chitalnya
прописатися       запам'ятати  
Поезія Проза Різне Аудіо
Автори Форум Рецензії Блоги i фотоальбоми Про проект

Згублива підміна

[Юлія Дворецька-Федорчук]  Версія для друку


Місто лише починало прокидатися.
А по його довгій вулиці, що наче змія звивалася між високими й гострими, як ковпаки, горами, неквапно їхала на велосипеді чарівна пані.
У кошику у неї були квіти й духмяні трави.
Великий солом’яний капелюшок і круглі темні окуляри були швидше для краси, аніж від сонця.
А воно, по-ранковому наполегливе і приємне, проганяло нічну прохолоду й де-не-де лоскотало місто своїми промінчиками, визираючи то із-за однієї гори, то із-за другої.
Монастир уже не спав. Його затишними доріжками, схованими за густим гіллям квітів, спішили до храму сестри.
У ці ранкові години обитель здавалася особливо красивою і величною, і Бонна, легко зупинивши велосипед, глянула вверх на пагорб із дзвіницею й храмом і перехрестилася.
Під’їжджаючи до ринку, пані зиркнула на гору. Зранку на неї можна було дивитися, не притуляючи руку до очей козирком. А там виднілися руїни укріплення, які у несміливому сонячному промінні були особливо вражаючими.
Ну що ж, допоки сонце подолає цю гору й висушить усю росу, вона встигне залагодити усі свої справи.
А справ у неї завжди багато.

Спродавши трави й квіти та купивши сиру й кринку молока, Бонна неквапно йшла, ведучи велосипед, до виходу з ринку.
Аж тут вона примітила бабусю, яку раніше ніколи не бачила.
Старенька, із сивим як дим волоссям, вона наче світилася зсередини.
Простенька одіж із багатою ручною вишивкою і коралі на шиї виривалися яскравою плямою із загального оточення.
Бабуся продавала…
— Що продаєте, бабусю? — поцікавилася Бонна у старенької.
— Доню, ось маю насіння чудової квітки. Це саме те, що тобі треба, — відказала та, наче знаючи, що Бонна — знана садівниця. — Цю квітку може виростити лише майстер найвищого рівня! У мене три насінини зосталося. Візьми, не пошкодуєш!
— А що ж за квітка така? — запитала Бонна, роздивляючись дивні насінини — великі, за формою схожі на вироблений коштовний камінь.
— Вирости — і побачиш, — усміхнулася старенька.
— Добре, бабусю, я візьму усі три, — пристала на пропозицію Бонна, заплатила бабці і, поклавши насіння у полотняну торбинку в багажнику велосипеда, поїхала додому.
На зворотній дорозі вона вже не помічала ні руїн, ні монастиря, ні навіть знайомих облич.
На її вустах вигравала самовдоволена посмішка.
Бонна мала план.

А поки наша чарівна пані неквапно крутить педалі, ми познайомимося з нею ближче…
Бонна мала затишну садибу на височині — прямісінько на горбі попід самою горою. Біля дому у неї був чималий сад. Красою своєю й химерністю він був відомий на все місто, бо ж у ньому за якимось дивним рослинопорядком було висаджено неймовірно розкішні квіти, трави й кущі. Такого й у оранжереї не побачиш!
Але Бонні сад не грів душу.
Вона не вміла радіти з того, чого досягнула. Заледве сягнувши мети, навіть не намагаючись посмакувати своїми досягненнями, вона виставляла собі нову ціль — таку саму далеку, як верхівка гори, під якою вона жила.
Таким уже було її життєве прагнення — бути кращою за всіх, бути першою у всьому, бути неперевершеною.
А що досягнути цього у звичайному людському житті неможливо, то й платила вона за свої прагнення душевним спокоєм.
Проте її душевні терзання були не примарними, а цілком реальними.
І звали їх Йоганка і Цезя.

Одна жила трохи нижче за Бонну справа, інша — зліва.
Дуже різні, вони чудово ладнали між собою і приятелювали з Бонною.
І у обох були садки.
У Йоганки садок був лагідним і скромним, як і вона сама. Тихий і спокійний, він вабив простими травами й квітами, які по черзі огортали сад строкатими ковдрами. Аквілегії й люпин, величезні хости, яскраві флокси, настурції і чорнобривці, айстри і майорці, а ще безліч диких трав… Той, хто не знається на рослинах, міг би подумати, що Йоганка взагалі не доглядає за садом, а рослини в ньому ростуть, як Бог дасть.
Але Бонна знала, що такий сад потребує неабиякої праці й планування. А знань яких!
І взагалі… — тільки це таємниця! Про це навіть Йоганка не знає, вона ж бо заграничні журнали не купує, сайти чужинські не читає — такі сади, як у неї, нині останній писк моди — натуральні, мовляв…
І як їй це вдається? Хотіла би Бонна знати, звідки у неї таке розуміння ландшафтного дизайну й знання з ботаніки! Адже дівчина в інституті не вчилася.
На відміну від Бонни…

А Цезарія — для своїх просто Цезя — була зовсім інша.
З величезною любов’ю до порядку й справедливості у всьому, вона здавалася людиною з кришталево чистою душею. Відверта, чесна, працьовита, дуже набожна, вона навчала діток у недільній школі, допомагала не лише при монастирі, а й стареньким сусідам, за що її поважали й любили.
Садок у Цезі був величний і досконало впорядкований.
Здавалося б, не знайти там жодного квадратного сантиметру, де ростуть бур’яни.
Розмаїтість Цезю не приваблювала, тож вона вирощувала одну улюблену квітку, проте мала стільки її видів і сортів, що садок її скидався на виставку.
По обидва боки від дому вона розбила розкішний розарій. Плетучі троянди обвивали по всій довжині тин, низькорослі стелилися біля доріжки до хати. Розкішні флорібунди і патіо неймовірних відтінків забарвлювали садок у таку палітру, що здавалося, наче всі фарби світу зібрано тут, на цих невеличких п’яти сотках.
Але особливо полюбляла Цезя англійські та французькі троянди. Дездемона і Свята Сесілія, П’єр де Ронсар і Абрагам Дербі… Цезя знала їх усіх по іменах і любила безмежно.
І сад відповідав їй взаємністю, даруючи дивовижну красу й аромат.
Весь цей садівничий успіх сусідок дуже дивував і непокоїв Бонну, не давав міцно спати ночами й солодко прокидатися вранці.
Адже це вона — найкраща садівниця! Це вона вчилася стільки років!
Чому ж у цих двох простачок сади такі, наче їх садила сама Діва Марія, а у Бонни — хоч і гарний, але наче сад загублених душ?

Бонна вперто шукала відповідь на це важке запитання.
Причому шукала доволі… буквально — на горищі.
На відміну від багатьох домів, горище у її домі не було захаращене.
Оббите дубової дошкою, світле і привітне, воно було б чудовим місцем для гостини зі своїми зручними ротанговими кріслами й столиком для чаю.
От тільки гості сюди не приходили.
А якби прийшли, то їх би дуже здивувала… підзорна труба, яка, наче королева, стояла на штативі біла вікна.
Отакої…
Це був Боннин секрет. Її таємна спостережна станція, що допомагала жінці слідкувати за всім, що її цікавило.
Нуж-бо, подивимося, що звідси видно…
Ось Йоганка поправляє живопліт… От невгамовна! Навіть ці простацькі, але такі гарні тиночки сама навчилася робити. Ще й глеки на них причепила… Бур’ян, бачу, прорвала… І коли вона все встигає?.. Так-так-так… А що це в неї за зачіска? Як вона взагалі заплітає такі коси? Подивимося завтра вранці, тільки трубу наведемо на вікно її спальні…
А тут що? О, Цезя обробляє Воллертон… Ну-ну… Бутони поцятковані… Нині літо з такою химерною погодою, не інакше як грибкове щось… І що вона там розвела? Чи не святу воду бува? Казала ж, оброби фунгіцидом, таж ні… Але нехай, мені на руку… Не розумію, як у неї взагалі такі розкішні троянди ростуть…
Ось такими нехитрими шляхами Бонна проживала кожен свій день.
Вихоплюючи фрагменти чужого життя й обмірковуючи, як здолати і випередити, вона міряла себе чужими душами й тішила свою гординю.
Знаючи розпорядок дня сусідок, вона встигала тримати під контролем все, що у них відбувалося, та ще й займалася своїм садом, який був своєрідним сурогатом сусідських квітників.

План Бонни був простий і обіцяв їй неймовірно драйвову боротьбу.
Драйвову — бо не рівну, адже сусідки не додумалися озброїтися підзорними трубами.
Вона подарує Йоганці й Цезі по насінині й подивиться, що у них виросте!
Недарма ж старенька казала, що це дуже диковинна квітка і виростити її зможе лише найкращий квітникар.
Ось вона, справедливість! Побачимо, хто кого!
Сказано — зроблено!
І вже ввечері Бонна, заваривши трав’яного чаю й прихопивши свіженьких булочок з корицею, озброїлася підзорною трубою і розпочала смакувати кожну хвилину таємного квіткового бою.
Вона вистежила, де жінки посадили насінини, і кожен її ранок починався, день продовжувався, а вечір закінчувався тим, що вона пильно спостерігала за прогресом.
На диво, квіти росли як з води…

«Хм, чому вони різні?»
Це запитання ось уже декілька днів не давало їй спокою.
Обклавшись довідниками, Бонна намагалася знайти відповідь, яка б усе пояснила, та ні — її знання не підводять, і таки квіти у них трьох ростуть різні.
«У Йоганки росте щось невеличке й непримітне, невже це… та ні, не може бути! А у Цезі — очам своїм не вірю! — лілія?
А що ж у мене? Що це, таке страшне і велике, з листками-лопухами? Жене щодня на декілька десятків сантиметрів! Скоро це казна-що будуть бачити люди з вулиці? Сором який, ганьба!»
Бонні здавалося, що вона божеволіє. Їй було страшно дивитися на те, що росте у неї у садку. Вона спробувала обрізати рослину, але та почала рости ще швидше.
І ось уже в неї красується… мамо рідна, це що… дурман?
Спересердя Бонна заходилася нівечити рослину.
«Ну чому ти не можеш бути лілією, як у Цезі! Чи ранункулюсом, як у Йоганки!
Я так про ці квіти мріяла, та ніколи вони в мене гарними не росли!
Навіщо ж мені цей трутний паслін?»
Та на ранок рослина стояла ще краща і більша…

А тим часом у сусідських садах зацвіли диво-квіти.
У Йоганки і справді зацвів ранункулюс, а в народі — жовтець, горицвіт.
Чимось схожий і на троянду, і на півонію, і на мак, і на хризантему, він чарував Бонну своєю пишною блідо-рожевою квіткою навіть через підзорну трубу.
На душу, здавалося, звалилися всі камені її рідної гори.
Цю «квітку Джульєтти» Бонна не раз намагалася виростити у своєму саду, купуючи бульби у найкращих постачальників, але такої розкішної, як у Йоганки, ніколи не мала…
Відійшовши від труби, Бонна впала у ротангове крісло і залпом випила холодного лимонаду.
«Ех, отруїлась би ти цією квіткою, як Шекспірівська Джульєтта», — спересердя кинула Бонна і стукнула склянкою по столику, але тут її огорнув ще більший розпач.
Вона пригадала прекрасну легенду, яку розповідав їм, молодим студентам, викладач.
Як Ісус перетворив на горицвіт зорі й подарував їх своїй матері Марії на знак своєї безмежної поваги і любові. І відтоді на Страсному тижні ці квіти приносять Діві Марії…
З гіркотою Бонна мала визнати, що Йоганці личить ця квітка — така сама ніжна, витончена, красива і тиха…

І Цезя виплекала квітку таку саму величну й чисту, як і вона сама.
Білим дивом розпустилася лілія поміж її витончених англійських троянд.
Квітка-легенда, якою здавна у побажаннях стелили шлях, вона як символ непорочності й чистоти присвячувалася Діві Марії.
Перед очима у Бонни пронеслися картинки ще із самого дитинства.
Ось перше причастя.
Вона у білій сукенці, поряд ще багато маленьких щасливих діток, та Бонна нікого не бачить — вона милується лише собою.
І лише Цезя — маленька і перелякана, урізалася в її пам’ять.
Виглядаючи із-за маминої спідниці, з перекошеним бантиком на голівці, вона тримала в руках величезну білу лілію, здавалося, більшу, ніж вона сама.
Це ж треба, скільки води спливло, і лише зараз Бонна зрозуміла, відколи в ній зародилося бажання вирощувати квіти.
Та біла лілія засіла заздрісним скалком у її серце.
І тепер, усміхаючись повновидим сусідкам-трояндам, ранить її душу нездійсненним прагненням перевершити всіх і вся…
А Цезя, навіть не підозрюючи, яка буря переживань здіймається над її життям і садом, злегка труснула чарівну квітку і усміхнулася.
Мабуть, вона згадала давню казку, яку читали їм ще в дитинстві, — про ельфів, які жили у ліліях, і про те, як, погойдуючи квітку, наче дзвоники, вони скликали один одного на молитву, щоб подякувати Творцеві за все те, що у них є.
І Цезя вміла дякувати Господу за все.
Аби ще вміла Бонна…

Ну а дурман, чи що то таке було, розростався до загрозливих розмірів…
Перегнавши Бонну на зріст, він вже зазирав своїм величезним листям у її спальню.
Побачивши вранці цього непроханого гостя у своєму вікні, Бонна, здавалося, зовсім втратила самовладання.
Вхопивши сокирку, вона вилетіла у сад і… порубала рослину вщент.
— Бругмансія, або датура, — прозвучав знайомий голос у неї за спиною. — Давні індійці вважали, що ця квітка підміняє душу. Людина, яка вдихала її аромат, втрачала здоровий глузд і піддавалася емоціям.
Бабуся, точнісінько така, якою її бачила на базарі Бонна, стояла біля ґанку. Жінка була настільки знесилена своїми почуттями, а на додачу ще й вражена появою бабусі, що не спромоглася видати ні слова.
Бонна просто стояла, важко дихаючи, поглядаючи то на бабусю, то на порубану квітку.
— Я сяду, якщо ти не проти. Вік вже не той, сама розумієш…
І бабуся сіла на лавку біля розкішного куща троянд із заспокійливою назвою «Гіпноз».
— Я дала тобі насінину квітки душі. Щоб виростити її, не потрібні спеціальні знання, освіта, технології та прийоми, а лише ці три: любов, чуйність і… прийняття. Саме вони потрібні для того, щоб розцвітала душа… — І старенька з сумом подивилася на листя, що скрушно тиснулося до ніг Бонни.

— Прийняття? — Бонна наче отямилася і подивилася дивним поглядом на бабусю.
— Так… Це такий спокійний внутрішній стан, який дає тобі можливість бачити речі такими, як вони є, не оцінюючи їх, а просто визнаючи за ними право на існування. Тоді ти зможеш насолоджуватися істинною природою того, що споглядаєш, — будь то квітка чи людська душа. Прийняття народжується з любові, а чуйність природно витікає зі стану прийняття.
— А до чого тут я? — Бонна ніяк не могла второпати, що відбувається, і чому це саме її квітка душі виявилася датурою — дурманом.
— Ти понівечила свою душу, — спокійно мовила бабця, роздивляючись зелено-коралові троянди. — Ти нехтувала нею багато років, і ось результат. — Старенька вказала поглядом на потолочений дурман. — Ніколи не дослухалася до неї, не давала їй права бути собою. Ти жила одним лише почуттям — бажанням вивищитися, а тому постійно порівнювала себе з іншими. Ти зайшла настільки далеко, що саме інші люди, з їхніми досягненнями і провалами, перевагами та вадами, стали мірилом твого життя. Ти зрадила свою душу, дозволивши іншим творити твоє життя. Хіба не сумно?..
— Але ж як без порівняння? — здивовано запитала жінка.
— А ти порівнюй себе лише… із собою. Собою вчорашньою, рік тому, два, п’ять… Чого ти досягнула, як духовно виросла і зміцніла… Йди своїм шляхом, а інші, — бабуся кивнула, вказуючи на садиби сусідок, — нехай ідуть своїм.
Бонна мовчала і не знала, що сказати.
— Ну що, хочеш другий шанс? — У долоні бабусі засяяла ще одна знайома насінина.
— Хочу, — стиха відповіла Бонна.
— Тоді міняю… На підзорну трубу.

Життя без підзорної труби було незвичним і некомфортним.
Та урок загадкової бабусі запав Бонні у душу.
Сказати, що вона легко впоралася і змінила свою життєву позицію завиграшки, буде неправдою.
На словах все було зрозуміло, а на ділі надто важко.
Не уявляючи, як жити по-іншому, Бонна заціпеніла й боялася дихати. Але треба було робити перший крок.
І вона почала з горища, на якому тепер стало вільніше. Облаштувавши його по-новому, Бонна вперше в житті запросила на чай своїх сусідок і несподівано для себе чудово провела час.
Щоправда, її постійно так і тягнуло назад, у порівняння, проте вона вирішила, що зосередиться на тому, що буде слухати і намагатися зрозуміти їх, а не одразу приміряти все сказане для себе.
Далі дійшло діло до саду.
Запитавши себе відверто, що їй подобається, а що ні, Бонна відважилася на невеличку революцію…
…За декілька років сад Бонни було не впізнати, як і змінилася вона сама. Та найбільше усіх дивувало надзвичайне дерево, яке цвіло у неї під вікном величезними блідо-рожевими квітами-грамофонами, затоплюючи всю околицю п’янким ароматом.
Бонна, натхненна відкриттям самої себе, почала нове життя, а разом з ним і новий бізнес. А ще вона нарешті зрозуміла, що воно таке — душевний спокій…



Форма твору: Казка
Рейтинг роботи: 5
Кількість рецензій: 1
Кількість переглядів: 142
Опубліковано: 10.08.2016 15:54





© Copyright: Юлія Дворецька-Федорчук



 
Рецензії


Руслана Бабінська   [GoldenRose]   Додано 23.07.2017 в 17:31   Рецензія: позитивна

Яка чудова казка! Змушує задуматись над своїм життям...





 
Юлія Дворецька-Федорчук   Додано 23.07.2017 в 19:04

Тішуся, що мої творчі пориви можуть бути корисними ;) Дякую вам!



 

 

Оставлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи