустрічаються зі своїми роками. Те, що ти бачиш навколо, — твоє майбутнє».
Чоловік безтурботно вмостився на місточку, звісивши ноги у порожнечу.

Єва була не просто перелякана. Вона була у розпачі.
Майбутнє? Її майбутнє? Але ж тут одна порожнеча, тут нічого немає!
Наче відгадавши її думки, чоловік усміхнувся і сказав:
«Розумієш, Єво, ми створюємо своє майбутнє самі. Але не тим, що квапимо його, а тим, що вповні і з радістю переживаємо мить, яка у нас є. Усі прекрасні враження і почуття, любов і турбота, кожен твій рух, кожен подих, які проходять крізь твою душу, залишають відбиток на твоєму майбутньому. Тоді воно наповнюється і стає прекрасним. А ти? Чим ти наповнила своє майбутнє?» — він вказав рукою на безмежно порожній простір.
Єва мовчала…
«Невже у твоєму житті немає прекрасних речей, які хотілося б зберегти у серці й залишити із собою назавжди?»
«Звісно, є, але я… Я завжди квапилася вирости, хоча мама казала, що не треба… Не треба…»
«Отож, не треба. Все, що у тебе є, — це мить, яку ти переживаєш зараз. І навіть у майбутньому, про яке ти мрієш, у тебе також буде лише ця мить. Проживи її, збережи. І тоді твій Калиновий Міст не висітиме в порожнечі, а купатиметься в запашному саду твоєї душі».
Єві нічого було сказати. Вона з гіркотою зрозуміла, як багато вона впустила…

Вороний привіз Єву додому. І відтоді вона дуже змінилася.
Тепер годинник, здавалося, йшов надто швидко, адже в кожну секунду можна було додати ще так всього багато.
Ще один букет квітів, ще один кетяг винограду.
Ще один прохолодний осінній ранок і легке павутиння, що літало межи деревами.
Ще одна кружка теплого молока, ще один запашний хлібець, ще одна пісня, ще одна усмішка.
Усі помітили, що Єва стала зовсім іншою. Вона подовгу могла сидіти біля старого фонтанчика, роздивляючись годинник на вежі, небо з хмаринами, птахів, усміхнені у квітах вікна.
Єва нікуди не спішила. Здавалося, вона навчилася зупиняти час.
А ще полюбила свій велосипед з кошиком і забула про новеньке червоне авто.
Вечорами вони з татом і мамою сиділи на веранді. Пили чай і розповідали, що цінного приніс цей день.
Єва і не зогледілася, як в серці у неї з’явилося відчуття наповненості й блаженства.
Майбутнє відтоді не дуже цікавило її.
А між тим в душі у неї розцвітав прекрасний сад, в якому через кілька років поселиться дивакуватий майстер-годинникар у картузі й з великою сумкою, повною годинників. Він прийде ремонтувати великий годинник на ратуші й залишиться у маленькому містечку, у затишному домі, який створить для їхньої сім’ї Єва…



Форма твору: Казка
Рейтинг роботи: 0
Кількість рецензій: 0
Кількість переглядів: 166
Опубліковано: 19.06.2016 16:53





© Copyright: Юлія Дворецька-Федорчук



 

 

Оставлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи