chitalnya
прописатися       запам'ятати  
Поезія Проза Різне Аудіо
Автори Форум Рецензії Блоги i фотоальбоми Про проект

Просто полюби

[Юлія Дворецька-Федорчук]  Версія для друку


У стародавньому місті зі старими церквами і гострими шпилями жив собі трамвайчик. Скільки років йому — він вже й сам не пам’ятав. Либонь стільки, скільки і старенькій бруківці, яка звивалася змійкою між затишними будинками. Щодня трамвайчик їздив однією й тією самою дорогою і перевозив людей. І змінити цього ніхто не міг. Колії, якими він рухався, міцно сиділи у бруківці.
Трамвайчику подобалося його життя, але він мав одну заповітну мрію. Одного разу в нього був пасажир — хлопчина, який захоплено розповідав про море і про те, як човни з великими білими вітрилами граційно пропливають його поверхнею. Тож ночами, коли трамвайчик спокійно спав у депо, йому снилося море. Як же він хотів його побачити! Та життя його було давним-давно визначене, і трамвайчик знав його до дрібниць.
Вранці бабусі їхатимуть на базар із городиною, трохи пізніше його доганятиме галаслива малеча із ранцями на плечах. Вони застрибуватимуть на ходу, бо запізнюються в школу. Люди їхатимуть на роботу, з роботи, у гості. А з будинку номер 5 вийде кумедний скрипаль.
— Скільки ж йому років? — задумався якось трамвайчик. — Скільки себе пам’ятаю, він завжди такий, наче і не старіє. І завжди щасливий. І як у нього так виходить, адже щодня він робить одне й те саме?
І справді: щоранку о пів на одинадцяту кумедний скрипаль виходив зі свого будинку. Старанно і неквапно зачиняв старі дерев’яні двері, потім уважно дивився на небо, поправляючи свої окуляри, усміхався і прямував до зупинки. У що він одягався, трамвайчик і не згадав би, але картатий жакет і жовті черевики він пам’ятав напевне. Ну і який же скрипаль без скрипки? Її він носив у старому потертому шкіряному футлярі, а з давньої папки, яку він тримав у руках, завжди виглядали поспіхом зібрані ноти.
Повертався цей незвичайний музикант додому близько шостої. І до пізньої ночі він пив каву і грав на скрипці. Трамвайчик, проїжджаючи повз будинок номер 5 пізно вночі, чув чарівні звуки і міг вловити аромат кави. Інколи, коли пасажирів у нього не було, він зупинявся біля вікон старого будиночку і слухав, слухав, слухав...
Музикант завжди виглядав щасливим.
— Може, він знає таємницю щастя? — подумав якось трамвайчик.
І це питання все більше й більше займало його.
Тож одного літнього сонячного ранку, коли дивакуватий скрипаль вмостився на першому сидінні й став роздивлятися свої жовті черевики, трамвайчик не витримав і запитав:
— Даруйте, пане, давно хотів у вас спитати: щодня вже багато років ви робите одне й те саме і виглядаєте щасливим. Як вам це вдається?
Скрипаль задумано усміхнувся і відповів:
— У мене є одне дуже просте життєве правило.
— Таємниця щастя? — схвилювався трамвайчик.
— Ну… Можна сказати й так, — скрипаль поправив окуляри і вмостився ще зручніше. — Хоча ця таємниця відома вже ого-го скільки років! Щоб бути щасливим, треба не хотіти того, що не можеш отримати, і хотіти те, що у тебе є. Ось і вся таємниця!
— А як же мрія? — трамвайчику враз стало сумно до самої глибини його трамвайної душі.
— А що мрія? — відказав музикант. — Мрія — це прекрасно. Без неї життя стає... німим, я б сказав. Але жити однією лишень мрією не варто. Мрії треба здійснювати! А потім придумувати нові мрії. Але при цьому головне — не забувати жити.
— А якщо мрія нездійсненна? — зажурено запитав трамвайчик.
— Так не буває, — весело відповів скрипаль. — От ти про що мрієш?
— Хочу побачити море... — зніяковів трамвайчик.
— Та ж це просто! — засміявся його дивакуватий пасажир.
Але Трамвайчик знав, що це не просто... Тому він зосередився на маршруті.
Вони саме проїжджали старенькою вулицею, що купалася в тіні акацій. Там, за рогом маленького будиночка із гостроверхим дахом і високими видовженими вікнами, — невеличка кав’ярня. Улітку її веранда завжди купається в морі квітів. А ще — там гамірно. Далі вони виїдуть не невеличку площу…
Аж тут... Диво дивне! Замість кав’ярні і площі зі стареньким фонтаном, в якому лагідно жебоніла водичка, трамвайчик опинився... на морському березі! Незнайомий йому, але такий приємний шепіт морських хвиль заповнив, здавалося, все навкруги. Замість звичного воркотання голубів, які визбирували крихти біля фонтану, трамвайчик побачив чайок, які ширяли туди-сюди високо у небі.
А небо ж яке!.. Він ніколи і не уявляв, що воно таке велике і тягнеться так далеко! За все своє життя у місті трамвайчик звик дивитися на небо над дахами, шпилями, куполами...
А тут світ розділився навпіл. Лише прекрасне синьо-зелене море і дивовижне блакитне небо.
По морю, як і бачилося йому уві сні, м’яко ковзали білі вітрильники, які звідси, з берега, здавалися йому зовсім маленькими.
Колії бігли далі й далі по піску. Тож трамвайчик поволі їхав берегом моря і роздивлявся навкруги.
Були тут і гори. Великі, суворі й непохитні. На одній з них він побачив у далині невеличкий палац. Були тут і сади з дерев, які йому ніколи не доводилося бачити раніше, а землю устилали ароматні незнайомі трави.
— Ось вона, моя мрія... — радів трамвайчик і, не зупиняючись, їхав все далі й далі.
А кумедний скрипаль сидів собі тихенько і замріяно роздивлявся безхмарне небо.
Поволі вечоріло. Сонце стало опускатися за море, пофарбувавши все у рожево-оранжеві тони. Трамвайчик притомився і зупинився. Все довкола захоплювало його, проте чогось таки не вистачало. І відчуття це було таким неясним і легким, що і пояснити його він не міг. Аж тут обізвався дивакуватий скрипаль:
— Не знаю, як ти, а я би випив чашечку кави...
І трамвайчику здалося, що він відчуває аромат кави. Особливо, коли ранками вона доносилася крізь прочинені вікна будинків біля його дороги, а в вечері змішувалася ще й з пахощами матіоли. Спогади про рідне місто захопили його, але цього разу вони були не такими, як завжди, а свіжими і яскравими.
Ось восени крізь прозоре повітря літає бабине літо, а жовте листя замітає його дорогу… А ось дзвони на стародавньому храмові кличуть людей на службу… Сніг замітає колії і поскрипує під ногами перехожих, а на Новий рік і Різдво все навколо сяє, і морозне повітря пронизане запахом гарячого шоколаду… А навесні? Коли все оживає і розцвітає такою неповторною, такою рідною красою?..
І трамвайчик згадав свій дім — тепленьке депо, і слова дивакуватого музиканта стали йому враз дуже зрозумілими.
А той ніби читав трамвайчикові думки:
— Так-так, мрії — це чудово, але любити те, що в тебе є, — не менш прекрасно. Розумієш, ми схильні недооцінювати те, що маємо, і сприймаємо все як належне. Нам здається, що дива — вони десь там, а навколо нас усе банально. Тож ми хочемо те, чого у нас немає, і почуваємося так, наче нам завжди чогось бракує. І з цього відчуття душевної прірви, друже мій, нічого путнього не виходить, — скрипаль задумано дивився на горизонт, вистукуючи пальцями легкий ритм по поручнях. — Тож навчися любити те, що в тебе є!
— Тепер я розумію! — вигукнув трамвайчик. — Я дуже вдячний вам за те, що подарували мені мрію, але, може, й правда — гайнемо додому?
І трамвайчик з дивним пасажиром миттєво увірвалися на площу з фонтаном, по якій заклопотано визбирували крихти голуби. Над шпилями стародавнього міста мирно сяяло блакитне небо. Воно наче відчувало, що з цієї миті тут стало трохи більше любові.



Форма твору: Казка
Рейтинг роботи: 0
Кількість рецензій: 0
Кількість переглядів: 170
Опубліковано: 30.06.2016 11:32





© Copyright: Юлія Дворецька-Федорчук



 

 

Оставлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи