chitalnya
прописатися       запам'ятати  
Поезія Проза Різне Аудіо
Автори Форум Рецензії Блоги i фотоальбоми Про проект

R&J

[Пікарось Сергій]  Версія для друку


1. Марсіанин

Юлія їхала в метро. Зазвичай вона засинала вже на другій станції і прокидалася за станцію до виходу. Внутрішній годинник ніколи не підводив. Ось і сьогодні вона прокинулась на станції «Теремки». У сні до неї завжди приходили найцінніші ідеї. Ось і тепер план, який вона виношувала уже давно, остаточно викристалізувався в її голові. Бракувало одного – виконавця. Мимоволі її погляд упав на сусіда, який сидів праворуч від неї. Виглядав той доволі дивно. Незважаючи на пізню осінь, був одягнутий у легенький спортивний костюм. На ногах - капці на босу ногу. Суб’єкт крутив головою на усі боки і безперестанку кліпав очима, ніби щойно прокинувся і поняття не мав, де знаходиться. Очі його було ніби волали про допомогу.
- А чом би й не він? - подумала Юлія, - але й «виконавець», одначе.
Проїхали ще одну станцію.
- Вставай, ходімо зі мною!
- Куда?
- А тобі, хіба, не все одно? Вставай, кажу!
Ухопивши за комір куртки спортивного костюма, потягнула його до виходу. Тип не опирався. Вже на ескалаторі майнула думка: «Хоч би лягаві не присіпались». Та куди там? Не з її щастям! Таки присіпались. Допомогла нашвидкуруч вигадана байка про чоловіка, який вирушив на вранішню пробіжку і забув ключі, затраснувши двері. Поліцейського, що стояв на виході зі станції, не здивувало навіть те, що «чоловік» був у капцях і не мав грошей на метро. Та для рівня його інтелекту цього цілком вистачило. Всю дорогу вона тримала хлопця за рукав, але він ішов слухняно і не чинив жодного спротиву. Ось і її будинок. Вона відкрила двері під’їзду ключем від домофона і завела його у передпокій квартири. Вже переступивши поріг, вона спитала:
- То як тебе звати, хлопче?
- Не помню, кажется, Роман.
- І звідки ти такий Роман узявся?
- Не знаю. Не помню.
- Ти що, тільки й знаєш, що «не знаю» і «не пам’ятаю»?
Роман знизав плечима.
- Давай, іди в душ, скидай усе зі себе, знайду тобі щось передягтися.
- Извините, я плохо понимаю ваш язык.
- От москаль клятий! Ще не вистачало, щоб я з тобою російською говорила. В душ іди!
Хоч Юлія і виховувалась у російськомовній родині, та з того дня, коли пішла на Майдан, жодного слова не сказала російською. Поки шуміла вода в душовій кабінці, Юлія підібрала у шафі банний халат, білизну і капці. Всі ці речі залишились у неї від колишнього домайданівського бойфренда, який пішов від неї з ідейних міркувань, залишивши всі свої речі, включно з білизною і взуттям. Вішаючи речі на сушник для рушників, мимоволі відзначила, що через шторку душової кабіни просвічувалась доволі струнка чоловіча фігура, з широкими плечима і досить таки накачаними м’язами.
- Досить уже, вилазь! – сказала вона десь за півгодини.
Шум води припинився, і через деякий час у дверях ванної кімнати постав він у банному халаті, що виявився на нього трохи затісним.
- Їсти будеш?
- Что?
Вона показала знаками.
- Да!
За мить на столі з’явилися борщ з пампушкою і стейк з рисом. Юлія принципово не користувалась послугами закладів громадського харчування, все готувала сама. Хлопець їв так, ніби не їв із місяць. Через дві хвилини тарілки спорожніли.
- Випити хочеш?
- Что?
- Водку будешь? Москаль, блін!
- А, да!
Вона поставила перед ним келишок із горілкою і канапку з шинкою. Він випив одним духом, а канапку проковтнув, як таблетку, не розжовуючи.
- Ну, і як ти докотився до життя такого?
- Ничего не помню, помню только, что перепрыгнул через какой-то высокий забор, за мной гнались, я убежал и заскочил в метро. А в каком я городе?
- В Києві.
- Это что, Украина?
- Ні, блін, Франція!
- Нет, столица Франции – Париж - это я помню.
- А сам звідки?
- Чего?
- Сам-то откуда?
- Не помню! Ничего до того прыжка через забор не помню.
- Марсіанин якийсь, - подумала Юлія. - Теж мені, виконавець. З таким на вулицю тільки покажися - зразу заметуть.
Він розмовляв з явним московським акцентом, специфічно розтягуючи букву «а».
- Лягай спати, Марсіанине! Зараз постелю тобі на дивані.
Вона постелила йому на дивані у вітальні. Він, на диво, зрозумів без перекладу, чого від нього хочуть, ліг, і за хвилину заснув. Юлія теж почувалася втомленою і, трохи прибравши і помивши посуд, навіть не вечеряючи, розтяглася в ліжку.
- Нічого, завтра щось придумаємо, - подумала Юлія і вже за мить спала.
На ранок прокинулася від того, що хтось гримав на кухні посудом. Спросоння, відразу й не зрозуміла, хто.
- А, Марсіанин! - згадала вона.
Накинула халатик і вийшла на кухню, протираючи заспані очі.
- А где у тебя кофе?
- Бач, кави захотів! Там на полиці зліва у жерстяній банці.
- Говори, пожалуйста, по-русски. Ничего не понимаю!
- Нічого, кави захочеш, знайдеш. За запахом.
На диво, він таки узяв потрібну банку, засипав каву в турку, залив водою і поставив на вогонь. Як на хворого на амнезію він орудував досить-таки вправно, правда, кава википіла, заляпавши плиту. Він зняв турку, дістав дві чашки, налив їй і собі.
- Сахар?
- Ні, дякую!
Він насипав собі дві ложки, розмішав і заходився пити каву великими ковтками, хоч напій був гарячий. Допив, поставив чашку у мийку і спитав:
- Сигаретки не найдётся?
- Зараз подивлюся.
Юлія сама не курила, але тримала пачку цигарок, на випадок, коли прийде Коля , її друг дитинства, який, здавалося, не випускав цигарки з рота ніколи. Вона дістала вже розпочату пачку і простягла її Марсіанину. Той припалив, і за хвилину цигарка вже догорала. Потягуючи каву маленькими ковточками, Юлія розмірковувала:
- Найперше – легалізація. Треба зробити йому документи, щоб ніхто не підкопався. Це, за теперішніми часами, завдання не з легких, зважаючи на велику кількість нелегалів, що поз’їжджалися до Києва. Але його цілком можна вирішити, враховуючи, що є дядя Льоня.
Дядя Льоня - старий мент, давній друг її матері, який дивом пройшов переатестацію в нову поліцію. Це йому, напевне, вдалося тільки тому, що декілька разів був у зоні АТО. Ні, він не воював, просто кілька разів їздив туди у відрядження з якимись там перевірками і, відповідно, отримав статус учасника бойових дій. Вона набрала номер його мобільного:
- Дядя Льоня, можете говорити?
- Так, звичайно, Юлько-козюлько! Що трапилось?
- А чому мало щось трапитись? Просто так дзвоню! Про здоров’я Ваше довідатись, може, хочу?
- Ага! Не розказуй байок, а викладай по суті!
- Це не телефонна розмова, давайте зустрінемось.
- Давай об одинадцятій, в кафе на площі на Хрещатику, де той Кондратюк своє «Караоке на стакані» проводить. Підходить?
- ОК, дядю Льоню, буду!
Вони нашвидкуруч поснідали канапками з шинкою, запивши це кока-колою, Юлія швидко вдягнулася, вийшла з дому, замкнувши двері на обидва замки і наказавши Марсіанину нікуди не рипатися, не ламати двері і не стрибати з балкона, бо розіб’є голову – дванадцятий ж бо поверх. Той, ніби, зрозумів, кивнув головою і розтягнувся на канапі.
О 10:20 вона вже була у метро, а за п’ять одинадцята сиділа за столиком у кафе. Дядя Льоня виявився пунктуальним, як і личить старому менту-полковнику. На сучасного поліцейського він скидався мало - шкодив досить-таки величенький пивний животик.
- Привіт, дівко! Як справи?
- Та вашими молитвами, дядю Льоню!
- Ага, вдень не сплю, вночі не їм, все за тебе молюся! Викладай!
- Та тут справа вельми делікатна. Треба документи українські одному москалику зробити.
- А відколи це ти за москалів дбати почала?
- Та тут така справа, дядю, Льоню, довго розказувати.
- Ну тре, то тре…
Дядя Льоня завжди подобався їй тим, що не ставив зайвих запитань.
- П’ять штук євросоюзовських, і по справі. Для тебе - штука знижки.
- От, а кажуть, що нова поліція не бере…
- Хай собі кажуть. Може, хтось і повірить.
- ОК, коли буде готово?
- Десь за тиждень. Я тобі дзвякну.
- Добре, пароль «Марсіанин».
- Ти б ще щось венеричне придумала, Козюлько! Гаразд, «Марсіанин», так «Марсіанин». Він хоч мову знає, не спалиться?
- А мало у нас російськомовних манкуртів? Нічого, вивчить!
- Твоя правда!
- Добре, асталавіста, сеньйоре!
- Бувай, вертихвістко!
Вони допили каву і розійшлися.
З мовою, справді, була проблема. Російською тут говорив мало не кожен другий, але ж не з таким акцентом! Юлія згадала, що в АТО, в роті разом з нею служив такий собі Олег, в «миру» - викладач української філології в Могилянці. Йому відірвало ногу осколком з «Граду» майже до коліна, і зараз він був на реабілітації. Славний тим, що може навчити української мавпу або навіть Миколу Яновича, шкода, що той своєчасно до нього не звернувся. За місяць уся рота щебетала українською, немов зі словника Грінченка, включно з «донєцкімі» і «криворожскімі». Вона набрала його номер:
- Привіт, Олеже!
- Привіт, бойова подруго, як справи?
- Та може бути. Маю до тебе прохання.
- Для тебе – зірку з неба!
- Ні, зірки не треба, мені планету, Марс! Точніше, одного з її мешканців.
- Нема проблем, доправимо!
- Якщо серйозно, то одного москалика треба навчити української, або хоча б російської без московського «акання».
- З російською київського зразка – проблематично. Давай уже навчу української.
- ОК. І скільки часу треба?
- За місяць щебетатиме, як горобчик, не відрізниш від уродженця Галичини. Але вже, бо за місяць їду в Німеччину на протезування.
- То як мені його, до тебе водити?
- Та ні, я вже на милицях скачу, як гірський козлик. Краще в тебе, щоб не світився.
- ОК! Десь на шосту вечора підходить?
- Так. Тоді завтра?
- Ні, сьогодні!
- Як спішно! Добре є, домовились. А що за тип за такий?
- Ай! Прийдеш – побачиш сам!
- Заінтригувала, одначе!
- Ви будете вельми здивовані, сер!
- Не «сер», а «пане»!
- Добре вже! Ви будете вельми здивовані, пане!
- О!
- Добре, до зустрічі! Ти й далі п’єш тільки текілу?
- Так, з оливочкою!
- Добре, бувай, сонце!
- Бувай, пташко!
Так, за основні дві справи домовились, що лишається? Одяг, але то дрібниці, купимо, а далі за планом, тільки б побачити, як наш інопланетянин стріляє. Але для цього є Діма.
Так, план. Тепер план. Прокрутити в голові усі деталі, щоб ніде не було збою, щоб все пішло гладенько, як по маслу. План і тільки план.



2. План

План помсти зародився в її голові давно. Зненавиділа вона свого колишнього вітчима ще з тієї миті, як він уперше з’явився в цьому домі. Якась фізична, майже патологічна відраза з першого ж погляду. Правда, виглядав той доволі інтелігентно, був вдягнутий, як дженджик, і щоразу дарував мамі квіти. Причому досить дорогі квіти. На той час орхідей у Києві майже не було, але він якось примудрявся їх діставати, зрозуміло, за шалені гроші. Оскільки жили вони доволі бідно: мама працювала на колишньому військовому заводі, який з розпадом Союзу мав от-от розвалитися, то ж вона, зрозуміло, руками й ногами вчепилася в цього вельми імпозантного і, на перший погляд, добре вихованого ще не старого чоловіка. Незабаром вони відгуляли весілля, правда дуже скромне, зважаючи на статки вітчима. Вони з мамою і малою Юлею відразу перебралися жити до вітчима, а свою квартиру здавали. Причому гроші за оренду ішли відразу на банківський рахунок вітчима. Спершу він поводив себе з Юлією пристойно, купував іграшки, книжки, навіть купив комп’ютер, щойно ці диво-пристрої почали з’являтись у продажу. Інколи водив до школи. На Юлії красувався ранець з натуральної тонесенької шкіри. Такого у школі не мав ніхто. Загалом, такий собі ідеальний татко.
Уперше він проявив своє справжнє нутро у той день, коли Юлії виповнилось дванадцять. Гості уже розійшлися, мама мила на кухні посуд, а Юля допомагала зносити брудні тарілки зі столу. Коли вона збирала зі столу останні тарілки, він непомітно підійшов ззаду і запхав свої липкі руки їй під блузку, торкаючись грудей, які ледь-ледь починали бубнявіти. Юлія ледь не скрикнула, але стрималася, бо боялась, що почує мама. Вона лише кинула на нього такий погляд, що він відсахнувся і випростався, як солдат, що стоїть у стійці «струнко». Скорчивши ніякову міну, вибачився, сказавши, що у всьому винний зайвий алкоголь. Згодом нічого такого не траплялося, він і надалі корчив зі себе ідеального уважного татка, аж до моменту, Юлії на той час було майже п’ятнадцять, коли вперше вночі зайшов у її спальню. Тієї ночі вона не забуде ніколи! Вона ще не спала, але вже загасила світло. Він увійшов у спальню, засвітив нічник, відкинув ковдру і рвучким рухом задер її нічну сорочку. Вона прикинулась, що спить, а він спустив штани і неквапливо почав мастурбувати. «Горобець» його довго не хотів підніматися, і він додав інтенсивності. Зрештою, той таки піднявся, але якось кволо, і хвилин через п’ять з грудей вітчима вихопилось якесь дике гарчання, а на килим щось закрапало. Потім він закинув ковдру назад, загасив нічник і вийшов з кімнати. Юлії захотілося блювати, але вона боялась вийти із кімнати. Юля не спала цілу ніч, але вранці, нічого не сказавши нікому, як завжди пішла до школи.
Десь із півроку це не повторювалось. Він узяв її вперше, вона точно пам’ятала цю дату, 12 квітня 2002 року. Вона погуляла трохи увечері з подругами і повернулася додому досить пізно, мами на той час не було вдома, поїхала до бабусі у село. Вітчим сидів на кухні. Перед ним стояла уже майже порожня пляшка коньяку і повна попільничка недопалків. Виглядав він досить ніяково, на обличчі ніби застигла якась дивна гримаса. Юля нашвидкуруч повечерявши, пішла у свою кімнату, запалила нічник і почала щось читати. Він з’явився хвилин за п’ятнадцять у майці і штанах з розстебнутим ременем. Він закрив їй рукою рота, спустив штани, задер ковдру, перекинув дівчину набік і пристроївся ззаду. Далі майже нічого не пам’ятала. В голові її тільки щось гупало в такт з його рухами, і цей нестерпний біль внизу живота, і цей запах, який переслідуватиме її довго: суміш алкогольного перегару з цигарковим димом. Потім він встав, застебнув штани і сказав якимось не своїм голосом:
- Щось комусь скажеш – приб’ю!
Це повторювалося доволі таки регулярно, аж до моменту, коли одного разу уже таки доросла Юлія не стрималася і роздряпала йому обличчя аж до крові. Подряпини були доволі глибокі і довго не загоювались. Вона не знала, що там він казав мамі і на роботі. Зрештою, на маму останнім часом він зважав мало, та й розмовляли вони між собою зрідка. Так, похапцем на кухні про якісь побутові несуттєві речі. Мама на той час серйозно перехворіла і виглядала, зрозуміло, не найкраще. Вітчим звертав на неї все менше уваги, приходив додому пізно і частенько під «шафе». А в одного дня з’явився з якоюсь молодою блондинкою і прокричав з порога, щоб вони з мамою виміталися з його квартири завтра ж. Мама на той час уже ніде не працювала, завод, звісно ж, розвалився. У їхній двокімнатній квартирці жили квартиранти, їх одразу не викинеш, бо заплатили наперед за півроку, отож, вони ночували у маминої подруги, у якої самої було двоє дітей, в її двокімнатній квартирі. Мама пішла торгувати на базар овочами і вони якось перебивались з хліба на воду. Невдовзі мами не стало - померла від раку, так і не оговтавшись від попередньої операції. Юля з тіткою, молодшою на п’ятнадцять років за маму і старшою за Юлію років на десять, поселились у їхній старій квартирі. Тітка була ще та вертихвістка, в голові в неї були лиш мужики та гулянки, отож, у них вдома були такі собі перманентні вечірки, які частенько закінчувались груповим сексом. Юлію, щоправда, ніхто не чіпав, бо відразу отримував відкоша: ляпаса рукою по обличчю, а то й копняка межи ноги.
Вітчим з’явився наступного разу на її випускний. Під’їхав на шикарному порше з величезним букетом троянд, підійшов до неї, віддав квіти. Вона взяла, а наступної миті почала шмагати його колючим букетом по обличчю. ЇЇ ледве заспокоїли, вітчим утік і відразу відчалив на своєму авто, а Юлія ще довго ридала на грудях у своєї улюбленої вчительки української мови. Після того випадку вона його не бачила, тільки читала у газетах, що він став управляючим одного з найбільших банків України а згодом - народним депутатом. Потім вона побачила його ще один раз, коли вже була в зоні АТО. В розташування їхньої частини прибули якісь там високі шишки. Вони покрасувалися трохи перед телекамерами у новеньких імпортних камуфляжах, їм розбили намета, в якому вони пиячили і горланили мало не цілу ніч, а над ранок їм підвезли молоденьких дівчаток, очевидно, школярок з випускного вечора, бо всі вони були в парадних сукнях. Наступного дня «слуги народу» від’їжджали, і тоді в юрбі інших народних обранців вона побачила вітчима. Той про щось жваво розмовляв з якимось колегою. Навколо них стояла охорона, так що підійти ближче не було ніякої можливості.
Про те, що вона його колись уб’є, Юлія знала завжди, відтоді, як його руки уперше проникли під її блузку. Тоді ще не знала, коли і як, а тепер вже знала. В голові її народився план. Спочатку сирий, а потім виважений до деталей. Перша частина – економічна. Вітчим, ставши депутатом, формально втратив місце управляючого в банку, але посадив туди до мозку кісток віддану людину – свого двоюрідного брата. Увесь час, протягом його депутатства, спрацьовувала одна і та ж схема дерибану грошей. МВФ переказував Національному банку України черговий транш, який Нацбанк пускав на рефінансування «неплатоспроможних» банків-кредиторів. Вітчимів банк на той момент став таким «неплатоспроможним», тобто всі депозити і проценти за ними були заморожені і не видавались, проценти ж по кредитах збирались регулярно, а в разі протермінування кредитор миттєво відповідав власним майном: нерухоме і рухоме майно конфісковувалося миттєво, не зважаючи на сльози, мітинги і прокляття кредиторів. Гроші ж, які йшли на рефінансування, відразу, того ж дня переказувалися на рахунок одного з банків на Британських Віргінських Островах. Новий рахунок відкривався на підставну юридичну особу. Потім з цього рахунку того ж дня кошти переказувались у банк іншого офшору, і так за ланцюжком п’ять-десять разів, щоб заплутати сліди. У кінцевому підсумку вони осідали на рахунках вищого керівництва держави і якась частка, звісно - на рахунку вітчима. Слабкою ланкою цієї схеми було те, що транзитний рахунок відкривався в тому самому банку на Віргінських Островах. Отже, знайшовши вихід на той банк, можна було б «вирахувати» номер щойно відкритого рахунка. Далі б мав братися до справи Бармалей, так в IT компанії, де працювала Юлія, звали одного з найкращих хакерів галактики Олексія Антоненка. Отож, Бармалей міг зламати будь-який код, хай би він знаходився під десятьма ступенями захисту. Він для сміху зламував навіть коди НАСА, правда, потім повертав усе на місце, а там навіть не здогадувались, що код було зламано. Суть плану полягала в тому, що в банку на Віргінських Островах відкривався ще один рахунок, який відрізнявся від вітчимового транзитного рахунку лише однією цифрою. У процесі переказування коштів файл переказу перехоплювався, і Бармалей мав за декілька секунд затримки підібрати код до платежу і змінити в платіжних реквізитах усього одну цифру. Отже, гроші потрапляли на наш рахунок, звідки теж миттєво переказувались на інший у надійному європейському банку, який гарантував таємницю вкладів. Проблема полягала в тому, що Бармалей був людиною дуже порядною, мав свій кодекс честі і подібними «лівими» махінаціями не займався. Але він давно, хоч і без взаємності, підбивав клини до Юлії, і вона сподівалася, не без підстав, що таки умовить його.
Отже, вітчим, не отримавши підтвердження, що кошти надійшли на рахунок, миттю кинеться у банк особисто все перевіряти. Далі вступала в дію друга частина плану – фізичне знищення вітчима. Перед банком слід було організувати мітинг незадоволених кредиторів, що було не так уже й важко зробити, кинь тільки клич у пресі. Потім треба було організувати сутичку між охороною банку і мітингувальниками. Хтось навіть може стрельнути кілька разів по охороні і тим самим спровокувати вогонь у відповідь. Тоді Юлія, імітуючи вогнепальне поранення, а можливо, і отримавши реальне, повинна зробити собі ін’єкцію. Препарат сповільнює на певний час серцеву діяльність і людина стає ніби мертвою. Після цього «стрілець» має убити вітчима перед банком, або, якщо це не вдасться і вітчим кинеться везти її в лікарню, завалити його на вході або на виході з неї. Ніби все мало б спрацювати. Залишалося лише дочекатися чергового траншу МВФ і провести декілька підготовчих етапів.
На роль стрільця був призначений, хто б ви думали?.. Правильно, мій здогадливий читачу!
Отже, підготовка починається…


3. Підготовка, початок

Отже, що треба зробити? Юлія накреслила собі у голові план дій по підготовці:
- Легалізувати Марсіанина і якнайшвидше. Вивести його межи люди, як то кажуть, щоб він трохи пообтерся, звичайно ж тоді, коли він більш-менш пристойно оволодіє українською. Перевірити, чи вміє той стріляти, і, якщо ні, відправити його на навчання до Діми. Дмитро цей працює інструктором з підготовки снайперів для Національної Гвардії і спецпідрозділів СБУ. Юлія перед відправкою в зону АТО навчалася стріляти саме в нього. По Марсіанину ніби все. А так, ще купити йому мотоцикла і виробити права, щоб він міг вільно пересуватися містом, оминаючи численні київські затори.
- Організувати мітинг обурених кредиторів під банком вітчима в потрібний час. Для цього треба було точно знати дату надходження траншу і плюс-мінус дату та час переказу рефінансування. В Юлії була одна надійна людина, яка працювала в НБУ, так що з цим проблеми виникнути не повинно би. Організувати заворушення під час мітингу зі стріляниною. Тут мав би допомогти один з колишніх «тітушок» з часів майдану, який згодом зрозумів скоєне і пішов добровольцем в АТО. Звали його Максом.
- Переговорити з Бармалеєм і умовити його зламати код платежу і змінити реквізити банківського рахунку – мабуть найважчий пункт плану. Тут доведеться застосовувати всі свої жіночі чари, і теж не факт, що той погодиться. Але нічого, мадемуазель, піднатужишся – і прорвемось!
- Відправити Колю «відпочивати» на Британські Віргінські Острови, як тільки надійде інформація про черговий транш МВФ. Він повинен не пропустити момент, коли в тамтешньому банку відкриється транзитний рахунок, і відразу ж відкрити свій.
- Відкрити ще декілька транзитних рахунків у офшорах і один кінцевий банківський рахунок в респектабельній країні, наприклад, Швейцарії, де гарантується таємниця вкладів.
- Знайти підходящу зброю і підготувати вогневі точки поблизу банку вітчима, клініки «Феофанія» і приватної клініки, де лікується вітчим. Найбільші труднощі викликало знайти місце для стрільця у Феофанії, оскільки та надійно охороняється і буквально нафарширована відеокамерами зовнішнього і внутрішнього спостереження. Але навряд, чи вітчим захоче везти людину, підстрелену на мітингу, та ще й пасербицю, до урядової клініки. Розголос був би неминучий. Так що на рахунок Феофанії не слід особливо паритися, але все-таки якісь варіанти прикинути треба.
- Подбати про ліки для імітації больового шоку і зупинки серця, і антидоти до них.
- Організувати відхід Марсіанина з вогневої точки і максимальну затримку прибуття поліції на місце злочину.
Так, ніби усе, якщо вилізуть ще якісь деталі, про них можна буде подбати по ходу справи…
Отже, до діла! О 18:00 має прискакати Олег вчити Романа української. О пів на шосту Юлія вже була вдома. Марсіанин тихо-мирно спав собі на дивані прямо в капцях і солодко посапував. По ходу справи він змів з холодильника тижневий запас харчів і допив почату вчора пляшку грілки. Юлія миттю кинулась в найближчий супермаркет, купила пляшку текіли, оливки, і ще дещо, щоб нашвидкуруч зробити канапки, засапана прибігла додому і швиденько заходилася готувати ці самі канапки. Об 18:02 пролунав дзвінок домофона:
- Це я, Олег, як там твій інопланетянин, готовий?
- Ага, «готовий» на всі сто, навряд чи добудимось, але заходь!
- Іду, моя пташко, вірніше, стрибаю!
- Стрибай, мій горобчику!
Вона відчинила двері, провела гостя до передпокою, допомогла зняти куртку, той намагався роззутися, але вона сказала:
- Можеш не роззуватися буде загадка для криміналістів, чому це в кімнаті сліди однієї ноги?
- Для криміналістів? То ти, така-сяка, замислила проти мене щось кримінальне?
- Ні, сонце, наразі, планів замордувати тебе у мене не має!
- Дивись мені, а то у мене у лівій кишені лимонка.
- А у мене у правій – оливка! До речі, текілу будеш? Я, тим часом, спробую розштовхати нашого Марсіанина.
Вона налила йому келишок текіли, поставила перед ним вазочку з оливками і тарілку з канапками і заходилася будити Романа. Той не реагував ні на слова, ні на стусани, ні, навіть, на вилиту йому на голову склянку холодної води.
- От, блін, глухий номер! І що накажеш робити з ним?
- Треба б його під душ холодний.
- Та я сама його туди не донесу, а з тебе який помічник?
- Та нічого, удвох якось впораємось.
Вона спустила йому ноги на підлогу і легенько підштовхнула за плечі. Так лікар у військовому шпиталі вчив сідати хворих після операції. Роман якось ніби сів, але наступної ж миті відкинувся на спинку дивана і захропів. Потім вони удвох спробували поставити його на ноги. За третім разом затія ніби вдалася. Перші два рази він падав на диван, як підкошений сніп. Вони спробували вести його до ванної кімнати, але Марсіанина весь час хилило вбік. Раз він навіть мало не перекинув одноногого Олега.
- Марна справа! Тазик і ківшик маєш?
- Вже несу!
- І відро холодної води прихопи.
- ОК!
- Вони роздягнули Марсіанина на дивані догола. І поставили його ногами у тазик. Юлія тримала його під пахви, а викладач-філолог поливав його з ківшика льодяною водою. Десь через сім-вісім хвилини такої терапії, очі Марсіанина ледь відкрилися і той заворушив язиком:
- Где я? Что со мной?
- От, блін, тепер він вже й короткочасну пам’ять втратив! Ти у мене вдома, мене звати Юлія, я підібрала тебе вчора у метро.
- А, вроде помню. А кто этот тип на костылях?
- Його звати Олег, він буде тебе вчити української мови.
- А на хрена мне этот украинский язык?
- Жити захочеш – вивчиш, не вивчиш, заметуть, як тільки покажешся на вулиці.
- А, тогда понятно, давайте!
Методика Олега полягала в тому, щоб змусити учня думати українською, тому він не вживав жодного слова рідною мовою учня. Всі нові незрозумілі слова він пояснював за допомогою інших, уже відомих тому слів, або за допомогою предметів, або, на крайній випадок, за допомогою міміки та жестів. При цьому, навчити української неслов’янина було набагато легше, аніж слов’янина, оскільки вимова однакових букв у неслов’янських мовах була дуже відмінною. З росіянами ж особлива проблема була з твердими «ч» і «щ» а також з звуками «о» і «и». Їх, на перших порах, тягнуло «акати» і «ікати». Роман виявився, незважаючи на синдром похмілля, доволі вправним учнем. Він схоплював невідомі слова на льоту. Здавалося, що порожнина, яка утворилась в його пам’яті, тільки й чекала моменту, щоб заповнитись. Але «о» після приголосних ну ніяк йому не давалося. «Масква, Масква, как многа в этам звуке» з наспівним московським «а», і хоч кіл на голові теши!
- Нічого, за тиждень освоїть, - сказав Олег.
- А що це за тип такий? – спитав він відходячи?
- Кажу ж – Марсіанин, з Марса прилетів, а я підібрала!
- А що, Марс теж уже русифікували?
- А, дай їм волю, вони весь космічний простір русифікують! Дякую, Олеже, скільки я тобі винна?
- Та ну тебе в баню, подружко, щоб я з тебе щось брав?
- Тоді дякую красно, пане викладачу! Я правильно висловилась?
- Так, цілком. До зустрічі Юлько!
- Ага, завтра о тій же годині і в тому ж місці, Цьомки-бомки!
- А ось це уже – діалект!
- Ну, хай буде діалект…
Вона поцілувала його в щоку і закрила за ним двері.
Повернувшись в кімнату, вона застала Романа сидячим на дивані з заплющеними очима.
- Хочу что-то вспомнить из прошлой жизни, и не могу. Смутно помнятся какие-то вспышки, вроде какой-то бой, и какие-то лица, будто я ловлю их в прицел. А так больше – ничего, полная пустота…
- Так-таки нічого й не пам’ятаєш?
- Ничего, полный провал. Ни папы ни мамы, ни роду ни племени…
- Бідний мій Ромчику! – Вона сіла поряд і легенько обійняла його за плечі, а він притулився до неї, ніби мале дитя до матері.
Отак і сиділи мовчки до ночі. Та потім Юлія схаменулася, що їй пора спати, бо вона і так прогуляла сьогоднішній робочий день, і доведеться завтра виправдовуватись. Але нічого, щось придумає.
Наступного дня вона встала рано, приготувала грибну юшку і котлети, зварила макарони. Коли Роман прокинувся, вони поснідали канапками з кавою і Юлія, зачинивши двері, як і учора, на два замки, помчала до метро. Вона приїхала на роботу вчасно, прочитала вхідні листи, написала потрібні відповіді і пішла «охмуряти» Бармалея. Бармалей мав звичку працювати по ночах, а вдень міг або спати, причому він міг спати навіть на голих зсунутих табуретках без подушки, або грати у комп’ютерні ігри, або сидіти безвилазно в інтернеті. Керівництво компанії закривало на усі його витівки очі, бо те, що він творив ночами, коли його «осіняло», було геніальне. Цього не зумів би зробити цілий відділ за цілий місяць. Він досить рідко виходив з офісу, харчувався абияк - це для нього не мало жодного значення. Його подруга приходила деколи ночувати до нього в офіс, і нерідко вранці в його персональному кабінеті можна було знайти кілька порожніх пляшок з-під вина, банку відкритих шпротів, розкиданий одноразовий посуд, використаний презерватив, тощо… Але усі давно перестали дивуватись дивним звичкам Бармалея. Геніям закони не писані! Ось і зараз Бармалей сидів, закинувши ногу на ногу, у навушниках за комп’ютером і грав у якусь гру. Він навіть не помітив, як Юлія зайшла в кабінет.
- Привіт геніальним геймерам двадцять першого сторіччя! – голосно крикнула вона.
Нуль реакції… Вона підійшла ззаду і стягнула навушники з його голови. Той невдоволено повернувся, Побачив Юлію і раптом усміхнувся на цілий рот.
- А, це ти, Юлько? Заходь, радий бачити!
- Каву маєш?
- Та десь тут ніби була… - розгублено водив круглими трохи виряченими очима Бармалей.
Можливо, саме за ці очі його й прозвали Бармалеєм. Багатьом співробітникам взагалі не було відоме його справжнє ім’я. Бармалей, та й Бармалей! В інтернеті всі його знали теж не інакше, як Бармалея.
- Ай, в тебе фіг що знайдеш, роззяво ти моя! Філіжанки хоч маєш?
- Ні, є одноразові стаканчики, отам десь, на полиці між дисками.
- Добре, зараз принесу каву, розмова одна є!
- Про любов?
- Про яку там любов, про шалене кохання! Чув, як кляті москалі називають наше шалене кохання? – «Блізость». Забила би!
- Ги! Ну давай, неси! Можливо, у нас і буде ота «блізость».
- Ай, голодній кумі – одне на умі. Зараз, шість секунд!
Вона метнулася, заварила каву, швиденько повернулася і поставила дві філіжанки ароматної кави прямо на комп’ютерний стіл, відсовуючи якісь диски, флешки, плати та інші незрозумілі предмети набік.
- От, перебила мені усю гру! Я вже мало не дійшов до п’ятого рівня… Ну, розказуй!
- Бармалейчику, золотце, рибко ти моя, потрібна твоя допомога в одній дуже делікатній справі. Таке в усій сонячній системі можеш зробити тільки ти!
- Викладай, не томи!
- Потрібно перехопити, зламавши код, один банківський платіж з нашого українського банку в банк на Британських Віргінських Островах і змінити всього лиш одну цифру у номері банківського рахунка одержувача.
- Дівчинко ти моя, це абсолютно, фізично неможливо. При відсиланні платежу з банку «А» відразу повинне надійти підтвердження з банку «Б». Затримка не повинна перевищувати п’яти мілісекунд. Інакше, платіж вважається недійсним і транзакція відміняється. Мені ж, щоб зламати код, навіть використовуючи найсучасніше «залізо», потрібно секунд десять – тридцять а то й більше. Так що, нажаль, ластівко ти моя! Хоча…
- Думай, сонечко, думай!!!
- Хоча, - вів далі Бармалей – можна б теоретично змоделювати «глюки» в інтернеті в банку «А», тим часом, перехопивши і розшифрувавши інформацію. Банківському працівнику дозволяється тричі повторювати відправку платежу. Будемо сподіватись, що тамтешня роззява витратить на це десь із хвилину-дві. Цього буде цілком досить, щоб зламати код і змінити цифру рахунка. Проблема полягає в іншому: підтвердження платежу повинно прийти саме з того рахунка, на який цей платіж був відправлений А розшифрувати підтвердження і змінити номер рахунка у нас не буде часу, бо все відбувається на автоматі. Так! Тут треба посидіти нічку і помізкувати трохи…
- Бармалейчику, любчику, обіцяю тобі «блізость», якщо ти з цим впораєшся!
- Ай ну вас, всі ви тільки обіцяєте, а, як доходить до справи… ОК! Ця ніч присвячується, Вам, королево! Вірніше, Вашій проблемі. А це хоч того варте?
- Ти навіть не підозрюєш, як для мене це важливо. Справа навіть не у сумі, справа - в принципі!
- ОК, помізкуємо! До речі, потрібне «залізо» можна знайти штуки за дві, дві з половиною баксів, плюс баксів триста – п’ятсот буде коштувати незасвічена IP-шка. Витрати, шампанське і секс за Ваш рахунок, королево!
- Добре, нема питань!
Допивши каву і погомонівши ще трохи про те - про се, Юлія вийшла з кабінету Бармалея і пішла на своє робоче місце.
Допрацювавши без особливих пригод зміну, і прихопивши по дорозі каву і дві пляшки кока-коли, вона за десять шоста вже шпорталась ключами у дверях квартири. Вона застала Романа у тій самій позі і на тому ж місці, де залишила зранку. Він сидів на дивані з якимось відстороненим поглядом і дивився в одну точку. Враження було таке, що він навіть не ходив у туалет.
- Егей, Марсіанине! – вона декілька раз провела рукою перед його очима – Вставай, кушать подано!
- А? Что?
- Вставай їсти, поганцю, скоро Олег прийде.
- Какой Олег?
- Та той, що тебе, засранця, української навчає.
- А!
Він повільно потріпався на кухню. Вона розігріла приготовану вранці юшку, котлети та макарони і поставила повні тарілки йому і собі. Їв він уже без вчорашнього «звірячого» апетиту, ледь соваючи ложкою по тарілці. Коли вони уже попивали кока-колу, пролунав дзвінок домофона:
- Заходь, Олеже!
- А звідки ти знаєш, що це я, може то Бабай якийсь?
- Я тебе, гада, нюхом чую! Заходь.
Олег зайшов, роздягнувся, як і вчора, не знімаючи взуття, пройшов у вітальню і почав займатися з Романом. Той, на диво, запам’ятав від учора всі слова, які вони вивчали, десь близько тисячі.
- Е, то так ми за місяць з тобою весь словник Грінченка опануємо. Молодець! – похвалив Марсіанина Олег.
Вони закінчили заняття, Олег допив свою текілу, закусив оливкою, попрощався і пішов.
На другий день десь о восьмій пролунав дзвінок Юлиного мобільного:
- Алло, слухаю!
- Це вас турбує Леонід Макарович Кравчук!
- Це Ви, дядю Льоню?
- Так, так, дядя Льоня Кравчук.
- Ай, ну Вас!
- Слухай, тут виникла одна проблема з твоїм Марсіанином, вірніше дві. Перша – бабло треба наперед і не готівкою, а на рахунок в євриках. Номер рахунка можу скинути тобі на мейл. І минулого разу ми поговорили про усе, навіть про англійську королеву, а забули про прізвище, ім’я по батькові твого Марсіанина, які мають фігурувати в ксиві. Скинь мені їх мейлом у відповідь!
- Нема, проблем, дядю Льоню! Сьогодні ж скину і те і інше.
- То ти стала міліонеркою?
- Ні, але Вашими молитвами, скоро буду.
- Добре, удачі тобі, Козюлько!
- І Вам не хворіти, дядька Льонька!
«Так, з документами справа рухається, що лишилось? Зі стрільбою розберемося пізніше, тепер Коля. Але йому я зателефоную з роботи». Вона приїхала на роботу, як завжди, на метро. Юлія хоч і мала власне авто, але користувалась ним дуже рідко, як звикла з дитинства на метро – так весь час на метро. І відразу, не відкладаючи справу в довгий ящик, набрала Колю. Коля був шкільним приятелем Юлі, вони з першого до останнього класу сиділи за одною партою. На нього у будь-якій справі можна було покластися, як на себе. Першим, хто взнав про сексуальні домагання вітчима, був саме Коля. Коля був затятий холостяк і не збирався одружуватись ні за які «бублики». Він вів досить усамітнений спосіб життя, і якщо вже кудись вибирався, то тільки до Юлі. Вони проводили разом довгі вечори, частенько він навіть залишався ночувати, навіть, коли у Юлі вже з’явився бойфренд. Коля – це було щось святе і недоторкане. Разом, ще коли вчились у школі, вони поклялись один одному, що відомстять вітчиму.
Отож Микола підняв трубку за другим разом і сонно мовив:
- Алло!
- Привіт, сонько. Проспиш так царство небесне!
- Привіт, Юлько!
- Як воно, життя молоде? Не одружився, бува?
- Та я одружусь, як рак свисне. Я люблю , але без взаємності, лише одну особу, і ти її, напевне, знаєш…
- Та ну тебе в баню! Без взаємності? Та ця особа любить тебе більше за життя, ти ж знаєш!
- Але платонічною любов’ю, блін!
- Не вистачало ще, щоб плотською. Ти б з глузду з’їхав.
- Це точно! Як справи? Давно тебе не чув!
- Та й сам міг би подзвонити, гад! Та кручуся-верчуся…
- А як в особистому?
- Та без змін, ти ж знаєш, що я однолюбка. Як закохалась у тебе у першому класі – так і донині.
- А як же Артур?
- Та ну його до біса! Не при світлі дня будь згадуваний. Слухай, а ти не хочеш часом відпочити за мій рахунок на Британських Віргінських Островах? Поплаваєш там позасмагаєш, мулаточок за цицьки помацаєш, а? Напевне, з дому не вилазив від весни?
- А з чого б така щедрість, Юлько? А це де, взагалі? Оті твої острови…
- Та в Карибському морі. Неподалік від Куби. А щедрість моя досить меркантильна - це стосується нашого з тобою юнацького плану.
- Це щодо того педофіла старого?
- Саме так! Ну й здогадливий ти, Колько!
- Атож! Заради такої справи – хоч в Антарктиду!
- Е ні, ти там замерзнеш. І там цигарок нема…
- Ні, тоді в Антарктиду не поїду! Так коли відлітати?
- Оце розмова не хлопчика, але мужа! Я ще точно не знаю, десь за тиждень я тобі маякну. Адреси, паролі, інструкції і явки – все при очній зустрічі.
- На рахунок очної зустрічі… Моя пачка цигарок ще ціла?
- Е, ні! З’явився тут один інопланетянин – випалив!
- Ану, розказуй! Не те - задушу, як Отелло Дездемону.
- Та так, тип один безхозний з амнезією. Підібрала у метро, готую його на роль виконавця.
- А, тоді чекай у гості! Оцінимо суб’єкта. І, щоб моя пачка була на місці!
- Для тебе куплю цілий блок, і заховаю так, що ніхто не знайде.
- ОК, цілую тебе, кохання моє!
- І тебе, котику!
Пройшло декілька днів. Успіхи Марсіанина в українській мові були вражаючими: він не те що розумів усе, а навіть міг доволі зносно говорити. Йому навіть підкорилось тверде «и». Правда з «о» досі були проблеми, але це, як казав Олег - справа наживна. Документи на Кошарського Романа Андрійовича, уродженця і зареєстрованого в селі Нижні Млини, Боярського району Київської області, були у Юлії на руках. Фото вона зробила сама і віднесла дяді Льоні разом з пляшкою вірменського коньяку. Отже, справи просувались не зле, чи таким же непоганим буде й продовження?
Поживемо, побачимо…

4. Підготовка, продовження +

Минуло декілька тижнів. За цей час Марсіанин уже досить пристойно оволодів українською, і Юлія вже декілька разів виводила його «у світ» межи люди: ходила з ним в супермаркет за покупками, причому розраховувався на касі Роман сам, гуляла з ним по місту – нехай звикає. Йому потрібно буде зовсім скоро орієнтуватись в Києві, як у себе вдома. «Жуку, жуку де твій дім?» - майнула думка… Поряд із паспортом на полиці лежали новенькі права на категорію «А» на ім’я того ж Кошарського Романа Андрійовича. Ціна питання - тисяча євро мінус двадцять відсотків (особиста знижка від дяді Льоні).
Наприкінці тижня до неї на роботі підійшов Бармалей і сказав:
- Привіт, Юлько, ану ходімо до мене!
- Зараз забіжу, золотце!
Вона заварила дві філіжанки кави і за хвилину вже заходила в «апартаменти» Бармалея. В апартаментах цих панував ще більший хаос, ніж завжди. Вона поставила філіжанки на стіл, як і завжди відгорнувши всякий мотлох убік, і спитала:
- Чого кликав, любчику?
- Є пару питань і одна фінансова проблема!
- Я так розумію, технічні проблеми вирішені? – мало не підстрибуючи, запитала Юлія.
- Технічні – так, ну, плюс-мінус, а щодо фінансових - то потрібні будуть дві «залізяки», одна не впорається, і дві «ліві» IP-шки. Ну і, відповідно, два сеанси «блізості». Так що витирати подвоюються, королево!
- З приводу витрат – не проблема! А «блізость» тільки одна, а то ще зазнаєшся!
- Ай, ну тебе! Я ж знаю, що буде, як у казці про сороку-ворону: «тому дала, тому дала, а тому не дала»…
- Ну тебе до біса, насмішив, Бармалею! Так, це проблема, а які запитання?
- Одне, суто інтимне, щоправда «блізості» воно не стосується: про яку суму йдеться? Я маю на увазі суму переказу.
- Десь сто-двісті лимонів зелених, може й більше…
Бармалей аж присвиснув:
- Ні фіга собі! Оце так! А в долю взяти не хочеш часом? Жарт, звичайно!
- Та тут справа не в грошах, а в принципі. Одного «козла» треба провчити!
- А, вчити «козлів» - це для мене! Я в колишньому житті, мабуть пастухом був. А ти знаєш, що такі суми обов’язково «пасе» Служба Бракованих Унітазів? В ста процентах випадків.
- Яка, яка служба???
- Читай абревіатуру!
- Ги!!
- Не «ги», а проблема, одначе…
- Тут йдеться про гроші траншу МВФ і задіяні дуже високі «бонз», так що СБУ тут не при справах.
- Ох, куди те мене завела, любко ти моя! Але, як на мене, що ризикованіше, то цікавіше, – очі Бармалея загорілися, - все одно потрібно подбати про безпеку, а то, якщо вирахують – з-під землі дістануть! Але мене фіга з два вирахують! Кишка затонка!
- Я у Вас вірю, містере головний хакер галактики! Гроші коли потрібні?
- Чим швидше, тим краще!
- ОК! Завтра будуть.
На тому й розійшлися… Завтра - вихідний, і треба було подбати про навчання Марсіанина стрільбі. Але стоп! Юлія повністю випустила з уваги один пункт, без якого увесь план летів шкереберть. А що, як Роман відмовиться стріляти? А от тоді – повний капут! Треба буде сьогодні ж поговорити з ним, можливо розказати про мотив помсти, ну, не знаю, що зробити, але таки умовити його. Після роботи вона забігла в супермаркет, купила дещо, щоб поповнити запаси, і з пакетами в обох руках переступила поріг квартири. Роман сидів на дивані, підібравши ноги під себе «по-турецькому», і читав, що би ви думали? Словник української мови Бориса Грінченка… Вона підійшла, обійняла його за плечі, і сказала:
- Ідемо вечеряти, москалю!
- Най буде негр, аби не москаль, - почула у відповідь.
- Ого! Шкода що не чує папка пупкін!
- Путін – ла-ла, ла-ла-ла-ла-ла-ла-ла-ла, - наспівував Марсіанин.
- Ти де цього навчився? Оце - так патріот! Москаль-патріот… Ходімо вже, чудо ти моє! – вона дала йому легенького стусана по потилиці.
- Та по телеку футбол ішов, там таке співали…
Вони повечеряли, випили по келишку коньяку, і сіли поряд на дивані:
- Слухай, Романе, я тебе тоді підібрала в метро не просто так, а з метою…
- Зараз ображусь! – він жартівливо надув губи, - ну і яка була мета?
- Тут довга розмова…
- А ми кудись поспішаємо?
- Та ні, але ця розмова буде не надто приємною ні для мене, ні для тебе.
- Давай вже, розказуй!
- Ти мені потрібен, щоб виконати місію мого життя!
- Он як? А точніше?
- Слухай, є один тип, якого я ненавиджу з дев’яти років, і якого хочу убити. Не буду вдаватись у деталі, але, в двох словах: це мій вітчим, який зґвалтував мене ще зовсім юною. Отакі ось справи…
- От гад! Добре, а до чого тут я?
- А ти, Романе, маєш, власне, стати моїм спусковим гачком…
- Добре, але ти певна, що я взагалі можу кого-небудь убити? Я й сам не знаю тепер, що я можу, а чого ні…
- А це ми згодом перевіримо.
- На мішенях? Одна справа – стріляти по мішенях, інша – по живих людях.
- Твоя правда! Тоді не знаю…
- Знаєш, мені вже декілька ночей підряд сниться один сон, ніби йде якась війна, я вицілюю когось в приціл гвинтівки, вже готовий натиснути на гачок, і в останню мить відводжу ствол. Весь час одне і теж, з точністю до кадру. Боюсь, що таке може повторитись і наяву.
- Бідний ти мій, Романе! – вона ніжно обійняла його за плечі і пригорнула до себе, відчуваючи до нього щось ніби материнське.
Марсіанин, здоровий мужик, плакав, як мале дитя:
- Нічого не можу пригадати, що за війна, хто воює, на чиїй я стороні. Але враження таке, що це було насправді.
- Нічого, минеться! Давай спершу потренуємось на мішенях. А там побачимо.
- Добре, давай!
Він так і заснув, сидячи на дивані в обіймах Юлії, а вона ще довго сиділа біля нього, боячись розірвати ці обійми. Потім вона обережно поклала його на диван, накрила ковдрою, погасила світло і сиділа ще з годину поруч, вдивляючись, як періодично здригалось усе його могутнє тіло, а на обличчі пробігала якась дивна гримаса. «Хто ти такий, Марсіанине?» - подумала Юлія.
На другий день вона вже дзвонила Дмитрові. Дмитро служив інструктором з підготовки снайперів для Національної Гвардії. Він займався з Юлією стрільбою зі снайперської гвинтівки, коли їх підрозділ готувався на полігоні під Києвом до відправки в зону АТО!
- Привіт, Дмитре, це тебе турбує Юлія, пам’ятаєш ще таку?
- А, це та що могла поцілити з відстані п’ятиста метрів у око комара, і про яку газети писали, що вона поклала в АТО зо два десятки російських снайперів? Ще б пак, пам’ятаю! Привіт!
- Слухай, ти можеш навчити одного товариша стріляти з СВД?
- Ну, якщо він не сліпий і руки не трусяться, – без проблем.
- Звісно, не задарма. Суму обумовимо на місці. То коли і де?
- Привозь його на полігон, де ви тоді займалися перед АТО, наступного понеділка о десятій. ОК?
- Добре, Дімасику! Цілую тебе!
- І тебе!
У п’ятницю мав бути Юлин день народження. Вона принципово не відзначала цей день ще з дитинства, коли від них з мамою пішов її батько, саме у день її народження. Деколи, ще в шкільні роки, заходив привітати її Коля, але вона кожного разу проганяла його, не брала навіть квітів і подарунка. Потім перестав… Цього разу вона трохи затрималась на роботі і повернулась додому десь о дев’ятій вечора. Вона відчинила двері і помітила, що Романа немає вдома. Вона вже декілька днів довіряла йому ключі, але щоразу він був вдома ще до повернення її з роботи. Цього ж разу його не було. Вона прочекала ще з годину, почала було вже хвилюватись, але десь близько десятої вона почула шкрябання ключем у замку:
- Де це тебе нелегка носить, Романе?!
Роман з’явився на порозі зі здоровенним букетом чорних троянд, пляшкою шампанського і київським тортом. Він з порога протягнув букет Юлії.
- Викинь усе це, до бісової матері, в смітник! Ненавиджу цей день! Але звідки ти довідався по дату моєї появи на світ, і звідки ти знаєш, що чорні троянди – мої улюблені квіти?
Вигляд у Марсіанина був, як у прибитого собаки.
- Та в Інтернеті трохи посидів – от і знайшов. А квіти купив навмання. Просто сподобались…
Роман не пам’ятав тільки того, що було з ним у минулому. На диво, всі звички та набуті раніше навички залишились незмінними з його минулого життя. Він вільно володів комп’ютером, мав феноменальну пам’ять, непогано вмів готувати, навіть інколи сам готував їм вечерю.
- То що робити з цим усім, викидати?
- Ладно, давай уже квіти, став шампанське і торт на стіл, я зараз принесу келихи. Тільки свічок ще бракує…
- Я миттю!
- Та ні, це я так пожартувала невдало. Став, будемо бенкетувати, гори все вогнем! А де, до речі, ти взяв все оце? В тебе ж немає грошей?
- Та так, трохи довелось попрацювати вантажником - от і затримався!
- А де ж це вантажникам у нас платять за день по п’ятсот гривень?
- Місця знати треба…
- Добре, наливай уже, з тебе перший тост!
Він наповнив келихи, встав і, трохи зніяковівши, промовив:
- За Тебе, гостинна господине! Кат зна, де б я був, якщо б ти тоді мене не підняла за шкірку в метро!
- Дякую, сонце! - трохи зніяковіло відповіла Юлія.
Вони підняли келихи, випили і так просиділи, не помічаючи, далеко за північ. Потім Юлія сказала, що вже час лягати. Вони полягали, аж десь о третій над ранок Юлія несподівано прокинулась. Марсіанин стояв у дверях її спальні, очі його палали так, що було видно навіть у темряві.
- Чого стоїш, світиш очима? Ану стрибай сюди!
Юлія різким рухом відкинула ковдру. Чому вона це зробила? Вона не розуміла сама… Можливо тому, що їй стало шкода цього хлопця без роду-племені, можливо тому, що в неї ніколи не було справжніх стосунків з чоловіками, можливо ще чомусь… Хто знає? Роман миттю стрибнув під ковдру. Вона відчула його уста на шиї ззаду. Потім вниз і вниз, туди, де закінчуються лопатки. Потім нижче в забороненому місці, дозволеному тільки обраним. Потім? Потім судома внизу живота. Потім? Він увійшов в неї настільки м’яко, що Юлія навіть не відчула. Рухи його всередині неї були м’якими і плавними, з якоюсь дивною аритмією: Один, Два, Три, Пауза... Один, Два, Три, Пауза... Потім? Потім гаряча хвиля десь там всередині, що підіймалась від лона вверх до пупка... Потім він ще довго не виходив з неї. Вони так і лежали, сплівшись докупи, як одне ціле. Потім він заснув, а вона ще довго лежала з розплющеними очима і було їй якось щемно і солодко…
Юлія після того випадку з вітчимом довго не мала чоловіків. Просто не могла мати їх фізично. В медицині це називається – вагінізм. Тобто, при спробі статевого акту, м’язи піхви мимовільно зводить судома і партнери так і лишаються зціпленими докупи. У неї було вже декілька випадків вагінізму із різними партнерами. Все ніби ішло добре, а коли доходило до інтиму – на маєш! Допомагала лише швидка, яка вводила Юлії укол, і тоді тільки партнерів можна було роз’єднати. Юлія вже гадала, що в неї так ніколи уже нічого й не вийде. Першим, кому вдалось зблизитись з нею фізично, був Артур її колишній бойфренд. Можливо тільки тому вона його так довго терпіла, незважаючи на численні їх сварки і спроби Артура скочити «на бік». З Романом при фізичній близькості нічого подібного не виникло, навіть не було й натяку на судоми, чим Юлія була дуже й дуже здивована.
А зараз вона лежала обабіч нього і тихо плакала від щастя. Тривала ніч, ніч кохання, яке пускало перші несміливі паростки…
В понеділок вранці вони з Марсіанином встали рано, зібрали деякі речі і харчі, вдягнулись у камуфляжну форму, сіли в Юлине авто і поїхали на полігон під Києвом. Дмитра їм вдалося знайти не відразу, він був на дальньому полі для стрільби. Закінчивши заняття з нацгвардійцями, Дмитро підійшов до них. Це був десь сорокалітній кремезний дядько з яскравими рисами обличчя: досить масивним гачкуватим носом і великою квадратною нижньою щелепою, яка була ширша за лоба. Вигляд його навіював жах на тих, хто бачив його вперше. Він, у відповідності до його зовнішності, виробив для себе у спілкуванні маску циніка, щось на зразок доктора Хауса із однойменного серіалу, але насправді - це був добряк по натурі, який, якщо його, звісно, не зачепити, не образить навіть мухи.
- Привіт, Юлю! Оце і є він, отой твій «стрілець»?
- Так, знайомтесь! Роман – Дмитро!
- Дуже приємно! - сказав Роман.
- Мені буде приємно, якщо ти хоч раз із десяти, потрапиш у «молоко».
- Не знаю, давайте - спробуємо!
Дмитро подав марсіанину гвинтівку СВД.
- Знаєш де приціл і де спусковий гачок?
- Знаю, - відповів той.
Марсіанин на диво вправним рухом взяв гвинтівку, ліг на позицію, приклав приклад до плеча, пересмикнув затвор і спитав:
- А куди цілитись?
- Отам мішені, для початку на відстані сто метрів. Цілитись треба, наводячи хрестик у прицілі на центр мішені.
- Я знаю!
- Звідки, цікаво?
- Не пам’ятаю звідки, але знаю!
- Тоді - вогонь!
Роман зробив десять пострілів, і Дмитро почав оглядати мішені в окуляр монокля на штативі. Що далі, то вигляд його робився все більше ніяковим…
- Перший раз за життя таке бачу! Десять десяток! Ану, спробуємо-но на п’ятсот метрів!
Відстріляні мішені лягли, натомість піднялися нові на відстані п’ятисот метрів. Знову десять пострілів - і десять десяток. Дмитро відвів Юлію убік.
- Слухай, - сказав він майже пошепки, - А цей тип не служив, часом, у спецслужбах? Таке вдається навіть не кожному СБУ-шнику зі снайперського спецпідрозділу після років тренувань!
- Не знаю, хто він. Він нічого не пам’ятає зі свого попереднього життя.
- А не прикидається? Я б був з таким типом дуже і дуже обережним…
- Та ніби, ні? Ні, точно ні! – твердо заявила Юлія.
- Дивись мені! В разі чого – свисни! Щодо стрільби, то мені тут нема чого робити. Це мені треба вчитись у нього.
- Дякую, Дімчику! Скільки я тобі винна?
- Та за що винна? Я ж нічого не зробив. Він уміє все й без мене.
- Тоді просто ще раз дякую тобі красно! Щоб ти був мені здоровий!
- Дякую, дзвони в разі чого! У будь який час дня і ночі. І приглянься-но до нього більш уважно!
- Все буде добре, Дмитре. Па-па!
- Бувай, Юлю!
Вони сіли в авто і Юлія спитала:
- Справді, а звідки ти так добре вмієш стріляти?
- Не знаю, але враження таке, ніби я тримав гвинтівку в руках ціле життя.
- Добре, а по живій мішені потрафиш?
- Тепер, після тої ночі, око не моргне і рука не здригнеться.
- Це добре!
Вони в’їхали у Київ і поїхали у салон вибирати мотоцикл. Роман відразу ж підійшов до спортивної Ямахи серії VMAX з об’ємом двигуна 1679 кубічних сантиметрів. До них відразу підбіг продавець-консультант і вкрадливим голосом почав розповідати про переваги цієї моделі. Такі мотоцикли коштували надто дорого і купувались досить рідко, особливо зараз, у часи фінансової скрути.
- Ти не розказуй тут, а тест-драйв давай! – сказав Роман.
- Надто дорога модель для тест-драйву!
Юлія дістала із сумочки золоту картку Visa і покрутила нею перед носом у продавця.
- О, прошу панства, без проблем, - він на мить відлучився і приніс два шоломи. – Будь ласка, але не більше години!
- Ти хоч вмієш їздити? – спитала вона Романа.
- Не знаю точно, але, здається, вмію. – відповів той, - Сідай, прокатаю з вітерцем!
Вони сіли, Роман за кермо, Юлія ззаду і помчали! Майже зимовий вітер обпікав щоки. Юлія міцно обхопила Романа ззаду за талію, і вони летіли і летіли вперед і вперед зі швидкістю світла немов у безмежність і у невідомість…
Так невідомість… Що ж станеться напередодні?

5. Напередодні

Минуло декілька місяців, а транш МВФ все затримувався. Чи то там Верховна рада, чи Кабмін не виконали якихось там умов МВФ, щодо його надання. І ось чергова сесія ВР і, як Юлія дізналася із преси, всі умови фонду ніби виконані. До того ж зателефонувала «надійна людина» із НБУ і сказала, що транш очікується з дня на день. Отож, треба було діяти! Юлія зателефонувала у туристичне агентство і замовила п’ятизірковий готель на Британських Віргінських Островах терміном на два тижні на ім’я Петровського Миколи Івановича. Також вона замовила квиток в один бік на те саме ім’я. За мить вона вже телефонувала Колі:
- Привіт, Колю!
- О, привіт, Юлько!
- Відліт на Віргінські завтра о 10:00.
- Зрозумів, іду оформляти відпустку. На який термін?
- На два тижні, можливо, з продовженням.
- Ясно!
- Добре, тоді зустріч сьогодні у мене о сьомій вечора.
- Добре, буду, як штик. Сигарети мої купила?
- Звичайно - так. Лежать у недоступному для Марсіанина місці.
- І як там той Марсіанин? Чекаю, не дочекаюся побачити на власні очі.
- Та так нічого чувак, правда - загадкова особистість..
- Ти там вважай! Принаймні, не допускай його до тіла.
- Уже…
- Що уже? Уже сталося???
- Угу!
- Протизаплідні, хоча би, використовували?
- Не пам’ятаю, все сталось спонтанно.
- От тобі на маєш! В разі чого, я дітей бавити не буду!
- А я до тебе й не звертатимусь. Та й з тебе нянька ще та! Нікотинова залежність дитині гарантована.
- Дивись мені, Юлько!
- Та, стараюсь! Тоді па, і до зустрічі.
- Добре, па, буду!
Тепер ліки. Треба було зімітувати больовий шок, в разі, якщо він не настане сам від поранення і, при потребі, зупинку серця в лікарні, якщо вітчим не поїде з нею туди після поранення. Хто ж у нас знайомий серед фармацевтів? А, є один – Андрій, сусід по намету на Майдані.
- Андрію, привіт! Це телефонує Юля. Пам’ятаєш Майдан?
- Ще б пак! Привіт, Юлечко!
- Як життя молоде?
- Та так, може бути…
- Слухай, Андрію! Тут є одна справа, треба було б зустрітись.
- Без проблем!
- Коли і де тобі зручно?
- Давай сьогодні о сьомій біля метро «Арсенальна». Підходить?
- Звичайно – так!
- Тоді до зустрічі!
- До зустрічі, Юлю!
О сьомій годині вона вже стояла біля входу у метро. Андрій підійшов хвилин за п’ять. Юлія ледь впізнала його. Тобто, риси обличчя майже не змінилися, але голова його була повністю сива.
- Привіт, Андрію!
- Привіт, Юлечко!
- Що з тобою сталося?
- Ти маєш на увазі сивину? Та так, АТО аеропорт…
- Зрозуміло! Добре, що живий.
- Та так. Підемо кудись на каву?
- Звичайно, за мій рахунок.
- Ні, справжні кавалери ніколи не дозволять дамі платити!
- Ну, гаразд, мій кавалере!
Вони сіли за столиком під парасолькою на вулиці. Був уже кінець березня, на дворі було доволі тепло, отож, місцеві кафешки вже подбали про місця на вулиці. Замовили кави з лікером «Вана Таллін».
- Так яка у тебе справа до мене?
- Слухай, ти ще працюєш у фармацевтичній компанії?
- Так! Там, де і раніше.
- Мені потрібен один препарат, точніше, два: один для імітації больового шоку, другий, який ніби вводить людину у стан летаргічного сну. Ну, і антидот до нього.
- Стривай, треба подумати… Так, для больового шоку є один, називається, каравентин , але коли його прийняти, буде направду дуже боляче. Щодо летаргії… Хвильку! Треба глянути у телефоні…
Він трохи покопався у своєму мобільному, і за мить мовив:
- Є! Тераметазепам . Вводиться внутрішньом’язево, після введення відразу функції серця і дихання суттєво сповільнюються. Людина впадає у стан глибокої летаргії. Діє, поки не прийняти антидот. Але є одна проблема. Препарат не має дозволу на використання в Україні. Я зміг би його замовити нелегально за кордоном, але потрібно буде дні два-три на доставку. Та й коштують він і антидот досить недешево…
- Ціна не має жодного значення, коли можна чекати?
- Десь дні за два-три. Я тебе наберу, добре?
- Домовились! Наперед дякую! Гроші я тобі скину на картку. Повідом мене СМС про суму і номер рахунка.
- Добре!
Вони допили каву, Андрій розрахувався, і вони розійшлись.
Так, тепер Бармалей! За годину вона вже заходила в його «апартаменти». Бармалей спав на зсунутих докупи табуретках сном немовляти, і добудитися його не було ніякої змоги. Вона набрала в рот води, пшикнула йому в обличчя, потім ще раз і ще. Одне око Бармалея врешті-решт розплющилось та уже за мить заплющилось знову. Юлія ще рази зо три повторила «процедуру» з водою. Нарешті Бармалей ніби прочуняв.
- А! Що?!
- Вставай, сонько. Сурми кличуть!
- Блін, поспати не дадуть, гади! А, це ти, Юлько?
- Ні, - це свята Магдалина!
- А де ж німб?
- Підзатерся трохи! Ну, як наші справи?
- Слухай, дві ночі поспіль не спав, але таки заліз у систему безпеки нашого банку «А». Довелося деякий час поколупатись, але таки зламав. «Залізяки» наші працюють, як годинник! З банком «Б» було трохи простіше, в офшорах так не дбають про безпеку.
- То я бачу, усе на мазі? Дуже рада! Добре, коли настане година «ч», я тебе повідомлю. Будь готовий!
- Всегда готов!
- Піонер ти мій юний! – вона потріпала Бармалея по нечесаній декілька днів потилиці, волосся на якій поволі набувало форми табуретки.
- Добре, тоді чекай сигналу!
- Та я й так тут безвилазно…
Вона сіла за робоче місце у своєму кабінеті і почала звіряти усі деталі плану: «Так… Марсіанин готовий. Про вогневі точки подбаємо завтра, у Бармалея все гаразд, Коля сьогодні отримає детальні інструкції… Стоп! А на чиє ім’я він буде реєструвати рахунок у Віргінському банку? Якщо на своє, спалять умить! Тут проблемка, одначе». Вона набрала номер мобільного:
- Доброго дня, дядю Льоню, ви де?
- Где, где – в Караганде!.. Та на роботі, Юлько! Що треба?
- Є одна вельми невідкладна справа.
- Коли зустрічаємось?
- За півгодини під вашим управлінням, я вам маякну знизу.
- ОК!
За півгодини вони вже пили каву за столиком найближчої кафешки.
- Потрібен паспорт громадянина іншої держави, не має значення, якої.
- Таак… Країни Євросоюзу відпадають – там не беруть хабарів, або беруть стільки, що в тебе стільки не буде. Дай-но мені хвилю…
Він на мить задумався і сказав:
- Є один варіант в Білорусі, там колись служив в паспортному столі один мій давній співробітник, ще за часів Союзу, але чи служить досі – не знаю. А який термін?
- Три, максимум, чотири дні!
- Ого! Не обіцяю, але постараюсь. Ім’я особи має значення? І мабуть, потрібне фото. Коротше, деталі я тобі до кінця дня скину мейлом.
- Добре, дядю Льоню, я сподіваюсь Вас.
- ОК, Рибко! Як там поживає наш інопланетянин?
- Та нічого, помалу адаптується, українською вже щебече будь здоров.
- Добре, біжу, бо робота! Часи міняються, а кількість паперів збільшується… Реформи, одначе.
- До побачення, дядю Льоню!
- Щасти тобі, Козюлько!
«Що ще не враховано?» - думала Юлія, їдучи в метро. «А, мітинг! Зараз!»
- Васю, здоров!
- Ти, Юлько? Скільки літ, скільки зим? Радий тебе чути!
Вася був її колишній однокурсник, що не захотів працювати за IT напрямком, а здобув другу освіту і пішов у журналістику. Зараз він працював в одному з престижних трохи бульварних видань Києва. В цьому виданні неодноразово вже писалося про обманутих вкладників банків.
- Слухай, ти часом місце праці не поміняв?
- А що в тебе є пропозиції? З радістю вже б утік із цієї «жовтизни».
- Та ні, мені якраз жовтизна твого видання на руку.
- Так, слухаю…
- Знаєш такий банк «Миколаївський» ?
- Це той що там депозитів не видають уже з півроку?
- Ага, саме той! Так от, треба б організувати мітинг незадоволених владників прямо перед входом головного офісу цього банку. Людей, що більше - то ліпше. Точну дату і час я скажу трохи згодом.
- Не проблема! Кинемо клич в нашій «жовтушці» - люди збіжаться, як зайчики. Тільки знати треба за два дні напередодні.
- ОК, я повідомлю. Наперед тобі дякую!
- З тебе сто грамів і пончик!
- Не питання, бувай!
«Тепер заворушення» - летіла далі думка.
- Максе, здоров!
- Хто це?
- Хто, хто? Кінь в пальто! Юля.
- Яка ще Юля?
- А та, склеротику, яку ти з’їздив свого часу палицею по хребті на Майдані, забув?
- А, Юлька? Здоров!
- Як тебе побачити? Справа є!
- У тебе до мене справа? Та не тринди!
- Кажу є, то є!
- Я зараз у спортзалі на Троєщині. Буду ще з годину, підгрібай.
- Добре, я тобі дзвякну, коли під’їду.
Блін, пхатися у інший кінець Києва? І Колька має прийти о шостій…
- Колю, сонце!
- Що, пташко моя? Я вже в дорозі до тебе.
- Слухай , у мене невідкладні справи ти їдь, подзвони, Роман тобі відчинить. Посидьте з ним, поспілкуйтеся трохи. Я буду години за дві. Цигарки твої лежать у кухні у посудомийці.
- Добре, раз цигарки є – можна і посидіти…
Вона попередила Романа, вийшла з метро і замовила таксі. Через сорок хвилин вона вже була на Троєщині біля входу в спортзал:
- Максе, я тут!
- Зараз виповзу.
Макс мав вигляд типового «тітушки» часів майдану. Але час, проведений ним в АТО, вніс в його зовнішність певні корективи. Підборіддя трохи загострилося, очі набули більш виразного змісту, його мова типового «гопника» трохи згладилася. Та й вбраний він був уже не в спортивний костюм типу «село без сільради», а у камуфляж.
- Що треба? - без зайвих формальностей спитав він.
- Та треба на одному мітингу трохи побузити. Можливо, навіть із стріляниною, зрозуміло, холостими.
- Це ми можемо! По 300 грн. кожному, і по справі. Ну і мені штуки зо три. Людей 15 вистачить?
- Цілком! Коли, де і як, я тобі скажу додатково, тримай ось гроші!
Він перерахував суму і пробубнів:
- Ідьот. Все буде вищий клас!
- Добре, все, чао!
- Чао-какао!
Все, тепер додому…
Відчинивши двері квартири, Юлія побачила доволі дивну картину. Роман з Миколою сиділи на дивані, поряд лежала розкладена колода карт на «дурня», дві напівпорожні пачки цигарок, попільничка, повна недопалків, а лихо-гравці несамовито сварились:
- Ти побив мою бубнову даму червовим тузом!
- Неправда, Коля!
- Кажу ж побив! Я точно бачив!
- Ні, туз був бубновий!
- Ні, червовий!
- Зараз відбій перевіримо!
- А дудки! – Роман змішав колоду з відбоєм.
- Твій Марсіанин – шулер, Юлько! Я з ним більше не граю. – Микола надув губи.
- Та ну вас обох, як діти малі! Так, всім встати! Струнко! І марш на кухню!
- Так точно, товаришу генерале!
Вони почалапали на кухню, зиркаючи з-під лоба один на одного. Юлія приготувала нашвидкуруч вечерю, поставила на стіл пляшку горілки і все, що необхідно. Вони швидко повечеряли і Юлія приступила до справи:
- Колю, ти приїжджаєш у Бориспіль 25 квітня. Відліт твого борту о 10:00, ось квитки. Поселяєшся у готелі «Віргінія» - ось проплачений тур на два тижні. Я к тільки дам знати, відразу ідеш у банк «Британія» і відкриваєш там рахунок на ім’я громадянина Білорусі по фальшивому паспорту. До речі про паспорт, зараз!
Вона взяла ноутбук, ввімкнула його, там на неї чекав лист:
«Козюлько, з документом все ОК, буде двадцять третього поточного місяця. Ціна питання – сума «X» плюс десять відсотків за терміновість мінус двадцять відсотків твоєї знижки – разом десять штук «зелених». Гроші на той самий рахунок, що й тоді. Твій дядька Льонька.»
- Так от, Колю! - вела далі Юлія – Коли я тебе повідомлю, що грошу надійшли, ти телефонуєш у банк, перевіряєш, чи поступила на рахунок ен-на сума. Потім ідеш у банк і переказуєш усю суму на рахунок у швейцарському банку – ось реквізити. Далі стрімголов біжиш у аеропорт і сідаєш на перший-ліпший літак, неважливо куди. Там відразу пересідаєш на інший літак, теж неважливо, в якому напрямку. Усі квитки береш по підставному паспорту. В кінці вже летиш в Україну по своєму документу. Ти ж маєш шенгенку, правда?
- Так, маю.
- Добре, усе зрозумів?
- Так, буде виконано, товаришу генерале! – Микола взяв «під козирок».
Вони ще трохи посиділи, погомоніли про те про се. І Микола, уже збираючись іти тихенько сказав Юлі у передпокої:
- А він у тебе класний, Юлько! – підняв догори великого пальця і вийшов за двері.
Вночі вони спали разом у Юлиному ліжку, міцно обійнявшись, як би боячись один одного втратити.
Що ж то чекає на них під час втілення?..

6. Втілення. День перший.

І ось, нарешті, надійшла інформація від «джерела» з НБУ:
- Транш надійде завтра десь між 11:00 і 12:00. Засідання правління, на якому будуть розподілятися кошти, призначене на 15:00. Кошти на рефінансування у наш банк потраплять, скоріш за все, наступного дня з початком банківської зміни. Але не виключено, що кошти в банк підуть того самого дня, що й транш, щоб вхопити, так би мовити, бика за роги. Або, перефразуючи одну відому приказку: «Куй желейный, пока горячий».
Так, треба було терміново діяти. На скайп Миколи, який на той момент уже був на Островах, полетіло повідомлення: «Негайно приступай до пункту «А» плану!». Юлія зателефонувала фармацевту Андрію:
- Привіт, це Юля, наші препарати вже на місці?
- Так, якраз перед твоїм дзвінком принесли. Можемо зустрітися на тому ж місці хвилин за сорок?
- Так, безумовно! До зустрічі.
В кафе біля «Арсенальної» Андрій передав Юлі три наповнені шприци:
- Слухай мене уважно,Юлю, - сказав Андрій
o Зелений шприц призначений для введення людини у стан больового шоку. Вміст його починає діяти негайно і діє десь на протязі трьох годин. Якщо болітиме і без того, достатньо половини дози. Якщо дуже болітиме, то препарат краще не вживати, бо може не витримати серце;
o Синій шприц – препарат для імітації клінічної смерті. У людини відбувається нібито раптова зупинка серця. Таку людину, зазвичай, везуть в реанімацію і підключають до апаратів штучного життєзабезпечення. Навіть, якщо пацієнта відключають від апаратів, життєдіяльність організму все-одно підтримується, хоча на апаратах не видно ані пульсу, ані дихання: просто їх частота і інтенсивність істотно знижується. Рівень серцебиття на, який відображається моніторі не перевищує рівня екрану. Тобто, людина продовжує жити, але на апаратах і візуально – вона мертва. Стан такий триває невизначений час, аж до ведення антидоту. Антидот у рожевому шприці. Антидот вводиться внутрішньовенно, людина, що буде робити ін’єкцію, має мати певний досвід введення таких ін’єкцій.
Все зрозуміло?
- Так, Андрію, красно дякую!
- Вважай мені, не наплутай там чого!
- Ні, все буде зроблено докладно так, як ти і сказав.
- Якщо не секрет, для кого призначені препарати? Можеш не відповідати…
- Давай, краще це залишиться секретом.
- ОК, але ще раз прошу: будь дуже обережна!
- Добре, так і буде!
- Тоді, до зустрічі!
- Бувай, Андрію, ще раз дякую!
Вона повернулась додому і просто з порога сказала Марсіанину:
- Одягайся, бери ключі від мотоцикла і права, поїхали!
За мить вони уже мчали у напрямку банку «Миколаївський». Юлія вже давно пригляділа там горище в будинку навпроти банку. Один, парадний, вхід у будинок вів на вулицю, де знаходився банк, другий, чорний, вів у двір, з якого був хід на паралельну вулицю через інший будинок, який теж мав запасний вихід у той самий двір. На парадний вхід будинку навпроти банку щойно поставили домофон, у будинку на паралельній вулиці вхід був вільний. На крайній випадок, можна було подзвонити і у домофон, сказавши, наприклад: «Це працівник «Київененрго», знімаємо покази лічильників», або щось на зразок цього. Народ у нас довірливий і, як правило, ведеться на такі штуки. Зазвичай, навіть не перевіряють, чи дійсно хтось такі покази знімає. Але при вході в банк було розміщено декілька відеокамер. Не виключено, що одна із них могла спостерігати за входом у будинок навпроти. Тому варіант входу Марсіанина через парадний вхід розглядався, як виключний. Отож, вони зайшли через вхід у будинок на паралельній вулиці, пройшли проходом у двір, а звідти, з чорного входу, без проблем дістались на горище. З горища на вулицю виходило єдине вузеньке віконце з розбитим склом. Воно було розміщене десь на рівні плеча Марсіанина – ідеальна вогнева позиція.
- Підходить? – спитала Юлія.
- Кращої позиції годі й придумати, - відповів Роман.
- Поцілиш?
- Атож, без проблем!
- Тоді тут усе ясно, поїхали далі.
Вони вийшли на паралельну вулицю тією ж дорогою, як і заходили, і поїхали в напрямку приватної клініки «Ескулап» .
- Вмикай повний газ і засікай час!
За вісімнадцять хвилин і сорок три секунди вони були уже перед входом у клініку. На вході їх спинив охоронець:
- Куди й до кого?
- У відділ реанімації, взнати про стан здоров’я одного пацієнта.
- Туди нікого не пускають, пишіть прізвище, ім’я, по батькові. Я передам у віконце реанімаційного відділення і повідомлю вам інформацію про його стан десь за десять- п’ятнадцять хвилин.
- Ой, мій батько у вкрай важкому стані, може й не дожити до завтра! Я б хотіла поговорити з лікарем віч-на-віч (у Юлиній руці зблиснула десятидоларова купюра).
- Ну, взагалі-то, не маю права! Але для Вас…
Купюра перекочувала до кишені охоронця, і вони увійшли на територію лікарні, але не пішли у Головний корпус, а у корпус навпроти – Другий корпус, де був розташований відділ діагностики. Хворі у цьому корпусі не лежали а тільки ходили туди на дослідження. У цій лікарні, як і у більшості новоспечених приватних лікарень, економили кошти на всьому. Власники таких лікарень, як правило, страшенні скупердяї, а тому охорона стояла тільки на в’їзді в лікарню і на вході у Головний корпус, де й був розташований відділ реанімації і інтенсивної терапії; на вході ж у Другий корпус охорони не було. Охорона набиралась в основному із колишніх військовослужбовців, таких собі дідусів-відставників. І, зрозуміло, була не надто пильною. В особливих випадках до стеження за палатою залучались люди із особистої охорони ВІП пацієнтів. Але в реанімацію, з відомих причин, їх не пускали. З одного боку коридору цього відділу були розташовані, ординаторська, кабінет завідуючого, сестринська і інші службові приміщення, з другого – загальні палати інтенсивної терапії - по два ліжка в палаті і одномісні палати - для ВІП. Вікна усіх цих палат дивились у напрямку Другого корпусу.
Отож, вони піднялись на третій поверх Другого корпусу. На цьому поверсі розміщалося рентгенологічне відділення. Корпус був переобладнаний зі старого приміщення, яке раніше не служило для медичних цілей. В ньому нашвидкуруч був проведений євроремонт, і він був сяк-так пристосований для медицини. Також, на вимогу пожежної охорони, був добудований аварійний вихід у торці корпусу. Двері цього виходу мали б закриватись на замок, але практично ніколи не закривались, бо медичний персонал та й пацієнти, які знали про нього, тишком-нишком бігали туди палити. Аварійний вихід, всупереч протипожежним правилам, був захаращений різним мотлохом: старим медичним обладнанням, письмовими столами, поламаними стільцями та іншим непотребом, залишеним на випадок «а раптом знадобиться». Пожежна інспекція, при кожній черговій перевірці, вносила пункт про захаращений аварійний вихід у припис, але, врешті-решт, отримувала хабаря і йшла собі геть.
Юлія з Романом піднялись на той самий третій поверх, зайшли у аварійний вихід у торці корпусу, протиснулись між кількома особами у білих халатах, які палили і про щось дуже жваво розмовляли між собою, і спустились на півповерху нижче, ледь пробираючись між залишеним там мотлохом, що рясно припав пилом і, подекуди, поріс павутинням. Вікно на сходовій клітці між другим і третім поверхами розміщалось якраз навпроти вікон палат реанімаційного відділення Головного корпусу. Таких вікон в реанімаційному відділенні налічувалось сім, і потрапити у ціль для такого стрільця, як Марсіанин, не складало жодних проблем. До того ж, можна було без проблем заздалегідь сховати зброю у шухляді, призначеній для зберігання плівки, всередині старого рентгенівського апарату, який стояв прямо на марші сходової клітки пожежного виходу між другим і третім поверхами. Отож, переконавшись у всьому на місці, Юлія з Марсіанином залишились вельми задоволеними побаченим.
У Третьому корпусі приватної клініки був розташований патолого-анатомічний відділ, який у простонародді називався - «трупарня», і ритуальний зал-капличка для похорону колишніх пацієнтів, які відійшли уже у «кращий світ». Це була одноповерхова будівля, один торець якої виходив до Другого корпусу, а в другий вів вхід у ритуальний зал. Але те, що доведеться стріляти у моргу - був уже крайній випадок, який не входив у план, і вони його не розглядали, як виявиться згодом, даремно…
Отже, оглянувши вогневу точку, і залишившись повністю задоволеними її розташуванням, вони вийшли із «Ескулапа» і на мотоциклі попрямували у бік навчального полігону для снайперів Національної гвардії. Там на них уже чекав знайомий інструктор Дмитро, який передав їм чималу і доволі важкеньку сумку, кольору хакі. В ній була зброя: дві гвинтівки СВД з оптичними прицілами-тепловізорами, на випадок стрільби у темну пору доби, і автоматичний пістолет Стєчкіна зі знімним прикладом і глушником. Зброя ця була, звісно, ніде не «засвічена». В Україні тепер гуляє багато «чистої» зброї, яка зазвичай дістається в боях, як трофей, і привозиться нелегально з зони АТО на мирні території. Отже, дістати таку зброю не було жодних проблем. Юлія замовила і оплатила її під час свого попереднього візиту на полігон у того ж таки Дмитра.
Тим часом, настав вечір, і вони повернулись додому десь об одинадцятій. В останню ніч перед днем втілення у них був бурхливий і неодноразовий секс. Вони закінчували і, вкотре починали знову, потім - знову і знову, як би не могли натішитись один одним, або, хто зна?, передчуваючи щось лихе. Це був уже не просто секс, це уже було уже дещо куди більше. Це було уже справжнє кохання. Вони були пов’язані уже не тільки планом, але й почуттям.
Заснули вони десь над ранок і прокинулись наступного дня доволі пізно. На годиннику було 7:48, коли Юлині очі відкрились. Глянувши на годинника, і тихенько вилаявшись, вона миттю одягнулася, розбудила Романа і об 8:00 вирушила на авто в напрямку офісу їх фірми. Забігши у кабінет Бармалея, і переконавшись, що той, як і завжди, на місці і, що було рідко для такої «ранньої» години, не спить, вона поцілувала його з розмаху в щоку, і шепнула на вухо:
- Година «ч» наступає десь сьогодні після 16:00, ти готовий?
- Готовий, як служба НАСА перед запуском чергового «Шатла»! – відповів Бармалей, -«блізость» - безпосередньо після виконання транзакції.
- Я тобі зараз дам «блізость»!!!
- Ну от, передчуття мене не обманули… Балаболка ти Юлько – ось хто ти! – вдавано надув губи Бармалей.
- Буде, усе буде, але не відразу, - посміхаючись сказала Юля.
- Ага! «Приходите завтра, ну, а лучше – никогда», як співається у пісні безсмертної Алли Борисівни…
- Та годі вже, Бармалею! Але, чур мені – не спати!
- Добре, я тут вже енергетиками запасся на дві ночі. На першу – для справи, і на другу – для «блізості»
- Ай, ну тебе в баню! Бувай уже!
- До зустрічі, балаболко!
Вони розстались, Юлія зайшла у свій кабінет, але робота вперто не бажала зрушити з місця. З голови не йшов план. Чи все враховано, чи жодна з деталей не упущена? Юлія була, що досить дивно для молодих жінок, реалісткою і розуміла, що гладко все піти не може. Можливі певні збої, і, скоріш за усе, певні деталі плану доведеться коригувати на місці «з коліс». Але основні моменти плану були продумані і опрацьовані, як їй здавалось, ідеально. «Запасний» варіант на випадок, якщо її після поранення повезуть у «Феофанію», теж був «згрубша» продуманий. Туди Марсіанина повинен був провести дядя Льоня, який обіймав одну з найвищих посад у Київській поліції і мав доступ усюди, мало не у кабінет Президента. Телефон Леоніда Онуфрійовича був чітко закарбований у пам’яті Марсіанина і перевірений Юлею неодноразово. Також, відразу після отримання шприців з медпрепаратами, рожевий шприц був переданий дяді Льоні з докладними інструкціями щодо його застосування.
При підготовці до служби у сучасній поліції усі майбутні співробітники, незалежно від посад, проходили навчання з медичної підготовки, де їх вчили на практиці наданню невідкладної медичної допомоги: накладанню джгутів у випадку кровотечі, транспортуванню поранених, методам порятунку на випадок клінічної смерті, тобто, штучному диханню і непрямому масажу серця, тощо… У тому числі, введенню медичних препаратів шляхом внутрішньом’язевих і внутрішньовенних ін’єкцій. Отож, з введенням антидоту шприцом у вену у дяді Льоні не повинно виникнути жодних труднощів. З двох вищевикладених причин, ця надважлива місія була покладена саме на нього. Він же повинен був непомітно вивезти Юлію з клініки і тут же на місці провести попереднє розслідування загадкового «зникнення» пацієнта з реанімації, а також «розслідування» вбивства вітчима, якщо усе вдасться.
Об 12:27 Юлія отримала СМС повідомлення від «джерела» в НБУ. На екрані її мобільного висвітилось: «Капуста вже на складі і буде розподілятись по магазинах на нараді о 15:00» У відповідь полетіло повідомлення: «Поінформуй про час, коли капуста потрапить на прилавок нашого магазину».
Здогадливий читач, звісно, зрозуміє зміст СМС-ки… А нездогадливим, взагалі немає чого читати цей «безсмертний» твір!
Отож у 14:39, трохи з запасом, «залізо» Бармалея повинно бути приведене у повну бойову. Миколі на Віргінські Острови полетіло повідомлення скайпом: «Слідкуй за відкриттям мушлі на пляжі, як тільки чувак у синіх плавках її відкриє, зафіксуй номер банкноти у ній одразу відкривай свою».
Здогадливий читачу, Ви – молодець! Нездогадливий – читайте звернення до Вас трохи вище, або не читайте мою «нетлінку» зовсім.
Василь із «жовтухи» ще учора отримав повідомлення «Незадоволені нувориші повинні зчинити рейвах післязавтра, бажано побільше людей і кольорових виробів із тканини на вудках. Розрахунковий час події – з 10:00 і допоки рак свисне». Колишньому «тітушці» Максу полетіло повідомлення «Бузимо завтра із голосним пухканням».
Сподіваюсь, нездогадливий читач до цього місця мого «безсмертного» твору уже не дійшов…
Отже, всі команди були роздані і Юлія, плюнувши на роботу, бавилась у «солітера» на своєму комп’ютері. Годинник на ньому вперто ніяк не хотів доповзти до позначки 16:00. Коли він таки доповз до цієї позначки, Юлія стрімголов увірвалася в «апартаменти» Бармалея.
Таким зосередженим вона його не бачила ніколи! Він щось чаклував над двома електронними пристроями без корпусів, рясно нашпигованими якимись платами та коробочками, призначення яких було зрозуміле лише автору цих пристроїв. Ці пристрої були приєднані до двох моніторів, на екранах яких рядками пробігали з шаленою швидкістю зелені колонки якихось цифр, як у фільмі «Матриця». Раптом на одному з моніторів ці цифри зупинились.
- Так, банк «Б» готовий, - пробурмотів Бармалей.
Через хвилин двадцять цифри зупинились і на другому з моніторів:
- Чудово, з банком «А» теж all right! Ті місцеві придурки сисадміни навіть не відчули нічого підозрілого. Та й не дивно, бо в їх систему вліз сам Бармалей! Добре було б, щоб їх там керівництво повідомило про час переказу грошей милом по внутрішньобанківському комп’ютерному зв’язку. Такі повідомлення, зазвичай, не шифруються, сисадміни покладаються на надійність системи захисту інформації. Ми б могли спокійно підготуватись до часу початку транзакції в банк «Б».
Поки Бармалей промовляв ці частково незрозумілі Юлі фрази, з Віргінських прийшло повідомлення скайпом від Колі: «Друга мушля відкрита, всередині банкнота з номером 6923 **** **** 6562. В першій мушлі була банкнота, відповідно, з номером, на одиницю меншим, а саме: 6293 **** **** 6561».
Нездогадливий читачу, Ви ще тут? Ану, геть!
Об 15:27 надійшло наступне повідомлення від «джерела» в банку: «Капуста у вашому магазині буде десь між 15:45 і 15:55. Точніше сказати не можу, все залежить від вантажника на складі. Слідкуйте вже самі».
Сподіваюсь, що нездогадливий читач вже давним-давно викинув цей мій «без сумніву талановитий» твір в урну зі сміттям…
- Тобто ми, - сказав Бармалей, - маємо на всю підготовку 5 хвилин, зрештою, у нас і так все готово. Операційний день у банках Віргінських Островів починається рівно о 10:00. Там, очевидно, люблять поспати подовше. Нехай на інертність оператора банку «А» ми даємо ще хвилин дві – п’ять. Враховуючи різницю у часі між Києвом і Островами - мінус шість годин, платіж повинен вийти з банку «А» десь о 16:02 – 16:05. Як тільки платіж вийде з банку «А», моя розумна «залізячка» подасть звуковий сигнал, і на ній одночасно запустяться дві програми: перша – вірус, який зімітує «глюки» в інтернеті у мережі банку «А», друга – програма для зламу шифрування платежу, зміни останньої цифри у номері розрахункового рахунку, часу транзакції, і повторного шифрування платежу. Платіж має вийти від нас у банк «Б» з фіктивним часом, який буде відповідати часу третього, останнього натискування клавіші «повтор» оператором банку «А». На той час наша друга розумна «залізячка» повинна перехопити, розкодувати, замінити номер рахунка-приймача і час транзакції, повідомлення-відповіді. Фіктивний час цього повідомлення, повинен відрізнятись від фіктивного часу вихідного повідомлення не більше, як на 5 мілісекунд. Якщо все вийде так, як я це описав – справа в капелюху, і ми можемо спокійно приступати до «блізості». На таку «блізость» у нас буде ціла ніч, бо про те, що платіж не поступив на черговий «транзитний рахунок» на Кіпрі, у банку «А» довідаються не раніше, як завтра. Там операційний день закінчується рівно о 16:00 за Києвом і о цій годині автоматично відключаються всі програми обміну банківськими платежами.
Тим часом, поки Бармалей промовляв цю тираду, вибило 16:00.
- Тепер усім тихо і увага! – промовив Бармалей так, нібито, крім нього самого, говорив іще хтось. Обличчя його стало ще більш зосередженим і напруженим.
Рівно о 16:02 з одного із пристроїв пролунав протяжний писк і на моніторі, екран якого тепер був розділений на дві частини по вертикалі. В одній з них знову застрибали стовпчики зелених цифр, а у іншій почали з’являтись текстові повідомлення про етапи виконання програми-вірусу для імітації неполадок з інтернетом на комп’ютері оператора банку .
- Фактичний час транзакції 16 годин 02 хвилини 00 секунд і 03 мілісекунди – так і запишемо, говорив сам до себе Бармалей, - ну, «залізячко», не підведи! Час першого натискання на кнопку «повтор» 16 годин 02 хвилини 15 секунд і 385 мілісекунд. Ну ти й нетерплячий, операторе! Шифр наразі поки не зламано. Сподіваюсь, що друга затримка буде довшою. Так і є - 16:03:58:249. Тепер, друже-операторе, що робимо? Правильно! Телефонуємо сисадміну. Секунд через 20 програма-вірус повинна припинити «глюки» і лише фіксувати час останнього натискання кнопки «Повтор». Ну ж бо, дешифраторе, поквапся! О! Є!!! Не дурень тебе писав, - Бармалей погладив себе по маківці, що уже починала лисіти від постійного контракту із голим табуретом. Цифри в лівій частині екрану монітора припинили скакати і зупинились, - Так, тепер чекаємо час коли наш друг отримає інформацію від позіхаючого сисадміна: «Чого пристав, дурню, з інтернетом усе гаразд! Були, можливо, якісь «глюки» але все минулося само по собі» і востаннє натисне кнопку «повтор».
У цей час забігали колонки цифр у лівій частині монітора. Час спливав, а цифри не припиняли бігати.
- Чорт, не встигаємо! - незадоволено пробурмотів Бармалей, - але чи є у вас план «Б», містере Фікс? Звичайно ж, що є!
Він запхав у якийсь з отворів материнської плати ще одну коробочку, вставив вилку, яка виходила з неї у відповідне гніздо і цифри на екрані монітора другої «залізяки», що відповідала за банк «Б», забігали з такою інтенсивністю, що їх вже неможливо було розрізнити оком. Здавалося, що на екрані монітора було декілька суцільних вертикальних зелених смужок. Раптом біг цифр спинився:
- Так, YES-ОБХС! Ти готовий, банку «Б»!, - потираючи руки, скрикнув Бармалей.
У правій екрана монітора, що відповідав за банк «А» зблиснули червоні жирні цифри 16:08:28:518 - Транзакція, фіктивний початок. На екрані монітора, відповідального за банк «Б» , натомість загорілось червоним 16:08:28:521 - Транзакція, фіктивне закінчення.
- Все, кінець, крапка!!! – на обличчі Бармалея розквітла і так і застигла усмішка, шириною у весь рот, - От тепер «блізость»! Юлько, де ти там, кохана моя?
Юлія підійшла до нього, міцно обійняла за плечі, і смачно поцілувала його прямо у цю усмішку. Цілунок цей був міцним і доволі тривалим!
- На маєш «блізость»! – сказала вона, ледь відірвавшись від розпашілого від жаги Бармалея.
- Оце і вся «блізость»? Ні, я так не граю! – надув губи Бармалей, як Карлсон у незабутньому радянському мультику за мотивами казки А. Ліндгрен.
- Ти не підозрюєш, коханий, як це багато! Таке у мене було всього із двома чоловіками у житті до тебе. Я серйозно кажу!
- Тоді, ну що ж тобою поробиш, годиться. Але другий раз - за другий банк!
Цілунок повторився, і Бармалей вдоволений і втомлений бухнувся на найближчий табурет.
- Тепер ти вільна. Вони отямляться не раніше восьмої завтра, коли їм повідомлять із Кіпру, що платіж в тамтешній банк не прийшов.
Юлія вийшла із кімнати Бармалея, заскочила в свій кабінет, настукала повідомлення Колі у скайп: «Все закінчено, скоріше переказуй капусту і пали ходаки!», швидко одягнулася і за мить уже їхала в авто додому. Незважаючи на корки, вона була дома уже о шостій тридцять вісім. І, не роздягаючись, з порога зразу віддала наказ Марсіанину:
- Бери зброю, сідай на мотоцикл і розвозь її по вогневих точках.
Зброя, почищена і змащена, уже лежала у чохлах. Роман поскладав чохли із розібраною зброєю у ту саму сумку, кольору хакі, вдягнувся і о шостій п’ятдесят вийшов із дверей квартири. Юлія почула, як загуркотів двигун його мотоцикла. Десь за годину він повернувся.
- Усе нормально? - спитала Юлія.
- Так, - відповів Роман.
- Тоді, лягаймо спати, любий!
Вони полягали і відразу провалилися у сон. Останньою з Юлиних думок перед сном була така: «Перший день втілення минув гладко, як по маслу. Що ж то принесе другий?..»

7. Втілення. День другий.

Настав ранок. Теплий весняний ранок. Юлія прокинулась о шостій, виглянула у вікно і була вельми потішена погодою.
- Добра погода нам на руку, - подумала Юлія, - Хто б стояв на мітингу цілий битий день у дощову погоду?
Вона розбудила Романа:
- Вставай, любий, нам треба добряче поснідати, хто зна, коли і чи взагалі доведеться обідати.
Роман підвівся з ліжка, вони пішли на кухню і добряче поснідали. Уже за кавою Юлія давала йому докладні інструкції на сьогоднішній і подальші дні:
- Ти сідаєш на мотоцикл і рівно, як штик, о 10:00 маєш бути на вогневій точці на горищі будинку навпроти банку готовим до стрільби. Заходиш, звісно, через внутрішній дворик, як і минулі рази. Мотоцикл паркуєш біля виходу з будинку на паралельній до банківської вулиці.
- Обижаешь, начальник! – промовив російською Марсіанин.
- Слухай мене далі! Під час мітингу, коли до банку під’їде авто вітчима, там зчиниться безлад зі стріляниною. Якщо вітчим, що мало ймовірно, опиниться на лінії вогню, ти стріляєш. Стріляєш у голову. Два рази. Якщо ж ні, то, коли охорона почне стріляти у натовп, прицільно, чи в повітря – неважливо, ти стріляєш у мене зі Стєчкіна. Я буду стояти скраю натовпу на лінії вогню. Старайся не поцілити в кістку, а цілься в найм’якішу частину тіла, сам знаєш куди… Коли відстріляєшся, якщо вітчим буде убитий, кидаєш зброю, якщо ж ні, то забираєш її з собою, мерщій виходиш через чорний хід, сідаєш на мотоцикл і кружляєш по місту, перевіряючи, чи немає «хвоста» у разі, якщо цей гад пішов до пекла. Якщо ж ні, чекаєш поки прибуде швидка, їдеш слідом, поки не зрозумієш, куди мене везуть, у «Ескулап», чи в «Феофанію». Якщо в «Ескулап», займаєш вогневу позицію на сходах запасного виходу Другого корпусу, сидиш там і чекаєш, поки цей гад не з’явиться в палаті реанімаційного відділення, куди мене доправлять. Це може статись у той самий день, на другий, чи на третій день, або навіть через тиждень, але станеться обов’язково, бо «жовта» преса роздує неабиякий скандал з того, що на мітингу обурених вкладників «Миколаївського» охороною колишнього і фактичного власника банку, народного депутата України була мало не на смерть підстрелена його прийомна дочка. Так що, рано чи пізно, він таки має відвідати мене в лікарні. Тоді, якщо він підійде до вікна і стане на лінію вогню, ти стріляєш, знову таки двічі, йому у голову. Якщо ж ні, проходиш до виходу з реанімаційного відділення, а, ще краще, заходиш всередину відділення, не знаю вже як, щось там придумаєш, і стріляєш у нього з пістолета впритул. Один постріл у серце, другий, контрольний, у голову. Далі пробуєш «змитися» від охорони. Це може й не вдатися, але, як то кажуть, хто не ризикує, той не п’є шампанського. Якщо тебе поранять, Дядя Льоня спробує тебе якось витягнути. Ну а якщо уб’ють, я буду щодня носити свіжі квіти на твою могилку. Але давай, будемо вірити у краще!
Юлія на мить замовкла, бо їй пересохло у горлі, відсьорбнула ковток вже холодної кави, і повела далі:
- Якщо справа з приїздом тестя на відвідини в реанімацію затягнеться, ти сидиш на вогневій точці денно і нощно. Про твоє харчування подбає моя подруга по роботі Ніна, яка спеціально покладе на лікування у «Ескулап» свого батька, так що з проходом на територію в неї не буде жодних проблем. Сидиш там і не відлучаєшся навіть у туалет, гадиш просто на сходову клітку. Зрозумів?
- Угу, - мугикнув Марсіанин.
- Благо діло, палити там можна, бо там палять усі. Слухай, може статися так, що мене підключать до апаратів штучного життєзабезпечення. Нічому не дивуйся – все іде, як має бути за планом. Коротше, зустрінемось, коли буде уже по справі. Зустрінемось тут. Що ж Удачі тобі, Марсіанине!
- Ех, і тобі теж, Юляшко!
- Нічого, бог добрий - прорвемось. Ага, якщо ж повезуть у «Феофанію», що малоймовірно, знаходиш по телефону дядю Льоню, він проводить тебе на територію клініки, а далі дієш по ситуації. Що ж, поїхали, пора, сурма, як то кажуть, кличе!
Вони вийшли разом із дому, Марсіанин сів на мотоцикла, Юлія у авто і поїхали в напрямку «Миколаївського».
Рівно о 9:30 вони вже були на місці. На вулиці перед банком вже почав збиратися натовп невдоволених вкладників. Багато з них вже розгортали принесені прапори і гасла і кріпили їх на заготованих раніше вудилищах. Серед натовпу виділялася купка молодиків, чоловік так з п’ятнадцять, «спортивної» зовнішності. Вони трималися гуртом, і старались особливо нічим себе не вирізняти серед натовпу. Там вона помітила Макса. Юлія стала збоку від натовпу, що ріс із наближенням годинникової стрілки до позначки 10:00, як тісто на дріжджах, зі сторони будинку навпроти. Патрульна поліція приїхала десь у кількості десяти авто і перекрила рух вулицею.
А тим часом, всередині «Миколаївського» відбувались наступні події:
О 10:15 головний менеджер банку задзвонив на Кіпр у банк, з метою перевірити, чи надійшли кошти на «транзитний» рахунок. Не отримавши такого підтвердження, він передзвонив знову ще за десять хвилин. Відповідь була та сама: гроші на рахунок не надходили. Тоді він миттєво подзвонив у банк на Віргінських Островах. Здивуванню його не було меж, коли він довідався, що гроші на щойно відкритий там рахунок учора не надходили зовсім. Тоді він викликав оператора, який був на вчорашній зміні. Той підтвердив, що транзакція завершилась успішно, щоправда, з третьої спроби повтору, бо глючив інтернет. Але, в решті решт, на екрані монітора висвітлилось повідомлення «Транзакція завершена успішно», як і завжди. Тоді головний менеджер, уже киплячи від злоби, викликав у свій кабінет сисадміна.
- Ану давай піднімай логи і доповідай, що відбувалось вчора з 16:00 до 16:30 на сервері платежів. І миттю мені! Не принесеш докладний звіт за 2 хвилини – пристукну, як муху!
Блідий сисадмін побіг друкувати звіт і через півтори хвилини вже знову заходив у кабінет головного менеджера зі звітом в руках.
- Платіж з НБУ надійшов о 15:45:00. – вів зелений сисадмін, - о 16:02:00 і 03 мілісекунди була здійснена спроба відправки платежу на банк на БВО . Потім було здійснено три спроби повторів: перша, невдала, о 16:02: 15 і 385 мілісекунд, друга, також невдала, о 16:03:58 і 249 мілісекунд і третя, уже вдала, об 16:08:28 і 518 мілісекунд. Код відповіді надійшов об 16:08:28 521 мілісекунда. Тобто, затримка становила 3 мілісекунди, що цілком в межах норми. Невдача трьох перших спроб пояснюється неможливістю нашого сервера з’єднатись ні з основним ні з додатковим ДНС-сервером . При останній з можливих спроб з’єднання уже відбувалось через проксі-сервер і було успішним.
- Я тобі скільки разів повторював, щоби ти перевіряв інтернет, щоби той не глючив? А? Все! Пиши заяву на звільнення! І дивись мені, щоб у тебе не виникло серйозних проблем з пошуком наступного місця роботи…
Сисадмін з похиленою набік головою вийшов з кабінету. За мить уже головний менеджер набирав номер шефа:
- Шефе, добрий день! – дрижачим голосом промовив той.
- Здоров, що там у тебе сталося?
- Та тут така справа, - голос головного менеджера, якого було звати Юрієм, дрижав усе більше, - наш платіж не надійшов на рахунок «Х» на БВО.
- Як це не надійшов?! Думай про що говориш!!!
- А отак ось! Не надійшов і крапка…
- Ти що! Ти хоч уявляєш, яка там сума і чиї це гроші? Поприбиваю там вас усіх! Дзвони ще раз на БВО і виясняй деталі. Через п’ять хвилин я чекаю твого дзвінка!
Через п’ять хвилин мобільний вітчима задзвонив знову:
- Це Юрій. Ось що вдалося з’ясувати: гроші на рахунок 6293 **** **** 6561 дійсно не надійшли, хоч код підтвердження прийшов на наш платіжний сервер саме з цього рахунка із допустимою затримкою. Натомість місцевий сисадмін стверджує, що така сама сума надійшла на рахунок 6293 **** **** 6562, відкритий на ім’я якогось там білоруса і саме з цього рахунка був відправлений код підтвердження об 16:02:00 і 04 мілісекунди, тобто за одну мілісекунду після першої, ніби невдалої, спроби відправки платежу нашим оператором. До нас же надійшов інший код підтвердження вже з нашого рахунка об 16:08:28 521 мілісекунда, тобто за три мілісекунди після третього, нібито вдалого, повтору. На мою думку, тут не обійшлось без втручання якогось вельми натасканого хакера. Наш сисадмін, до речі, уже звільнений, тут не розбереться. Тут потрібен справжній профі. Я знаю одного такого. Він працює на фірмі, розробнику антивірусної програми «Зілля», але послуги його коштують вкрай недешево…
- Сума тут значення не має! Давай, їдь за ним, і щоб за півгодини він вже сидів у тебе в кабінеті. І дивись, щоб колишній сисадмін не постирав там чого.
- Я вже розпорядився, за ним по п’ятах уже ходить наша охорона і до жодного з комп’ютерів його не допустить.
- Добре, я особисто буду у центральному офісі через двадцять хвилин.
- Вважайте, шефе, там обережно! Тут під стінами офісу мітингують наші обурені вкладники, гамір там ще той.
- Не вчи вченого! Давай, дій!
На тому розмова закінчилась.
Через хвилину Юрій, який мав тепер доволі таки сумний і суворий вигляд, хоча зазвичай був доволі життєрадісною людиною і частенько любив пожартувати і полапати місцевих банківських дівчаток за заборонені місця, непомітно висковзнув через другий під’їзд центрального офісу, двері якого виходили на ту саму вулицю, що й двері головного під’їзду, але метрів на двадцять лівіше від нього, сів в авто і помчав у супроводі патрульної поліцейської машини на шаленій швидкості у невідомому напрямку.
Десь хвилин за десять до другого під’їзду офісу підкотила машина шефа. Юлин вітчим не встиг вийти з машини, як його відразу взяли у тісне коло тілоохоронці. Марсіанин спостерігав за цим усім з вогневої позиції у вічко прицілу СВД-шки. Здійснити постріл не було жодної можливості, оскільки тіло і голова мішені були надійно перекриті тілами могутніх охоронців.
- Так, нажаль, вступає в силу варіант «б», - подумав Марсіанин, - Бідна, бідна Юлька! Але ще може той гад вибіжить, коли зчиниться стрілянина.
Між тим, на вулиці перед центральним офісом «Миколаївського» розгортались наступні події: хтось в юрбі, дуже подібний до знайомого уже читачу Макса кинув клич: «Давайте сюди шефа! Я бачив як той заходив у двері другого під’їзду». Обурений натовп одразу підхопив клич і щоразу гучніше скандував: «Шефа, шефа, шефа!» Врешті-решт, до натовпу вийшов заступник управляючого банком, такий собі Максим Петрович, і звернувся до юрби у мегафон:
- Шановні мої, високоповажні вкладники «Миколаївського»! В нашому банку дійсно були тимчасові труднощі з виплатою по депозитах, викликані падінням курсу долара. Зараз, з наданням МВФ чергового траншу, на рахунок нашого банку з НБУ надійшли кошти на рефінансування. Отже, відсотки по депозитах почнуть видаватися частинами, починаючи з наступного понеділка. Самі ж «тіла» депозитів поки що залишаються замороженими, але не переживайте, банк обов’язково поверне і їх.
Але натовп не переставав скандувати «Шефа, шефа!»
- Антон Степанович, наразі, має в банку вельми невідкладні справи і вийти до вас, вельмишановні вкладники, аж ніяк не може. Сформуйте ініціативну групу, викладіть свої вимоги на листку паперу, поставте підписи і я тут же передам їх Антону Миколайовичу. Шеф обіцяв мені невідкладно відповісти вам теж у письмовій формі, і, як тільки він це зробить, я тут же озвучу вам його відповідь на цьому ж місці. Пристаєте на таку пропозицію?
- Так, так, - спочатку почулись поодинокі голоси з юрби, але щоразу вони ставали все більш гучними і одностайними.
- Ну от і добре, я чекаю тут на ваші вимоги.
Десь за півгодини листок із вимогами вкладників був переданий у руки Максима Петровича, і той миттю сховався за дверима центрального під’їзду. Десь за годину він з’явився перед ясні очі мітингуючих з листком паперу у руках:
- Шановні вкладники, - кричав у «матюгальник» заступник управляючого, - зачитую вам офіційну відповідь почесного голови банку «Миколаївський» Свінцицького Антона Миколайовича: «Дорогі мої вкладники! «Миколаївський» високо цінує вашу безпосередню участь у формуванні оборотних коштів нашого банку. Він завжди дбав і надалі буде дбати про кожного клієнта, незалежно від суми його вкладу. Але, зважаючи на тимчасові труднощі з фінансами, які будуть безумовно подолані найближчим часом, правління банку на позачерговому засіданні прийняло наступне рішення: відсотки по депозитах будуть видаватися з наступного понеділка, але не одразу, а частинами, що не перевищують 200 доларів по доларових вкладах, або їх еквіваленту по курсу НБУ по вкладах у інших валютах, або 5000 гривень по гривневих вкладах в одні руки на місяць. У паспорті вкладника буде робитися відповідна відмітка. Тіла ж депозитів тимчасово видаватись не будуть і будуть, без всякого сумніву, повернуті вкладникам, починаючи з першого січня наступного року. Правління банку щиро сподівається що вкладники з розумінням поставляться до тимчасових труднощів, які виникли у банку через ряд об’єктивних причин. Сподіваюсь на ваше розуміння і підтримку. Щиро ваш, почесний голова закритого акціонерного товариства «Банк Миколаївський» Антон Миколайович Свінцицький».
Натовп загув «Ганьба, ганьба!» і в напрямку переляканого заступника управляючого із розлюченої юрби полетіли перші камені. Той миттю зник за дверми під’їзду. Натомість, з того ж таки центрального під’їзду банку висунулися і стали в бойовий порядок десь із двадцятеро охоронців банку із металевими щитами і ґумовими кийками у руках. На поясах деяких і з них висіли кобури з пістолетами. Вони почали відтісняти мітингуючих від входу у банк, орудуючи щитами і кийками. У відповідь на таку зухвалу поведінку охоронців, хтось у юрбі вихопив газовий пістолет, вистрелив із нього, і в шолом одного із охоронців влучила ґумова куля. Той у відповідь вихопив із кобури свого Стєчкіна і стрельнув із нього, але так, щоби куля завідомо пролетіла над головами мітингуючих. У цю ж мить у юрбі десь іззаду почувся голосний жіночий крик, і одна з жінок упала, як підкошена, на бруківку. На бруківці відразу з’явилася і щодалі більшала калюжка крові.
- Швидку, швидку сюди! – заволав хтось із юрби.
Швидка стояла напоготові позаду патрульних машин. Останнім часом на усі масові заходи виїжджають патрульні поліцейські і обов’язково карета невідкладної медичної допомоги. Тож вона під’їхала до місця події миттєво. Поки медики оглядали тіло пораненої молодої жінки, у кабінет Свінцицького увійшов начальник охорони банку Коропенко Валерій Вікторович:
- Що там таке діється, Валеро?
- Антоне Миколайовичу, там зчинилась заворуха, потім стрілянина, наш охоронець відкрив попереджувальний вогонь у відповідь, куля пролетіла над головами мітингуючих і влучила рикошетом від стіни, я точно не певен, але мені так здається, я сам дивився запис з камери зовнішнього спостереження, у вашу пасербицю, Юлію. Вона жива, над нею там чаклують лікарі швидкої.
- От тобі маєш, тільки цього мені й бракувало! А що та курва там робила? Слухай, Валеро! Піди туди особисто, поговори з лікарями, у разі необхідності, дай їм п’ятдесят – сто баксів на лапу, і нехай вони везуть її у клініку «Ескулап». Поїдь з ними сам і розпорядись на місці особисто. Пристав там до її палати охоронника, і щоб ніяких там мені медіа не було і в помині! Зрозумів?
- Так точно, шефе!
- Тоді дій! Доповідай мені особисто по телефону через кожні десять хвилин.
Коропенко вийшов з банку через двері другого під’їзду. Сам він був у цивільному, але під сорочкою його вгадувався бронежилет. Він миттю підійшов до лікаря швидкої і почав розмову з тим:
- Я - начальник особистої охорони почесного голови правління банку, народного депутата України, Свінцицького Антона Миколайовича - Коропенко Валерій Вікторович. Яка тут у нас ситуація?
- Куля влучила в молоду жінку, можливо, рикошетом від стіни будинку позаду і потрапила у задню поверхню стегна. Кістки стегна і тазу ніби не зачеплені кулею, але точніше покаже лише рентгенівське дослідження. Але у пацієнтки значна крововтрата і є явні ознаки больового шоку. Можлива навіть раптова зупинка серця. Отже, їй необхідна негайна госпіталізація.
- Куди повезете?
- Сьогодні ургентна сімнадцята клінічна лікарня.
- Слухайте, співробітників нашого банку обслуговує приватна клініка «Ескулап». Ця поранена пацієнтка – колишня наша співробітниця, везіть її туди!
- Ні, ми повинні везти лише в ургентну клініку.
- Ось вам, тримайте! – в кишеню форменої куртки лікаря полетіла стодоларова банкнота.
- Добре, в «Ескулап», так в «Ескулап»!
Із карети швидкої двоє санітарів винесли ноші, обережно поклали туди Юлію і карета одразу ж поїхала в напрямку приватної клініки. За нею із паралельної вулиці виїхав якийсь тип на спортивній «Ямасі», два квартали їхав за каретою, а потім обігнав і стрімголов помчав вперед.
Юлію спочатку доправили до приймального покою клініки, але там з нею стався раптовий серцевий напад з повною зупинкою дихання і її тут же повезли у відділення інтенсивної терапії і реанімації. Там її терміново помістили у ВІП палату №1 і під’єднали до апаратів штучного життєзабезпечення.
- Прощавай, свідомосте, - наостанок прошепотіла Юлія сама до себе, вводячи препарат із синього шприца собі в ягодицю і з останніх сил засовуючи порожній шприц в кишеню куртки одного із санітарів, - надіюсь, зустрінемось, коли настане хеппі-енд.

8. Хеппі-енд.

А тим часом, у кабінеті почесного голови правління «Миколаївського» розпочалася «виробнича» нарада. На ній були присутні: сам шеф - Свінцицький, заступник управляючого - Максимів, головний менеджер – Карплюк, уже звільнений сисадмін Адаменко, і головний спеціаліст з комп’ютерного захисту фірми-розробника відомого антивірусу «Зілля» - такий собі Михайло Заболотний, який завжди підписувався ніком «Антикіллер», але у IT- спільноті був більше відомий, як Презерватив, чи то за те, що залишки волосся на його голові були завжди ретельно виголені, чи то за захисні якості однойменного протизаплідного засобу, які збігалися з місією Антикілера – захистом серверів. Презерватив разом з Адаменком перед тим десь із годину чаклували над сервером платежів. Робота банку, звісно, була припинена з двох причин: треба було проаналізувати систему захисту сервера і через заворушення і трагічні події на вулиці.
Першим слово взяв Презерватив:
- На сервері платежів виявлені деякі ознаки втручання ззовні. Працював явно високий професіонал, оскільки всі сліди втручання дуже якісно затерті. Скоріше за все тут були використані «хмарні» технології, тобто використовувався віддалений доступ через сервер, фізично розташований за межами України. Єдине, що вдалось вирахувати – IP адреса цього сервера, але це нам нічого не дає, оскільки вирахувати вихідний комп’ютер, з якого проводилось втручання, немає жодної технічної можливості. Скоріше за все, було імітовано перебої в інтернеті після першої відправки платежу, зламаний код платежу, замінений час транзакції і номер банківського рахунку, з другого боку, перехоплений файл-відповідь з приймаючого банку, теж розшифрований і змінений, і переданий в кінцевому підсумку на наш сервер платежів. Працював явно високий професіонал, я таких в Україні не знаю. Зламати кілька ступенів захисту сервера платежів, в тому числі, апаратний фейєрвол - тут треба неабияке вміння! Це або хтось новенький, у що мало віриться, або він раніше жодного разу не засвітився, як хакер. Почерк його мені невідомий, хоча, повірте мені, я цих хакерів переловив силу-силенну. Я доступно пояснюю?
- Так, все зрозуміло, пане Заболотний! І що ми того хакера ніяк не вирахуємо? – спитав Свінцицький.
- Боюсь, що ні. Хіба, як засвітиться наступного разу. Але систему захисту вашого сервера платежів, хоч вона і так є майже бездоганною, усе ж слід вдосконалити. У мене є унікальна власна розробка – програма «Антихакер», щоправда коштує вона недешево – п’ятдесят тисяч доларів, але ще жодного разу нікого не підводила.
- Добре, пане Заболотний! Ми поміркуємо над вашою пропозицією. То, кажете, наш сисадмін тут не винен?
- Ні! Він при усьому бажанні не зміг би нічого вдіяти.
- Зрозуміло, пане Заболотний. Дякую Вам і не смію Вас більше затримувати. З Вами розрахуються, і відвезуть, куди Ви скажете. Пане Адаменку, ви теж вільні і працюєте у нас далі. Обумовте з паном Заболотним деталі встановлення «Антихакера» на наш сервер платежів.
Презерватив з сисадміном вийшли з кабінету шефа і нарада тривала далі:
- Юрію, - звернувся шеф до головного менеджера, - Що там тобі вдалось накопати по БВО?
- Доповідаю: Кошти у результаті зламу комп’ютерних кодів платежів замість рахунку 6293 **** **** 6561 надійшли на рахунок 6293 **** **** 6562, відкритий того ж таки дня , що і наш рахунок 6293 **** **** 6561. Цей рахунок був відкритий на ім’я громадянина Білорусі - Волочкевича Николая Ивановича. Хто такий, зараз виясняємо, можливо такої особи насправді й не існує, а паспорт підроблений. Далі з цього рахунку кошти були перекинуті на транзитний рахунок в швейцарському банку «National Swiss” на клієнта з ID 369879. Швейцарські банки свято дотримуються принципу нерозголошення таємниці вкладів, і взнати, яка особа значиться під цим ID немає ніякої можливості. Як і немає можливості повернути платіж, бо транзакція відбулася цілком легально. Так що, новини, нажаль, невтішні…
- Блін, з мене три шкури здеруть за ці кошти, - вихопилось у Свінцицького. Але він, зрештою, отямився і прикусив язика.
- Мені кінець, я банкрот, - подумав він.
- Що діється там на вулиці під банком? – вже голосно спитав він.
- Після інциденту з пострілом народ відразу в паніці почав розбігатися, – доповідав заступник управляючого, - Туди десь із півгодини назад приїхав наряд поліції, на чолі з досить високою «шишкою», полковником Мельникевичем Леонідом Онуфрійовичем – заступником начальника кримінальної поліції Києва. Чим обумовлений приїзд аж такого високого поліцейського чина, сказати не можу, але напевне можу сказати, що «копає» він досить таки ґрунтовно. Зараз вони проводять там якісь заміри і опитують свідків.
- Так, а де зараз Валера?
- Зараз взнаю, - відповів головний менеджер, зателефонував по мобільному і за мить продовжив, - Він тільки-но повернувся із клініки і вже іде сюди.
Двері відкрилися і увійшов захеканий начальник охорони Коропенко.
- Ну що там, Валеро? – спитав шеф.
- Та нічого хорошого, Антоне Миколайовичу! Коли Юлію привезли в лікарню, з нею стався напад серця вкупі з зупинкою дихання, ймовірно від отриманого при пораненні больового шоку. Зараз вона у відділенні реанімації і її підключили до апаратів штучного життєзабезпечення. Лікарі поки не дають жодних прогнозів, але, я гадаю, що прогнози будуть невтішними. До того ж, незрозуміло звідки, про поранення на мітингу вкладників уже пронюхала «жовта» преса. Мало того, вони звідкілясь знають, що постраждала – Ваша пасербиця. Тепер там під лікарнею стоїть із десяток кореспондентів різних медіа, в тому числі і телевізійники з камерами. Всередину лікарні їх поки-що не пускають, але не факт, що вони рано чи пізно туди не прорвуться.
- Так, ну що ж то за день такий? – скрикнув Свінцицький, - Так, Валеро, іди-но ти на вулицю і спробуй переговорити з цією поліцейською «шишкою». Якнайшвидше повертайся і доповіси.
- Поки що банк не відкривати, ніяких операцій з безготівковими і готівковими коштами не проводити, персонал відправити у відпустку за власний рахунок до кінця тижня, - вже віддавав розпорядження шеф. Банк відкривати тільки з мого особистого розпорядження. Якщо всім усе зрозуміло, нарада закінчена і всі вільні!
Всі виходили з кабінету з похнюпленими головами, настрій їх можна було зрозуміти.
Десь за хвилин 20 забіг червоний, як рак Коропенко і прямо з порога випалив:
- Антоне Миколайовичу! Там повний капець! Виявляється та «шишка» поліцейська добре знає Юлію: він давній друг її покійної матері. Казав, що з усіх три шкури спустить і особисто Вам це так просто не минеться.
«Я цьому депутату-банкіру драному покажу, де раки зимують! Якого це милого охорона відкрила вогонь з вогнепальної бойової зброї? Де дозвіл на її ношення? Хто дав право виносити таку зброю на вулицю, та ще й у час проведення масової акції? Зовсім ви там подуріли, чи що?!» - кричав полковник. І продовжував кричати після нетривалої паузи: «Ви ж колишній бойовий офіцер, Валерію! Я Вас знаю особисто, як порядного військовослужбовця. Невже ви не знаєте правил? Чи ви думаєте, що ваш шеф всемогутній і все зможе покрити? Ні, я цього так не залишу, і доведу особисто сам цю справу до кінця! Ви знаєте, хто жертва? Це моя похресниця і пасербиця вашого шефа Юлія Кириленко. Майте на увазі, спуску не буде! Нікому не буде, не дивлячись на чини і обличчя.»
- Що вдалося взнати, - вів далі Коропенко, - так це те, що дійсно куля влучила в стіну будинку на протилежному боці вулиці, відбилася від неї і вже рикошетом влучила Вашій пасербиці в сідницю. Поранення, взагалі-то, не таке й важке, але Ваша пасербиця, як виявилось, дуже чутлива до болю. Звідси і больовий шок.
- Чи приставили охорону до її палати? Ще не вистачало, щоб медівники увірвалися туди і зняли її в такому неприглядному становищі!
- Охорона стоїть на вході в реанімацію. Всередину нікого не пускають. Там особливо важкі хворі і все повинно бути стерильно.
- Дивись мені, щоб туди комар не проліз! З’являться її знімки в пресі, чи її обличчя промайне на ТВ – звільню з усіма витікаючими! Ясно?
- Куди вже ясніше, Антоне Миколайовичу! – сумно промовив Коропенко.
- Все, вільний!
Коропенко вийшов і Свінцицький залишився в кабінеті наодинці. Він міряв кабінет з кута в кут напруженими нерівними кроками з гримасою безвиході на обличчі. І розмірковував на ходу: «Гроші треба, безсумнівно, повертати. Тут задіяні такі високі особи, що не повернеш – і кінець. Причому фізичний гаплик. Уб’ють і прізвища не спитають. Але такої суми у мене нема. Це ж сто лимонів баксів! Є десь відсотків сімдесят на рахунках, плюс ще відсотків десять у нерухомості, плюс чотири-п'ять відсотків у дорогоцінних металах і камінні, і все! Хіба-що продати активи банку, але хто зараз стане купляти активи банку-банкрота, та й ще з такою репутацією, яку нам намалюють після сьогоднішніх подій? Чкурнути за кордон навряд чи вдасться, а якщо й так, то знайдуть і на краю землі. Там вже напевне почали хвилюватися, бо сума не дійшла до місця кінцевого призначення.» Як на зло, на підтвердження цих слів пролунав дзвінок:
- Антоне, ти? Впізнав?
- Аякже, пане Л…!
- Ти що там з глузду з’їхав зовсім, мать твою так! Де бабло? Я перевірив – рахунок порожній. Ти дивись мені там, бля...! Не буде завтра там бабла – тобі пипець!
- Тут технічна затримка, пане Л…! Завтра ж будуть!
- Дивись мені! Ти ж мене знаєш…
На цьому розмова обірвалася, абонент на тому кінці поклав трубку.
«Так, дійсно пипець!» - продовжував розмірковувати він, далі напружено ходячи з кута в кут. «Але стій!.. Є заначка в одному з швейцарських банків. Я ж відкрив там рахунок років двадцять назад, зовсім забув! Сума там попервах була не надто й велика, але за ці роки там повинні були набігти чималі відсотки. Так, це трохи міняє справу! Якщо зняти все бабло з усіх рахунків, включаючи той, швейцарський, і якось таки продати відсотків з десять акцій банку, то нерухомість можна й не чіпати. Тим паче, що ціни на нерухомість зараз істотно впали. Так, з фінансами ніби ясно, треба тільки якнайшвидше усе прокрутити. Тепер, що робити з тією малою сучкою? От, як не везе, так не везе! Не могли там підстрелити когось іншого? Що ж за чорний день, чорт забирай?! І так пила кров мені усе життя, вертячи своїм задком у мене перед носом, потім ніби спекався її, і от, на маєш! Добре, поки у лікарню носа сувати не варто. Все покаже час і стан її здоров’я. Тільки от уже ці медійники! Роздують скандал, і доведеться гратися в «доброго татуся». Ладно, час покаже!»
Так розмірковуючи він не помітив, що уже давно стемніло. На годиннику було 21:23. Він скоро вдягнувся, викликав охорону і в її оточенні через двері другого під’їзду банку, кинувши кореспондентам, які юрмились там, очікуючи можливого інтерв’ю,: «Без коментарів!», сів у машину. Водій на великій швидкості водій помчав авто додому. Вдома він вихилив залпом з горла пляшку віскі, не роздягаючись, бухнувся на диван і заснув…
Марсіанин сидів на вогневій позиції на сходах запасного виходу Другого корпусу клініки «Ескулап» і спостерігав за вікнами палати №1 реанімаційного відділення у вічко прицілу гвинтівки. Коли очі втомлювались, він лише на мить відводив їх від прицілу, а далі знову напружено вдивлявся, наводячи хрестик у прицілі на вікно палати. Там не відбувалося жодного руху. Лише час від часу туди заглядала сестра в білому халаті, вочевидь, перевіряючи покази приладів апарату до якого під’єднали Юлю! Про те що з нею, він дізнався, зателефонувавши Леоніду Онуфрійовичу:
- Це Марсіанин. Що з Юлею, ви не знаєте?
- Вона в першій палаті відомого тобі відділення. Сиди, де маєш сидіти і роби, що маєш робити! Зрозумів мене?
- Так, цілком!
- Тоді все! В разі чого, я тебе знайду сам.
- Добре.
Найбільше Роман боявся заснути і проґавити момент, коли в реанімацію приїде вітчим. Але, на диво, спати поки не хотілося. Минув вечір, потім ніч, потім ще один день і ще одна ніч, а вітчим так і не з’являвся. Декілька разів забігала Ніна, приносила якісь харчі, раз навіть підмінила Романа, давши йому години зо три поспати на столі поламаного рентгенівського апарату, і спостерігаючи замість нього за вікнами Юлиної палати в армійський бінокль, який вона принесла зі собою, готова розбудити його у будь-яку мить.
Так минув уже тиждень і почався другий, а нічого важливого не відбувалося…
Між тим у середу у кабінеті завідуючого реанімаційним відділенням відбувався консиліум. Були присутні: сам завідуючий - Павленко Климент Борисович, лікуючий лікар-реаніматолог Савенко Борис Іванович і провідний фахівець Інституту Неврології і Кардіології , доктор медичних наук, професор - Сіроконь Костянтин Аркадійович.
- Нам треба обговорити стан пацієнтки Кириленко Юлії Євгенівни. Це та підстелена в зад на мітингу перед банком, Костянтине Аркадійовичу, у якої сталася зупинка серця від больового шоку. Що можете сказати про неї, Борисе Івановичу?
- Стан пацієнтки, взагалі то, безнадійний. Мозок активності майже не проявляє. Вона знаходиться у глибокій комі і життєдіяльність її організму підтримують лише наші апарати. Задоволення це не з дешевих, всі витрати обіцяли покрити за рахунок банку «Миколаївський», але поки, я перевіряв особисто, не надійшло жодної копійки. У банка цього, як я чув, досить серйозні фінансові проблеми, отож, не виключено, що гроші так і не надійдуть. Тому раціональніше за все було б її відключити.
- Таке рішення приймати не Вам! – гаркнув завідуючий на нього, - До того ж треба мати обґрунтовані медичні підстави і дозвіл родичів на відключення від апаратів штучного забезпечення життєдіяльності. Може ви б її оглянули особисто, Костянтине Аркадійовичу?
- А що мені на неї дивитися? Давайте результати аналізів, роздруківки з приладів, які стежать за її станом та інші папери, і я тут же напишу своє заключення, - сказав професор.
Йому принесли усе потрібне, і він сів писати заключення, перебираючи численні листки аналізів, діаграми і графіки, і постукуючи методично пальцями лівої руки по столу.
Десь за півгодини – хвилин сорок заключення було готове і підписане.
- Мозок функціонує на субфібрилярному рівні, центри, які контролюють дихальний процес, не функціонують зовсім, серцебиття відсутнє і навряд, чи відновиться. Якщо такий стан триватиме і надалі, зовсім скоро можуть відмовити і нирки, і тоді пацієнтці треба буде проводити ще й гемодіаліз. Навіть на апаратах штучного життєзабезпечення вона, в разі відмови нирок, протягне максимум три-чотири дні. Так що є усі вагомі медичні підстави для того, щоб її відключати. Я так і написав в заключенні. Ось, тримайте!, – він передав списаний дрібним почерком листок завідуючому.
- Добре, а що там у неї з родичами?
- Там усе складно!, - відповів лікуючий, - Вона незаміжня, дітей не має, мати її померла у 2009 році, батько був розлучений з матір’ю і з ними не живе, невідомо, чи живий взагалі. Тітка відбуває покарання у в’язниці. Єдиний, так би мовити, родич - її вітчим, який свого часу удочерив її. Цей вітчим Свінцицький Антон Миколайович якраз і є фактичним головою того банку, навпроти якого й підстрелили нашу пацієнтку на мітингу. Він же за сумісництвом народний депутат, або навпаки, депутат і голова банку за сумісництвом! Чорт їх там, отих народних обранців розбере! Голова – ноги – ноги – голова, - усміхнувся він, - Єдиний, хто міг би дати дозвіл на відключення – це він. Але той гад сюди носа не каже, від часу, коли її сюди привезли, жодного разу не приїжджав.
- Треба б йому зателефонувати і акуратненько запросити сюди, не те ще витрати на її лікування спишуть на наш рахунок. Добре, це я беру на себе. Усім дякую! Костянтине Аркадійовичу, може залишитеся на каву?
- Та ні, справи, справи… - відповів професор.
На тому усі розійшлися.
За мить завідуючий уже телефонував Юлиному вітчиму:
- Алло, Антон Миколайович?
- Так!
- Це Вас турбує Павленко Климент Борисович – завідувач відділенням реанімації і інтенсивної терапії клініки «Ескулап».
- Слухаю Вас уважно, Клименте Борисовичу!
- Наша пацієнтка, Савенко Юлія Євгенівна – правда ваша пасербиця, офіційно удочерена Вами?
- Так, а що з нею? Їй стало гірше?
- Вона знаходиться у безнадійному стані на апаратах штучної підтримки життєдіяльності. Я маю офіційне заключення медичного консиліуму про недоцільність подальшої штучної підтримки її життя. Але для відключення її від апаратів потрібен Ваш дозвіл, оскільки інших найближчих родичів у неї немає.
- То привозьте його, чорт забирай, сюди, я підпишу! – крикнув вітчим.
- Ні, такий дозвіл Вам можна підписати тільки особисто в клініці, в присутності всіх членів медичного консиліуму.
- І коли ж збереться отой ваш конвульсіум?
- Не конвульсіум, а консиліум, Антоне Миколайовичу! Він може зібратися завтра о 7:30, при умові, що там будете Ви.
- А о п’ятій ранку ви не могли?
- Та справа в тому, що якраз її лікуючий лікар закінчує зміну – саме потрібний час, повірте! Відкладати на завтра – не варто.
- А може вона сама того, як його?..
- Сама помре, Ви маєте на увазі? ЇЇ життєдіяльність нашою сучасною імпортною апаратурою може підтримуватись досить тривалий час, але це обладнання унікальне, і година його роботи коштує вельми недешево – 5 доларів. За добу виходить 120 доларів. До цього слід додати ще вартість витратних матеріалів і медикаментів, а також вартість роботи персоналу клініки. От і порахуйте самі! Ви і так не оплатили жодного дня її перебування в клініці.
- Добре уже, годі! Буду завтра о пів на восьму. Гроші привезу особисто! – і кинув трубку.
О пів на восьму наступного дня чорний «Порше кайен» вітчима уже заїжджав у подвір’я клініки. Марсіанин побачив це зі своєї вогневої точки. «От і почалось!» - подумав він і привів гвинтівку у бойовий стан, пересмикнувши затвор. Авто вітчима під’їхало впритул до дверей Головного корпусу, і той відразу шмигнув у відкриті охороною двері корпусу. «От обережний, гад! Але нічого, рано чи пізно ціль потрапить на мушку…» - сказав пошепки Марсіанин. Він вдивлявся у приціл, світло в Юлиній палаті на ніч не вимикалось, а була ще темна пора доби, але в палаті не відбувалось жодного руху. Минуло ще хвилин п’ятнадцять – нічого, ще десять – нічого. Ще через дві хвилини Роман побачив, як у палату зайшли лікарі, але вітчима з ними не було. Марсіанин навів на вікно армійського бінокля, поставивши його на максимальне збільшення. І що він побачив? Медсестри витягали якісь шланги під’єднані до Юлії, які вели до системи переливання крові, знімали з її тіла датчики. Лікарі вимикали живлення від якихось там апаратів. Зрештою Роман зрозумів: «Все, Юльці кінець! Але де ж той гад гнійний? Ні, так не буде!!!» Він відкинув гвинтівку, зарядив пістолета і прожогом кинувся на вулицю. Він обігнув головний корпус і зайшов за нього з тильного боку. Там, майже впритул до корпусу, росли розлогі старезні акації, які сягали мало не до четвертого поверху споруди. Роман помітив що в одному з вікон на третьому поверсі горіло світло. Він миттю виліз на акацію, поколовши собі руки об колючки дерева, і навів бінокля на це освітлене вікно. Вітчим сидів у офісному кріслі за столом завідувача і тихо-мирно потягував собі каву із керамічної чашки. «От вилупок паршивий, її там відключають, а він каву п’є?» - вилаявся Роман, витягнув пістолета, навів на ціль, пролунало два неголосних пухкання, і огрядне тіло вітчима сповзло з офісного крісла вниз.
Роман миттю зліз з акації, викинув бінокль, знову обігнув Головний корпус, і побачив, як з дверей Головного корпусу у напрямі моргу повезли каталку з накритим з головою простирадлом тілом ногами вперед. Він дочекався поки тіло завезуть у морг і каталку заберуть назад, витримав ще з хвилину-другу паузи, надів халат, який він знайшов на сходовій клітці біля вогневої позиції, і відкрив двері моргу. У приміщенні на той час нікого не було. На столі патологоанатома лежало накрите білим простирадлом з головою тіло, Юлине тіло. Він відкинув простирадло з її голови, побачив її тепер уже бліде обезкровлене обличчя і йому на мить різко заболіла голова, аж стало дурноі він втратив рівновагу.
Коли він піднявся, раптом перед очами його заблимали якісь кадри, як у кінофільмі:
Він, Роман Григорьевич Панкратов, капітан, командир роти снайперів спецпідрозділу ГРУ Генштабу ЗС РФ сидить у кабінеті командира спецпідрозділу і чекає команди про відправку у Київ.
Він бачив усе це, як наяву.
Заходить командир і каже:
- Отправка отменяется, они решили послать туда этих недотёп из ФСБ! Ну, ну они там им настреляют! Рома, будь готов, на всякий случай, к отправке и жди дальнейших распоряжений!
Потім наступний кадр:
Донецьк, кабінет якогось високого ДНРівького військового боса:
- Товарищ капитан! Вам надлежит снять одного укроповского снайпера, верней, снайпершу. Она положила уже с десятка полтора наших снайперов, причем, наглая сучка, постоянно меняет позицию и может даже глубоко заходить в наш тыл. Все предыдущие попытки наших стрелков её снять либо ни к чему не приводили, либо приводили к гибели этих самых стрелков. Вся надежда на Вас, Роман Григорьевич!
- Фото и карту местности! – сухо сказав Роман.
Наступний кадр:
Він лежить на заздалегідь підготованій позиції поблизу терикона, прикритий березовими гілками. Нарешті він впіймав її! Снайперка короткими перебіжками швидко перебігала стежкою, ховаючись щоразу за кущами. На ній був камуфляж, каска і балаклава. Але він точно знав, що це вона, та снайперка, яку він мав зняти. Він упіймав її на хрестик прицілу. Вона ж думаючи, що її ніхто не бачить, витягнула з кишені штанів баклажку, відкрутила корок, підняла балаклаву і стала жадібно пити великими ковтками. Палець Романа уже лежав на спусковому гачку, коли він у вічко прицілу побачив зовсім юне дівоче обличчя. Час уже був натискати на гачок, бо дівчина уже закінчила пити і ховала баклажку назад у кишеню, і от-от уже була ладна бігти далі, а Роман все гаяв час. «Что это со мной? Не могу! Впервые в жизни – не могу!». Не могти офіцер ГРУ просто не міг. Таких туди або не брали, або виганяли після першого ж «Не могу!». Але він таки не зміг. Дівчина побігла далі і скоро уже зникла з його поля зору… «Наваждение какое-то» - подумав Роман. Більше він тої дівчини не бачив…
- Як не бачив? Та ось же вона! – скрикнув Роман, вдивляючись у бліде лице Юлі, що лежала під простирадлом на столі, - Тоді пішла жива, а тепер мертва!
Не кажучи більше ні слова, він твердою рукою професіонала дістав пістолет, приставив його до скроні, натиснув на гачок…
Тіло його повільно сповзло вниз, просто під стіл патологоанатома, на якому лежала Юля.
Рівно через три хвилини в морг тихо зайшов дядя Льоня. Він був у білосніжному халаті, накинутому поверх форми поліцейського, у його руках був рожевий шприц. Він підійшов до Юлі, відкинув простирадло. На згині ліктьового суглоба дівчини він помітив венний катетер, який чомусь забули витягнути, коли Юлію відключали від системи переливання крові. «Тим краще» - подумав полковник, - «Не треба буде колоти.» Він від’єднав голку від шприца, вставив його в отвір катетера, натиснув на поршень і ввів вміст шприца у вену Юлії!
Та за мить розплющила очі і почала інтенсивно кліпати віями.
- Привіт, Козюлько! З поверненням у гірший світ!
- Дядя Льоня? Де я? Що зі мною?
- Все ОК, сонце! Ти у лікарні, зараз ми звідси підемо. Твій Марсіанин хвилин десять назад таки завалив того козла!
- Що, правда?
- Завалив, завалив, як того тхора драного! Давай, спробуємо встати. Може трохи крутитись голова, але Андрій казав, що за хвилину це перейде.
Юлія звісила ноги зі стола, спробувала встати, але ноги її наступили на щось м’яке. Вона подивилась униз і побачила під столом Романа у калюжі крові.
- Що це, дядю Льоню? – скрикнула вона.
Той не встиг зорієнтуватись а вона виразно побачила голову її Романа з наскрізним рівненьким отвором з виска у висок. Вона зрозуміла усе! Вона забула сказати йому про можливість того, що її відімкнуть і повезуть у морг.
- Ой Ромчику! Що ж ти наробив? – голосно закричала Юлія, схопила шприц, який кинув полковник, набрала повний циліндр повітря, вставила його у катетер в вені і з силою натиснула на поршень…

Як там писав класик?:
«Сумніших оповідей не знайдете,
Ніж про любов Ромео і Джульєтти.
Усі виходять.»
(Вільям Шекспір «Ромео і Джульєтта» переклад Ірини Стешенко)

Так, так, мій здогадливий читачу! Пора на вихід. Бажано – без сліз…

Львів, 25 травня – 6 червня 2016 року.
* Усі персонажі – вигадані, будь-які збіги – випадкові.



Форма твору: Повість
Рейтинг роботи: 0
Кількість рецензій: 0
Кількість переглядів: 152
Опубліковано: 20.06.2016 18:16





© Copyright: Пікарось Сергій



 

 

Оставлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи